Розділ 3 проблеми розвитку державно-правового режиму в україні

Після отримання незалежності Україна стала на шлях побудови демократичної держави.

Але вже починаючи з середини 1990-х років, уявлення про те, що декларовані цілі розходяться з повсякденною політичною практикою, з’явились у середовищі вітчизняних інтелектуалів, а згодом поширилися серед значної кількості громадян України. З-поміж небагатьох дослідників, які безпосередньо вивчали політичний режим в Україні, не було ілюзій щодо недемократичності режиму, проте були досить суттєві розбіжності стосовно визначення його типу.

Так, В. Полохало започаткував дискусію щодо недемократичної спрямованості перехідного періоду в Україні і запропонував тезу про неототалітарний характер політичного режиму в Україні. Він визначив сім рис посткомуністичного неототалітаризму, що були характерні, на його думку, для більшості пострадянських країн: 1) відчуження більшості суспільства від влади за одночасної багатовимірної залежності від неї; 2) однобічне підкорення громадян правилам, нормам і безконтрольне здійснення державою своїх повноважень; 3) брак реальних гарантій декларованих прав людини, безпорадність індивіда перед чиновниками; 4) тіньові присвоєння, розподіл загальнонародної власності за панування клієнтельських зв’язків; 5) поєднання корумпованої політичної влади, тіньової економіки і кримінального світу; 6) домінування ролі номенклатурно-корпоративних кланів, симбіоз олігархії та авторитаризму; 7) утилітарне використання олігархами демократичних норм і процедур.[14,с.17]

Посткомуністичний неототалітаризм В. Полохало визначив як „гібридний тип суспільного устрою й політичного режиму, такий новітній різновид тоталітаризму, за якого всеохоплюючий контроль, систематичні примус і насильство (або загроза їх застосування) з боку посткомуністичної олігархічної влади щодо більшості населення здійснюється легітимно, з використанням демократичних технологій, причому ж не в жорстких (на відміну від тоталітаризму „класичного”), а у відносно м’яких формах, через безліч багатовимірних і стійких залежностей (і очевидних, і латентних – соціокультурних, правових, економічних тощо)”[14,с.17].

На те, що політичний режим в Україні з 1991 року до початку другої половини 1990-х років набув неототалітарного характеру, вказував С. Лінецький. Використовуючи систему аргументації „від протилежого” дослідник виокремив шість тез щодо того, що тоталітарний режим в Україні розпався, і піддав їх жорсткій критиці. Автор стверджує, що „попри значну інерцію свого розвитку, неототалітаризм перебуває в стані протиборства з демократичною альтернативою”. „Перехідність” у цьому контексті означає радше невизначеність остаточного підсумку їх змагання, незавершеність, суперечливість і непослідовність самої трансформації режиму, а, отже, його певну історичну самобутність [13, с.192].

Як бачимо, політичний режим в Україні за президентства Л. Кучми більшість дослідників визначає як недемократичний. На думку Ю. Мацієвського, в останні роки президентства Л. Кучми політичний режим в Україні мав вигляд змішаного правління близького оточення та окремих членів сім’ї Президента з впливом кількох конкуруючих фінансово-промислових груп. Кожна з них в обмін на лояльність до центру отримувала привілеї у своєму регіоні. Такий режим можна визначити як патримоніально-олігархічний авторитаризм.[9, с.54]

„Помаранчева революція” призвела до кількісних змін у владній верхівці, спричинила певні зміни у складі владної еліти, але дала дуже мало якісних змін.

Порівняти відмінні та подібні риси здійснення влади (політичного режиму) часів президенства Л. Кучми і того, що складається з обранням В. Ющенка.

До відмінних рис слід віднести такі:

· змінилась риторика влади (ідеологему стабільності замінила ідеологема проведення реформ);

· започатковано низку ініціатив з реформування структури органів управління та територіального устрою;

· змінилось ставлення влади до ЗМІ;

· відбуваються позитивні зміни у розвитку громадянського суспільства;

· відбуваються позитивні зміни у політичній культурі населення більшості регіонів України, що наближає її до громадянського типу;

· політичні інтриги в оточенні Президента вийшли на поверхню, що закінчилось урядовою кризою та відставкою уряду Ю. Тимошенко;

· з 1 січня 2006 року вступили в дію доповнення до Конституції від 8 грудня 2004 року, які суттєво впливатимуть на суперництво між виконавчою та законодавчою владою в Україні. Свідченням цього є доволі сумнівне у правовому плані рішення парламенту про відставку уряду Ю. Єханурова, що відбулося на першому засіданні Верховної Ради після того, як зміни до Конституції вступили в дію.[9, с.55]

Чого не було зроблено:

· не було доведено до кінця жодного розслідування діяльності посадових осіб різного рангу під час президентської виборчої кампанії; не було притягнуто до відповідальності жодного високопоставленого чиновника за корупційні дії; не завершено слідства у справі вбивства Г. Гонгадзе;

· не було здійснено реформи правоохоронних органів та не завершено реформу судової системи. Тому порушення прав громадян під час затримання та проведення досудового слідства хоч і зменшилися, проте тривають й далі;

· не було створено громадського телемовлення, про яке так багато говорили представники нової влади.

Перелік того, що проголошувала „нова влада”, але не зробила, міг би бути набагато довшим. Тут виокремлюються лише ті гасла, які, у випадку їх реалізації, мали б означати утвердження „цінностей Майдану” і тим самим виявляти зміни у способі здійснення влади.

Що залишилося:

· збереглась практика неконкурентного призначення кандидатів на посади різного рангу. Свідченням цього є провал кадрової політики нової влади ;

· стиль ухвалення політичних рішень залишається непрозорим і непублічним. Так, за свідченням Є. Захарова, голови правління Української гельсінської спілки і співголови Харківської правозахисної групи, за десять місяців 2005 року Президент В. Ющенко видав 42 укази з грифом „опублікуванню не підлягає”. З них п’ять було видано після 1 квітня 2005 року, коли Президент публічно пообіцяв таку практику не використовувати. За цей період Кабмін видав 13 постанов і розпоряджень з грифом „Не для друку”. Отже, як твердить Є. Захаров, практика використання незаконних грифів зберігається, хоча вона менша, ніж за президентства Л. Кучми. Іншими проявами непрозорого ухвалення рішень є угода від 4 січня 2006 року щодо поставок російського газу в Україну та результати виборів Голови Верховної Ради 6 липня 2006 року;

· заяви глави держави про необхідність затвердження на референдумі змін до Конституції наштовхує на думки про бажання Президента і частини його оточення залишити за собою попередні повноваження;

· корупція як системне явище, притаманне недемократичному врядуванню, не зникла. Це означає, що відносини між представниками влади і громадянами в цілому зберігають вигляд патронажно-клієнтельських стосунків. За оцінками міжнародної організації Transparency International, 2005 року за рівнем корупції Україна посіла 107 місце серед 158 країн світу. З показником 2.6 з 10.0 можливих (чим нижчий індекс, тим вищий рівень корупції) Україна опинилась поряд з Нікарагуа, Палестиною, В’єтнамом, Замбією та Зімбабве;

· збереглися структури, що прослуховують телефонні розмови державних службовців, політиків та окремих громадян. За 2002 рік було надано 40 тисяч санкцій на зняття інформації, а за 9 місяців 2005 року - 11 тисяч [5,с.7]. Прикладом збереження такої практики став скандал з прослуховуванням працівниками СБУ кабінету екс-міністра юстиції Р. Зварича;

· фіскальна політика держави з її головним інститутом - податковою міліцією - залишилась без змін.[9, с.57]

Отже, нова влада не спромоглася подолати наслідки „кучмізму”, що може свідчити як про глибину проникнення політичної корупції у всі шпарини суспільства, так і про „зараження” цією недугою нової влади. Неподолання „кучмізму” свідчить про моральну терпимість нової еліти до проявів політичної корупції, отже, ставить під сумнів саме визначення її як „нової”.

Отже, в Україні зі зміною перших осіб держави і значного прошарку еліти другого ешелону (голів обласних і райдержадміністрацій) політичний режим у своїй суті залишається гібридним. Інерційність інститутів старого режиму впливала на ситуацію в Україні за часів президентства Л. Кучми, вона ж зберігає вплив і в період президентства В. Ющенка, і в період презиленства Януковича. Радикальної зміни інститутів не відбулося. Старі інститути і практики зберігають свій вплив, а нові у вигляді адміністративної, територіальної реформи та реформи політичної системи наштовхуються на опір.

Навіть поверховий аналіз постійних і змінних індикаторів політичного режиму в Україні дає підстави визначити його як перехідний, поставторитарний режим, у якому поєднуються як авторитарні, так і демократичні методи здійснення влади.

Таким чином, сьогодні Україна, як держава, об’єктивно володіє широким спектром номінальних демократичних здобутків і результатів в сфері утворення влади, як наприклад виборне формування основних демократичних політичних інститутів, зокрема, представницьких органів різних рівнів та політичних партій, наявність визнаної світовим співтовариством Конституції, яка закріплює демократичний характер розподілу владних повноважень, розбудова багатопартійної системи тощо.