Розділ 2 здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму

2.1. Аналіз державного режиму: термінологія, класифікація та характеристика

Зміст державного режиму розкривається у взаємодії трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, а також че­рез становище органу, який є центром прийняття рішень у державі [19,с.140]. Реаліза­ція принцип поділу влади є фундаментом усієї державної влади, характеризує струк­туру й характер відносин між різними її органами. У класично­му варіанті, за традицією, що йде ще від Дж. Локка й Ш. Монтеск'є, називають зазвичай три гілки влади — законодавчу, виконавчу й судову. Передбачається, що всі "гілки" є однако­вими, рівноправними, самостійними й незалежними одна від одної. Таке трактування принципу поділу влади сформувало­ся в епоху боротьби проти королівського абсолютизму в Європі. Конституційна реалізація теорії поділу влади була спрямова­на на те, щоб не допустити концентрації влади в руках одного органу або людини.

Важливим є положення Ш.-Л. Монтеск'є про те, що всі влади повинні бути взаємно врівноважені. Він мав на увазі таку взаємодію влад, за якої вони стримують одна одну і в результаті узгоджено прагнуть до спільної мети, але водночас вказував на неможливість практичного розмежу­вання їх настільки, щоб це абсолютно виключало б втручан­ня однієї влади в діяльність іншої. Характерно, що Мон­теск'є визначав розподіл влади не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розподіл політич­них сил, інтереси яких тією чи іншою мірою мали бути приховані. Водночас Монтеск'є попереджав про неприпустимість з'єднання окремих або всіх влад. Він писав: «Якщо влада за­конодавча і виконавча будуть з'єднані в одній особі або уста­нові, то свободи не буде, оскільки можна побоюватись, що цей монарх або сенат стануть створювати тиранічні закони для того, щоб також тиранічне застосовувати їх. Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не відділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона з'єд­нана з законодавчою владою, то життя і свобода громадян опиняться у владі свавілля, оскільки суддя буде законодав­цем. Якщо судова влада з'єднана з виконавчою, то суддя діс­тає можливість стати пригноблювачем. Все загинуло б, якщо в одній і тій самій особі або уста­нові, яка складається з сановників чи простих людей, були з'єднані ці три влади» [10, с.290].

Принцип поділу влади знайшов своє відображення вже у першому писаному Основному законі - Конституції США 1787 p. Словами преамбули «Ми, народ Сполучених Штатів» творці конституції проголосили суверенітет, владу народу, це, по-суті, політологічний підхід, який визнає усю повноту влади тільки за народом. З іншого боку, батьки Конституції США, встано­вивши чітку систему органів держави із суворим розмежуван­ням повноважень між ними, а саме: конгрес, президент і суди, закрі­пили організаційно-правовий розподіл влад [6, с.34].

В основі концепції поділу влади на ці відносно самостійні гілки влади лежать певні функції, які випливають з основної сутності держави — здійснення політичної влади.

Законодавча влада здійснює виключне право видавати нор­мативні акти, що мають вищу, після конституції, юридичну силу — закони. Крім того, законодавчій владі належить право прийняття бюджету й фінансових законів, а також право кон­тролю за діяльністю виконавчої влади — уряду. У парламент­ських країнах виконавча влада несе відповідальність перед законодавчою. Органом законодавчої влади є парламент. Іноді під законодавчою владою розуміють тільки повноваження ви­щих органів державної влади видавати закони.[16,с.117]

Виконавча влада — правозастосовна влада, на яку покла­дається функція виконання прийнятих парламентом, тобто законодавчою владою, законів. Виконавча влада формально є незалежною від законодавчої влади, що, проте, вважається чільною, першою владою. Конституції, як правило, містять положення про те, що виконавча влада належить або прези­дентові — главі держави, і уряду (у так званих президентсь­ких республіках), або главі держави (у парламентських краї­нах). Реальна роль глави держави в процесі здійснення повно­важень виконавчої влади в парламентських країнах суто номі­нальна. У сучасну епоху фактичне значення виконавчої влади виходить далеко за рамки, установлені і теоретично, і самими конституціями. Виконавча влада не лише вільно тлумачить закони, а й сама досить активно здійснює повноваження законо­давчої влади, будучи головним джерелом законодавчої ініці­ативи (право внесення законопроектів у законодавчі установи відповідно до встановленої процедури) і результативно впли­ваючи на законодавчу діяльність парламенту.

Судову владу можна охарактеризувати як повноваження судів, тобто реалізовані судами можливість і спроможність впливати на поведінку людей і соціальні процеси. Судову вла­ду характеризує насамперед правосуддя, тобто особлива дер­жавна діяльність, покликана вирішувати життєві питання з позиції права. Вона спеціально пристосована для того, щоб у всіх випадках тріумфували цінності права, щоб досягалися справедливість й істина, забезпечувалися гарантії всіх осіб, що беруть участь у юридичних справах.

Правосуддя є самим правом у дії, у процесі реалізації. Суд став істотним фактором у формуванні, розвитку, удосконаленні права. Суд, за відсутності закону і правових звичаїв, є голов­ною силою у формуванні особливої форми позитивного права, джерелом судових прецедентів, того, що також називається "правом суддів".[16,с.118]

Згодом доктрина поділу влади розвивалася. Крім трьох на­званих почали виокремлювати також інші гілки влади. У су­часній теорії державного права налічується різна кількість гілок влади. У подібних побудовах є своя логіка. З одного боку, тут виявляється багатство життя, що важко звести до якихось свідомо вузьких рамок. З іншого — можна, сказати, що, ви­окремлюючи "нові" гілки, теоретики відображають особливості регіонів, до яких входять їх країни.

Так, у пострадянських державах (Білорусь, Російська Фе­дерація, країни Середньої Азії) і в країнах Латинської Амери­ки набула наукового обґрунтування так звана президентська влада. Справді, важко заперечувати роль особи в історії цих регіонів, звідси й підвищена увага до конституційно-правової ролі президента. На думку багатьох російських авторів, пре­зидент займає в системі поділу влади особливе місце. Він є главою держави, гарантом Конституції, прав і свобод людини й громадянина, визначає основні напрями внутрішньої та зов­нішньої політики держави, забезпечує погоджену роботу всіх державних органів. Президентська влада розцінюється як "противага" законодавчій владі (на тій підставі, що глава дер­жави може накласти вето на будь-який закон) і виконавчій владі (він може скасувати постанову уряду). Але головне у функ­ціях президента — узгодження діяльності всіх органів у про­веденні основних напрямів політики держави.[8,с.149]

Конституційна доктрина країн Латинської Америки додат­ково називає виборчу владу (вона належить корпусу громадян- виборців), що набуває організаційного втілення у створенні ви­борчих трибуналів, від загальнодержавного до місцевих, які розглядають суперечки про вибори, затверджують їх резуль­тати.

У конституціях окремих країн є згадування про контрольну, або контрольно-наглядову, владу або про відповідні органи, що не входять до структури органів законодавчої, виконавчої або судової влади.

У федеративних державах іноді прийнято розрізняти владу федерації, представлену всіма її органами (тут, насамперед, маються на увазі особливі повноваження федеральних органів у цілому стосовно органів суб'єктів федерації як самостійних держав), і владу кожного із суб'єктів федерації.

Однією з найважливіших проблем організації державної влади є питання про співвідношення принципу єдності влади і теорії поділу влади. Єдність державної влади часто сприй­мається як антидемократична концепція. Прийнято підкрес­лювати, що її необхідність була юридично обґрунтована і про­голошена ще в стародавньому світі (наприклад, обожнювання фараонів у Єгипті), а в Середні віки такий підхід набув най­більш чіткого втілення в абсолютних монархіях. У XX ст. теза про єдність влади, зосередженої в руках вождя або фюрера, відстоювали пропагандисти комуністичних і фашистських ре­жимів. Інші тоталітарні й авторитарні режими також виходи­ли з концепцій єдиної, гранично централізованої влади [8,с.150].

Разом із тим слід зазначити й те, що позиція організації влади на принципах єдності належала не лише представникам реакційних сил і апологетам тоталітаризму. Саме цю ідею вва­жали вартою уваги і прогресивні представники молодої бур­жуазії, що виражала загальнонародні інтереси. Так, запере­чуючи організацію влади виключно на основі концепції поді­лу влади, Ж.-Ж. Руссо обстоював ідею верховної влади, що, як він уважав, неминуче випливає з вимог суверенітету наро­ду. Мислитель стверджував, що різні форми діяльності держа­ви, які характеризують її владні повноваження (законодавство, управління, правосуддя), слугують лише прояву цього сувере­нітету. У практиці сучасного конституціоналізму одночасно відображаються обидві концепції, вони не виключають одна одну, а поєднуються. Практично у всіх сучасних конституці­ях у тій або іншій формі йде і про єдність влади, і про поділ влади, проголошується влада народу і закріплюється принцип поділу влади.

Можна зробити висновок, що успішне функціонування га­лузей влади неможливе без їхньої взаємозалежності й взає­модії. Тому сучасна концепція організаційно-правової струк­тури влади все частіше одержує нове звучання: єдність, поділ, взаємний контроль і взаємодія влади.

Ця теза в новітній період конституціоналізму все частіше набуває висвітлення в державно-правовій доктрині, хоча як загальний принцип вона майже ніде не зафіксована.

Форми держави є досить різноманітними. Серед найголовні­ших причин розмаїття форм держави можна назвати такі:

1. Історична традиція розвитку національної державності. Так, стійкість монархічних форм правління в таких країнах, як Великобританія, Швеція, Японія, пояснюється поряд з іншим тим, що монархія в цих державах існувала протягом багатьох століть.

2. Історичні особливості становлення самої національної дер­жавності. Наприклад, прийняття такими країнами, як США, ФРН, Швейцарія, Аргентинська Республіка, Мексиканські Сполучені Штати, федеративної форми державного устрою по­яснюється історичними умовами виникнення самої держави, а не національними моментами.

3. Прийняття тієї або іншої державної форми пояснюється також національним складом населення цієї країни. Саме ці обставини зумовили встановлення федерації в таких багатона­ціональних державах, як, наприклад, Індія.

Вибір тієї або іншої державної форми в молодих країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, значною мірою залежав від впливу метрополії. Не дивно, що в багатьох ко­лишніх колоніях Великобританії (Тринідад і Тобаго, Ямайка, спочатку в Індії, Пакистані) після проголошення незалежності була встановлена монархічна форма правління, тоді як ко­лишні колонії республіканської Франції в переважній біль­шості стали республіками (Республіка Кот-д'Івуар, Верхня Вольта (нині Буркіна-Фасо), Габон, Дагомея, Ісламська Рес­публіка Мавританія).

У разі суворого розподілу законодавчої та виконавчої влади — наявний президентсь­кий режим. Якщо розподіл влади є гнучким чи обидві гілки влади співпрацюють, то це — парламентський режим [12,с.36-40].

Таким чином, державний режим є найбільш нестійким елементом фор­ми держави, обумовлюється формою державного устрою, державного правління, а також соціально-економічними та політичними умовами.

Залежно від наявності та розвитку інститутів демократії державний режим поділяють на демократичний та антиде­мократичний.