Запитання до самоконтролю

1. Дайте пояснення щодо негативного впливу монополій на економіку.

2. Поясніть, що таке позитивні і негативні зовнішні ефекти в економіці.

3. Дайте пояснення щодо методів прямого і непрямого регулювання економіки.

4. Поясніть сутність правового регулювання економіки.

5. Поясніть сутність адміністративних методів ДРЕ.

6. Поясніть сутність економічних методів ДРЕ.

7. Дайте пояснення ролі Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів у державному регулюванні економіки.

Лекція 7. Стратегія соціально – економічного розвитку

Стратегія (грецьк. strategos – мистецтво генерала) – детальний, всебічний, комплексний план, спрямований на втілення місії організації (держави). Місія (лат. missio – призначення, доручення ) держави зумовлена її сутністю служіння народу країни, виконанням тих функцій, які не можуть забезпечити окремі громадяни.

Процес вироблення державою стратегії соціально-економічного розвитку країни включає послідовність певних стадій: визначення суспільних потреб та інтересів; ранжирування цілей; соціально-економічне прогнозування; формування концепції соціально-економічної політики; розроблення ті реалізація макроекономічних планів і цільових комплексних програм.

Потреби та інтереси населення країни узагальнюються політичними партіями, громадськими організаціями, спілками й формуються як колективні інтереси. Консенсус і компроміс між різними політичними силами з приводу погодження базових суспільних цінностей досягаються застосуванням демократичних соціальних технологій (референдумів, виборів, вивчення громадської думки, переговорів політичних сил), реалізацією принципів соціального партнерства. Ідеальною тут можлива така ситуація – коли індивідуальні та колективні суб’єкти діалогу усвідомлюють необхідність і корисність цілей ефективного ДРЕ і добровільно беруть участь у їх досягненні.

Попереднє обґрунтування цілей необхідне для їхнього наступного чіткого визначення. Цілі на майбутнє, очевидно, формуються як бажане, ймовірне та відкрите для подальшого уточнення.

Сама сутність ДРЕ передбачає наявність налагодженого механізму розробки далеких за терміном досягнення стратегічних цілей, а також логічного „зворотного” просування у процесі формування довгострокових, середньострокових та короткострокових програм їх досягнення (рис. 7.1). Тому зневажання цими процедурами, фактична відмова від цілепокладання у ДРЕ, означає й відмову від самого ефективного регулювання, оскільки у цьому випадку гору візьмуть ситуативні, стихійні механізми впливу, які будуть відповідати різноспрямованим політичним інтересам сил, що змагаються за владу. Саме таке положення справ ми спостерігали в Україні впродовж попереднього десятиліття. Як наслідок – тупцювання економіки на місці, призупинення дійсних процесів роздержавлення власності, зростання тіньової економіки.

Визначення пріоритетних напрямків стратегії розвитку зазвичай здійснюється експертними методами на підставі певних критеріїв. Основними критеріями (грецьк. критеріон – мірило, відмінна ознака) є соціально-економічна ефективність, швидкість отримання позитивних результатів, мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого.

Ієрархія цілей здійснюється способом їхнього розміщення в порядку зниження пріоритетності (спосіб ранжирування). Для цього спочатку визначаються найбільш пріоритетні цілі (цілі першого рангу), далі – найбільш суттєві з тих, що залишилися (цілі другого рангу) і т.д.

Існують кілька загальних принципів розробки цілей ДРЕ:

- відповідність конкретних цілей сутності конституційного устрою і генеральній меті діяльності держави – збереженню, зміцненню та удосконаленню існуючого суспільного ладу;

- усебічне врахування в цілепокладанні індивідуальних, колективних і суспільних інтересів;

- практична необхідність досягнення цілі та обґрунтованість можливості такого досягнення;

- гармонійність побудови системи цілей, що передбачає їхній взаємозв’язок і взаємозумовленість;

- інформаційне забезпечення державної політики пріоритетів з метою збільшення довіри людей до діяльності держави. Інтенсивна роз’яснювальна робота щодо цілей, пріоритетів і очікуваних наслідків дає змогу створити таку політичну атмосферу у суспільстві, яка сприятиме реалізації проголошеної соціально-економічної політики. Саме тут криються значні резерви.

Для впорядкування цілей різних за пріоритетністю ієрархічних рівнів використовується так зване "дерево цілей". На рис.7.1 зображене трьохрівневе дерево цілей. Цілі (точки) А; В1; В2; С11 і т.д. називаються вершинами дерева цілей. Вершини пов’язані між собою гілками (АВ1; АВ2; В1С11 і т.д.). Ціль А – це головна ціль; цілі В1 і В2 - цілі (підцілі) другого рівня; цілі С11, С12, С13 і т.д. – цілі (підцілі, завдання) третього рівня.

Рис. 7.1 – Дерево цілей

Основними правилами побудови дерева цілей є такі: з однієї вершини мають виходити не менше ніж дві гілки; гілки, що виходять з однієї вершини, повинні утворювати логічно замкнуту множину (вимога системного підходу); цілі одного рівня мають бути автономними, тобто незалежними одна від одної; цілі одного рівня мають бути такими, що не повторюють одна одну; ціль вважається досягнутою, коли досягнуто всіх цілей нижчого рівня.

Центральною, визначальною вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, що забезпечує визначену якість суспільства у встановлений термін. Стратегічні цілі розгортаються у тактичні. Тактика (грецьк. – давати лад) визначає більш дрібні цілі (цілі-засоби), форми і способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічної цілі. Оперативні цілі пов’язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ та подолання наслідків форс-мажорних обставин (негативного впливу від реалізації передвиборних економічно не обґрунтованих обіцянок, стихійного лиха, техногенних катастроф, соціальних заворушень тощо).

Загальною стратегічною метою України в умовах трансформації суспільства, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Дерево стратегічних цілей (підцілей) формується гілками цих „забезпечувальних” цілей, а саме:

- цілі соціальної політики – формування громадянського суспільства;

- цілі політики у сфері виробництва – формування постіндустріального технічного й технологічного способу виробництва та відповідної структури економіки, створення сприятливого економічного середовища;

- цілі розвитку економічних відносин – становлення багатоукладної економіки; становлення ринкового господарства і системи ДРЕ; перехід до нового типу економічного зростання, орієнтованого на задоволення потреб населення;

- цілі формування соціальної структури і соціальних характеристик суспільства – становлення соціальної структури, яка базується не тільки на класових ознаках, а й на спільності професійних та інших інтересів; досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення; формування так званого "середнього класу"; формування механізмів розв’язання соціальних суперечностей;

- цілі формування системи демократії включають цілий комплекс напрямків, у тому числі і становлення механізму боротьби з авторитаризмом, адмініструванням, бюрократизмом і корупцією;

- цілі щодо розвитку міжнародних економічних, політичних, культурних та гуманітарних зв’язків.

З метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей, а також визначення шляхів і способів їхньої реалізації має формуватись концепція соціально-економічного розвитку. Концепція (лат. conceptio – сприйняття, задум) – система поглядів на певні явища, а також спосіб їхнього розуміння, тлумачення та інтерпретації.

Розроблення концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу та ґрунтуватися на трьох основних елементах: аналіз стану економіки, аналіз цілей і вибір інструментів державного регулювання.

Визначальними пріоритетами стратегії соціально-економічної політики України на сучасному етапі проголошено:

1. Створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі.

2. Забезпечення сталого економічного зростання.

3. Утвердження інноваційної моделі розвитку.

4. Соціальна переорієнтація економічної політики.

Життя сучасного суспільства є неможливим без передбачення майбутнього, без розуміння перспектив його розвитку. Прогноз (грецьк. - передбачення) – це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану, за умови продовження дії встановлених тенденцій розвитку. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням.

Одним з найважливіших напрямів прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування, яке виконує наступні функції.

1. Науковий аналіз соціально-економічних процесів і тенденцій, що за своїм змістом передбачає три стадії: 1) ретроспекція (лат. – погляд у минуле) – етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта для отримання його систематизованого опису; 2) діагноз (грецьк. – розпізнання) – етап прогнозування, на якому досліджується об’єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку і вибору методів та моделей прогнозування; 3) проекція (лат. – погляд в майбутнє) – етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз об’єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності або обґрунтованості прогнозу.

2. Дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ за кожної конкретної ситуації здійснюється через виявлення причин і наслідків їхнього виникнення. Під час прогнозування необхідно врахувати невизначеність, що її обумовлено імовірнісним характером вияву економічних законів, неповнотою їхнього знання, наявністю суб’єктивного фактору під час прийняття рішень, недостатністю й неповнотою інформації.

3. Оцінка об’єкта прогнозування здійснюється за допомогою якісних характеристик і кількісних параметрів. За своєю суттю прогнозування є безперервним процесом, який зумовлений необхідністю постійного уточнення й коригування прогнозів з урахуванням розвитку прогностики та економічної науки, а також виникненням нових політичних та економічних явищ.

4. Виявлення альтернатив соціально-економічного розвитку дає можливість накопичувати необхідні наукові матеріали для обґрунтування вибору управлінських рішень.

Методами прогнозування називають сукупність прийомів та оцінок, що дають змогу на підставі аналізу колишніх внутрішніх і зовнішніх зв’язків, притаманних об’єкту, а також їхніх відомих змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об’єкта. Всі різноманітні методи можна об’єднати у дві групи: інтуїтивні та формалізовані.

Інтуїтивні (експертні) методи базуються на використанні експертної інформації. Ними користуються, коли бракує чітких тенденцій розвитку об’єкта, коли прогнозуються процеси, які не мають історичних аналогів, коли іншими методами прогнозування неможливо формалізувати оцінку впливу на розвиток об’єкта багатьох різнорідних факторів.

Сутність методів індивідуальних експертних оцінок полягає у тому, о кожен експерт дає оцінку незалежно від інших, а потім, за допомогою певних процедур ці оцінки поєднуються і узагальнюються. Індивідуальні експертні оцінки можуть бути у вигляді інтерв’ю, аналітичних записок, ймовірних сценаріїв, тощо.

Колективні (групові) експертні оцінки як методи прогнозування ґрунтуються на спільній праці експертів і передбачають визначення колективом фахівців спільної оцінки стану об’єкта в майбутньому. Це – методики мозкової атаки, метод комісій, метод „Дельфі”, матричний метод тощо.

До формалізованих методів прогнозування належать метод прогнозної екстраполяції та моделювання. Використання формалізованих методів доцільне за наявності достатньої фактографічної інформації і чіткої тенденції розвитку об’єкта прогнозування.

Методи екстраполяції базуються на припущенні того, що закономірність (тенденція) розвитку об’єкту в минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому. Але, оскільки в дійсності тенденція розвитку може змінюватись, то прогнозні результати слід розглядати як імовірнісні.

Особливе місце у сучасному прогнозуванні належить методам багатофакторного моделювання – логічного, інформаційного і статистичного.

Розв’язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обґрунтування способів реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей здійснюється за допомогою макроекономічних планів, як складової механізму ДРЕ. Особливість макроекономічного планування полягає у тому, що його об’єктом є національна економіка, а суб’єктом – держава. Отже, макроекономічне планування – особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.

З погляду обов’язковості виконання суб’єктами господарювання планових завдань розрізняють директивні та індикативні плани.

Директивний план (лат. directio – прямий напрямок) має силу юридичного закону, адресний та обов’язковий для виконання характер. За умов директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування на загал притаманне АК економіці.

Індикативний план (лат. indicator – покажчик) – це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов діяльності суб’єктів економічних відносин, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розроблення і реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР), в якій визначаються цілі та пріоритеті економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується комплексна система заходів всіх гілок державної влади і органів місцевого самоврядування, спрямованих на досягнення поставлених цілей. ДПЕСР розробляється щороку на короткостроковий період, взаємоузгоджується з проектом Державного бюджету України на відповідний рік і затверджується Верховною Радою. Головним виконавцем та координатором робіт з її виконання є Міністерство економіки.

У ДПЕСР мають бути відображені:

- аналіз тенденцій соціально-економічного розвитку за минулий і поточний роки і характеристика основних проблем;

- оцінка впливу зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації на економіку країни;

- цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку в наступному році; система заходів щодо реалізації державної політики;

- основні макроекономічні показники в розрізі галузей економіки, областей, обсяги держзамовлення;

- перелік державних цільових програм, що фінансуються за рахунок державного бюджету тощо.

Макроекономічне планування спирається на певні принципи, а саме:

Принцип єдності економіки і політики за умови пріоритету політики зумовлений їхнім тісним зв’язком. Суттю цього принципу є вимога, згідно до якої розробники макроекономічних планів мусять виходити з цілей державної політики.

Принцип єдності централізму та самостійності суб’єктів ринку засновано на тому, що планові рішення, з одного боку, повинні базуватися на інформації про наміри суб’єктів господарювання, тоді як з іншого – забезпечувати вплив на них у потрібному для суспільства напрямку. Співвідношення між централізмом і самостійністю може змінюватись залежно від завдань і особливостей розвитку країни в певний період.

Принцип ефективності макроекономічних планів зумовлено тим, що держава як форма організації суспільства виправдовує себе лише тоді, коли діяльність державних органів дає позитивні результати. Ефективність виступає як форма результативності.

Принцип сполучення загальних і локальних інтересів за умови пріоритету інтересів більш високого рангу означає наступне. По-перше, підкреслюється об’єктивна необхідність поєднання всієї сукупності суспільних інтересів у єдину систему; по-друге, побудови цілей макроекономічних планів на підставі пріоритетів суспільних інтересів; по-третє, створення адекватного організаційно-економічного механізму реалізації намічених цілей.

Розробка макроекономічних планів неможлива без використання системи показників, як міри планового завдання, яка забезпечує його кількісну або якісну визначеність.

Натуральні показники характеризують речовий аспект виробництва і вимірюються у натуральних одиницях (т, м, м³, штуки тощо). Вартісні показники подаються у грошових одиницях (гривнях). За їх допомогою з урахуванням індексів цін та показників інфляції вимірюються сукупні результати виробництва, передусім макроекономічні показники.

Кількісні показники характеризують безпосередні результати діяльності. Вони можуть бути об’ємними, тобто відображати обсяги виробництва або споживання, та сітьовими, тобто характеризувати розвиток мережі об’єктів різних сфер (кількість підприємств різних форм власності та господарювання або галузей економіки). Якісні показники характеризують споживчу вартість (корисність) продукції, умови розвитку виробництва, ефективність, ступінь використання різних видів ресурсів, тощо. До них показників належать норми і нормативи.

Абсолютні показники відображають кількісну характеристику процесів та явищ. Відносні показники (індекси, темпи зростання чи спаду, темпи приросту, питома вага) характеризують динаміку та структуру відповідних параметрів.

Обов’язкові показники є директивними, тобто такими, що потребують обов’язкового виконання; розрахункові – призначено для обґрунтування основних параметрів плану; інформаційні за своєю суттю є індикативними.

Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний. Сутність балансового методу в макроекономічному плануванні полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які роблять можливим встановлення зв’язку та узгодження потреб та засобів для їх забезпечення. Завданням розробки балансу є досягнення оптимальної відповідності (рівняння) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел їх задоволення.

Нормативний (техніко-економічних розрахунків) метод засновано на використанні прогресивних, науково-обґрунтованих систем норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань.

Наявність вад ринкового саморегулювання та вад державного втручання в економіку породжує соціально-економічні проблеми, вирішення яких пов’язане з використанням так званого програмно-цільового методу планування.

Програмно-цільовий метод планування реалізується через державні цільові комплексні програми (ЦКП). ЦКП – документ, в якому міститься визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей. Цілі, на які має бути спрямована ЦКП, обумовлені стратегією соціально-економічної політики держави, наявністю певної конкретної або кількох суміжних соціально-економічних проблем.

За рівнем, складом, сферою впливу та реалізації виділяють міждержавні, державні, міжгалузеві, галузеві, міжрегіональні, регіональні та локальні програми.

За характером і специфікою проблем і цілей розрізняють програми:

- соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку й удосконалення способу життя, підвищення матеріального й культурного рівня населення, поліпшення виробничих і соціальних умов праці та відпочинку, зростання масштабів та ефективності функціонування суспільного сектору, тощо;

- виробничі, орієнтовані на збільшення виробництва певних видів продукції (робіт, послуг), розвиток прогресивних виробництв, підвищення якісних характеристик продукції, зростання ефективності використання ресурсів;

- науково-технічні, націлені на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки та впровадження в практику новітньої техніки і технології;

- екологічні, спрямовані на ресурсозбереження, здійснення природоохоронних і природоперетворювальних проектів;

- інституціональні, орієнтовані на вдосконалення організації управління господарськими системами, трансформацію відносин власності;

- регіональні, націлені на господарське освоєння нових районів, перетворення структури економіки сформованих соціально-економічних комплексів регіонів.

За термінами виконання програми поділяють на: довгострокові (5-10 років), середньострокові (1-5 років) і короткострокові (до 1 року).

Найважливіші програми, спрямовані на розв’язання загальнодержавних і загальносуспільних проблем, що відповідають стратегічним цілям держави, здобувають статус національних програм.

Відповідно до вимог системного підходу та основних принципів програмно-цільового планування (цільова спрямованість на досягнення кінцевих результатів, комплексність, альтернативність, керованість) послідовність розробки та реалізації ЦКП відбувається за такою схемою.

1. Відбір переліку проблем, що підлягають програмному розв’язанню, виходячи з пріоритетів соціально-економічної політики держави.

2. Формування головних цілей, підцілей та завдань програми і видача вихідного завдання на її розробку. На цьому етапі обов’язково має бути визначений обсяг витрат та джерела їх фінансування, а також статус учасників програмно-цільового планування.

Учасниками формування та реалізації державної ЦКП є: замовник ЦКП – державний орган, який впливає на всі етапи життєвого циклу програми від формування завдання на розроблення проблеми до контролю її виконання; головний розробник ЦКП – організація, колектив фахівців чи науковців, або спеціально створений орган управління програмою; виконавець ЦКП – державний орган виконавчої влади, який несе відповідальність за виконання завдань програми, укладаючи державні контракти з підприємствами – виконавцями завдань програми; безпосередній виконавець ЦКП – підприємство, установа, організація, що забезпечує виконання конкретних завдань програми (державних закупівель) через виробництво товарів ( виконання робіт, надання послуг).

3. Розробка проекту програми. Здійснюється головним розробником і координується органом управління програмою. ЦКП має включати такі головні розділи:

- цільовий, в якому наводяться постановка й опис проблеми, альтернативні способи її розв’язання, з поміж яких за визначеними критеріями соціально-економічної ефективності обираються найефективніші і досяжні в конкретних умовах;

- зведений, що включає основні показники програми, перелік основних заходів у календарному та відомчому розрізах та ресурсне забезпечення заходів програми, обґрунтованих балансним способом;

- організаційний, який передбачає формування організаційно-економічного механізму управління процесом виконання програми, складовими якого є правові, адміністративні та економічні регулятори.

4. Затвердження програми. Проект програми, прийнятий замовником, передається для затвердження, реєстрації та обліку Кабінету Міністрів України.

5. Реалізація програми. На цьому етапі здійснюється укладання на конкурсній основі державних контрактів (договорів) з безпосередніми виконавцями певних заходів програми, а також виконання комплексів робіт, передбачених цими контрактами.

6. Звіт про виконання програми є складовою контролю. Контроль за виконанням ЦКП – це процес забезпечення досягнення цілей програми. Метою контролю є сприяння тому, щоб фактичні результати якомога більше відповідали цілям програми.

За часом здійснення виділяють запобіжний контроль (до початку робіт по програмі для встановлення функції замовників і виконавців ЦКП, залучення необхідних для виконання програми ресурсів); поточний контроль (здійснюється безпосередньо під час розробки та реалізації програми); завершальний контроль, по-перше, надає інформацію, необхідну для планування у майбутньому з урахуванням помилок минулого; по-друге, контроль здійснюється з метою сприяння мотивації за допомогою матеріального та морального стимулювання виконавців. Звіт про виконання програми є своєрідною формою завершального контролю.