12 Березня 2012
Інвектива
Жанровий архетип інвективи – це звинувачувальне послання заради «знешкодження» супротивника, яке широко використовує випади супроти особистісних рис противника, його моральних та інтимних якостей. Сучасна інвектива – це жанр жорстокої, безжальної, відштовхуючої насмішки, що ґрунтується на антипатії. Вона ображає, причому грубо і задля цього використовує різноманітні засоби негативної оцінки, від експресивних слів і зворотів літературного слововжитку до негативно зорієнтованої і вульгарної лексики. Використання грубих просторічних та жаргонних слів, вульгарна, оцінювальна лексика навіть тоді, коли не містить образливого для співбесідника смислу, завжди негативно впливає на тональність спілкування, оскільки робить розмовне мовлення грубим, неприємним з етичної точки зору. Відомо, що образа становить собою тип негативно емоційних висловлювань, стилістично маркованим, емоційно забарвленим є приблизно кожне десяте слово, слова зі зниженим стилістичним забарвленням і негативною оцінкою розміщуються близько до слів з підвищеним стилістичним забарвленням, які в результаті такого сусідства змінюють плюс на мінус. На практиці будь-яке слово, вжите в певному контексті, може бути сприйняте як образливе. Екстралінгвістичні засоби, що використовуються для привернення уваги читачів, є одночасно і засобами психологічного впливу. Груба лексика, не кажучи вже про лайку, викликає озлобленість і взаємну ворожнечу, справляє гнітюче враження, створює пригнічений настрій. В сучасних ЗМІ за допомогою інвективи політичні супротивники намагаються знищити один одного. Жанр інвектива не витримує перевірки на етичність, оскільки критика в інвективі не тільки жорстока, але й суб’єктивна. У текстах містяться зауваження або натяки, спроможні принизити героя, а саме: іронічне обігрування його імені, прізвища, рис зовнішності, згадування про нього як про злочинця, хоча це не встановлено судом, недоброзичливі репліки з приводу національності, релігії, хвороб і фізичних вад. Інвектива як друковане звинувачення дорівнює фізичній агресії. До жанрових ознак сучасної інвективи відносять також шокуючі чи провокаційні заяви автора, хаотичне нагромадження тем. Своєрідний потік свідомості в тексті інвективи є вирізню вальною стилістичною рисою поруч із гіперболізацією відразливого доведенням його до абсурду.
Знайти інвективу.
22 березня 2012
Модуль 23 квітня.
Памфлет
Визначення памфлету. 2. Специфіка та історія жанру. 3. Методика роботи над памфлетом.
Памфлет – це невеликий за обсягом сатиричний публіцистичний твір на злободенну тему, що в різкій звинувачувальній формі викриває певні явища громадського та політичного життя. Версій щодо походження назви жанру декілька. Більша частина дослідників вважає памфлет різновидом фейлетону. Якщо в фейлетоні ми повинні проявити себе як іскрометні сатирики, то в памфлеті маємо бути послідовними в обґрунтуванні тези. Памфлет відрізняється від фейлетону більшою ідеологічною різкістю. Памфлет користується пропагандою. Тенденційність памфлету має на меті вплинути на громадську думку. Він може стосуватися не лише соціальних явищ, а й літературних, набувати публіцистично-сатиричного або художньо-сатиричного вигляду, але завжди виконує агітаційну функцію. Йому притаманні виразна афористичність, використання елементів ораторського мистецтва, експресивність висловлень, іронія, звужена до сарказму сатира, прийом художньої типізації. Позиція автора у памфлеті чітко окреслена. Твори цього жанру, в яких зумисно спотворені факти, окарикатурена дійсність та опоненти, грубо порушені принципи еристики, називають пасквілями. Об’єкт сатири в памфлеті є значно ширшим, ніж у фейлетоні. Інформаційним приводом цього жанру є знищення ідеології супротивника, тобто ідеологічне підґрунтя. Специфіку памфлету визначають комунікативна стратегія та комунікативна тактика. Комунікативна стратегія памфлету – це рух авторської думки і характерний малюнок цього духу, документальність у поєднанні з образністю. Сатиричний образ відтіняє, поглиблює основну публіцистичну тезу. Комунікативна тактика – це конкретні способи втілення публіцистичної ідеї, тобто групування елементів змісту в системі тексту. Жанрова схема памфлету дає лише загальний силует, визначає тональність, тип композиції, а конкретне виконання жанрової сфери у різноманітті мовленнєвих форм, неповторності індивідуального стилю, багатстві творчих манер і почерків. Основне концептуальне призначення памфлету – це викликати у реципієнта негативне ставлення до об’єкта критики, а тому основною жанровою ознакою памфлета є обов’язкова наявність авторської суб’єктивної оцінки системи фактів, що вимагає посилення експресивності викладу матеріалу, тобто використання системи виражальних засобів. Зумовленість еристикою, високим апелятивним рівнем впливають на своєрідність образної системи. Ознаки памфлету – це виявлення логічного зв’язку між фактами, саркастичне викривання, в основі якого лежить інвектива, принципова полемічність. Полемічне протиставлення різних точок зору є жанроформуючою ознакою памфлету. Діалектичне розуміння істини передбачає відносність здобутого знання на кожному етапі, відмову від застарілих уявлень і віднаходження натомість нових істин. Полемічні тенденції можуть виражатися у тексті у двох варіантах: автор або спростовує певну систему думок, критикує її, ґрунтуючись на висловлюваннях опонента, або висловлює свою точку зору, утверджуючи її в полеміці, діалозі зі співбесідником. Співучасть читача в полеміці (як внутрішній діалог з автором чи його опонентом) сприяє формуванню власних поглядів реципієнта, дає змогу читачу краще, глибше пізнати світ і самого себе. Полеміка в памфлеті нерозривно пов’язана з публіцистичним аналізом. Аналітичний підхід до дійсності ґрунтується на з’ясуванні суперечностей, доскіпливому зважуванні взаємозаперечних аргументів. Виділяють чотири композиційно-стилістичних комунікативних блоки: ввідний, перехідний, основний та підсумковий (завершальний). Найбільш істотними ознаками, які характеризують памфлет як жанр, є синтез сатиричних-художніх і публіцистичних засобів, наявність у структурі твору прямої політичної аргументації і пропаганди, обвинувачу вальна критика суто особистісного персоніфікованого характеру. Памфлетний текст, як і будь-яка ідеологічна конструкція, створює нову реальність, але він не може створити повністю адекватну картину світу. Памфлетний текст – це завжди судження, зроблене на основі оцінки, це відбір фактів, вибір образів, зображальних та риторичних засобів. Особливість жанру полягає в негативному, викривальному відображенні реальності. Памфлетисти обирають об’єктом гнівного, спопеляючого сміху суспільні явища, події, факти, політичних і державних діячів, політичні системи. Викриття в памфлеті може бути відкритим (прямим) і завуальованим (непрямим). Залежно від типу викриття розрізняють модифікації памфлетів. Викриття проявляється відкрито, коли автор під час оповіді за допомогою саркастичних відступів, їдких, гнівних ремарок висловлює своє ставлення до політика, події, соціального явища. Відкрите викриття має на меті сатиричне загострення та узагальнення. Крайній варіант – це перебільшення, стимуляція гніву, відрази, почуття непримиренності. Саме така форма привалює в сучасній пресі. Непряме викриття вимагає від автора тексту створення масок, за якими він би міг ховатися. Вони з’являються в тих модифікаціях памфлету, в яких автор створює художні образи. Для сатиричного відображення памфлетист широко використовує алегорію, буфонаду, гіперболу, гротеск, інакомовність, пародію, сарказм та інші засоби створення соціально-комічного. Памфлету з непрямим викриттям властивий парадоксальний розвиток сатиричної думки. Автор повинен побачити парадокс у житті і продемонструвати його. При непрямому викритті і, передачі подій і для пом’якшення оцінки обов’язково використовуються засоби комічного, які роблять памфлет не менш ефективним у впливі, чим відкрите гнівне звинувачення. Одним із засобів комічного є псевдонім, який використовує автор, тобто образ автора може використовуватися як джерело комічного ефекту. Своєрідності жанровим модифікаціям памфлету надає відсутність позитивного героя, його роль на себе бере автор, висловлюючи своє ставлення до подій, фактів і фігурантів цих подій. Прийоми вираження авторської присутності в тексті памфлету: автор закликає читачів бути свідком і однодумцем; автор прямо звертається до опонента, посилаючись на реальні події або на реальні документи; автор одягає маску відстороненого оповідача; викликає асоціацію в читача. Памфлет – це критика не звичок, а соціальних явищ, це злободенний сатиричний твір, смисл якого в конкретному соціально-політичному викритті, спрямованому на повну дескридитацію об’єкта критики. Мета памфлета – викликати в читача гнів, а то й ненависть. В системі публіцистичних жанрів памфлет проникає в структурні форми статті, коментарю, огляду, рецензії, прокламації. Для жанрових модифікацій памфлету характерним є: підвищена експресивність, звинувачувальна спрямованість, злободенність, тенденційність, сарказм та іронія.
31 березня 2012
Тема твору – про що; ідея – а що саме автор хотів сказати.
5 квітня 2012
Гумореска – це невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом. Від інших представників сатиричних жанрів він відрізняється легкою жартівливою інтонацією. Гуморески бувають таких видів: віршовані, прозові, драматичні. У гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої критики. Постає в дотепній, парадоксальній, іронічній, гротескній чи пародійній формі, де проголошується акцент на морально-етичних критеріях, що не дозволяє використання цинізму і вульгарних виступів. Гумореска зумовлена схильністю людини до жарту, глузування з внутрішніх і зовнішніх суперечностей людського існування. У гуморесках автор змальовує події і персонажів чудернацько, часом недоречно. Саме це і є основою смішного. Типові художні прийоми – це неправильне тлумачення певних явищ, подій чи предметів, вживання слів і виразів жартівливого характеру, а також пестливих слів. Літературна гумореска живиться джерелами фольклору. Гумореска має велику літературну традицію, починаючи від інтермедії, вертепної драми, до яскравих творчих доробків Є. Гребінки, М. Гоголя, Л. Глібова, С. Руданського, В. Пронози, Ю. Бухналя, Остапа Вишні, О. Ковіньки, П. Глазового. В сучасних ЗМІ хоч і не дуже широко, але використовується гумореска («Перець»).
Знайти в ЗМІ три види гуморесок і підготувати власну.
9 квітня 2012
Замість памфлету можна написати фейлетон.
19 квітня 2012
Пародія
Пародія – (з грец. – переробка на смішний лад) – це сатиричний жанр, об’єктом якого є композиція, лексика, образи, стиль, напрям, конкретний твір мистецтва або літератури. Пародія ґрунтується на комічному, перебільшено-підкресленому відтворенні прикметних індивідуальних особливостей форми того чи іншого явища, що розкриває комізм цього явища і нівелює його зміст. В літературі пародію часто називають формою літературної боротьби. Пародія – це різновид критики, полеміки. В українській літературі пародія з’явилась у 16 ст. Предметом пародії в журналістиці виступають найрізноманітніші явища. Це можуть бути дії громадських і державних діячів, політиків, певні народні традиції, творча манера певних артистів, письменників, твори літератури, спосіб мислення, особливості мовлення, зовнішності відомих осіб. Основні методи, які використовує пародія в журналістиці – це гіпербола, гротеск, літота та іронія. Гіпербола використовується для перебільшення якихось незначних, але характерних рис того, що пародіюється. Гротеск використовують тоді, коли потрібно відобразити певні негативні риси пародійованого явища.Літота використовується для применшення значимості наслідків, скажімо, для висміювання удавано великих діянь. Іронія дає змогу натякнути на реальні бажання, можливості і вчинки пародійованих осіб. Пародіювання вимагає великої точності в повторенні нюансів пародійованого явища, оскільки саме точність надає визначеної необхідної схожості результату пародії з тим, що пародіюється. Мета пародії створити певну модель явища, що стало предметом уваги пародиста, імітувати явище у своєму тексті під визначеним кутом зору, - саме ця імітація може викликати або не викликати сміх читачів. І такий сміх не треба ототожнювати з критикою. Пародіювати можна тільки інформаційне явище, тобто книжку, фільм, виставу тощо. Пародія – жанр багатоликий, пов’язаний з осмисленням літературних і життєвих процесів певного історичного періоду. В пародії домінують художні акценти, але в ній важливі і світоглядні установки. В публіцистичній пародії пародіюються публіцистичні взаємини. В пародії важливою є іронічна гра логічними формами, яка надає їй гостроти. Пародія двоїста за сприйняттям та інтерпретацією. Особливістю пародії є й те, що її в’їдливість з плином часу стає менш помітною, а об’єкт не вгадується або важко вгадується. Пародія становить собою засіб розкриття внутрішньої неспроможності того, що пародіюється. Вона комічна, тому що розкриває порожню претензію на значимість. В будь-яких випадках іронія залишається головною ознакою цього жанру. З багатьох форм іронії публіцистична пародія вибирає ту, яка дає їй можливість висміяти свій об’єкт під маскою делікатності і поштивості.
Сатиричний коментар
Сатиричний коментар споріднений з коментарем аналітичним, але відрізняється від нього тим, що домінантою його є яскраво виражена цільова настанова автора висміяти той феномен, який привернув його увагу. Журналіст використовує для цього сатиричну типізацію, іронію, літоту, гіперболізацію. Сатиричний коментар найчастіше публікується слідами актуальних і шкідливих або безглуздих дій різних політичних діячів, влади загалом, які спроможні викликати певний суспільний резонанс. Предметом уваги автора сатиричного коментаря можуть стати явища будь-якого порядку, не тільки предметні дії, вчинки, але й інформаційні явища, наприклад висловлювання певних людей. Мета висловлювання полягає в тому, що сатиричний коментар налаштований на висміювання певних людських вад, недоліків, промахів найрізноманітнішого плану. Якк засоби він використовує переважно іронію та насмішку. Сатиричний коментар є дуже оперативний.
Анекдот
Власне журналістським жанром вважається вторинний анекдот, тобто твір, створений на основі первинного анекдоту, який став його літературною основою. Такий твір, що з’явився в результаті творчої обробки першооснови, белетризації її і який не втратив більшості жанрових особливостей анекдота, можна назвати журналістським жанром, залишивши назву анекдот.