Економічне районування та територіальна організація господарства
Розвиток теорії економічного районування.
Сучасні теоретичні проблеми економічного районування.
Економічні райони та територіальна організація господарства України.
Проблеми удосконалення економічного районування України.
1. Розвиток теорії економічного районування
В теорії регіональної економіки особливе місце займає економічне районування. Категорія економічний район є центральною у регіональних дослідженнях. Він існує в об'єктивній реальності та формується в процесі регіонального розвитку.
Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об'єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією - так звані економічні райони. їх виділення, вивчення, прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни.
У найбільш узагальненому трактуванні районування - це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування - це метод систематизації інформації про територіальну організацію господарства та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування - це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку господарського освоєння території та функціонування регіональної економіки.
Кожен економічний район відзначається своїми територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією регіонального розвитку, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обґрунтуванням стратегії їх соціально-економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука - важлива складова в палітрі економічної науки. Економічне районування - найважливіша передумова дієвого регіонального програмування, прогнозування, проведення ефективної державної регіональної політики. Тема ознайомлює студентів з генезою розвитку економічного районування, його сучасним станом та існуючими проблемами.
У загальному вигляді районування - це поділ території на багато видів районування. Найбільш відомим для широкого загалу прикладом районування є адміністративно-територіальний поділ країни. Історія будь-якої країни пов'язана зі змінами її території та адміністративно-територіального устрою. У наш час Україну поділяють на 24 області, одну автономну республіку, 2 міста державного підпорядкування. Усі вони мають родову назву - регіон. Кожен з цих регіонів поділяється на адміністративні райони.
Адміністративно-територіальний поділ існує для державного управління, господарського та культурного будівництва. Окрім адміністративно-територіального поділу існує поділ України на 8 економічних районів. Кожен з цих районів складається з адміністративних областей (автономної республіки, міст державного підпорядкування).
Сьогодні існує багато розбіжностей у методолого-теоретичних підходах щодо суто економічного районування, тобто поділу країни на економічні райони, які не пов'язуються безпосередньо з управлінням державою і її адміністративно-територіальними суб'єктами.
Теорія економічного районування сягає у глибоку давнину. Видатний російський вчений - регіоналіст М.М. Колосовський у своєму історичному огляді економічного районування Росії (1953р.) вказує на появу районного методу в економічних дослідженнях ще на початку XVIII століття у роботах І.К. Кирилова -(1727р.) складача першого Атласу Росії та у роботах В.М. Татищева (1739р.) - автора адміністративного районування Росії, який ґрунтувався на історичних, географічних та національних ознаках. Саме ці надбання В.М. Татищева й вважаються першими витоками економічного районування. Саме вони лежать в основі усіх поточних досліджень протягом майже століття - від М.В. Ломоносова до К.І. Арсеньєва.
К.І. Арсеньєв (1848р.) узагальнив усі дослідження по районуванню за попередні понад 100 років і поділив Росію на 10 просторів, основою для яких слугували не тільки назви просторів, але й загальні риси територій по клімату, якості землі, утвореннями природи, по „промисловості жителів". Це було не тільки природно історичне, а й загально пізнавальне районування для вивчення природи, господарства, населення та їх взаємозв'язках. Слід сказати, що проблеми районування висвітлені у працях багатьох вчених, політиків, письменників того часу. Це й проекти державного устрою декабристів Пестеля та Муравйова, спроби районування за ступенем революційності М.П. Огарьова (8 або 10 областей) та М.Г. Чернишевського (6 округів).
У другій половині XIX століття в Росії з'являється величезна кількість робіт з економічного районування. Найперше - це роботи видатного статистика та географа П.П. Семенова - Тянь-Шанського. Досліджуючи розміщення населення країни, вчений вказував, що для цього не можна використовувати адміністративний поділ, оскільки більшість губерній неоднорідні. Через це ділити країну він пропонував на природні області. Далі він розглядав ознаки економічні: система господарства, розподіл земель за угіддями „надлишок або нестача головних хлібів", ступінь розвитку промисловості. Пізніше до цих ознак він додає щільність населення, національний склад, професійне населення та виключив „надлишок та нестачу головних хлібів" (1880р.). Ця схема з 19 районів проіснувала у наукових та прикладних роботах понад 50 років.
Саме П.П. Семенов - Тянь-Шанський вперше наблизився до розуміння економічних районів як синтетичних, об'єктивно існуючих районів. В усіх дореволюційних роботах з економічного районування і навіть у Проекті районування Держплану Росії 1921р. не дотримувався національний принцип. Через це окремі частини території України входили до різних економічних районів Росії. Робіт, подібних районуванню П.П. Семенова - Тянь-Шанського в російській науці того часу більше не зустрічалось. Відомі роботи галузевого районування: Докучаєв В.О. - ландшафтне районування; Д.І. Менделєєв - промислове районування.
Багато наукових праць з економічного районування з'являється на початку XX століття, проте зразків синтетичного економічного районування було мало. Відомі роботи зі спеціального районування Г.І. Танфільєва (1903р.), В.І.Вінера (1908р.), В.П. Семенова - Тянь-Шанського (1911р.), П.І. Ляшенка (1912р.).
Окремо слід сказати про роботи А.І. Скворцова, який у науковій праці „Господарські райони Європейської Росії" (1914р.) зробив спробу розповсюдити на економічне районування теорію ландшафтів В.О. Докучаєва. Він стверджує, що по-перше, вивчення характеру району потребує, насамперед, вивчення його фізико-географічних умов, а, по-друге, райони, що виділяються при цьому, повинні називатися не сільськогосподарськими, а економічними районами, оскільки вони „є районами не тільки за розвитком в них сільськогосподарського життя, а й за усім економічним укладу". Скворцов розглядає дві групи природних умов. До первинних, визначальних, він відносить географічне положення, віддаленість від моря, геологічну будову земної кори у сенсі будови ґрунтів, водопостачання, топографію країни. До вторинних, похідних від перших, він відносить ґрунти, клімат, лісистість.
Висуваючи на перший план при районуванні умови природно-історичні, О.І. Скворцов пропонує враховувати і деякі економічні умови району, оскільки суспільно-економічні відносини дуже впливають на напрямки еволюції землеробського виробництва. Для обліку економічних ознак Скворцов запропонував метод статистичної реєстрації явищ. Мережа економічних районів Скворцова (1914р.) тільки Європейської частини Росії складалася з 34-х одиниць і була надмірно заплутаною, а території окремих районів або не виразними, або розірваними. Через це економічне районування Скворцова не мало продовження.
В працях О.М. Челінцева (1910, 1918 рр.) з найбільшою послідовністю представлені принципи та методи статистичного районування, на перший план висуваються економічні ознаки, зводиться до абсолютного мінімуму роль природних та історичних ознак.
Окремо від імперій, до складу яких належала Україна, власного українського економічного районування практично не існувало. Однак районування за історико-географічним принципом ще наприкінці XIX, початку XX століття розділяло східну Україну на Правобережну, Лівобережну, Південну (М. Драгоманов, С. Рудницький, В. Садовський). Відоме також районування за походженням (генезою) територій: Волинь, Поділля, Галичина, Слобожанщина, Гетьманщина, Новоросія, Запоріжжя).
В цілому, аналізуючи старі роботи по економічному районуванню можна дійти до висновку, що в них був відсутній регіональний аналіз соціальних показників, а районування в цілому мало пізнавальний, навчальний характер.
В наукових працях західних вчених економічне районування розглядається лише як метод, який дозволяє вивчення економіки країни. З розвитком суспільства розвивається і економічне районування як територіальна форма продуктивних сил сумісно з виробничими відносинами. Але склад територій, зміст і поняття економічних районів були неоднакові у різні історичні часи. Тому не можна обґрунтувати попередні системи районування з точки зору сучасних уявлень про економічні райони, але можна вважати, що історично економічний район набував все більш конкретний характер, який поступово перетворюється в єдину господарську систему з чіткими територіальними межами.