Запитання до самоконтролю

1. Дайте поняття, що таке НТП.

2. Назвіть п’ять факторів, пов’язаних з НТП, які є умовою рівноправної інтеграції країни у світове господарство.

3. Дайте поняття про академічну, вузівську, галузеву та заводську науку.

4. Назвіть методи прямого та непрямого регулювання науково-технічного розвитку економіки.

5. Дайте пояснення, що являє собою інновація як результат НТП.

6. Поясніть, що таке простий внутрішньоорганізаційний, простий міжорганізаційний та розширений інноваційні процеси.

7. Поясніть, що таке суспільні та граничні витрати і ефекти, пов’язані з інноваційним процесом.

Лекція 11. Державне регулювання підприємництва

В сучасній Р економіці підприємництво розглядається як особливий вид економічної діяльності. У широкому розумінні дефініцію „підприємництво” до певної міри можна ототожнювати з поняттям „бізнес”. Проте вважається, що підприємництво є більш широким поняттям, ніж бізнес, тому що включає і такі види діяльності, що необов'язково зв'язані з одержанням прибутку.

Учені-економісти минулого виділяли три фактори виробництва: землю, працю і капітал. Сучасний досвід господарювання свідчить про те, що процвітання країн з розвинутою ринковою економікою забезпечує також інформація і вміла реалізація їхнього підприємницького потенціалу як четвертого і п'ятого факторів виробництва.

Підприємництво завжди супроводжується науково-технічною, організаційною та комерційно-економічною творчістю, відрізняється інноваційними підходами до вирішення господарських завдань. Саме ініціативне, самостійне та творче поєднання фінансових коштів, матеріальних ресурсів, нематеріальних засобів інтелектуальної власності, інших активів і робочої сили з метою створення нового товару чи послуги і становить зміст підприємницької діяльності.

Підприємництво має на меті, з одного боку, одержання прибутку чи збільшення особистого доходу в результаті застосування новітніх комерційних, організаційних технологій, розвитку нових видів, методів виробництва, товарів і послуг, опанування нових сфер застосування капіталу; з іншого – найбільш ефективне використання економічних ресурсів.

Підприємництво – багатопланове явище, яке можна характеризувати з різних фокусів: економічного, правового, психологічного та ін. У зв’язку з цим Закон України „Про підприємництво” визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, а також торгову діяльність з метою одержання прибутку.

Роль і значення підприємництва в економічному розвитку країни можна звести до наступного. По-перше, підприємництво служить важелем для зміни структури економіки, тому що воно майже завжди концентрує свої дії на розвитку найбільш перспективних напрямків господарської діяльності, віддача від яких може перевищити середні показники. По-друге, розвиток підприємництва створює "живильне" середовище для конкуренції, сприяючи більш швидкому відновленню техніко-технологічної бази і номенклатури продукції і стимулюючи господарську активність. По-третє, підприємництво сприяє економії і раціональному використанню всіх ресурсів, тому що ведення господарської діяльності на власний ризик вимагає відповідального відношення до інвестицій і раціональної витрати ресурсів. По-четверте, підприємництво забезпечує сильнодіючі стимули до високоефективної праці, бо власники бізнесу більше зацікавлені в якісній і продуктивній праці, ніж наймані робітники.

Отже, підприємництво виконує особливу функцію у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відриваючи шлях до оновлення економічної системи, тобто стає тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, ощадливості та постійного оновлення.

Досвід усіх без винятку індустріально розвинених країн з Р економікою соціального спрямування незаперечно підтверджує, що підприємництво – необхідна умова досягнення економічного зростання.

Класифікацію сучасних видів і форм підприємництва, що відповідають чинному законодавству України, можна впорядкувати наступним чином:

- за спеціалізацією (виробничі, невиробничі – посередницькі, фінансові, торговельні, консультативні та ін.);

- за формою власності: 1) приватні, засновані на власності фізичної особи з правом наймання робочої сили і без нього (індивідуальне і сімейне підприємство); 2) колективні, засновані на власності трудового колективу, кооперативу, господарських товариств, громадських організацій, а також на акціонерній власності, 3) комунальні, засновані на власності відповідних територіальних громад; 4) державні, засновані на державній власності, у тому числі казенні (тобто такі, що не підлягають приватизації).

- за національною приналежністю капіталу (національні, іноземні, змішані).

- за організаційно-правовою формою організації підприємства (одноосібні господарства, партнерства, корпорації);

- за результатами господарювання (отримання прибутку, вирішення соціальних проблем);

- за розміром (мікропідприємства, малі, середні, великі підприємства).

Відповідно до чинного законодавства суб'єкти підприємницької діяльності можуть створювати добровільні об'єднання, які заміняють "вертикальні" відносини підпорядкованості "міністерство – підприємство" активними "горизонтальними" зв'язками між їхніми учасниками із взаємною вигодою від координації господарської діяльності. В Україні найбільш розповсюдженими видами добровільних об'єднань є: асоціації (спілки), корпорації, концерни, консорціуми, холдинги, промислово-фінансові групи (ПФГ), а також франчайзинг як форма підприємницьких зв’язків.

Підприємництво сучасного типу характеризується такими загальними особливостями:

- розвитком корпоративного бізнесу поряд із традиційними підприємствами індивідуального та партнерського типу, що веде до „розпорошення” власності через акціонування та розподіл відповідальності;

- розширенням кредитно-фінансової сфери, що виявляється в широкому спектрі форм фінансового підприємництва, яке відіграє важливу роль у рамках ринкової інфраструктури;

- зростанням значення орендних відносин, зокрема лізингу як сфери застосування підприємницького таланту;

- зростанням ролі інформаційних ресурсів на сучасному етапі НТП, а відтак, особливим місцем інноваційного підприємництва серед інших видів підприємницької діяльності;

- виникненням та розвитком у межах великих корпорацій внутрішнього підприємництва (entrapreneurship) як особливої його форми за умов інноваційного типу відтворення;

- формуванням ризикового (венчурного) підприємництва та розвитком франчайзингових договірних відносин між дрібними та великими підприємствами;

- створенням різноманітних підприємницьких структур, які мають право на засадах добровільності об’єднувати свою інноваційну, маркетингову, виробничу, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну діяльність.

Для нормального функціонування підприємницького середовища мають існувати такі обов’язкові умови:

- стабільна національна грошово-кредитна система;

- пільгова система оподаткування, яка б сприяла швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;

- активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);

- державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення);

- ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;

- спрощена процедура державної реєстрації підприємницької діяльності державними органами управління;

- правова захищеність підприємництва;

- формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його поки що існуючих невдач.

За умов трансформації економічної системи України відбувається важкий процес становлення підприємництва, що нерідко проявляється в деформованому, не цивілізованому вигляді. Нагадаємо загальні особливості, що визначають стан підприємницького середовища в Україні в цілому.

1. Характер економіки України все ще визначають великі підприємства, які так і не адаптувались до ринкових умов, не реагуючи на такі ринкові сигнали, як зміна попиту чи зміна цін відповідним пристосуванням свого виробництва. Ступінь монополізації державних галузей та виробництв теж залишається дуже високим.

2. Гіпертрофований нахил бізнесу до торговельно-посередницької та фінансової діяльності на шкоду виробництву.

3. Лібералізація зовнішньої торгівлі трансформувалася в підприємництві у так званий "човниковий бізнес", що зруйнувало ринки збуту вітчизняної легкої промисловості й призвело до стійкої залежності України від імпорту споживчих товарів.

4. Застосування "силових методів" ведення бізнесу, який часто спирається на змову, силові методи, корупційний зв’язок із державними структурами.

5. Брак мотивації до використання доходів на відродження національного виробництва через невпевненість організаторів бізнесу у майбутньому.

6. Формування прошарку соціально безвідповідальних „бізнесменів”, поведінка яких характеризується браком ділової етики, моральності та почуття обов’язку перед суспільством.

Таким чином, в Україні середовище функціонування підприємництва далеко не повною мірою відповідає вимогам ринкової економіки і є несприятливим для його успішного розвитку. У зв’язку з цим варто звернути увагу на кілька груп проблем, які стримують формування бізнесу (табл.11.1).

Важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур свідчать, що механізм державної підприємницької політики має включати такі складові:

- державне регулювання процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його чинниками: політика роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика; інститут банкрутства суб’єктів підприємництва тощо;

- державна система підтримки підприємництва.

Таблиця 11.1 – Класифікація перешкод для розвитку підприємництва в Україні

Складові чинники підприємницького середовища	Характеристика перешкод
Загально-політичні	- брак дійового механізму державної підтримки бізнесу; - політична нестабільність; - проблеми лобіювання підприємницьких інтересів особисто зацікавленими державними службовцями
Загально-економічні	- загальна макроекономічна нестабільність; - продовження спаду виробництва (економічної кризи); - деформоване ціноутворення; - інфляційні процеси; - платіжна криза; - низькі темпи, вади та помилки в процесі приватизації; - обмеженість внутрішнього попиту та криза збуту, створена браком фінансових ресурсів у підприємств та зниженням реальних доходів населення; - низька інвестиційна активність, гальмування надходження грошових коштів з фінансового в реальний сектор економіки; - обтяжливе оподаткування
Загально- правові	- брак належного нормативно-правового забезпечення розвитку підприємництва; - неоднозначність і суперечливість нормативно-правової бази; - адміністративні бар’єри щодо реєстрації, ліцензування та ін.
Організаційно- структурні	- слабко розвинена ринкова інфраструктура; - слабкі зв’язки з міжнародними економічними структурами; - інертність (недостатня гнучкість) організаційних структур; - прояви монополізму та недобросовісна конкуренція; - функціонування тіньового сектору
Соціально-психологічні	- філософія утриманства; - інерційність господарського мислення; - брак досвіду управління та культури ринкових відносин; - переважання негативного ставлення суспільства до підприємництва
Функціональні	- недосконалість системи обліку та статистичної звітності; - брак повної та достовірної інформації про стан ринку; - низький рівень консультаційних послуг та спеціалізованих освітніх програм для підприємців

Політика держави щодо роздержавлення та приватизації спирається на формування багатоманітності форм власності та якісного трансформування державної власності шляхом корпоратизації (акціонування) та зміни форми власності на недержавну (приватну). На нинішньому етапі пріоритетним визнається інвестиційно-орієнтована приватизація великих підприємств стратегічних галузей економіки за індивідуальними планами шляхом продажу пакетів акцій стратегічному інвестору під конкретні інвестиційні зобов’язання.

Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств в Україні визначено Законами України, Державною програмою приватизації, Постановами та Декретами Кабінету Міністрів України тощо.

Внаслідок реформування відносин власності в Україні передбачається, що в деяких галузях національного господарства (в легкій і харчовій промисловості, сільському господарстві, торгівлі, сфері побутового обслуговування), питома вага недержавного сектору економіки становитиме до 100 %. У цілому в промисловості кількість підприємств недержавного сектору має перевищувати 75 % з обсягом виробленої продукції понад 50 %, (наприклад, у Франції, частка державного сектору становить 40 %, Швеція – 50 %, Данія – 60 %).

Державні органи приватизації в Україні представляє Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва в районах та містах, органи приватизації Автономної Республіки Крим, які становлять єдину систему державних органів приватизації.

Мета антимонопольного регулювання з боку держави – захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб’єктів господарювання і створення ринкового конкурентного середовища. Основним суб’єктом антимонопольної політики держави в Україні є Антимонопольний комітет, який визначає показник монопольного становища підприємців на ринку всіх видів товарів (обігу капіталів) у межах певної території. Згідно чинного законодавства підприємство, об’єднання чи господарське товариство називається монопольним утворенням, якщо частка його товару на певному ринку перевищує 35 %. З огляду на це ринок України в цілому може розглядатися як високомонополізований.

До засобів антимонопольного регулювання належать: обмеження цін і тарифів і встановлення граничних нормативів рентабельності; декларування зміни цін; регулювання місткості ринку; використання державних замовлень і контрактів; тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.

Інститут банкрутства суб’єктів підприємництва використовується державою як дійовий засіб державного регулювання, з допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб’єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах. Чинний в України інститут банкрутства спрямований не на негайну ліквідацію підприємства, яке неспроможне своєчасно виконати свої зобов’язання перед державою і кредиторами, проте створює умови для санації, реорганізації та оновлення фінансово-господарської діяльності підприємства, а також задоволення вимог кредиторів та держави.

Санація (лат. sanatio – оздоровлення, лікування) – система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств чи великих промислових об’єднань, банків, інших державних та бізнесових структур. Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентних виплат на облігації, випущені підприємством, та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції, поділ, злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази.

Державна система підтримки підприємництва в Україні знаходиться на стадії становлення і включає: нормативно-правове (адміністративне), інституційне та функціональне забезпечення.

Базою для законодавчого забезпечення підприємництва є законодавчі та інші нормативно-правові акти, що регламентують усі сфери підприємницької діяльності, а також взаємовідносини підприємницьких структур з органами державної влади та місцевого самоврядування. Основні серед них: Закони України "Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Нормативне регулювання щодо підприємств держава здійснює, встановлюючи для них певні нормативи (рентабельності, амортизаційних відрахувань, обігових коштів, екологічні нормативи): для підприємств державного сектору вони є директивними, для недержавних підприємств – здебільшого індикативними.

Основними видами адміністративного регулювання є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація та стандартизація.

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації в органах місцевої влади за місцем його знаходження або за місцем проживання підприємця. Існуючий порядок і умови реєстрації нового підприємства сьогодні є надто складними, довготривалими, включає забагато інстанцій, що мають давати свій дозвіл. Законодавче і практичне впровадження принципу "єдиного вікна" для державної реєстрації підприємств має зняти низку проблем і полегшити підприємцю започаткувати власний бізнес.

Деякі види підприємницької діяльності потребують ліцензування, тобто отримання від органів виконавчої влади (державного або місцевого рівня) ліцензії – офіційного документа, який засвідчує право суб’єкта господарювання здійснювати визначений вид господарської діяльності протягом певного періоду за дотримання спеціальних умов за певну плату. Ліцензуванню підлягають: виробництво зброї, ліків, хімічних речовин, юридична практика, надання медичних, освітніх, фінансових, туристичних послуг, виробництво та торгівля алкогольними та тютюновими виробами тощо.

Залежно від виду діяльності чинним законодавством передбачено три процедури отримання ліцензій: за заявницьким принципом, коли для отримання ліцензії підприємству достатньо подати заяву та копії свідоцтв про державну реєстрацію та включення до ЄДРПОУ; за дозвільним принципом, коли крім означених треба надати документи, що підтверджують спроможність підприємства проводити певний вид діяльності і виконувати ліцензійні умови; за конкурсом, коли діяльність пов’язана з використанням обмежених ресурсів. Спеціальним уповноваженим органом з питань ліцензування є Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва, також ліцензування господарської діяльності здійснюється відповідними міністерствами та комітетами.

Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики, яку здійснює Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики. Головне завдання у цьому напрямку полягає у захисті національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції шляхом створення ефективно діючої національної системи стандартизації та сертифікації, приведення українських стандартів якості у відповідність до міжнародних, зокрема до стандартів Європейського Союзу та СОТ.

Інституційне забезпечення державної підтримки підприємництва передусім передбачає:

1. Створення організаційної структури державної підтримки підприємництва, в яку входять: Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва, який формує підприємницьку політику; Комісія Верховної Ради з питань економічної реформи та управління народним господарством; Управління регуляторної політики у сфері підприємництва Міністерства економіки; численні громадські організації – Українська спілка промисловців і підприємців, Торгівельно-промислова палата України, Інноваційна палата України, регіональні асоціації підприємців тощо.

2. Розбудова фінансово-кредитної інфраструктури, до якої входять банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні та страхові установи, кредитні спілки, завданням яких є фінансування та кредитування підприємництва.

3. Розвиток організаційно-технічної інфраструктури, до складу якої входять товарні біржі, торгові доми, лізингові компанії, транспортні комунікації, засоби зв’язку, регіональні та галузеві асоціації підприємств, які сприяють матеріально-технічному забезпеченню підприємництва.

4. Розвиток інформаційно-аналітичної інфраструктури, що складається з інформаційних, консультативних, юридичних, аудиторських фірм, бізнес-центрів і бізнес-інкубаторів, системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності, завданням якої є надання різноманітної підтримки та супроводження підприємництва.

Серед засобів функціонального забезпечення державної підтримки підприємницької діяльності варто виділити наступні.

Науково-технічна (інноваційна) підтримка підприємництва. Світова практика свідчить, що найбільш гнучкими та сприятливими для впровадження інновацій є малі підприємства. Проте, в Україні, з одного боку, існує об’єктивна необхідність у створенні і розвитку інноваційної складової підприємництва і для цього є певні передумови (науково-технічний потенціал, накопичені розробки, висококваліфіковані кадри), а з іншого – бракує інноваційного ризикового (венчурного) капіталу; скорочується як пропозиція, так і попит на інноваційні продукти; практично неврегульовані питання захисту інтелектуальної власності та загалом відсутні реально діючі механізми державної підтримки малих інноваційних підприємств.

Сприяти створенню ефективних механізмів передавання інновацій у виробництво, передусім у сфері малого та середнього бізнесу, мають спеціалізовані державні – Міністерство освіти і науки, Департамент інтелектуальної власності, і громадські органи – Інноваційна палата України.

Серед методів, що стимулюють інноваційне оновлення підприємництва, держава може використовувати: залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання державних науково-технічних програм; державну фінансову підтримку розробки та реалізації інноваційних проектів; забезпечення малим підприємствам доступу до науково-технічних розробок, нових технологій, високих технологій подвійного призначення; проведення науково-технічної експертизи об’єктів інтелектуальної власності; стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин тощо.

Державна фінансова підтримка підприємництва. За економічним призначенням фінансові важелі підтримки підприємницької політики можна поділити на дві групи: перша – заходи податкового регулювання та сприяння самоінвестуванню підприємництва і друга – фінансово-інвестиційні методи державного впливу на бізнес.

Політика щодо оподаткування підприємництва має бути такою, щоб підприємцям вистачало власних фінансових ресурсів або недержавних капіталів (використання різноманітних форм взаємофінансування, спільних кас, партнерська допомога підприємців, залучення інвестицій приватних осіб тощо). Питома вага самофінансування підприємництва в загальних інвестиціях у розвинутих ринкових країнах коливається в межах 55-85%. Такі масштаби самофінансування стали можливими лише завдяки виваженій державній податковій політиці.

Існує гранична межа рівня оподаткування для кожних конкретних умов економічного розвитку. Наприклад, у США законодавчо визначено граничний рівень податкової ставки на доходи підприємців, який становить 34 %, а в Україні узагальнений податок становить майже 85 %, що не стимулює творчо-продуктивну виробничу підприємницьку діяльність, спричиняє зростання цін і масову несплату податків, розвиток тіньової економіки.

До непрямих форм податкового сприяння підприємництву належать: знижки податкових ставок або повне звільнення від податків для підприємств, діяльність яких відповідає цілям державного регулювання; знижки податкових ставок на прибуток, який спрямований на капітальні інвестиції у виробництво, наукові дослідження, інноваційну діяльність; знижки податкових ставок на прибуток, що спрямовується на створення нових робочих місць, охорону довкілля, підготовку кадрів для підприємницької сфери.

Водночас велика кількість невпорядкованих податкових пільг породжує проблеми з наповненням бюджетів, а також є живильним середовищем для корупції. Тому стабілізуючу дію на розвиток підприємництва має справити прийняття Податкового кодексу, який зміг би забезпечити зниження податкового тиску на підприємництво шляхом оптимізації складу податків і ставок оподаткування, відміни безпідставних пільг і за рахунок цього розширення бази оподаткування. Для малого і середнього бізнесу важливими кроками у поліпшенні податкового клімату є введення спрощеної системи оподаткування, єдиного соціального податку, а також врегулювання відшкодування ПДВ при переході на єдиний податок.

Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу на підприємництво мають спростити підприємництву доступ до фінансових ресурсів для розбудови бізнесу. Основними заходами держави у цьому напрямку можуть бути:

- державне кредитування підприємницької діяльності (переважно у пріоритетних напрямах економіки) у формі стартового капіталу або цільових позик на підприємницькі проекти під вигідні відсотки, терміни та умови повернення;

- спрощення процедур надання позик;

- стимулювання комерційних банків і інших фінансових установ (у тому числі міжнародних) щодо фінансування підприємництва шляхом надання державних гарантій, сплати частки відсотків по кредитам, зниження облікової ставки НБУ і норм резервування.