Запитання до самоконтролю

1. Дайте поняття структури економіки і назвіть пропорції, що її відбивають.

2. Дайте поняття галузевої структури, що відповідає економічно розвиненій країні.

3. Дайте поняття структурної політики держави.

4. Назвіть методи державної структурної політики.

5. Поясніть роль інвестицій для економічного розвитку країни.

6. Сформулюйте принципи державного регулювання інвестиційної діяльності.

7. Поясніть механізм дії методів податкового регулювання інвестиційних процесів.

8. Дайте поняття фондового ринку.

9. Вкажіть методи прямого і непрямого впливу на фондовий ринок.

10. Назвіть державні гарантії захисту інвестицій.

Лекція 10. Науково-технічна та інноваційна політика

Науково-технічний прогрес (НТП) – безперервний взаємообумовлений процес розвитку науки і техніки, спрямований на створення нових і вдосконалення існуючих технологій, засобів виробництва і продукції.

Постійне вдосконалення засобів і предметів праці, технології виробництва і його організації внаслідок НТП є головною рушійною силою розвитку продуктивних сил, економічного і соціального розвитку національної і світової економіки. За даними проведеного статистичного аналізу впливу трьох головних факторів – капіталу, праці й науково-технічного прогресу (НТП), внесок останнього в економічне зростання розвинених країн сягає 70 %. Провідна роль НТП в цьому зростанні обумовлена низкою соціально-економічних факторів.

Оскільки нова техніка й нові технології (у тому числі інформаційні) мають кращі показники продуктивності, потужності, швидкості, енергоємності тощо, завдяки ним відбувається зниження витрат економічних ресурсів у розрахунку на одиницю промислової продукції.

НТП суттєво впливає на структуру економіки. Завдяки НТП зменшується питома вага живої праці в складі витрат на виробництво з одночасним збільшенням питомої ваги зношених засобів праці та спожитих предметів праці. Усе більшого значення набуває інфраструктура: зв’язок, транспорт, шляхове господарство, інформаційні системи, загальна й професійна освіта та ін.

Розвиток виробничої інфраструктури (зв’язку, транспорту, інформаційних систем тощо) безпосередньо впливає на скорочення умовно-постійних витрат у собівартості промислової продукції, що дає можливість здійснювати більше витрат, що визначають якісні параметри промислової продукції. Невиробнича інфраструктура, до якої належать загальна та професійна освіта й охорона здоров’я, також є чинником НТП, оскільки з одного боку, їх розвиток уможливлює підготовку більш кваліфікованої робочої сили та створення інтелектуального потенціалу, а з іншого – збільшує „віддачу” кадрів за рахунок зменшення періодів їх тимчасової непрацездатності.

НТП впливає на зміни галузевих пропорцій в економіці через появу нових виробництв та галузей, територіальний перерозподіл виробництв, залучення нових матеріалів, видів енергії. НТП зумовлює позитивні зміни й у соціальній структурі економіки внаслідок зростання рівня кваліфікації, а отже, і рівня доходів найманих працівників. НТП безпосередньо позначається на структурі зовнішньої торгівлі. В експорті промислово розвинутих країн переважає техніка і технології, в експорті країн, що розвиваються, – сировина та матеріали.

Застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує стрімке підвищення якості промислової продукції. Сучасні комп’ютери разом із інформаційними технологіями забезпечують можливість автоматизації управління технологічними процесами у виробництві, підвищення надійності та довговічності виробів. Застосування нових матеріалів та мікроелектроніки дає змогу знизити показники матеріаломісткості та енергоємності продукції. Нові комп’ютерні технології конструювання та нові дослідницькі прилади значно скорочують час науково-технічних та конструкторських розробок, розширюють конструкторський та дизайнерський діапазони нових виробів, підвищують гнучкість виробництва.

Провідна роль НТП в економічному зростанні стала зрозумілою економічній науці тільки в другій половині ХХ століття. Бо ж класики економічної теорії, починаючи від Адама Сміта і до Карла Маркса, вважали, що головними факторами розвитку виробництва є праця та капітал, а підвищення продуктивності праці розглядали як процес заміщення фактора живої праці фактором капіталу. Тому в НТП вбачали наслідок, а не причину розвитку виробництва.

Узагальнення історичного досвіду різних країн доводить, що НТП є важливим внутрішнім чинником розвитку економіки й характеризується органічним впливом науки і техніки на розвиток виробництва. Отже, НТП слід вважати ендогенним (внутрішнім) чинником економічного розвитку. Саме ендогенний НТП у сучасній ринковій економіці виступає об’єктом державного регулювання.

Згідно з цією концепцією НТП розглядається як результат особливої сфери економічної діяльності, що виробляє нову техніку і технологію. Науково-технічна сфера розглядається в тісному зв’язку із соціально-економічним середовищем: діловою активністю, станом освіти, розвитком фундаментальних досліджень та прикладних розробок в окремих галузях науки і техніки.

Згідно з інноваційною теорією австрійського економіста Йозефа Шумпетера, науково-технічні досягнення позитивно впливають на економічний розвиток, якщо вони ведуть до створення й запровадження у виробництво нових технологій і нових товарів.

Науково-технічні досягнення, пов’язані із створенням і впровадженням у виробництво нових технологій і товарів, зумовлюють зниження витрат економічних ресурсів у розрахунку на одиницю кінцевої продукції або на одиницю її корисного показника. Такі технологічні зміни дають можливість виготовляти більше продукції за умов обмежених ресурсів, тобто збільшують максимально можливий випуск продукції економкою.

НТП справляє позитивний вплив на рівноважне економічне зростання на будь-якому етапі розвитку. У стані рецесії (менш ефективного впливу) економічна політика має бути спрямована на відродження завдяки технологічним змінам економічного потенціалу більш швидкими темпами. У стані інфляційного розвитку технологічні зміни особливо бажані, бо саме вони можуть збільшити реальний ВВП і в такий спосіб зменшити інфляцію. Відтак, НТП може стати потужним антиінфляційним засобом.

Внаслідок занепаду в останні роки рівня науки і технології, Україна надзвичайно швидко втрачає конкурентоспроможність своєї продукції не тільки на зовнішньому, а й на внутрішньому ринку. Відбувається це насамперед через низький науково-технічний рівень, низьку якість та великі витрати на виробництво вітчизняної продукції, які зумовлені недостатньою увагою уряду до розвитку НТП: за роки реформ більше ніж у чотири рази скоротилась частка ВВП, яка витрачається на розвиток науки. Водночас в економіці промислово-розвинутих країн вона становить 1,2-1,5 %, а в Південній Кореї, де в останні роки відбулось швидке зростання виробництва, витрати на науку сягнули навіть 2 % від ВВП.

Нині ж в Україні значно зріс рівень безробіття та неповного використання наукових кадрів. Так, у фундаментальній науці кількість працівників скоротилася майже в 2 рази, а у прикладних науково-дослідних, дослідно-конструкторських установах та у вузівській науці – в 4,5 рази. За межі України виїхали більше 6000 провідних науковців. Внаслідок цього 90 % товарів, що виробляються в Україні, не мають наукового забезпечення, а це вже ознака слабко розвинутої країни.

Руйнування науково-технічного потенціалу зумовлює й низький рівень конкурентоспроможності товарів, що виробляються в Україні. Дослідження сучасних проблем міжнародної конкуренції приводить до висновку, що умовою рівноправної інтеграції країни у світове господарство є п’ять факторів: наука і технологія, капітал, робоча сила, інфраструктура, інформація. Усі вони безпосередньо пов’язані з рівнем розвитку освіти і науки.

Основними завданнями державної науково-технічної політики на перехідний період до дійсного становлення Р економіки мають бути:

- визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

- структурна перебудова науково-технічної сфери;

- підтримка нових інноваційних структур;

- розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів;

- розвиток міжнародного співробітництва.

Брак активної інвестиційної політики, вивіз капіталу за кордони України, все ще значна „тінізація” економіки зумовлюють необхідність дбайливого вибору структурних пріоритетів, тобто тих наукових напрямів, які необхідно в першу чергу розвивати за рахунок бюджету та позабюджетних фондів, внутрішніх кредитних ресурсів та іноземних інвестицій. Процес вибору загальнодержавних пріоритетів потребує врахування таких головних факторів, як науково-технічне забезпечення найважливіших для України галузей виробництва, реальний потенціал в окремих галузях науки і техніки.

З огляду на ці фактори, пріоритетними мають стати галузі, які недостатньо розвинені в Україні, але дозволяють реалізувати науково-технічний потенціал інших галузей, а саме: середнє і точне машинобудування, приладобудування, нові речовини і матеріали, комп’ютерна техніка та інформаційні технології, електронна, електротехнічна та радіотехнічна промисловість. Розвиток цих галузей промисловості дасть можливість виведення на світовий рівень галузей, що в них Україна вже нині має значні конкурентні переваги: ракетно-космічної техніки, літакобудування, суднобудування, виробництва надтвердих матеріалів, кераміки, танків та ін.

Структурна перебудова науково-технічної сфери – це приведення її у відповідність із новими суспільними вимогами й можливостями економіки України. У складі цієї сфери зазвичай виділяють чотири сектори: академічний, вузівський, галузевий і заводський. Для кожного з них характерні специфічні шляхи інтеграції в Р економіку, які визначаються попитом на науково-технічну продукцію, обсягами та джерелами фінансування, тривалістю науково-технічних досліджень, наявністю дослідних заводів та ін.

Для академічної та вузівської науки характерною є велика питома вага державних замовлень у планах науково-дослідних робіт, які виконуються в межах пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Науково-технічні організації цього сектору, як правило, зберігають державну форму власності, але працюють на засадах госпрозрахунку, мають право збільшувати обсяги науково-дослідних робіт за рахунок прямих договорів із замовниками.

Галузеву науку за умов ринку зосереджено в структурі галузевих міністерств та холдингових компаній або у сфері їхньої компетенції. Вона працює безпосередньо на потреби відповідних галузей. Галузева наука – це найбільший сектор науки, оскільки включає велику кількість наукових організацій самостійних за статусом, різноманітних за організаційно-правовою формою та формою власності.

Заводська наука тісно пов’язана з виробництвом, інтегрована в структуру промислових підприємств на правах структурних підрозділів або господарсько-самостійних одиниць.

Важливим напрямом структурної перебудови науково-технічної сфери є підтримка державою нових інноваційних структур: бізнес-інкубаторів, венчурних фірм, технопарків, технополісів, які сприяють активізації науково-технічної діяльності.

Бізнес-інкубатори, як правило, діють на засадах самофінансування і надають фірмам і організаціям, що займаються науково-технічною діяльністю, різноманітні послуги (оренда приміщень і обладнання, інформаційне, рекламне, консалтингове забезпечення). Венчурні (ризикові) фірми – специфічний вид підприємницьких структур, зазвичай малих, які виконують розробки за новими вузько спеціалізованими напрямами НТП, часто за підтримки крупних підприємств на стадіях наукових досліджень та дослідного виробництва. Успішні результати своєї діяльності вони передають для впровадження у виробництво іншим фірмам. Технопарк – компактно розташований науково-технічні комплекс, до складу якого входять наукові установи, ВНЗ, консалтингові, інформаційні виробничі фірми, основним завданням якого є комерціалізація науково-технічної діяльності у певному напрямку.

Сучасною формою прискорення впровадження досягнень НТП є франчайзинг. Франчайзинг – це угода великих корпорацій з невеликими фірмами або окремими підприємствами, згідно якої фірма-франчайзер передає своєму партнерові (франчайзі) права на здійснення окремого виду діяльності з використанням своєї технології, ліцензій, "ноу-хау", фірмової торговельної марки.

Світовий досвід свідчить, що вирішальний внесок у прискорення НТП роблять невеликі фірми. Їхня діяльність спирається на сучасну матеріально-технічну базу, висококваліфіковані наукові та технічні кадри. Невеликі фірми сприяють розвитку конкуренції в науково-технічній сфері, що скорочує тривалість досліджень і розробок та зменшує ціну науково-технічної продукції. Однак питома вага їх у створенні ВВП в Україні у 8 – 10 разів менша, ніж в країнах з розвинутою економікою і становить лише близько 8 %. Отже, на підтримку малих підприємств у науково-технічній сфері має бути спрямована особлива увага держави.

Успішне проведення науково-технічної політики в Україні неможливе без активізації творчої індивідуальності, що безпосередньо пов’язане з розвитком вищої освіти. У той же час, матеріально-технічна база більшості (особливо технічних) ВНЗ сьогодні є застарілою, потребують вдосконалення зміст, форми та методи вищої освіти.

В Україні існує розгалужена структура державних органів, що мають здійснювати науково-технічну політику. Так, Президент України в процесі розробки основних напрямів соціально-економічної політики визначає основні цілі та напрями науково-технічної політики.

Верховна Рада України ухвалює закони та постанови, в яких визначає основні цілі державної науково-технічної сфери, затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки, перелік національних науково-технічних програм і обсяги їх бюджетного фінансування, створює систему кредитно-фінансових, податкових та митних регуляторів у науково-технічній сфері, встановлює розміри відрахувань до фондів, що підтримують інноваційну політику. Для підготовки цих питань у Верховній Раді створено комітет з питань науки та освіти.

Кабінет Міністрів України координує роботу органів державної виконавчої влади з реалізації науково-технічної політики; розробляє постанови, спрямовані на створення економічних, правових і організаційних механізмів, що стимулюють діяльність усіх організаційно-правових форм підприємництва щодо прискорення НТП; організує розробку національних та державних науково-технічних програм, створює органи управління та механізм їх реалізації, контролює виконання, розподіляє кошти бюджету, визначає порядок формування й використання позабюджетних коштів для науково-технічної діяльності. Конкретно ж значну частину вказаної роботи виконує Міністерство освіти і науки України.

Досягнення цілей та завдань науково-технічної політики здійснюється державою через застосування конкретних методів її реалізації. За ознакою форми впливу на науково-технічний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого та непрямого регулювання (табл. 10.1).

Таблиця 10.1 – Методи державного регулювання науково-технічної сфери

Методи прямого регулювання	Методи непрямого регулювання
Визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки	Диференційована податкова політика
Державні науково-технічні програми	Стимулююча фінансово-кредитна політика
Державне замовлення в науково-технічній сфері	Гнучка амортизаційна політика
Державна науково-технічна експертиза	Правовий захист інтелектуальної власності
Бюджетне фінансування досліджень та робіт, що виконуються в рамках пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки	Державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва
Державна політика щодо формування та заохочення науково-технічних кадрів
Державна політика у сфері патентів і ліцензій

Методи реалізації державної науково-технічної політики за способом впливу можна поділити на три групи: правові, адміністративні та економічні. З поміж методів виокремлюються прості методи, які користуються тільки одним із способів впливу, і складні, які поєднують усі можливі способи. Так, бюджетне фінансування досліджень та робіт, що виконуються в рамках пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки, відносять до складних методів, оскільки, з одного боку, конкретні обсяги фінансування визначаються органами виконавчої влади, тобто адміністративним рішенням, з іншого – вони втілюються в показниках державного бюджету, який за характером є економічним важелем.

Відмітимо важливість державної політики у сфері патентів і ліцензій як складової загальної науково-технічної політики. Вона спрямована на регулювання відносин, пов’язаних з набуттям та використанням прав на об’єкти інтелектуальної власності. За умов Р економіки реалізація права на інтелектуальну власність уможливлює докорінну зміну системи формування доходів науково-технічних працівників. Автори інтелектуальної власності отримують частину доходів від використання їхнього продукту в бізнесі.

Зупинимось і на гнучкій державній амортизаційній політиці. Її зміст полягає в тому, що науково-дослідним, дослідно-конструкторським, проектно-технологічним організаціям, підприємствам та об’єднанням, що ведуть роботи з пріоритетних напрямів НТП та виробляють інноваційний продукт, надається право самостійно визначати метод нарахування амортизації.

Кінцевим результатом впровадження досягнень НТП є інновації. Інновації втілюються у вигляді нових технологій, видів продукції, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного та іншого характеру.

Поняття "інновація" розглядається під різними кутами зору. В одному випадку під інновацією розуміють науково-організаційну комбінацію виробничих факторів з метою впровадження нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації в промисловості. В іншому – інновація трактується як прибуткове використання нововведень. Під інноваціями також розуміють кінцевий результат створення і впровадження принципово нового або модифікованого нововведення, яке задовольняє конкретні суспільні потреби та уможливлює отримання ряду ефектів (економічного, соціального, науково-технічного, екологічного). При цьому найважливішою ознакою інновації в умовах ринкової економіки виступає новизна її споживчих властивостей, тоді як технічна новизна відіграє другорядну роль.

Специфічний зміст інновації становлять зміни, а головною функцією інноваційної діяльності є функція технічних, технологічних, економічних, організаційних, соціальних, екологічних та інших змін.

Класифікація інновацій за різними ознаками наведена у табл. 10.2.

Інноваційний процес – це процес перетворення наукового знання в інновацію, який можна представити як послідовний ланцюг подій, у ході яких інновація визріває від ідеї до конкретного продукту, технології, структури чи послуги і поширюється при практичному використанні.

Інноваційний процес охоплює всі стадії життєвого циклу інновації, має циклічний характер і, як правило, складається з кількох послідовних етапів: фундаментальні дослідження – прикладні дослідження – дослідно-конструкторські розробки – дослідне виробництво – комерційне виробництво – споживання.

Таблиця 10.2 – Класифікація інновацій

Класифікаційна ознака	Вид інновацій
1. Глибина внесених змін	1.1. Радикальні (впровадження відкриттів, винаходів, патентів) 1.2. Поліпшуючі („ноу-хау”, раціоналізаторські пропозиції)
2. Стадія життєвого циклу товару, на який запроваджується інновація	2.1. Наукові 2.2. Технічні 2.3. Технологічні 2.4. Конструкторські 2.5. Виробничі 2.6. Інформаційні
3. Сфера застосування	3.1.Технологічні 3.2. Виробничі 3.3. Економічні 3.4. Торговельні 3.5. Соціальні 3.6. У галузі управління
4. Ступінь новизни	4.1. Нові у світі 4.2. Нові в країні 4.3. Нові в галузі 4.4. Нові для фірми
5. Темпи здійснення	5.1. Швидкі 5.2. Уповільнені 5.3. Такі, що нарощуються 5.4. Рівномірні 5.5. Стрибкоподібні
6. Вид ефекту, отриманого в результаті впровадження інновації	6.1. Економічний 6.2. Соціальний 6.3. Екологічний 6.4. Інтегральний

На відміну від НТП інноваційний процес не закінчується впровадженням нової технології і появою нового продукту на ринку. Цей процес не переривається і після впровадження, тому що в міру поширення (дифузії) нововведення удосконалюється, стає більш ефективним, набуває нових споживчих властивостей, що відкриває для нього нові сфери застосування й нові ринки.

Інноваційні процеси тісно зв'язані з НТП. Однак, інноваційні процеси більшою мірою, ніж інші елементи НТП, пов'язані з ринковими відносинами. Основна маса інновацій реалізується в ринковій економіці підприємницькими структурами як засіб вирішення виробничих і комерційних задач. Їхня спрямованість і темпи залежать від соціально-економічного середовища, в якому вони функціонують і розвиваються.

За масштабами поширення розрізняють три форми інноваційного процесу. Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення й використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набуває безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється не тільки в самій інновації, а й у підготовці нових виробників для нововведення.

Процес поширення інновацій проходить дві фази: 1) створення нововведення і його розповсюдження; 2) дифузія нововведення. На першій фазі корисний ефект нововведення ще не реалізується повною мірою, а тільки створюються перспективи такої реалізації. На другій фазі внаслідок збільшення виробництва нововведення відбувається зниження витрат і збільшення споживачів, а отже, перерозподіл корисного ефекту. Дифузія інновацій – це процес їх передавання комунікаційними каналами, внаслідок чого нововведення проникають в інші галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів.

З поняттям інноваційного процесу тісно пов’язане поняття інноваційної діяльності. Терміни „інноваційна діяльність” та „інноваційний процес” є близькими, але не тотожними. Інноваційний процес є ширшим поняттям ніж інноваційна діяльність, що здійснюється на певних стадіях інноваційного процесу.

Під інноваційною діяльністю розуміють діяльність, спрямовану на використання та комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок для розширення й оновлення номенклатури та підвищення якості продукції , випуск на внутрішній та зарубіжний ринки нових конкурентноспроможних товарів і послуг. Інноваційна діяльність, яка пов’язана із капіталовкладеннями в інновації, отримала назву інноваційної форми інвестування.

Саме інноваційна діяльність є об’єктом державної інноваційної політики.

Класифікація інновацій (табл. 10.1) робить можливою конкретизацію напрямів інноваційного процесу, комплексну оцінку його результативності, а також вибір форм і методів державного регулювання, адекватних особливостям кожного інноваційного процесу.

Однією з головних умов сталого розвитку економіки є державне регулювання інноваційного процесу як базисного елементу економічного зростання. Досвід індустріально розвинутих країн доводить, що внаслідок застосування добре продуманої ефективної державної інноваційної політики можна досягти значного прискорення інноваційного процесу.

Державна інноваційна політика – це сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Метою державної інноваційної політики є формування в Україні таких умов для діяльності господарюючих суб’єктів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробляти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати сучасні наукомісткі, ресурсозберігаючі, екологічно чисті технології та розширювати на цій основі свої ринки збуту.

Розрізняють чотири типи державної інноваційної політики.

Політика технологічного поштовху полягає в тому, що головні цілі та пріоритетні напрямки інноваційного розвитку задає держава через розроблення державних цільових програм та їх переважно пряме фінансування (мала місце у повоєнній Японії та США). За умови цього варіанта інноваційної політики фінансуються тільки масштабні проекти та потужні підприємства, проте втрачається гнучкість реагування на потреби ринку та скорочується участь малих та середніх підприємств у інноваційному процесі, які переходять на поліпшуючі інновації.

Політика ринкової орієнтації передбачає провідну роль ринкового механізму в визначенні напрямів інноваційного розвитку, полягає в створенні сприятливого економічного середовища для діяльності малих інноваційних фірм (була пріоритетною наприкінці ХХ ст. у США, Німеччині, Японії). Проте це призводить до обмеження ролі держави у стимулюванні фундаментальних та прикладних досліджень, які є фундаментом стратегічного інноваційного розвитку; націленості на короткострокові та недорогі інноваційні проекти.

Політика соціальної орієнтації полягає у соціальному регулюванні наслідків НТП через досягнення соціально-політичного консенсусу із залученням широкої громадськості (прикладом може бути Швеція). При цьому надмірна соціальна зорієнтованість такої політики може призвести до певного відставання у економічному та інноваційному розвитку. Такий варіант інноваційної політики ніколи не використовувався самостійно, він має бути поєднаним з іншими у співвідношенні, яке б не перешкоджало повноцінному економічному розвитку держави.

Політика, націлена на зміни економічної структури господарського механізму, передбачає істотний вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, рівень життя тощо. Вона потребує нових форм організації й механізмів управління розвитком науки і техніки (на сучасному етапі лише Японія послідовно дотримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою).

Вибір типу державної інноваційної політики та формування механізму її реалізації залежить від стратегічних цілей держави и має враховувати загальні закономірності інноваційних процесів. Щодо нинішнього стану економіки України, то він відповідає стадії затяжної кризи, після якої згідно до теорії "довгих хвиль" М.Д. Кондратьєва та інноваційної теорії Й Шумпетера наступає поворот до піднесення. Тому при розробленні державної інноваційної політики необхідно створити умови для здійснення "стрибкоподібного" переходу до нового технічного базису виробництва.

Державна інноваційна політика в Україні здійснюється за такими напрямками:

- сприяння зростанню інноваційної активності, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

- орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які становлять основу сучасного технологічного процесу;

- узгодження державної інноваційної політики з ефективним функціонуванням конкуренції в інноваційній діяльності, захистом інтелектуальної власності;

- сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіонах України, міжрегіональному і міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву, захисту інтересів національного інноваційного підприємництва.

Інноваційна політика держави має враховувати особливості всіх галузей економіки і конкурентоспроможність їхньої продукції. За останньою ознакою галузі господарського комплексу України умовно поділяють на три групи:

- галузі, що мають високу конкурентоспроможність на світовому ринку (аерокосмічна, воєнні технології, технології зварювання);

- галузі з потенційною конкурентоспроможністю на світових ринках (металургійна та хімічна промисловість, машинобудування);

- галузі, підприємства яких здебільшого неспроможні конкурувати надсвітових ринках (АПК, легка та харчова промисловість, виробництво будівельних матеріалів).

Політику щодо першої групи галузей слід спрямовувати на зміцнення і розвиток їх виробничо-економічного потенціалу, щодо другої – на розроблення протекціоністських заходів з боку держави для їх проникнення на світові ринки і закріплення на них; щодо третьої, підприємства яких переважно орієнтуються на зовнішній ринок, – на формування умов досконалої конкуренції, за яких підприємства прагнуть до нововведень для зміцнення своїх позицій на існуючому ринку.

Регулювання інноваційної діяльності забезпечується органами державного управління, серед яких крім Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів слід виділити спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. До його повноважень належать: розробка пропозицій щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, координація робіт у сфері інноваційної діяльності, реєстрація інноваційних проектів тощо.

Реалізація державної інноваційної політики здійснюється через систему методів та інструментів (засобів) державного регулювання. Методи державного регулювання інноваційної діяльності за формою впливу можуть бути прямими та опосередкованими. Вони, в основному, є такими, що застосовуються державою для регулювання науково-технічної політики.

Класифікація засобів (інструментів) державної інноваційної політики може здійснюватися на основі підходу "попит – пропозиція". Суть його полягає в тому, що держава здійснює вплив через: 1) стимулювання попиту на інновації; 2) стимулювання пропозиції інновацій; 3) інструменти створення сприятливого середовища для інноваційного процесу.

Інструменти регулювання попиту. До них належить державне замовлення на проведення наукових досліджень та інноваційну продукцію, яке оформляється шляхом укладання центральними або регіональними органами державного управління договорів із суб'єктами інноваційної діяльності щодо розроблення, виробництва та поширення інноваційних продуктів, технологій та послуг.

Інструменти регулювання пропозиції. Це – дії, спрямовані на забезпечення інноваторів фінансовою та технічною допомогою, а саме: надання грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, дослідницьких податкових кредитів; забезпечення відповідним обладнанням, приміщеннями та сервісом; створення інноваційної інфраструктури – технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів, виставок, ярмарків.

Інструменти створення сприятливого середовища для інноваційного процесу. До них відносять передусім податкові пільги, пільгове кредитування і субсидування; страхування; надання прав на прискорену амортизацію устаткування; правовий захист інтелектуальної власності; створення системи стандартизації і сертифікації виробництв та продукції; розвиток конкуренції та обмеження монополізму в інноваційній сфері; забезпечення експертизи інноваційних проектів; сприяння міжнародній