Проблемне завдання:

Які сучасні дискусійні проблеми взаємодії біологічного і соціального в розвитку особистості вам відомі? Обґрунтуйте вашу власну позицію з цих питань.

Педагогічні завдання:

1. Розкрити зміст основних положень Конвенції ООН про права дитини.

2. Розкрити сутність поняття “екологія дитини”

3. Обґрунтувати взаємозв’язок біологічних факторів, соціального середовища і виховання на прикладі героя книги Р. Киплінга “Мауглі”.

4. Розкрити зміст різних видів діяльності школяра (навчання, праці, спілкування, гри). Які переваги має кожен з них в молодшому шкільному, підлітковому та юнацькому віці?

5. І. Іде урок природознавства. Біля дошки Коля. Всі діти уважно його слухають. Але варто йому трошки замислитись, як одразу піднімається ліс рук, кожен хоче виправити чи доповнити відповідь. Коля зовсім розгубився від такої активності. Він все частіше помиляється. Він зайнятий не стільки власною відповіддю, скільки реакцією класу. Невдовзі він зовсім замовкає.

ІІ. Урок біології. Відповідає Іра. В класі тиша. Але слухають Іру не всі. Дехто, сподіваючись передбачити наступне запитання вчителя, гортають сторінки підручника. Хтось тишком готується до наступного уроку. Дві дівчинки ведуть жваву мімічну розмову зовсім не по темі уроку. Більше половини класу фактично відсутні, хоча і сидять на уроці. Іра припускалася помилок, але ніхто в класі так і не висловився з цього приводу.

• дайте оцінку ефективності усної відповіді в обох випадках. Чи є щось спільне в ситуаціях?

Педагогічна задача

Учень 5 класу загубив щоденник, де класним керівником були зроблені записи на зразок: “Погано поводив себе на уроці математики!”, “Грубо розмовляв з вчителем математики! Прохання вжити термінових заходів!”

1. Оцініть ситуацію: а) з позиції учня, якому належить щоденник; б) з позиції класного керівника; в) з позиції вчителя математики; г) з позиції батьків учня.

2. В чому ви бачите призначення учнівського щоденника? Відповідь вмотивуйте.

Теми рефератів:

1. Вплив спілкування на розвиток школяра.

2. Педагогічні умови формування у школярів потреби в творчості.

3. “Зона найближчого розвитку” і її роль у розвитку особистості.

4. Гра як засіб розвитку особистості.

5. Залучення школярів до мистецтва як засіб духовного розвитку особистості.

Тема 4. Культурологічні основи навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи План:

1. Особистість – продукт культури, її результат.

2. Взаємозв’язок політики, економіки, педагогіки.

3. Релігія як ідеологія та явище духовного життя людей.

Література:

1. Библер В.Истоки и замыслы (конспект философской логики культуры) // Вопр. философии. – 1993. – № 5. – С. 75-93.

2. Вишневський О. Віра і релігія в контексті завдань сучасного українського виховання // Рідна шк. – 1998. – № 3. – С. 3-8; № 4 . – С.3-7.

3. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.

4. Гусинский Э.Н., Турчанинова Ю.И. Введение в философию образования. – М.: Логос, 2001. – 224с.

5. Євтух М.Б., Тхоржевська Т.Д. Проблеми виховання молоді в світлі християнського вчення // Вісн. православної педагогіки. – 1999. – № 1. – С. 54-59.

6. Лихачев Б.Т. Педагогика: Курс лекций/ Учеб.пособие для студентов педагог.учеб.заведений и слушателей ИПК и ФПК. – М.: Юрайт-М, 2001. – 607 с.

7. Реан А.А., Бордовская Н.В., Розум С.И. Психология и педагогика. – СПб.: Питер, 2001. – 432с.

8. Тараненко І.Г. Концепція багатокультурного виховання – новий напрям у розвитку національної освіти // Відродження. – 1995. - №1. – С.5-6.

9. Тарасова О. Культурологические аспекты образования (к постановке вопроса) // Аlma mater. – 2001. - №5. – С.26-28.

10. Щуркова Н. Воспитание как вхождение ребенка в культуру // Воспитание школьников. – 1998. - №5. – С.2-8.

11. Ямбург Е.А. Воспитание человека с позиции культурно-исторической педагогики // Классный руководитель. – 2002. - №5. – С.25-30.

В наш час прийшли до усвідомлення того, що освіта і виховання є центральними ланками в системі, що обумовлює стабілізацію суспільства і рівень його культурного розвитку. Тобто освіта як соціокультурний феномен зазнала в процесі історичного розвитку парадигмальних змін.

У світовій і вітчизняній практиці парадигми освіти складалися і розроблялися на протязі століть. До них відносяться: знанієва і культурологічна, технократична і гуманістична, соцієтарна і людино-орієнтована, педоцентристська і дитиноцентристська.

Кожна парадигма формувалася в залежності від домінування певного елементу в системі основних параметрів освіти як соціокультурного феномену.

Елементи, що визначають парадигму освіти:

• Уявлення про систему знань і умінь необхідних людині конкретної історичної епохи;

• Усвідомлення типу культури і способів розвитку людини в процесі її засвоєння;

• Принципи кодування і передачі інформації;

• Осмислення цінності освіти в суспільстві;

• Усвідомлення культурного розвитку людини;

• Роль освіти в соціумі;

• Уявлення про місце педагога як носія знань і культури у

• освітньому процесі;

• Місце дитини в структурах виховання, навчання та освіти.

Знанієва парадигма має найбільш тривалу історію. Вона впливала на визначення освітніх задач у взаємозв’язку з практичним і теоретичним досвідом людини.

Культурологічна парадигма здебільшого орієнтує не на знання, а на освоєння елементів культури в процесі виховання та навчання, пізнання та спілкування, гри та трудової діяльності.

Сутність технократичної парадигми виявляється в своєрідному світогляді, основними рисами якого є превалювання засобів над метою, задач освіти над її сенсом, технології цивілізації над загальнолюдськими інтересами, техніки над цінностями.

Гуманістична парадигма розглядає людину як вищу цінність і не тільки в суспільних освітніх системах. Вона керується гаслами “все для людини”, “все в ім’я людини”. Базується на гуманістичних моральних нормах, що передбачають співпереживання, співучасть, співробітництво.

Дитиноцентристська парадигма орієнтує на створення сприятливих умов для розвитку усіх дітей, врахування та розвиток індивідуально-особистісних особливостей, здібностей і інтересів.

Педоцентристська парадигма є альтернативою дитино-центристській. Вона розглядає виховання та навчання як головні фактори розвитку дитини, де провідна роль надається педагогу. В рамках даної парадигми методика, новаторство і творчість педагога є визначальними при аналізі процесів виховання та навчання.

В якості еталону соціетарної парадигми виступають принципи державного управління суспільством. Вони і визначають цілі і характер виховання та освіти.

В рамках людино-орієнтованої (антропологічної) парадигми людина є неперехідною цінністю. Тому в процесі виховання та освіти враховуються інтереси і індивідуальні особливості як дитини та її батьків, так і педагога.

Якщо людина перетворюється в особистість тільки завдяки набуттю соціальних якостей, то це означає, що потрібно розібратись які саме якості можна вважати соціальними. Насамперед, це мова – засіб спілкування та мислення, засіб збереження духовного та соціального досвіду, засіб передачі його наступним поколінням. Потім, це традиції, норми, цінності саме того суспільства в якому народилася та розвивається людина. Далі, це навички поведінки в суспільстві, що прийняті в оточенні людини. Ще це усвідомлення свого обов’язку перед суспільством та своїх прав щодо нього, самоусвідомлення себе як громадянина певного суспільства або суспільної групи. Це і відомості з історії своєї родини, свого населеного пункту, своєї країни, взагалі людства.

Всі ці якості взагалі визначаються поняттям культура. Це настільки багатогранне явище, що існує близько 250 визначень культури, в залежності від специфічних інтересів конкретних наук (археології, етнографії, історії, соціології, мистецтвознавства, етики, теології та багатьох інших), від різноманітних світоглядних позицій і, навіть, різних підходів в рамках одного світогляду.

Культура - це міра людяного в людині, характеристика розвитку людини як суспільної істоти.

Культура існує в постійній взаємодії свого зовнішнього матеріального виразу з самою людиною. Ця взаємодія полягає у тому, що людина засвоює створену раніше культуру, робить її передумовою своєї діяльності і створює нову культуру. Лише на основі засвоєної культури людина має змогу подальшого розвитку.

Тому таке важливе значення має педагогіка - наука про виховання та розвиток людини. Бо вона вивчає саме закономірності, принципи, методи, форми та засоби процесу засвоєння людиною матеріального та духовного досвіду людства, тобто його культури у всьому багатстві її проявів. Ще у ХІХ ст. видатний германський педагог А. Дістервег висунув положення про культуровідповідність виховання і навчання. Виховання повинно враховувати культуру оточення дитини, регіональні та національні норми, традиції, звичаї і на цій основі підніматись до загальнолюдського, до, так би мовити, “вічних цінностей”. Це положення не втратило свого значення і в наші часи, а, навпаки, набуває все більшої актуальності. Тому зараз педагогіка все більше звертається до культурологічного підходу при вивченні процесу виховання та освіти людини. Адже такий підхід дозволяє позбавитись ідеологічних стереотипів та шаблонів і вийти на загальнолюдське – на питання добра і зла, совісті, моралі, краси, духовності – усього того, чим може пишатися людство і що воно хотіло б передати нащадкам у спадок.

Культурологічний підхід дозволяє гуманізувати процес виховання. позбутись наслідків тоталітаризму та авторитаризму в свідомості і школярів і вчителів. Тоталітаризм завжди ворог культури, йому не потрібні люди з незалежним мисленням, творчі особистості. Йому потрібні сліпі виконавці, для яких культура – річ зайва.