1.2.Типи державних режимів

Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно містить у собі не тільки методи державного управління, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів).

В конституціях зарубіжних країн ті чи інші сторони, елементи державного режиму закріплені в неоднаковому об'ємі. Аналіз основних законів різних країн свідчать, що предметом конституційного регулювання є наступні елементи державного режиму:

- державна влада, яка має своєю основою політичну владу народу, політичне панування певної соціальної групи;

- організаційно - правовий поділ державної влади та автономія її гілок, з одного боку, і принцип єдності державної влади - з іншого;

- змагальність, пошук компромісу і консенсусу в діяльності державних органів або, навпаки, обмеження політичної діяльності, орієнтація на боротьбу з політичними опонентами і придушення їх;

- політичні свободи громадян, можливість їх самостійної і активної участі в політичному житті;

- самоврядування територіальних громад на певній місцевості.[16,c.111]

Ознаками виділення державного режиму в окремій тип є:

- спосіб формування органів влади;

- співвідношення між гілками влади;

- становище і роль політичних партій та громадських організацій;

- правовий статус особи;

- рівень економіко-господарського розвитку;

- рівень політичної свідомості суспільства;

- порядок функціонування правоохоронних органів і паралельних органів;

- встановлена правова система, її особливості і характер;

- історичні, культурні традиції, звичаї народу, тощо [16,c.112]

В світовій науковій літературі існує безліч класифікацій режимів. Ці класифікації залежать від критерію розподілу. За такий критерій береться одна ознака. Частіше використовують сукупність ознак. Нерідко використовуються географічні критерії, рівень політичного і економічного розвитку країни, характер духовного життя. Так, на основі різних критеріїв західних політологів в країнах, що розвиваються, розрізняють до шести - восьми різновидів державного режиму. В сучасному світі можна говорити про 140-160 режимів, які трохи відрізняються один від одного.

Залежно від того, які методи здійснення політичної влади запроваджуються і практикуються в державі, можна виділити такі види режимів: демократичний та антидемократичний [2,с.11].

Слід зазначити, що класична демократія ХХ ст., найбільш чітко реалізована в США та державах Західної Європи, зазнає безліч проблем щодо застосування та спроб її використання в різних частинах світу. До того ж, демократія важко переборює сучасні виклики, які постають перед політичними системами держав – ветеранів демократії [11, с. 56].

Водночас ще за часів античності цікавого висновку дійшов давньогрецький філософ Платон. Згідно з його вченням, розвиток олігархії спричиняє послідовне перетворення її на ще гіршу форму державного режиму – демократію. Це влада та правління більшості, але правління в суспільстві, в якому протилежність між багатими та бідними загострюється ще більше, ніж за олігархії.

Проте найгіршою формою відхилення від ідеальної держави Платон визнавав тиранію як владу одного над усіма в суспільстві. Виникає ця влада, подібно до інших форм держави, як виродження попередньої демократичної форми правління. На думку Платона, все, що робиться занадто, завершується значними змінами в протилежний бік. Тому тиранія є наступницею саме демократії, як і найжорстокіше рабство – найбільшої свободи.

Більшість дослідників використовують, укрупнену класифікацію виходячи з сукупності ознак, які не залежать від географічних чинників. З цієї точки зору розрізняють три головні різновиди політичного режиму: демократичний, авторитарний і тоталітарний.

Кожний із цих видів залежно від того або іншого етапу роз­витку суспільства, сутнісних і змістовних характеристик дер­жави і права, історичних, національних та інших звичаїв і тра­дицій, а також безлічі інших обставин поділяється на підвиди або різновиди.

Наприклад, різновидами антидемократичного режиму є тео­кратичні й деспотичні режими Стародавнього Сходу, полі­цейські режими феодальної держави, тоталітарні й автори­тарні режими сучасності (фашистські, військово-диктаторські та ін.).

Характерними ознаками демократичного режиму є такі: конституційне проголошення й здійснення соціально-економічних і політичних прав громадян і їхніх організацій, існуван­ня політичних (у тому числі опозиційних) партій, виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної вла­ди, офіційне визнання принципу законності й конституційності, принципу поділу влади, існування інститутів представ­ницької й прямої демократії, наявність демократичного зако­нодавства тощо.[8,с.188].

Недемократичний режим характеризується ліквідацією або значним обмеженням прав і свобод громадян, забороною опо­зиційних партій та інших організацій, обмеженням ролі ви­борних державних органів і посиленням ролі виконавчих органів, зосередженням величезних владних повноважень у руках глави держави або уряду, зведенням ролі парламенту та інших органів державної влади до становища суто формаль­них інститутів.

Логічно завершеним та найнебезпечнішим різновидом не­демократичного режиму є фашизм. Фашистський режим як крайня форма авторитарного режиму повністю ліквідував у 30—40-ві роки в кількох західних країнах буржуазно-демократичні права і свободи, знищив усі або майже всі опозиційні організації й установи, висунув на перший план і широко ви­користав терористичні методи правління. Широка соціальна база фашизму створювалася в основному за рахунок дрібної буржуазії, яка прагне влади й багатства, почасти середньої буржуазії й ошуканих прошарків робітничого класу, селянства.

Формування й існування фашистських режимів — це по­казник різкого загострення соціальних суперечностей усере­дині суспільства, кризи політичної влади панівної еліти, свід­чення того, що вона не в змозі більше забезпечити своє пану­вання, спираючись лише на ліберальні, демократичні методи. Вона змушена під страхом втрати державної влади вдаватися до широкого використання терористичних методів. Яскравим прикладом тому є фашистські режими в довоєнний період у Німеччині й Італії.

Для цих режимів були характерні: поєднання репресивних методів правління з широкою соціальною й політичною дема­гогією щодо захисту прав незаможних верств; офіційно наса­джувані через засоби масової інформації антисемітизм і гонін­ня інакодумців; приховування антинародної політики за гас­лами турботи про свій народ; постійно здійснюване на держав­ному рівні "полювання на відьом" і "всіх інших", не згодних з політикою фашистських лідерів; опора правлячих кіл на ар­мію, поліцію та інші репресивні органи; незаперечна влада вождя — фюрера, дуче, що стали "богами" фашистської Німеч­чини й Італії; абсолютне домінування виконавчої влади над законодавчою; диктатура виконавчої влади повсюдно під при­водом проведення "кардинальних реформ", боротьби за "єд­ність нації", за встановлення демократії, торжество законності й справедливості; параліч і політична нейтралізація діяльності парламентських структур; заміна представницької влади на­роду владою кліки, що політиканствує; позбавлення парламен­ту традиційної компетенції — творити закон.

Згідно, наприклад, із Законом про ліквідацію (подолання) тяжкого становища народу й держави, прийнятим 24 березня 1933 р. у Німеччині, вся законодавча діяльність була фактич­но закріплена за урядом. Він наділявся повноваженнями прий­мати будь-які закони без будь-якої санкції парламенту (рейх­стагу). При цьому допускалося, що такі закони могли й не від­повідати Конституції. Міжнародні договори не потребували більше ратифікації парламенту. Канцлер наділявся виключни­ми прерогативами на розробку й внесення на розгляд уряду проектів законів. Останні набирали чинності наступного дня після їхнього затвердження [8,с.189].

Потрібно зазначити, що чим менш демократичний характер має режим, тим більше подібності в його проявах у різних країнах, і на­впаки, чим більше демократичності, тим більше відмінностей. Особливо схожими є тоталітарні режими, незалежно від того, на якому ґрунті вони народжуються: соціалізму або фашизму.

В авторитарних режимах спостерігаємо вже набагато більше розбіжностей. Виокремлюють чотири основних види авторитар­них режимів: тиранія, абсолютистські диктатури, військові режими й однопартійні режими.

Тиранія — це режим особистої влади, спрямований на задо­волення егоїстичних бажань тирана. Вона гине, як правило, разом зі смертю диктатора.

Абсолютистські диктатури (або династичні режими) відрізняються від тираній тим, що влада організована й здійс­нюється на основі суворих правил і процедур. Зазвичай влада розподіляється між членами родини монарха, передається в спадок і є легітимною за традицією (Саудівська Аравія, Султа­нат Бруней, Об'єднані Арабські Емірати).

Військові режими є досить поширеною формою авторитар­них диктатур. За деяким даними, це дві третини молодих не­залежних держав. Військові можуть управляти державою як прямо, беручи на себе всі функції уряду, так і непрямо, конт­ролюючи цивільний уряд.

Авторитарні однопартійні режими використовують єдину політичну партію як засіб для мобілізації масової підтримки уряду. Однак партія не перетворюється в самодостатню силу, як за тоталітаризму, і конкурує за вплив з іншими центрами влади (армією, церквою, корпораціями).

Усі форми авторитаризму, за винятком династичного прав­ління, не мають легальних механізмів наступності влади. Тому її передання з одних рук в інші здійснюється бюрократичним шляхом, нерідко шляхом переворотів з використанням насиль­ства.

Демократичні режими також мають істотні розбіжності за­лежно від особливостей соціально-економічного і політичного розвитку країни, національних традицій, релігійних вірувань тощо.

Таким чином, державний режим можна визначити як сукупність засобів та прийомів реалізації державної влади, що відображає її характер і зміст із точки зору співвідношення демократичних та авторитарних засад.

Державний режим є способом реалізації державою свого призначення в суспільстві та складається із системи методів, засобів здійснення державної влади.