Політико-релігійні доктрини Середньовіччя

Християнські доктрини. Особливість політичної думки доби феодалізму полягала в богословському трактуванні політики. Але водночас навіть видатні теологи тієї епохи часто посилалися на Арістотеля, роблячи свої узагальнення щодо розвитку сучасного їм політичного життя.

В епоху Середньовіччя людська сутність із політичної була зведена до релігійної. Християнство перетворило гнучкі ідеали античних філософів на легкозасвоювані догмати. Релігійні догми одночасно стали і політичними аксіомами. їх суть досить чітко визначив А. Августин, який писав, що весь рід людський, життя якого від Адама до кінця цього віку є, так би мовити, життям однієї людини, визначається божими законами.., а керують ті, котрі піклуються, як чоловік—жінкою, батьки— дітьми, пани—рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, як жінки—чоловікам, діти—батькам, раби—панам.

Найяскравіше це виявляється у засновників християнської політичної теорії Ав-релія Августжа (354—430) і Фоми Аквінського (1226—1274) (табл. 4).

Політичні вчення Середньовіччя

— Розвиток політичної думки зусиллями релігійних діячів

— Обгрунтування теологічної теорії політичної влади

— З'ясування ролі релігії держави в політиці

Політична думка раннього християнства

— Раннє християнство здійснило «першу комуністичну революцію» у мисленні людства, проголосивши принципи свободи і рівності, незалежно від походження, майнового та політичного стану людей. Це відкривало шлях до становлення царства Божого на Землі.

— Але згодом (особливо, коли християнство було офіційно визнане і перетворилось на пануючу релігію Римської імперії) у отців церкви з'явилися судження, що суперечили Новому Заповіту. За допомогою патристів імператори представлялись намісниками Бога на Землі; державна влада зі свого боку надавала церкві допомогу у боротьбі з єресями.

— Одночасно в політичних доктринах патристів формувалася ідея про зверхність священної влади над світською. Особливу роль у відстоюванні цієї концепції відіграв єпископ Аврелій Августин (354—430). У його творі «Про державу Божу» думка про верховенство церкви в політичному житті сформульована ним як панування «світла над царством темряви»

Розвиток середньовічної політичної думки на початку II тисячоліття

— Середньовічні ідеологи та діячі церкви активно розробляли питання суті людини.

— Батько схоластики англієць А. Кентерберійський (XI ст.), використовуючи постулати логіки, обґрунтував необхідність втілення Бога в людині.

— Француз І. Солсберійський (XII ст.) високо оцінював роль римського права у вихованні людини.

— Німець Альберт Великий (XII ст.) вважав особливим досягненням людини її сумління, завдяки якому особа втілює універсальні принципи моральної поведінки.

— Шотландець Д. Скотт (XIII ст.) поставив проблему свободи волі у центр свого політичного вчення: тільки в умовах абсолютної свободи можна створювати велике

— Провісником свободи совісті став у XIV ст. Марсиній Подуанський, який був переконаний, що Євангеліє — не закон, а повчання і тому у справах віри не може бути примусу, тобто вона була, є і буде справою сумління кожного. Марсиній першим у середньовічній політичній думці підтримав ідею суспільно договору та народного суверенітет

Суспільно-політичні погляди Фоми Аквінського (1225—1274)

— У творах «Сума теології», Панування влади» та ін. Намагалися примирити віру зі знанням, дати філософське обґрунтування католицизму, використовуючи ідейну спадщину Арістотеля.

— Запозичив в останнього думку про людину як суспільну (політичну) істоту, а також те, що держава як ціле стоїть вище від індивіда.

— Орган іцизм Аквінського набрав форми ієрархізованих уявлень про суспільство: все повинно підпорядковуватись цілому.

— Оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі від Бога.

— На чолі держави стоїть світська влада, яка є вторинною щодо релігійної.ї

— Ідеал форми державного правління: влада одного, монархія.

— Аквінський теологізував розуміння права. Його джерелом визнавав вічне право (божественний розум), а його проявом— природне право. Конкретизацією природнього права є людське право

Августин, на відміну від Платона й Арістотеля, побудував свою концепцію «кращого життя» (щастя від Бога) на можливостях і здібностях людини на реалістичному гуманізмі: людина не зневажає іншу людину через її вади, вона ненавидить вади, зате любить людину.

У християнському політичному вченні Фоми Аквінського держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Мета держави — збереження порядку та громадянського спокою. Згідно з Аквінатом, влада має божий характер. Ідеальною формою управлінь він вважав змішану: монарх уособлює єдність, аристократія — належні їй заслуги, а народ, який включається в управління, є гарантом соціальної злагоди. Дії монарха обмежені законом. З волею народу слід рахуватися.

І Августин, і Аквінат намагалися обґрунтувати верховенство церкви над світською владою.

З часом релігійна концепція політики втрачає панівне становище. Християнству не вдалося утримати її як світський придаток до релігії. У суспільному житті відбулися серйозні зміни. На арену політичного життя вийшли нові сили.

Середньовічні єресі. Термін «єресі» (від грец. hairesis чи hauresis) спочатку означав вибір, особистий вибір, а потім, під впливом християнської церковної публіцистики почав асоціюватися з вченням, що відхиляється від канонічного, а також з відповідною школою, сектою тощо.

В історії політичної думки єресі постають як релігійні вчення, що відділяються від офіційної доктрини церкви в питаннях догматики, культу та окремих обрядів. Ортодоксальна церква має в очах єретиків вигляд неправильної, несправжньої і нарешті виявляється єретичною при порівнянні з ідеями та правилами цієї секти (від лат. Sekta — напрям думок, вчення). Таким чином, у цьому конфлікті — конфлікті церковної ортодоксії та єресі — звичайно має місце протиборство та несхожість двох доктрин, кожна з яких претендує на істинність.

Протягом усього часу свого існування єретичні рухи були свого роду формою соціального протесту проти панування релігійної ідеології. Виникнення опозиційних правлячій церкві та її догматиці єретично-сектантських течій притаманне історії усіх без винятку основних релігій (буддизму, ісламу, іудаїзму тощо), але найбільшого розвитку у формі громадських рухів єресі набули в християнстві. Монополія християнської церкви на ідеологію, політику, а потім і на право, що установилася після визнання християнства в якості офіційної релігії, не могла не піддатися критиці. Жорсткий контроль офіційної церкви над духовним життям суспільства, перетворення її у великого власника, освячення своїм авторитетом най-жорсткіших форм експлуатації — усе це призвело до протесту, який знайшов своє вираження саме в єретичних рухах.

Політична філософія середньовічного Сходу. Розвиток політичної думки в країнах Сходу в середні віки проходив під значним впливом античної культури та філософії.

Основною проблемою філософсько-духовного і політичного життя в ісламській культурі стала проблема співвідношення релігії та філософії. Окремі мусульманські богослови ще у VIII—IX ст. намагалися розробити релігійну філософію, засновану на символіко-алегоричному тлумаченні Корану Але основна маса «людей релігії» дуже обережно і насторожено ставилась до раціоналістичних підходів вирішення проблем в ісламі.

Теоретики релігійної філософії ісламу то піддавалися утискам і гонінням, то підтримувалися властями. І лише в X ст. калам — теоретичне ісламське богослов'я (аналогічне християнській схоластиці) — отримав визнання і порівняно широке розповсюдження. З цього часу поряд з каланом успішно конкурує другий напрям, мислителі якого намагаються осмислити природу і суспільство за працями античних авторів, зокрема Арістотеля. Оригінально використовуючи їхні ідеї, чимало мислителів намагалися позбавити Аллаха функцій безпосереднього творця і правителя. Повертаючись до ідей Арістотеля, вони фактично доходили висновку про вічність і світу, і Бога, про незалежність світу від Бога тощо. Неоплатонічне вчення про еманацію та ідеал Арістотеля — множинність космічних сфер — давали їм змогу максимально віддалити Бога від природи та людини і таким чином порушити фаталізм мусульманського віровчення.

Вони вчили, що Бог пізнає лише всезагальне, що він діє на основі не волі, а розуму і впливає лише на ті сфери, які найближчі до нього. Внаслідок цього сфера індивідуальних речей і подій природно-людського світу залишалася лише в опосередкованій залежності від божественної могутності.

Серед інших важливих ідей, сформульованих мусульманськими мислителями, слід назвати започатковану концепцію «двох істин». Згідно з нею, одна й та сама істина може бути виражена в абстрактно-догматичній формі Корану — для мас віруючих і в філософській формі — для невеликої кількості найбільш підготовленої в науковому плані осіб. А це, в свою чергу, засвідчувало про започаткування конфлікту між філософською думкою і мусульманською теологією.

Серед мусульманських філософів, у працях яких простежується спроба вирішити проблему співвідношення релігії і філософії, слід назвати «першого філософа арабів» — середньоазіатського тюрка альФарабі (870—950).

Широку популярність Фарабі принесли його коментарі праць Арьістотеля (у зв'язку з цим ще за його життя йому було присвоєно почесне ім'я «Арістотеля Сходу», «другого вчителя»).

АльФарабі виходив з того, що істина досліджується філософією через «доказові роздуми». Але філософів, яким доступне істинне знання, небагато. Більша частина людей зайнята повсякденною працею і здатна набути знання лише через «поетичні» і «риторичні» образи та висловлювання. Тому для широкого загалу необхідна така релігія, яка оперує образами та розповідями і є дуже важливим політичним мистецтвом, без якого не може існувати суспільство.

АльФарабі, як і античні мислителі, намагається викласти проект ідеального суспільства у своєму тлумаченні. Суспільства він класифікує на: великі — об'єднання всіх людей і народів, населення Землі; середні — суспільства окремих народів; малі — об'єднання людей в окремі міста. Взявши за вихідні моральні категорії добро, зло, ставлення до праці, він поділяє міста-держави на добродійні, колективні та не-віглаські.

У добродійних містах-державах суспільне життя побудоване за принципом високої моральності людей, які, допомагаючи один одному, досягають щастя.

АльФарабі характеризує п'ять основних прошарків населення в добродійному місті-державі: 1) мудреці та інші гідні особи; 2) «люди релігії», поети, музиканти, літописці; 3) рахівники, геометри, лікарі, астрологи; 4) воїни-ратники, стражники і т. ін.; 5) багаті люди, землероби, тваринники, купці тощо. У добродійній державі всі ці прошарки населення пов'язані дружбою, взаємними інтересами, справедливим ставленням один до одного. Добродійне місто очолює філософ-правитель, який спроможний пізнати начала, які лежать в основі природи і суспільства, та передати ці знання населенню в образно-символічній (тобто релігійній) формі.

Що ж до політичного устрою, АльФарабі брав за основу мусульманську общину як скріплене шаріатом територіальне об'єднання віруючих. Морально-релігійні якості общини альФарабі виводив згідно з ідеальним містом-державою Платона.

Політичні вчення епохи Відродження та Реформації

Відродження (Ренесанс) визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій. Його елементи починають виявлятися на пізній фазі феодалізму і обумовлені починається розкладанням феодальної системи. Весь процес триває аж до ранніх буржуазних революцій.

Останнім хронологічним періодом Відродження є епоха Реформації, завершуючи цей найбільший прогресивний переворот у розвитку європейської культури. Зазвичай історичне значення Відродження пов'язують з ідеями та художніми досягненнями гуманізму, який проголосив в противагу середньовічному християнському аскетизму велич і гідності людини. Його право на розумну діяльність, на насолоди і щастя в земному житті. Гуманісти бачили в людині найбільш прекрасне і досконале творіння Бога. Вони поширили на людину властиві Богу творення, творчі здібності, бачили її призначення в пізнанні та перетворенні світу, прикрашеного своєю працею, у розвитку наук, ремесел.

У першій половині XVI ст. у Західній і Центральній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, антифеодальний по своїй соціально-економічної та політичної суті, релігійне (антікатоліцістское) за своєю ідеологічною формою. Оскільки найближчими цілями цього руху були "виправлення" офіційної доктрини римсько-католицької церкви, перетворення церковної організації, перебудова взаємин церкви і держави, остільки воно стало називатися Реформацією. Головним вогнищем європейської Реформації була Німеччина.

Прихильники Реформації розділилися на два табори. В одному зібралися імущі елементи опозиції - маса нижчого дворянства, бюргерство, частина світських князів, які розраховували збагатитися за допомогою конфіскації церковного майна і прагнули використовувати зручний випадок для завоювання більшої незалежності від імперії. Всі ці елементи, тон серед яких задавало бюргерство, хотіли здійснення досить скромних, помірних реформ. В іншому таборі об'єдналися народні маси: селяни і плебеї. Вони виставили далекосяжні вимоги, боролися за революційну перебудову світу на засадах соціальної справедливості.

Участь у реформационном русі настільки різнорідних суспільних сил, природно, визначило наявність в ньому досить відрізняються один від одного політичних програм, уявлень про державу, право, закон. Тим не менше, ці програми містили і загальні, характерні для всієї Реформації ідеї. Наприклад, всі прихильники Реформації визнавали єдиним джерелом релігійної істини Святе Письмо і відкидали католицьке Священне Передання. Були вони згодні в тому, що миряни повинні "виправдовуватися одною вірою" без посередницької ролі духовенства в "порятунок" віруючого. Всі вони бажали радикального спрощення та демократизації церковного устрою, засуджували гонитву церкви за земельними багатствами, були проти її залежності від римської курії і т. д.

Біля витоків Реформації стояв і найбільшим ідеологом її бюргерського крила був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546). Саме він сформулював ті релігійно-політичні гасла, які спочатку надихали і згуртували в Німеччині практично всіх поборників Реформації.

Один з вихідних пунктів лютеровского вчення - теза про те, що спасіння досягається винятково вірою. Кожен віруючий виправдовується нею особисто перед богом, стаючи тут як би священиком себе і внаслідок цього не потребуючи більш як у послугах католицької церкви (ідея "всесвященства"). Тільки лише богу - суті досконаліше - зобов'язані люди (від тат і князів до останнього селянина і плебея) коритися рабськи, служити вірнопіддані. У порівнянні з богом абсолютно всі смертні незначні. Ніхто з людей не має переваги над собі подібними: клір нічим не відрізняється від мирян, всі стани однакові. Це трактування М. Лютером основоположень християнства в умовах Реформації фактично була чи не першою раннебуржуазной версією принципу рівноправності.

У своїй концепції держави М. Лютер передбачив - і це дуже важливо для розуміння її теоретичного значення, - що в сфері природного права, у межах мирських відносин світської влади слід керуватися практичною доцільністю, реальними інтересами, обумовленими людським розумом. Панує ж доцільно, управляє розумно той князь (монарх), який вживає влада не як привілей, а відправляє її як тягар, покладене на нього богом. Взагалі християнський "управитель повинен вважати себе слугою, а не паном народу".

М. Лютер, проте, був надзвичайно далекий від того, щоб проповідувати необхідність демократичної перебудови тодішньої німецької державності. Він наставляв підданих бути покірними монархам, не повставати проти влади і смиренно зносити скоєні нею несправедливості.

У цілому еволюція діяльності і вчення М. Лютера відбувалася таким чином, що в них наростали елементи бюргерської обмеженості, узкоклассового політичного утилітаризму, релігійного фанатизму, істотно заважали подальшому розвитку Реформації.

Кростьянско-плебейський табір, який очолив Томас Мюнцер (бл. 1490-1525), звернув реформаційний рух у відкриту безкомпромісну боротьбу проти всяких експлуататорських порядків, соціальної нерівності, влади князів, засилля церкви. Пік цієї революційної боротьби - Селянська війна в Німеччині (1524-1526 рр.)..

Т. Мюнцер був реалістично мислили революційним вождем і не предрешал в деталях форми державного устрою, принципи управління і т. п. в суспільстві, де простий трудящий народ і справді виявиться джерелом і суб'єктом політичної влади. У поглядах Т. Мюнцера є зачатки республіканських ідей; до певної міри ці ідеї сходять до відповідних уявленням таборитів. Чітко було сформульовано їм вимога забезпечити охорону основ держави, визначення напрямів державної політики і постійний контроль над нею виключно самими народними масами. В цьому яскраво висловився демократизм мюнцеровской програми.

Як теолог (хоча він і наблизився до атеїзму) Т. Мюнцер черпав докази правоти своїх переконань у Біблії, як людина активного революційного дії він прагнув до практичного втілення на землі "царства Божого" - суспільного ладу, в якому не буде існувати ні класових відмінностей, ні приватної власності, ні відокремленої, протистоїть членам суспільства і чужої їм державної влади.

До числа найвизначніших ідеологів та впливових діячів Реформації належав Жан Кальвін (1509-1564). Влаштувавшись у Швейцарії, він опублікував там богословський трактат "Повчання в християнській вірі" ( 1536 р. .). Серцевина кальвінської твори - догмат про божественне приречення. Згідно з Ж. Кальвін, бог заздалегідь визначив одних людей до спасіння і блаженства, інших - до погибелі. Люди безсилі змінити волю бога, але можуть здогадуватися про неї по тому, як складається у них життя на землі. Якщо їх професійна діяльність (її передрікало бог) йде успішно, вони побожні і доброчесні, працелюбні і покірні владі (встановленим богом), значить, бог благоволить до них.

Відмітна властивість кальвіністської доктрини - полягає в ній жорстока релігійна нетерпимість до всяких іншим поглядам і установок, в особливості до селянсько-плебейським єресям.

Кальвіністська ідеологія відіграла в історії помітну роль. Вона суттєво сприяла вчиненню першої буржуазної революції в Західній Європі - революції в Нідерландах та утвердження в цій країні республіки. На її основі виникли республіканські партії в Англії, і насамперед у Шотландії. Разом з іншими ідейними течіями Реформації кальвінізм підготовляв той "розумовий матеріал", на грунті якого в XVII-XVIII ст. склалося класичне політико-юридичний світогляд буржуазії.

Роль, зіграна в історії кальвіністської ідеологією, виявилася не просто помітною, але ще й неоднозначною. У складній обстановці соціально-політичної боротьби, яка супроводжувала в ряді західноєвропейських країн становленню абсолютних монархій, окремі положення кальвінізму використовувалися представниками консервативної феодальної опозиції, противниками зміцнення централізованої державної влади. Ці дворянські кола, оберігаючи свої станові привілеї, апелювали, зокрема, до тези Ж. Кальвіна про можливість опору магістратів королю в разі нехтування ним божественних законів, обмеження свободи народу.

Політичні письменники, які захищали інтереси згаданих дворянсько-опозиційних кіл, отримали назву монархомахов (борців з монархами, тираноборців). У другій половині XVI-початку XVII ст. досить широку популярність придбали твори Ф. Готман "Франко-Галлія", Юнія Брута (псевдонім) "Захист проти тиранів", Т. Беза "Про право магістратів по відношенню до підданих", Дж. Б'юкенена "Про царському праві у шотландців" та ін . Своєрідним було конкретний зміст кожного з перелічених праць. Проте було і кілька загальних ідей, які так чи інакше розроблялися в усіх цих творах.

У них багато говорилося про "народ" і від імені "народу". Але під ним малися на увазі аж ніяк не соціальні низи, трудящий люд, селян-плебейські маси, а зборів станових представників, переважно ж феодальна знати. Всіляко підкреслювалося, що суверенітет "народу" вище прерогатив монарха і він не повинен бути обмежений волею государя. Остання пов'язана умовами того договору, який монархи укладають зі своїми підданими. Лише наявність і суворе дотримання такого договору роблять державність нормальної, влада самого государя - законною. Якщо монарх переступає стоять над ним закони (зазіхає на майно, споконвічні свободи, життя підданих), стаючи форменим тираном, "народ" має право і зобов'язаний скинути його.

Тираноборців вели запеклі атаки проти концентрації в руках монархів абсолютної влади, коли з'явилося "Міркування про добровільне рабство" Етьєна Ла Боесі (1530-1563). У цій роботі монархічний шар відкидався як такої через його антигромадської, антигуманної природи. В "Роздумах" була зроблена спроба відповісти на два основних питання: чому мільйони людей самі відмовляються від своєї свободи, стаючи невільниками государів, і завдяки чому государям вдається досягати цього стану і утримувати його.

Е. Ла Боесі вважав, що в стародавні часи володарі насильством і обманом відняли у людей природно притаманну їм свободу. Поступово людська пам'ять забула це зло, з ним помирилася; воно вкоренилося і стало відтворюватися вже силою звички. Добродії всіляко культивують у своїх підданих звичку усвідомлювати і відчувати себе безправними рабами. Від свободи люди відрікаються також внаслідок боягузтва, страху, які породжує в них тиранічний режим. Нарешті, в підневільний стан вони впадають через благоговіння перед верховною владою, що вселяється різними пишними символів і ритуалами.

Щоб утримати народ в добровільне рабство, государі обзаводяться масою поплічників. Вони утворюють цілу касту - піраміду підручних - від декількох фаворитів монарха до багатьох тисяч його слуг, охоронців, чиновників і т. д. Вся ця каста витягує особисту вигоду зі свого становища: наживається і досягає успіху, допомагаючи монарху експлуатувати народ і панувати над ним.

Е. Ла Боесі виявив ряд типових рис процедури владарювання, властивої соціально різнорідної суспільству. Причому він не тільки розкрив їх, але також дав їм належну оцінку з позицій широких народних мас.

Отже, ідеологи та діячі реформації грунтовно попрацювали над тим, щоб розхитати феодально-церковні порядки, які в XVI ст. стали нестерпно стискувати протягом соціально-політичного життя. Вони критикували і дискредитували дані порядки. Ними керувало при цьому збудився й крепнувшее розуміння світської влади (державності) не тільки лише як простого провідника волі бога і церкви, але і як інституту, що має свій власний резон, свої особливі риси, можливості і цілі. Такий підхід став помітною віхою на шляху консолідації уявлень про державу в спеціальну, відносно самостійну систему науково-теоретичного знання - державознавство.

Завоюванням політико-юридичної думки, реалістично осягає світ держави і права, став сформульований в епоху Реформації висновок про те, що свобода думки і совісті є передумова і обов'язкова ознака антідеспотского, демократично організованого людського співжиття. М. Лютер говорив: "Ні тато, ні єпископ, ні будь-якої було людина не має права встановити хоч єдину букву над християнином, якщо не буде на те його власної згоди". Ця ідея безумовної необхідності "власної згоди" індивіда з приписуваними йому "зверху" образу думок по своєму суспільному звучанню вийшла далеко за сферу релігійно-моральних відносин. Застосована до аналізу та оцінки політичної дійсності, вона зіграла як у самій соціальній історії, так і в науці про державу і право доброчинну, революціонізуючу роль.