Джерела розвитку

Діяльність – вся множина занять людини, все те, що вона робить. Одна з закономірностей розвитку – чим більше працює людина в певній області, тим вище рівень розвитку її в цій області. В процесі діяльності людина не просто адаптується до світу, а змінює його у відповідності зі своїми інтересами та потребами, тобто створює свій, соціально обумовлений світ її власних відносин. Це – специфічно людське активне ставлення до світу на основі наявних форм культури.

Види діяльності учнів:

• Гра – це абсолютно будь-яка дія, але дія умовна, що відбувається нібито не по-справжньому, а “як би” і всі учасники її дотримуються прийнятих правил;

• Учення – цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння уміннями і навичками, тобто оволодіння різноманітним суспільним досвідом в його узагальненому вигляді;

• Праця – предметна діяльність учнів, спрямована не тільки на набуття практичних умінь і навичок, але й на перетворення дійсності. створення нових матеріальних та духовних об’єктів.

За спрямованістю виділяють пізнавальну, громадську, спортивну, художню, технічну, ремісницьку, гедонічну (спрямовану на отримання задоволення) діяльність. Особливий вид діяльності – спілкування.

Діяльність може бути активною і пасивною. Нормальний розвиток забезпечується тільки активною, емоційно забарвленою діяльністю, у яку людина вкладає всю душу, в якій повністю реалізує свої можливості, виявляє себе як особистість.

Усі прояви активності (пізнавальної, трудової тощо) мають одне і теж постійне джерело – потреби. Множина людських потреб породжує і множину видів діяльності для їх задоволення. Показати маленькій людині корисні, максимально послабити шкідливі напрямки активності – постійна і водночас дуже складна задача виховання.

Активність людини, як і діяльність, має вибірковий характер. Розвиток особистості відбувається під впливом не будь-яких впливів, а головним чином тих з них, що виражають потреби самої людини, спираються на її власне ставлення до дійсності.

Активність особистості не тільки передумова, але й результат розвитку. Виховання досягає мети, коли йому вдається сформувати соціально активну, ініціативну, творчу особистість, що приносить радість і собі і людям.

Спілкування – вид взаємодії людей, що полягає у обміні інформацією, думками, досвідом, знаннями, уміннями, навичками та результатами діяльності, ставленням до людини, предметно втіленими у матеріальній та духовній культурі.

Спілкування – найважливіше середовище духовного, суспільного і особистісного прояву людини. Воно являє собою живий безперервний процес взаємодії людей, людини з собою та світом. Відбувається за допомогою мови або сленгу, міміки, пози, рухів тіла, жестів, зображення, символів, звукових сигналів, умовних позначень.

У педагогіці існує багато напрямків. Але всі вони можуть бути поділені на два – за ознакою ставлення до дитини.

Авторитарність – (від лат. auctoritas – вплив, влада) соціально-психологічна характеристика особистості, що відображає її прагнення домінуючого стану в групі. Виявляється в усуненні інших людей від участі в рішенні важливіших питань, в нищенні ініціативи інших та оцінці її як акту свавілля, в суб’єктивній оцінці досягнутих результатів. В педагогіці – пригнічення здібності вихованців відстоювати свої переконання, встановлення міцної залежності всіх учнів від одноосібної волі вчителя, незалежно від того, як ця залежність буде виявлена – прямо чи опосередковано. Авторитарне виховання ґрунтується виключно на безумовному визнанні авторитету вихователя й повному підпорядкуванню вихованців його волі. Авторитарне виховання було характерним для єзуїтських колегіумів і шкіл країн з тоталітарними режимами. Починаючи з епохи Відродження, прогресивні педагоги і мислителі всіх країн виступали проти авторитарного виховання (Я.А. Коменський, Ф. Рабле, Г. Сковорода та ін.). Ряд принципів авторитарної педагогіки знайшов відображення в педагогічній теорії Й.Ф. Гербарта, однією з головних складових якої була система управління дітьми, спрямована на придушення їх ініціативи й підкорення авторитетові дорослих. Авторитарна педагогіка живе і досі, тому що вона значно легше, ніж педагогіка гуманна.

1. Авторитарна педагогіка має тисячолітні традиції.

2. Вона ідеально проста і доступна усім.

3. Уходячи коріннями в сиву давнину, вона живиться в основному сучасною адміністративно-командною системою.

4. Вона спирається не на совість учня, а на страх.

5. Вона приносить певне задоволення вчителю, що кохається на владі.

6. До відносно недавнього часу вона була дієвою.

Для виховання вільної особистості, здатній приймати самостійні рішення і відповідати за їх наслідки, потрібен зовсім інший підхід. Треба виховувати уміння думати раніше, ніж діяти, діяти завжди правильно, без зовнішнього примусу, поважати вибір і рішення особистості, рахуватися з її позицією, поглядами, оцінками та прийнятими рішеннями. Цим вимогам відповідає гуманістичне особистісно-орієнтоване виховання.

Гуманізм (від лат. humanus – людяність, людяний) – цілісна концепція людини як найвищої цінності в світі. Головне положення – захист гідності особистості, визнання її прав на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей, створення для цього відповідних сприятливих умов (життя, праці, навчання тощо).

Це така виховна система, де дитина є вищою цінністю і стає в центр виховного процесу. Вона базується на відомих принципах гуманістичної педагогіки: самоцінність особистості, повага до неї, природовідповідність виховання, добро та ласка як основні засоби.

Це – організація виховного процесу на основі глибокої поваги до особистості дитини, врахуванні особливостей її індивідуального розвитку, ставлення до неї як до свідомого, повноправного і відповідального учасника виховного процесу.

Це – формування цілісної, вільної, розкутої особистості, що усвідомлює свою гідність і поважає гідність і свободу інших людей.

Це – створення різними способами таких умов, щоб дитина сама прийшла до розуміння значення даної вимоги особисто для неї, визнала і прийняла її, побажала її виконати і виконала.

Вихователь лише створює умови для дитячого саморозвитку і в цьому виявляється його майстерність. Але процес не може бути пущений на самоплив. Послаблення педагогічного впливу можливо коли вихователь бачить, що дитина піднялася на певний рівень розвитку. Інколи педагогічне втручання в процес розвитку особистості виправдано і необхідно.

Видатний російський філософ М. Бердяєв у статті “Національність і людство” писав: “Людина входить в людство крізь національну індивідуальність – як людина індивідуальна, а не абстрактна, як росіянин, француз, німець, англієць … Можна бажати братерства і єдності росіян, французів, англійців, німців і всіх народів землі, але не можна бажати, щоб з обличчя землі позникали вирази національних облич, національних духовних типів і культур … Культура ніколи не була і ніколи не буде абстрактно-людською, вона завжди конкретно-людська, тобто національна.

Національне і загальнолюдське в культурі не можуть протиставлятися. Загальнолюдське значення мають саме вершини національної творчості”.

Отже, національне відіграє значну роль в розвитку та формуванні особистості. Саме на національному ґрунті базується система ціннісних орієнтацій людини, мотивів її діяльності, більшість її соціальних якостей.

З іншого боку, людство йде до все більшої єдності, все більшого змішання. Це глобальні світові процеси, що відбуваються об`єктивно, незалежно від волі та бажань людей. Тому до питання національного виховання треба підходити дуже обережно, делікатно, щоб не скотитися у суцільне відмовляння в праві на існування національному компоненту в структурі особистості.

Завжди існує загроза перейти межу, що відділяє здоровий раціональний, позитивний націоналізм від радикального національного екстремізму. Позитивний націоналізм допомагає будувати і вдосконалювати державний устрій, розбудовувати національну систему освіти, розвивати культуру тощо. Радикальний націоналізм врешті решт приводить до фашизму, шовінізму та ксенофобії.

Середовище, в якому мешкає дитина суперечливе. У ньому є фактори, що сприяють, протидіють та нейтрально впливають на процес розвитку дитини. В наші часи актуальним є захист дитини від негативного впливу: фізичного, сексуального, психічного насильства, експлуатації, поганого харчування, поганих умов життя, поганих шкіл та учителів, поганої медицини.

Інтереси дітей захищають правові документи:

• Конвенція ООН про права дитини;

• Закон України “Про освіту”;

• Програма “Діти України”