План:
Томізм
Неотомізм
Томізм Е.Жільсона і неотомізм Ж.Марітена
Висновки
Список використаних джерел
Томізм
Томізм - 1. філософська й теологічна доктрина св. Томи з Аквіну; 2. філософські й теологічні напрямки, які продовжували та розвивали цю доктрину, характеризуються аналізом причин реального одиничного буття, метафізичним плюралізмом і теоретико-пізнавальним реалізмом; офіційна доктрина Римо-Католицької Церкви; теп. у формі неотомізму.
Томі́зм (від лат. Thomas — Хома) — учення в схоластичній філософії і теології католицизму, засноване Томою Аквінським. Доктрина томізму виступає не стільки вченням про догмати віри, скільки вченням про способи збагнення цього вчення за допомогою розуму. Цим томізм відрізняється від августиніанства, що звертається до інтуїції. З цим пов'язана орієнтація томізму радше на вчення Аристотеля, ніж на Платона та неоплатоніків. На початку свого існування томізм натрапив на різку критику августиніанства і в 1277 році був офіційно засуджений церковно-університетськими інстанціями Парижа й Оксфорда. У 1270 р. паризький єпископ Етьєн Тамп'є засудив 13 аристотелевсько-аверроістських положень, а в 1277 р. він же піддав осуду список з 219 тез, що містив поряд з положеннями Аристотеля, Аверроеса, Авіценни, Сігера Брабантського близько 20 сентенцій Фоми Аквінського (прикладу Тамп'є послідував і архієпископ Кентерберійський домініканець Роберт Кілуордбі, що засудив 30 тез аналогічної спрямованості, а в 1284 р. його наступник Джон Пекхем підтвердив це засудження) проте вже до XIV століття отримав визнання в різних школах домініканського ордену. Проти томізму виступали послідовники Іоанна Дунса Скотта, Вільгельма де ла Марса, Роджера Бекона, що групувалися навколо францисканського ордену. В результаті реформації і втрати католицькою церквою колишнього панування томізм дещо видозмінюється завдяки впливу т.з. другої схоластики (Франсіско Суарес).
Неотомізм
Неотомізм - напрямок у католицькій філософії, започаткований наприкінці XIX ст., який розвиває думки св. Томи з Аквіна.
Неотомізм – головний напрям неосхоластики, що вбачає у вченні Фоми Аквінського (1225–1274) найбільш досконале вираження "вічної філософії"; неотомізм різко протиставляє себе як матеріалізму, так і суб'єктивному ідеалізму; він претендує на універсалізм, на синтез віри і розуму, умогляду і емпірики, споглядальності та практицизму, індивідуалізму і соборності.
Неотомізм один з найпоширеніших різновидів сучасного ідеалізму; офіційна філософія католицизму, сучасна версія томізму, який є християнською адаптацією філософії Аристотеля. Бог сприймається як першопричина, речі – як поєднання матерії і форми, процеси – як перехід потенції в актуальність.
Неотомізм також є сучасною філософською і педагогічною концепцією розвитку особистості, що вбачає призначення людини не в боротьбі за своє соціальне і духовне звільнення, а в прагненні наблизитися до божественної досконалості.
Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму.
Томізм е.Жільсона і неотомізм ж.Марітена
Католицька думка, “повноважним представником” якої по праву є Хома Аквінський, перетерплює в двадцятому столітті істотні трансформації. Це викликано, насамперед, зміною духовного клімату й економічних умов Західного світу. Саме тому необхідно якщо не переосмислення самого корпусу католицьких встановлень, то принаймні, сучасне мислення з духовною традицією. Цей діалог у двадцятому столітті, як правило, ведеться з томістською традицією.
Цей діалог переслідує кілька цілей. Насамперед, коректування з ураху-ванням духовних досягнень людства поглядів і самої системи Хоми Аквінського, а також спроба нового орієнтування в пануючому капіталістичному ладі (це передбачає, зокрема, діалог з робітниками, тотальний відхід яких є, по визнанню католицького духівництва, справжньою трагедією двадцятого століття). Саме такі цілі, по суті, або імпліцитно експліцитно, намагалися вирішити два видатних християнських мислителі XX століття – Етьєн Жільсон і Жак Марітен. Насамперед, що таке в XX столітті бути томістом, дотримувати поглядів християнського середньовічного мислення? Як взагалі це може бути? Бути томістом, говорить Жільсон, це бути відкритим істині. Але а якщо є зміни істини? Що робити тоді? Міняються не тільки соціальні, політичні, економічні умови суспільства, міняються самі способи пізнання і відношення зі світом людини. Хома Аквінський – це середньовіччя, і як можна використовувати його доктрину зараз?
Змінив (у порівнянні з XІІІ століттям, коли жив Хома Аквінський) духовну ситуацію входить, насамперед, досягнення природничонаукового знання. І обоє мислителі намагаються, якщо не вписати досягнення науки в систему томізму, то, принаймні, погодити концепцію Хоми Аквінського і природничонаукове знання. Обоє йдуть приблизно однаковими шляхами. Якщо в цілому оцінювати їхнє відношення до спадщини Хоми Аквінського, то можна сказати, що обоє намагаються оцінити її критично. Так Жільсон із симпатією відноситься до філософії А. Бергсона, і не проти, якби знайшовся мислитель, що спробував би пристосувати еволюціонізм і інтуїтивізм Бергсона до католицької догматики. Однак, як він визнає, для цього буде потрібно мислитель рангу Хоми Аквінського. Марітен же воліє розвивати в томізмі ті позиції, що не були експліковані самим “Ангельським доктором”, а саме здійснити своєрідний поворот цієї середньовічної концепції до сучасності.
Таким чином, ми розглянемо не стільки діалоги між двома мислителями, а ті інтелектуальні шляхи, якими вони слідують до єдиної цілі: узгодженню системи Хоми Аквінського і сучасності. Мова буде йти про різні доповнення, коментарі і розвиток системи Аквіната.
Розглянемо спочатку спробу Жака Марітена. Спочатку розглянемо те, що він називає “критичним реалізмом”. У цілому це система, що спирається на арістотельсько-томістську концепцію пізнання. Критичний реалізм томізму передбачає, насамперед, розмежування між річчю і мисленням, тобто це не той реалізм, що грунтується на реальному існуванні речей, а на тім реальному встановленні, що існує дистанція між речами і мисленням. Істина в критичному реалізмі є відповідність духу з буттям, відповідно до якого, за словами Хоми, ми визнаємо за існуюче те, що є, а за не існуюче – те, чого немає. Структура реальності така: є щось, що знаходиться в дусі, і те, що розташовано поза ним. Річ у реальності виражається як власне – річ. Як об’єкт вона дається лише за допомогою діяльності духу. Отже, інтелекція робить поділ “всередині речі” на об’єкт і річ реальності. Вона ж суть, причина виду речі. Це є вже ступінь, що приводить до поняття.
Таким чином, спочатку потрібно розділити, відокремити агенти реальності, що беруть участь у пізнанні. Але далі йти чисто інтелектуальним шляхом аналізу існуючого неможливо в XX столітті, і Марітен віддає собі в цьому звіт. Є, насамперед, масив природничонаукового знання. Але, природничонаукове знання не може стояти особняком, тому необхідно простежити весь масив знання, його структуру і його взаємозв’язки з філософським знанням і з одкровенням віри. Марітен діє в цій області, використовую метод роботи Хоми Аквінського й Аристотеля – “розкласти усі по поличках”. Усяке знання повинне бути осмислене, як визначена ступінь у єдиній вичерпній і всеохоплюючій системі. І його робота так і називається “Ступіні (рівні) знання”. Тепер розглянемо більш докладно.
Основна інтенція, як ми вже сказали, це дати кожному знанню своє ви-значене місце, тому необхідний поділ, що служить метою об’єднання, і гасло Марітена звучить афористично: “Розділяти, щоб поєднувати”. Необхідно, на-самперед розділити, відрізнити одне знання від іншого, і лише тоді ми зможемо на основі цього поділу з’єднати все знання в єдину осмислену і струнку систему. У цьому змісті Марітен йде по стопах томістського реалізму (у свою чергу, що випливає “вказівці” на Павла), що все існуюче намагається розглядати в єдиній фундаментально структурованій системі людського духу, або стосується це природного або надприродного порядків. Ця система повинна бути сформована не виходячи з людського “когіто”, оскільки в цьому випадку ми прийдемо до суб’єктивізму, а маючи перед собою, насамперед, тіло своєї побудови, що і додає щире значення всій системі надприродне знання божественного одкровення. Орієнтування на цю вищу область дозволять виявити і “бідність” самої філософії й обмежити її надмірні домагання це усього лише людська наука. Але метафізичне знання – це не простий засіб або ціль природничонаукового знання, – це його завершення. Але навіть осмислена в такий спосіб вона “не є дверима містичного споглядання. Цими дверима є людяність Христа, завдяки якій нам була благодать і істина”. А це вже сфера любові і віри.
Але повернемося до проблеми знання. У природничонауковому знанні нам дані, насамперед, не самі предмети. Так названі експериментальні (індук-тивні) науки мають справу з тим, як ці предмети виявляються в нашому пізнанні. Об’єкт науки, те що входить у природничонаукове знання, – не тотожні реально існуючим предметам. Об’єкт – абстрактний, він має необхідність. Інакше кажучи, об’єкт експериментальних наук універсальний по самій своїй суті. Погодженість універсального об’єкта науки і реального, сингулярного предмета можна осмислити, вважає Марітен лише в арістотельсько-томістської системі. У противному випадку нас очікує та помилка, що допускав розум ще в середні століття – помилка номіналізму.
Інша ступінь знання – це так названі дедуктивні науки, науки філософські або математизовані науки. І тут ми вступаємо в поле “наростаючої” інтелізнищення, що за словами Хоми Аквінського завжди йде разом з нематеріальністю. Насамперед, нам необхідно виділити три ступіні абстракції. Згідно цим трьом модусам абстракції, ми розділяємо область існуючого як предметно майбутньої що пізнає. Перший рівень абстракції дозволяє розглядати одиничні предмети, як підлеглі принципу індивізації, тобто як індивідуальності цілого. І ця область Фізики. Другий рівень складається з двох модусів абстракції, що залишилися – це abstractio formalis, або абстракція, яка дозволяє нам виводити з кожного існуючого щось загальне (наприклад, з Петра – поняття людини) і astractio formalis або екстрагування абстрагування розумодосяжних типів, що потім і стають сутністю об’єктів знання. І ця область Метафізики. У цілому всі ці принципи абстракції розділяють і формують саму конфігурацію й ієрархію знання.
Якщо підсумувати міркування Марітена з приводу структури знання, краще відтворити його ієрархію наук:
1. Перша або нижча область – це внутрішньо наукова область експерименту.
2. Далі йде Область наук, що підрозділяється на три області:
а. Емпіричні (але нематематизовані) науки,
b. Фізико-математичне знання,
с. Математика.
3. Філософія, що розділяється, у свою чергу, на дві області:
а. Філософія природи,
b. Метафізика.
Марітен не обмежується простим описом цієї структури, він виявляє внутрішні зв’язки всередині області знання. Так, наприклад, перший рівень (фізика), що не збігається з першим рівнем таблиці наук (експериментальна область) – це оперування з почуттєвим буттям, ця сфера співвідноситься одночасно з областю емпіричних наук і філософії природи: Друга область (кількісне збагнення) – це і математика і фізико-математичне знання. Вища область, це, природно метафізика, що є регуляційною відносно всім іншим, нижчим областям знання. Але кожна більш вища область є регуляційною стосовно попередньої, нижчої.
Що важливо виділити, це наступне – будь-яка вища ступінь знання не підлегла попередньої. Таким чином, філософія не контролюється фізикою або експериментуванням. Марні тому спроби критичної зміни філософії за допомогою методу результатів експериментальних наук або математики. Подібне міркування застосоване й у відношенні метафізики-теології. Хоча метафізику зближає з теологією загальна ананоетична інтеллекція, що проникає й осягає зверхраціональне й інтуїтивне буття, або відкриває для пізнання область абсолютного, але богопізнання (теологія) “одушевлене” зовсім іншими підставами. Теологія, як більш вище “знання”, не може контролюватися ні наукою, ні метафізикою, У свою чергу, сама теологія підрозділяється на двох ступені – раціональне збагнення бога, і містичне.
Як уже вказувалося на початку параграфа, Марітен не тільки аналізує і розвиває традиційні для Хоми Аквінського простори, у яких відбувається осмислення метафізичних, природничонаукових або теологічних проблем, він намагається продумати, керуючись томістськими установками, ті області людського буття, що не були розглянуті великим схоластом, але які найбільш значимі для нашого часу. Це, насамперед, людина, його місце у світі, його свобода, держава і т.д.
Свої погляди в цій області Марітен називає інтегральним гуманізмом. Гуманізм, насамперед, не відокремимо від цивілізації і культури. Він передбачає і визначену спрямованість – спрямованість на трансцендентне виходження. Гуманізм, крім того, поняття задоволене, широке. Навіть самі речі людина олюднює, люблячи сховане в них буття. Але інтегральний гуманізм, на відміну від інших видів гуманізму, це не просто сакральне, секуляризоване, мирське і т.п. Ця саме інтегральна єдність, що не забуває про ту місію, що повинна нести людину, як створення боже. Але, у ньому необхідний облік і реалій нашого дня. От як описує Марітен цей новий вид гуманізму: “Новий гуманізм не має нічого загального з буржуазним гуманізмом, він сильний тим, що не обожнює людини, але реаль¬но і дієво поважає людське достоїнство і підтримує загальні вимоги особистості, для нас цей гуманізм орієнтований на соціально-історичну реалізацію турботи про людину, про яке говорить Євангеліє, при цьому людське не повинно існувати лише в духовному плані, але втілюватися і йти до досягнення ідеалу братерського співтовариства. Новий гуманізм не вимагає того, щоб люди пожертвували собою заради раси, або класу нації, заради їхнього розвитку і процвітання; він вимагає найкращого життя для людей і конкретного блага для співтовариства людських особистостей; він призиває до смиренної істини, до братерської дружби, та їх утілення – ціною постійної напруги сил і визначеної бідності – у соціальному ладі й у структурах громадського життя; тільки йдучи таким шляхом, цей гуманізм зможе зростити людини в спільності і стати героїчним гуманізмом”.
Тепер звернемося до розвитку томізму Етьєном Жільсоном. У другому розділі ми вже розглядали основні моменти його творчості, тому в даному параграфі будемо намагатися або доповнити, або використовувати сказане в підсумованому виді.
Для Жільсона, як і Марітена, Хома Аквінський – зразок інтелектуальної досконалості. Його методологія сучасна, методи, використовуючи які Аквінат аналізує все існуюче, представляються для французького мислителя зразковими і неминущими. Задача узгодження природничонаукового знання, філософії і теології була вирішена Хомою, причому в досить зробленому вигляді, і може бути застосована й у наш час. Аргументація Жільсона подібна аргументації Марітена в цьому питанні. От як описує Жільсон проблему співвідношення теології, філософії і науки, природно, примат у цій структурі належить теології, як більш вищому знанню наша теологія повинна включати у своє знання про Бога, зведення про всю сукупність нескінченного буття, оскільки останнє залежить від Бога, тим самим вона містить у собі також всю сукупність наук, що розділяють з нею знання про нескінченне буття. Теологія відстоює своє право на ці науки оскільки вона розглядає їх як частини свого власного предмета. Ті знання, що вона одержує від цих наук, якщо вона розглядає їх у якості включених у Божественну науку, не більш “натуралізує” її, ніж знання Бога про всі речі, що компрометують його Божественність. Таким чином, теологія займає вищу ступінь в ієрархії наук, подібно тому, як Бог є вершиною буття. На цій підс-таві теологія виходить за рамки всіх розходжень і меж, що вона включає у свої цілі, але при цьому не змішує їх. У своїй перевазі вона з’єднує в собі все людське знання в тій мірі, у якій його включення представляється доречним.
Теологія, при цьому, зовсім не обов’язково схоластична, – зауважує Жільсон, – і відразу поправляє, що “якщо ми приймемо наступне фундаментальне положення всіх може бути включене в теологію такого роду, причому вона не втратить своєї сутності” Жільсон не проти порівняння теології з “загальним почуттям”, тоді як інше знання є, як інші людські почуття Теологія одержує від інших наук дані, але осмислює їх саме вона, оскільки лише вона здатна обдивлятися ціле, тому що знаходиться на вершині людського знання. Філософські і природничі науки розрізняються відповідно до досліджуваного предмета, і підкоряються єдиній і піднесеній науці (натурально, теології). “Томізм, – пише Е. Жільсон, – створений за допомогою різних філософських запозичень, не більш еклектичний, ніж єдине знання, що належить “загальному почуттю”, що грунтується на даних п’ятьох почуттів. Теологія св.Фоми може використовувати філософські знання різного походження, але вона не зводиться до них. Теологія відбирає і доповнює їх, саме їй відома та, недоступна для філософії, крапка сходження, до якої всі ці знання тяжіють, самі того не підозрюючи. Ні з вчення, що були сприйняті томістської теологією, не проникає в цю теологію доти, поки вона не перетворить їх у світлі віри і слова Божого. Ті екзегези, що історик філософії викриває, як надмірні домагання порушення наукових норм, не є, з погляду теолога, ні надмірністю, ні помилкою; скоріше вже їх варто розглядати як заклик, з яким теолог звертається до філософів, – заклик обміняти їхню істину на Істину з великої букви”.
Таким чином, Жільсон, як і Марітен, дотримує фундаментальну дистанцію Аквіната, що розділяє, з одного боку, різні знання відповідно до їх об’єкта, і, відповідно, методу роботи з цими об’єктами, і з’єднуючий цієї ж області в єдиному підпорядкуванні, спочатку метафізики пешофілософії, а потім і теології. Та не плодотворність, що була властива схоластиці після Хоми Аквінського виникала не через надмірність реалізму, що повинний установити дистанцію між суб’єктом пізнання й об’єктом, а, навпаки, завдяки недостатній послідовності проведення принципів томістського реалізму.
Наприкінці нашого аналізу творчості Жільсона згадаємо про його роботи, присвячені аналізу сучасного мистецтва і проблеми масової культури. На відміну від традиціоналістичних набудованих християнських мислителів Жільсон більш обережний в оцінці самої проблеми репродукування унікальності мистецтва. Жільсон бачить амбівалентне положення сучасного мистецтва, що спрямовано на популярність і масовість, з одного боку, але – як твір мистецтва воно одиничне, унікальне, і говорить про істину. У масовості відтворення творів мистецтва (радіо, пластинки, фотографія), по суті, нічого дурного, тому що воно в такий спосіб спрямовано на кожного. Це ж відноситься і до відтворення феноменів, що традиційно відносяться до сфери релігії. Але необхідно завжди мати при цьому на увазі, що мова йде скоріше про інформацію про нетлінні цінності, чим про самі цінності.