184.Порядок отримання свідоцтва на кваліфіковане географічне зазначення.

Стаття 501. Набуття права інтелектуальної власності на географічне зазначення

1. Право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати державної реєстрації цього права, якщо інше не встановлено законом.

2. Обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (її) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

Коментар:

1. В умовах ринкової конкуренції індивідуалізація виготовленої продукції забезпечується не лише шляхом її позначення торговельними марками, суттєвого значення відіграють особливі властивості товару, пов'язані з географічним місцем його виготовлення. Природні чи людські фактори, характерні для відповідного географічного місця, зумовлюють наділення виробленим продуктам особливих параметрів, що забезпечують їх відмежування від однорідної продукції інших виробників. Тому споживач при виборі товару орієнтується також на географічне джерело його походження. Поступово виникає потреба правової охорони географічних назв, що використовуються у позначенні товару, яка забезпечується цивільним законодавством шляхом формування комплексу правових норм про географічне зазначення.

Географічне зазначення можна визначити як назву географічного місця, що вживається у позначенні товару, який має ряд особливих якісних характеристик, зумовлених місцем його походження. Прикладами географічних зазначень можуть бути назви мінеральних вод "Миргородська" та "Трускавецька", торт "Київський" тощо.

2. Основні норми, що стосуються правової охорони географічних зазначень, крім глави 45 ЦК України містяться також у Законах України "Про охорону прав на зазначення походження товарів", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", "Про захист від недобросовісної конкуренції", Паризькій конвенції про охорону промислової власності 1883 р., Угоді про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС) та інших правових документах.

Необхідно підкреслити, що як і у сфері торгівельних марок, ЦК України використовує для позначення місця походження товару новий для вітчизняного законодавства термін "географічне зазначення". Закріплення даної правової категорії зумовлюється потребою уніфікації термінології та гармонізацією національного законодавства з міжнародно-правовими вимогами, зокрема з положеннями Угоди ТРІПС. Проте на рівні спеціального законодавства наразі ще не відбулася відповідна зміна правових термінів.

3. Закон України "Про охорону прав на зазначення походження товарів" для позначення місця походження товару використовує поняття "просте та кваліфіковане зазначення походження товару", "назва місця походження" та "географічне зазначення походження товару". Відповідно до його норм, видами зазначення походження товару є просте та кваліфіковане зазначення, яке, у свою чергу, включає назву місця походження та географічне зазначення походження товару. Кожен із цих видів ідентифікуючих позначень має свій правовий режим, особливості якого можна визначити шляхом їх співставлення.

Простим зазначення походження товару є будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару. Ним може бути і назва географічного місця, яка вживається для позначення товару або як складова частина такого позначення. Кваліфіковане зазначення походження товару - термін, що охоплює назва місця походження товару та географічне зазначення походження товару.

Назва місця походження (далі - НМП) товару - це назва географічного місця, яка вживається для позначення товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фактором. Географічне зазначення походження (далі - ГЗП) товару є назва географічного місця, яка вживається для позначення товару, що походить із цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора.

Згідно ст. 6 даного Закону просте зазначення не підлягає реєстрації та охороняється на підставі його використання. Охорона кваліфікованим зазначенням походження товарів надається виключно на підставі їх реєстрації.

Обидва види зазначень походження товарів служать для визначення географічного місця виготовлення продукції та повинні відповідати вимогам достовірності. Водночас, між ними існує суттєва різниця, яка полягає у відсутності зв'язку і залежності географічного середовища та властивостей товару (для простого зазначення), та обумовленості особливих властивостей, якостей чи інших характеристик товарів виключно чи головним чином природними умовами або людським фактором відповідного місця його виготовлення (для кваліфікованого).

Розбіжності між даними об'єктами простежуються також на рівні їх зовнішнього вираження: кваліфікованим зазначенням може бути лише назва країни чи місцевості виготовлення товару, а простим зазначенням - словесне позначення географічного місця чи будь-яке художнє зображення (національний прапор, герб, географічна карта, відома архітектурна споруда тощо), що прямо чи опосередковано вказує на місце походження виробу.

Видами кваліфікованого зазначення є назва місця походження та географічне зазначення походження товару. Аналіз змісту термінів "назва місця походження" та "географічне зазначення походження" товару свідчить про їх однородовий характер. Різниця між ними обумовлюється особливостями місця виготовлення товару. Зокрема, обов'язковим критерієм використання НМП є виробництво та переробка позначуваного цією назвою товару у межах обумовленого географічного місця, для застосування ГЗП необхідно, щоб лише основна складова продукту вироблялася чи перероблялася в межах встановленої території.

Незважаючи на різницю термінології суттєвих розбіжностей у механізмі правової охорони НМП та ГЗП Закон не встановлює. Результатом чого стала відсутність потреби у подальшому збереженні диференціації термінологічного апарату у даній сфері, що проявилося у формулюванні положень про охорону географічного місця походження товару у ЦК України. Тому кваліфіковане зазначення походження товару слід тлумачити як поняття однопорядкове з передбаченим ЦК України географічним зазначенням.

4. Географічне зазначення тісно пов'язане з торговельними марками. Дані види позначень пов'язує спільне призначення - вони обидва мають на меті забезпечити маркування продукції та виступають засобами її індивідуалізації. Водночас, значення та питома вага їх функцій суттєво відрізняються. Основна функція торговельної марки - індивідуалізуюча - ідентифікувати товар від аналогічної продукції інших виробників. У географічному зазначенні на перший план виходить функція засвідчення високої якості позначеного продукту шляхом вказівки на зв'язок властивостей товару з унікальним географічним середовищем. Тому використання географічного зазначення може здійснювати будь-який виробник, що у межах відповідного району виробляє продукцію, якість якої відповідає обумовленим показникам. Зазначена обставина зумовлює специфіку права на географічне зазначення: абсолютне за своєю природою, воно не відноситься до комплексу виключних прав. Уповноважений суб'єкт може застосовувати географічне зазначення для ідентифікації своєї продукції, але позбавлений можливості розпорядження.

5. Правова охорона надається назві місця походження товару, щодо якої виконуються такі умови: а) вона є назвою географічного місця, з якого даний товар походить; б) вона вживається як назва даного товару чи як складова частина цієї назви; в) у вказаному цією назвою географічному місці об'єктивно існують характерні природні умови чи поєднання характерних природних умов і людського фактору, що надають товару особливих властивостей порівняно з однорідними товарами з інших географічних місць; г) позначуваний цією назвою товар має відповідні властивості, що виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи поєднанням цих умов з характерним для даного географічного місця людським фактором; д) виробництво (видобування) і переробка позначуваного цією назвою товару здійснюються в межах зазначеного географічного місця.

Правова охорона надається географічному зазначенню походження товару, щодо якого виконуються такі умови: а) воно є назвою географічного місця, з якого даний товар походить; б) воно вживається як назва даного товару чи як складова частина цієї назви; в) у вказаному цією назвою географічному місці наявні характерні умови та/або людський фактор, що надають товару певних якостей чи інших характеристик; г) позначуваний цією назвою товар має певні якості, репутацію чи інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами та/або людським фактором; д) хоча б основна складова позначуваного цією назвою товару виробляється та/або переробляється в межах зазначеного географічного місця.

Не надається правова охорона кваліфікованому зазначенню походження товару, що: а) не відповідає умовам, правової охорони, визначені законодавством; б) суперечить публічному порядку, принципам гуманності та моралі; в) є видовою назвою товару; г) правильно вказує на географічне місце виготовлення товару, але створює у споживачів помилкове уявлення про те, що товар виготовлено в іншому географічному місці; д) є назвою сорту рослини чи породи тварини і тому здатне ввести в оману споживачів щодо дійсного походження товару.

Правова охорона також не надається кваліфікованому зазначенню походження товару, пов'язаному з географічним місцем в іноземній державі, якщо права на це зазначення або інше позначення, що за своїм змістом відповідає поняттю кваліфікованого зазначення походження товарів, не охороняються у відповідній іноземній державі.

6. Право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати державної реєстрації цього права, процедура якої встановлена Законом України "Про охорону прав на зазначення походження товару" та системою підзаконних актів, прийнятих на реалізацію його положень.

Особа, яка бажає зареєструвати кваліфіковане зазначення походження товару чи одержати право на його використання, подає заявку до Державного департаменту інтелектуальної власності. Заявка має містити: а) заяву про реєстрацію назви місця походження товару чи географічного зазначення походження товару та/або права на використання зареєстрованого відповідного кваліфікованого зазначення походження товару з відомостями про заявника та його адресу; б) заявлену назву місця походження товару або заявлене географічне зазначення походження товару; в) назву товару, для якого заявник просить зареєструвати вказане зазначення походження товару та/або право на використання зареєстрованого відповідного кваліфікованого зазначення походження товару; г) назву та межі географічного місця, де виробляється товар і з яким пов'язуються особливі властивості, певні якості, репутація або інші характеристики товару; д) опис особливих властивостей товару, певних якостей, репутації або інших характеристик товару; е) дані щодо використання заявленого кваліфікованого зазначення походження товару на етикетці та при маркуванні товару; є) дані про взаємозв'язок особливих властивостей, певних якостей, репутації або інших характеристик товару з природними умовами та/або людським фактором вказаного географічного місця.

Разом із заявкою подаються: а) документ, який підтверджує, що заявник виробляє товар, для якого просить зареєструвати назву місця його походження чи географічне зазначення походження товару та/або право на використання зареєстрованого відповідного кваліфікованого зазначення походження товару; б) висновок спеціально уповноваженого органу про те, що особливі властивості, певні якості або інші характеристики товару, зазначені в заявці, об'єктивно зумовлені чи пов'язані з природними умовами та/або людським фактором вказаного географічного місця виготовлення товару; в) висновок спеціально уповноваженого органу щодо меж географічного місця, з яким пов'язані особливі властивості, певні якості або інші характеристики товару.

З метою перевірки відповідності поданого на реєстрацію позначення умовам правової охорони проводиться експертиза заявки, на підставі якої приймається рішення про реєстрацію чи відмову у реєстрації кваліфікованого зазначення та/або права на його використання. Після реєстрації зазначення видається свідоцтво на право використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару.

185.Право на наукове відкриття: загальна характеристика

Стаття 457 ЦК містить визначення поняття «наукове відкриття». Це визначення відрізняється від відомих тим, що до терміна «відкриття», який вживався раніше, додали слово «наукове», отже, тепер це найвище досягнення науково-дослідної діяльності називається «наукове відкриття». Згідно з ЦК — це встановлення невідомих раніше, але об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни в рівень наукового пізнання.

Глава 38 ЦК, присвячена науковому відкриттю, називається «Право інтелектуальної власності на наукове відкриття». Її слід вважати умовною, оскільки ніяке виключне право на наукове відкриття не виникає. Наукове відкриття вважається досягненням всього людства і ставити його в залежність від волі будь-якого конкретного суб’єкта цього права не можна. Про це свідчить ст. 458 ЦК «Право на наукове відкриття», яка проголошує: «Автор наукового відкриття має право надавати науковому відкриттю своє ім’я або спеціальну назву. Право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охороняється у порядку, встановленому законом». Таке визначення наукового відкриття потребує ґрунтовнішої регламентації правової охорони наукових відкриттів у спеціальному законі, який буде прийнято для подальшого розвитку положень Цивільного кодексу.

Зміст права на наукове відкриття теж не можна визнати задовільним. Щоправда, слід погодитися з твердженням, що належне автору наукового відкриття право надати йому своє ім’я або спеціальну назву також є правом інтелектуальної власності. Але в цілому поняття змісту права на наукове відкриття в колишньому чинному законодавстві визначено грунтовніше. Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції від 21 серпня 1973 р. ст. II проголошувало право відкриття на авторство, право на пріоритет і визнання того, що заявлена пропозиція дійсно є відкриттям, тобто найвищим рівнем наукового пізнання.

Цивільний кодекс Української РСР 1963 р. також містить припис, за яким автор відкриття має право вимагати визнання його авторства і пріоритету у відкритті. Крім того, автор відкриття має право на винагороду, а також на пільги, передбачені згаданим Положенням.

Винагорода за відкриття носила заохочувальний характер і виплачувалася один раз при врученні автору диплома на відкриття. Розмір винагороди, визначений Держкомвинаходів СРСР, становив близько 5 тис. тодішніх карбованців і виплачував її цей же Комітет. Отже, винагорода автору (яка була незначною) виплачувалася не за використання відкриття, а за визнання відкриття як такого. Враховуючи, що реєстрували в ті часи десь близько 10 відкриттів на рік, держава великих витрат на їх охорону не несла. Законодавство України автору наукового відкриття надавало лише право присвоювати йому своє ім’я або спеціальну назву. Видається, що цього замало. Автор (автори) наукового відкриття, безперечно, має право на авторство, на пріоритет та на присвоєння науковому відкриттю свого імені чи спеціальної назви. Автор наукового відкриття, безумовно, повинен мати право на одноразову заохочувальну винагороду та на інші пільги, передбачені чинним законодавством за досягнуті успіхи у сфері інтелектуальної діяльності.

Неабияке значення має визнання державного пріоритету на наукове відкриття, що підкреслювало б рівень наукового пізнання в державі. Тому було б бажано і це положення відобразити в майбутньому законі про наукові відкриття.

Україна має досить потужний науковий потенціал, здатний робити наукові відкриття, отже, матиме свої власні наукові відкриття, яким потрібна надійна та ефективна правова охорона і передусім прав автора (авторів) наукового відкриття. Охорона прав авторів відкриттів не стане важким тягарем Державному бюджету, але науковий престиж держави, її державний пріоритет і пріоритет автора мають бути захищені.

У майбутньому законі про наукові відкриття потрібно визначити основні ознаки цього об’єкта правової охорони, які, власне кажучи, в ЦК визначені, але не розкриті. Стаття 457 ЦК наголошує, що науковими відкриттями визнаються лише закономірності, властивості та явища матеріального світу, тобто наукові положення, що стосуються сфери природничих наук. На географічні, археологічні, палеонтологічні відкриття та відкриття корисних копалин, а також на відкриття у сфері суспільних наук норми ЦК про наукові відкриття не поширюються.

Наукове відкриття передусім є кроком вперед, ще однією сходинкою на шляху пізнання навколишнього світу. Наукові відкриття є вирішенням завдання пізнання 1.

Поняттям наукового відкриття охоплюються лише ті наукові положення, які підпадають під один із трьох зазначених у ст. 457 ЦК об’єктів, невідомих раніше закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу.

Закономірність як об’єкт наукового відкриття — це прояв дії об’єктивного закону. В природі вона існувала, існує і буде існувати завжди, а об’єктом відкриття стає лише тоді, коли про існування цієї закономірності людина дізналася, встановила чи виявила її будь-яким чином. Ця закономірність стає об’єктом наукового відкриття з моменту, коли вона вперше була сформульована.

Отже, закономірність матеріального світу як об’єкт наукового відкриття — це невідомий раніше, але об’єктивно існуючий і такий, що вносить докорінні зміни в рівень пізнання, стійкий зв’язок між явищами або властивостями матеріального світу. Повніше цей зв’язок характеризується тим, що він є суттєвим, внутрішньо притаманним явищам або властивостям, та їх взаємною обумовленістю і не повинен мати випадкового характеру.

Властивість матеріального світу як об’єкт наукового відкриття — це невідома раніше об’єктивно існуюча його якісна сторона. Кожний об’єкт характеризується багатьма різноманітними властивостями як суттєвими, так і несуттєвими. Сукупність суттєвих властивостей об’єкта складає його якісну визначеність, яка відрізняє його в цілому від інших об’єктів і виражає те спільне, що характеризує весь клас однорідних об’єктів. Які властивості проявляє даний об’єкт, залежить від того, з якими об’єктами він вступає у взаємодію. Тому встановлення існування раніше невідомої властивості є необхідним, але недостатнім елементом змісту наукового відкриття. При цьому потрібно з’ясувати, чим викликана виявлена властивість, що вона тягне за собою і за умови яких взаємодій проявляється. Вимагається науково обгрунтована інтерпретація, яка полягає у встановленні сутності даної властивості та закономірності її характеру.

Таким чином, виявити суттєву властивість об’єкта означає встановити існуючу (незалежно від волі та свідомості людини) невідому раніше якісну визначеність об’єкта стосовно інших об’єктів, з якими він взаємодіє.

Явище матеріального світу як об’єкт наукового відкриття — це невідома раніше об’єктивно існуюча і така, що вносить докорінні зміни в рівень пізнання, форма прояву сутності об’єкта матеріального світу (природи). Явище і сутність органічно поєднані, що, проте, не означає їх збігу, бо сутність зазвичай прихована за явищем. У результаті розкриття сутності явища стає можливим його наукове пояснення. Сутність і явище об’єктивні, тобто вони існують незалежно від волі і свідомості людини. Немає такої сутності, яка б не проявилася зовні і була непізнаною, як немає явища, яке б не містило будь-якої інформації про сутність.

Важливою умовою охороноздатності наукового відкриття є його наукова новизна, яка встановлюється за датою пріоритету. Особливістю правової охорони наукового відкриття є те, що його пріоритет визначається за датою, коли вперше було сформульоване наукове положення, що заявляється як наукове відкриття, або за датою опублікування цього положення в будь-яких виданнях, або за датою, коли це наукове положення було повідомлене третім особам будь-яким іншим чином. Якщо з тих чи інших причин у заявочних матеріалах про наукове відкриття такі відомості відсутні, то пріоритет наукового відкриття визначається за датою надходження заявки на видачу диплома. Слід мати на увазі, що визначення дати пріоритету на наукове відкриття за датою надходження заявки є винятком, а не правилом. Між датою подання заявки на наукове відкриття і датою його пріоритету може минути кілька років. На відміну від пріоритету винаходу, який встановлюється за загальним правилом (за датою надходження заявки до Установи), дата пріоритету наукового відкриття може бути встановлена значно раніше дати подання заявки на нього.

Наукове положення, заявлене як наукове відкриття, має бути істотним внеском до рівня пізнання, що вносить до нього докорінні зміни. Такими визнаються лише наукові положення фундаментального характеру.

Ще одним із необхідних критеріїв охороноздатності наукового відкриття має бути його вірогідність, яку повинен довести заявник(заявники). Заявочні матеріали на наукове відкриття піддаються спеціальній науковій експертизі, що має підтвердити чи спростувати вірогідність заявленого наукового положення.

Такими є основні умови охороноздатності наукового відкриття, які мають знайти певне відображення в законі.

Закони про наукові відкриття потребують чіткого визначення суб’єктів права інтелектуальної власності на них. Раніше вже підкреслювалося, що за авторами наукових відкриттів не можуть бути закріплені виключні права на них, оскільки ці нові знання прийнято вважати надбанням всього людства. Тому може йтися лише про державне визнання заслуг вчених, творчою працею яких зроблено наукове відкриття, про визнання їх авторства, пріоритету та права на скромну винагороду.

Безперечно, суб’єктами права інтелектуальної власності на наукове відкриття є особи, творчою працею яких встановлено те чи інше відкриття. Авторами наукового відкриття можуть бути лише фізичні особи незалежно від їх віку і дієздатності, а також іноземні громадяни та особи без громадянства за певних умов, визначених міжнародними угодами. Якщо наукове відкриття зроблене творчими зусиллями кількох осіб, що буває найчастіше, тоді виникає співавторство на нього. Проте та чи інша особа може бути визнана співавтором наукового відкриття лише за умови, що вона брала творчу участь в його встановленні. Співавторами наукового відкриття не визнаються особи, які надавали автору лише технічну чи іншу, але не творчу, допомогу.

Видається, що право інтелектуальної власності на наукове відкриття не може визнаватися службовим, тобто таким, що створене у зв’язку з виконанням трудового договору. Водночас слід підкреслити, що переважна більшість наукових відкриттів встановлюються саме в порядку виконання трудового договору. Проте в силу специфіки результату інтелектуальної, творчої діяльності право інтелектуальної власності на такий результат повинне визнаватися за його авторами.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на наукове відкриття можуть бути й інші особи, зокрема держава, інші юридичні особи, а також фізичні особи, до яких право інтелектуальної власності перейшло на підставі договору чи закону. Автор наукового відкриття своє право інтелектуальної власності на нього може передавати державі чи іншій юридичній особі, і тоді вони стануть його правонаступниками. Ст. 515 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. передбачає, що право інтелектуальної власності на наукове відкриття може перейти до спадкоємців, зокрема вони мають право на одержання диплома на наукове відкриття. Якщо законом буде передбачена виплата заохочувальної винагороди, то право на її одержання після смерті автора повинні мати його спадкоємці.

Закон про наукові відкриття, звичайно, має містити норми, які регулюватимуть порядок оформлення права інтелектуальної власності на наукове відкриття. Так, потрібно передбачити склад заявки, порядок її оформлення та подання. За загальним правилом заявку на видачу диплома на наукове відкриття слід подавати до Установи. Експертизу заявки мають проводити провідні наукові установи Національної академії наук України, яким Установа надсилає заявочні матеріали для винесення наукового висновку.

Наукову експертизу заявок на наукові відкриття раніше проводили установи, які не входили до складу патентного відомства. Але остаточне рішення за заявкою на підставі висновків цих наукових установ приймало патентне відомство. Очевидно, такий порядок розгляду заявок на наукові відкриття буде встановлено і Законом України про наукові відкриття.

На підставі висновків наукових установ, які проводили експертизу заявочних матеріалів, Установа приймає рішення про визнання заявленого наукового положення науковим відкриттям і видачу диплома його авторові. Стаття 458 ч. 2 ЦК проголошує: «Право на наукове відкриття засвідчується дипломом у порядку, встановленому законом».

З метою активізації науково-дослідних фундаментальних робіт видається доцільним перед бачити в Законі певні пільги для авторів наукових відкриттів. Не можна стверджувати, що науковці України зовсім позбавлені будь-яких пільг. Але вчені, які збагатили науку своїми науковими відкриттями, повинні мати додаткові стимули. Це можуть бути різноманітні пільги, основним спрямуванням яких є стимулювання плідної науково-дослідної діяльності.

Наукове відкриття як результат фундаментальних наукових досліджень закономірностей, властивостей та явищ навколишнього матеріального світу є нічим іншим, як чітко і коротко сформульованим науковим положенням, яке безпосередньо в суспільно-корисній діяльності людини не можна застосувати. Але саме з нього починаються прикладні наукові дослідження, які відповідають на запитання: як, де і з якою користю для суспільства це наукове положення може бути використане. Сформульована закономірність, властивість чи явище стає основою для створення винаходів та інших технологічних (технічних) рішень. Винаходи як такі також є лише рішеннями, що здебільшого можна використати безпосередньо під час діяльності людини. Науково-дослідні пошуки продовжуються, але вже на етапі дослідно-конструкторських робіт, які мають знайти відповідні способи, знаряддя, матеріали, устаткування тощо для раціонального використання через винаходи та інші технічні рішення встановлених закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу. На основі винаходів розробляється і створюється нова техніка, яка може бути вже безпосередньо використана у виробництві чи будь-якій іншій суспільно-корисній діяльності. Використання нової техніки породжує нові наукові, технічні та інші проблеми, які потребують вирішення. Таким чином, цей діалектичний цикл замкнувся і починається новий виток по спіралі.

186.Право на топологію (компонування) інтегральної мікросхеми: загальна характеристика

Глава 40.ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

СТАТТЯ 471. ПРИДАТНІСТЬ КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ ДЛЯ НАБУТТЯ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА НЬОГО

1. Компонування інтегральної мікросхеми вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, якщо воно є оригінальним.

СТАТТЯ 472. ЗАСВІДЧЕННЯ НАБУТТЯ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Набуття права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми засвідчується свідоцтвом.

2. Обсяг правової охорони компонування інтегральної мікросхеми визначається зображенням цього компонування на матеріальному носієві.

3. Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються законом.

СТАТТЯ 473. СУБ'ЄКТИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Суб'єктами права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є:

1) автор компонування інтегральної мікросхеми;

2) інші особи, які набули прав на компонування інтегральної мікросхеми за договором чи законом.

СТАТТЯ 474. МАЙНОВІ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Майновими правами інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є:

1) право на використання компонування інтегральної мікросхеми;

2) виключне право дозволяти використання компонування інтегральної мікросхеми;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню компонування інтегральної мікросхеми, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми належать володільцю відповідного свідоцтва, якщо інше не встановлено законом чи договором.

СТАТТЯ 475. СТРОК ЧИННОСТІ МАЙНОВИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону.

2. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми спливає через десять років, що відліковуються від дати подання заявки на компонування інтегральної мікросхеми в установленому законом порядку.

СТАТТЯ 476. ДОСТРОКОВЕ ПРИПИНЕННЯ ЧИННОСТІ МАЙНОВИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом.

СТАТТЯ 477. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ СПЛИВУ СТРОКУ ЧИННОСТІ ВИКЛЮЧНИХ МАЙНОВИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. У разі припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми воно може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.

2. Якщо у зв'язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на його використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом.

СТАТТЯ 478. ВІДНОВЛЕННЯ ЧИННОСТІ ДОСТРОКОВО ПРИПИНЕНИХ ВИКЛЮЧНИХ МАЙНОВИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення.

СТАТТЯ 479. ВИЗНАННЯ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ НЕДІЙСНИМИ

1. Права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.

СТАТТЯ 480. ПРАВО ПОПЕРЕДНЬОГО КОРИСТУВАЧА НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на компонування інтегральної мікросхеми або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала компонування інтегральної мікросхеми в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).

2. Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано компонування інтегральної мікросхеми або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

187.Право на раціоналізаторську пропозицію: загальна характеристика

Поняття та ознаки раціоналізаторської пропозиції1. Раціоналізаторські пропозиції є результатом найпоширенішого в Україні виду технічної творчості — раціоналізації, яка за новизною і технічним рівнем є нижчою від винахідницької творчості. Проте за своєю доступністю будь-кому, масштабністю та деякими іншими факторами не поступається винахідництву. Саме своїм масовим застосуванням раціоналізаторські пропозиції іноді здатні давати більший економічний ефект, ніж винаходи. Економія від використання раціоналізаторських пропозицій у підсумку по державі буває більшою, ніж від використання винаходів. Саме тому раціоналізація як форма технічної творчості заслуговує на всіляке заохочення і стимулювання, а її результати — раціоналізаторські пропозиції потребують надійної правової охорони. При цьому слід мати на увазі, що досить часто заявки на винаходи відхиляються тому, що втрачена їх новизна. Але ж пропозиція сама по собі за своїм змістом є винаходом, проте через втрату новизни вона не може дістати правової охорони. І в таких випадках буде доречною правова охорона раціоналізаторських пропозицій. Трудящі незалежних країн колишнього СРСР звикли до раціоналізації, оскільки вона приносить користь підприємству, де працює раціоналізатор, і самому раціоналізаторові. За використання раціоналізаторської пропозиції її автор має право на винагороду. Раціоналізатор своєю творчістю приносить користь підприємству, державі в цілому і сам одержує моральне задоволення від своєї суспільне корисної діяльності. Раціоналізація є невід'ємною складовою виробничої діяльності, яка не може розвиватися без постійного і систематич-  ' Указ Президента України "Про тимчасове положення про охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій" від 18 вересня 1992 p. // Інновація. — 1992. — № 4—5; Типове положення про раціоналізаторські пропозиції в Україні. Проект. // Там само. — 1993. — № 5; Положення про свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію. — Наказ Держпатенту України від 22 серпня 1995 p. // Там само. — 1995. — № 14—15; Методичні рекомендації про порядок складання, подачі і розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію. Наказ Держпатенту України від 27 серпня 1995 p. // Там само.  ного вдосконалення. Раціоналізаторська діяльність спрямова- { на саме на вдосконалення вироблюваної продукції, технології І виробництва, застосовуваної техніки та іншого обладнання. Раціоналізація стосується будь-якої суспільне корисної діяльності людини, промисловості, транспорту, оборони, охорони здоров'я, сільського господарства тощо. Найширше використання пропозицій, спрямованих на вдосконалення процесів суспільне корисної праці, приносить досить істотний економічний ефект.  Раціоналізатори завжди були в пошані в Україні. Їх діяльність заохочувалась і стимулювалась, вони були наділені рядом прав і пільг.  Нині в Україні раціоналізаторська діяльність регулюється ЦК України, Тимчасовим положенням про правову охорону » об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій, затвердженим Указом Президента Украй від 18 березня 1992 p. (далі — Тимчасове положення) та Методичними рекомендаціями про порядок складання, подачі і розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію, затвердженими наказом патентного відомства України від 27 серпня 1995 p. (далі — Методичні рекомендації)1. Держпатент України прийняв ряд відомчих нормативних актів, спрямованих на поглиблену регламентацію регулювання раціоналізаторської діяльності.  Тимчасове положення змінене Указом Президента України "Про визнання такими, що втратили чинність. Указів Президента України у зв'язку з прийняттям Законів України щодо промислової власності" від 22 червня 1994 p. № 324/942.  Відповідно до наведених нормативних актів раціоналізаторською визнається пропозиція, яка є новою і корисною для підприємства, якому вона подана, і передбачає створення або зміну конструкції виробів, технології виробництва і застосовуваної техніки або складу матеріалів.  Отже, раціоналізаторська пропозиція має стосуватися виробів, технології, застосовуваної техніки або складу матеріалів. Іншими словами, об'єктами раціоналізаторських пропозицій можуть бути конструктивні рішення виробів, технологічні процеси, тобто способи, а також речовини (склад матеріалів). Але не треба розуміти наведений перелік об'єктів  ' Інновація. - 1995. - № 14-15. 2 Збірник нормативних актів з питань промислової власності. — С. 24.  як обмеження раціоналізації. Раціоналізаторська пропозиція може стосуватися будь-якої сфери суспільне корисної діяльності людини. Це може бути вдосконалення медичних інструментів та апаратури, оборони країни, зв'язку і транспорту тощо.  До раціоналізаторської пропозиції законодавство встановило три необхідні вимоги: 1) пропозиція має відноситись до профілю підприємства, якому вона подана; 2) раціоналізаторська пропозиція має бути новою; 3) раціоналізаторська пропозиція повинна бути корисною підприємству, якому вона подана.  Пропозиція подається тому підприємству, до діяльності якого вона відноситься. При цьому не має значення, де працює раціоналізатор і взагалі чи він працює. Раціоналізаторська пропозиція відноситься до діяльності підприємства, якщо вона може бути використана в технологічному процесі цього підприємства, у продукції, що ним виробляється, у застосовуваній техніці або матеріалах.  Раціоналізаторська пропозиція визнається новою для підприємства, якому вона подана, якщо її сутність на цьому підприємстві до подачі заяви на неї не була відома. Для встановлення новизни раціоналізаторської пропозиції використовуються усі наявні на даному підприємстві джерела інформації, які містять відомості про цю або тотожну пропозицію такою мірою, що робить її можливою для використання.  Проте новизна раціоналізаторської пропозиції не втрачається, якщо зазначена пропозиція використовується за ініціативою її автора не більше як три місяці до подання заяви. Безумовно, йдеться про використання на тому підприємстві, якому подано заяву.  Раціоналізаторська пропозиція визнається корисною для підприємства, якому подано заяву на неї, якщо її використання дає змогу підвищити економічну ефективність виробництва, одержати кращий доход (прибуток) або одержати інший позитивний ефект цим підприємством. Інший позитивний ефект може полягати в будь-якому підвищенні технічного рівня виробництва, поліпшенні умов та безпеки праці, зниженні негативного впливу на навколишнє середовище тощо.  Зазначені Методичні рекомендації містять ряд умов, за наявності яких пропозиція не може бути визнана раціоналізаторською. Це передусім запозичення чужого досвіду без свого  творчого внеску, пропозиції, що містять відомі рішення, пропозиції не технічного, а організаційного характеру, пропозиції з удосконалення організації та управління господарством. Другу групу пропозицій, що не визнаються раціоналізаторськими, становлять пропозиції, що погіршують умови праці, якість робіт, спричинюють або збільшують рівень забруднення навколишнього середовища, знижують надійність та інші показники якості продукції. Не визнаються раціоналізаторськими пропозиції, які лише ставлять завдання, але не дають конкретного рішення.  Раціоналізатором, тобто автором раціоналізаторської пропозиції, визнається особа, що створила її своєю творчою працею. Якщо раціоналізаторська пропозиція створена спільною творчою працею кількох осіб, то вони визнаються співавторами. Порядок користування правами на раціоналізаторську пропозицію, створену у співавторстві, визначається угодою між ними. Проте, як і в будь-якому співавторстві, не визнаються співавторами особи, які надавали авторові раціоналізаторської пропозиції тільки технічну допомогу, зокрема здійснювали креслярські роботи, виготовляли зразки, допомагали в оформленні документації, виконували розрахунки, проводили дослідну перевірку або сприяли оформленню прав на раціоналізаторську пропозицію та її використання.  Склад співавторів на раціоналізаторську пропозицію після подання заяви, за загальним правилом, не може змінюватися. Проте у виняткових випадках за відсутності спору про авторство склад співавторів може бути переглянутий підприємством, установою чи організацією, куди подано заяву на раціоналізаторську пропозицію. Зазначені Методичні рекомендації встановлюють досить суворі правила зміни складу співавторів на раціоналізаторську пропозицію. Заяву про зміну складу співавторів має розглядати посадова особа, яка приймає рішення з пропозиції, спільно з первинною організацією Товариства винахідників і раціоналізаторів України (далі — ТВР України) до винесення рішення з пропозиції.  Істотні обмеження існують щодо пропозицій, які подаються інженерно-технічними працівниками. Йдеться лише про інженерно-технічних працівників науково-дослідних, проектних, конструкторських, технологічних організацій та аналогічних підрозділів підприємств.  Під аналогічними підрозділами підприємства маються на увазі такі підрозділи підприємств, як науково-дослідні, проектні, конструкторські відділи, відділи головного конструктора, відділи головного технолога і технічні відділи, відділи головного металурга, заводські лабораторії.  Пропозиції цієї категорії працівників не визнаються раціоналізаторськими за умови, що подані ними пропозиції стосуються розроблюваних ними проектів. На інженерно-технічних працівників інших підрозділів і тих, які не брали участі у розробці зазначених проектів, наведене обмеження не поширюється.  То що ж, пропозиції зазначеної групи працівників взагалі не можуть визнаватися раціоналізаторськими? Ні, пропозиції, що їх вносять інженерно-технічні працівники вищезазначених організацій та підрозділів і які стосуються розроблюваних ними проектів, можуть бути визнані раціоналізаторськими за наявності умов, які визначаються Методичними рекомендаціями.  Пропозиції інженерно-технічних працівників науково-дослідних, проектних, конструкторських, технологічних організацій та аналогічних підрозділів підприємств, які не розробляли проекти, конструкції і технологічні процеси, а також пропозиції інших працівників, які подані на стадії експериментальне'^ дослідної) перевірки проекту, конструкції, технологічного процесу можуть визнаватися раціоналізаторськими.  Пропозиції інженерно-технічних керівних працівників, які беруть участь у розгляді і затвердженні у встановленому порядку, відповідні проекти, конструкції і технологічні процеси, а також пропозиції, подані цими працівниками у співавторстві з іншими особами визнаються раціоналізаторськими в спеціально встановленому порядку.  Складання, подання та розгляд заяви на раціоналізаторську пропозицію. Заяву на раціоналізаторську пропозицію складає автор (співавтори) за спеціально встановленою формою (Р-1), затвердженою Міністерством статистики України. Заява та інші документи, що стосуються раціоналізаторської пропозиції, заповнюється чорнилом чи пастою від руки або на друкарській машинці чітко, розбірливо, без помарок і виправлень.  21 9-321  Заява складається окремо на кожну раціоналізаторську пропозицію. Може статися так, що в одній заяві містяться дві або й більше самостійних пропозицій, тоді авторові пропонують оформити кожну пропозицію окремою заявою у 15-ден-ний строк з дня повідомлення його про це. Якщо автор у зазначений строк переоформить заяву на кожну пропозицію окремо, то пріоритет кожної пропозиції встановлюється за первісною датою надходження заяви. Якщо автор у зазначений строк не переоформив заяви, то вона розглядається тільки в частині пропозиції, яка викладена в заяві першою.  В заяві зазначаються найменування пропозиції, всі без винятку співавтори, спільною творчою працею яких створено пропозицію, а також їх прізвища, імена та по батькові, місце роботи, посада, освіта, рік народження. Якщо автором пропозиції є особа, яка не працює на підприємстві, якому подається пропозиція, то зазначається її домашня адреса, за якою у подальшому буде вестись листування.  Форма заяви на раціоналізаторську пропозицію містить розділ "Опис пропозиції". Цей опис починається з викладу недоліків існуючої конструкції, виробу, технології виробництва і техніки, що застосовуються, чи складу матеріалу. Далі в описі викладаються переваги пропозиції, що усувають зазначені недоліки, зміст запропонованого рішення. Опис має бути складений так, щоб у ньому містилися усі необхідні дані, достатні для практичного здійснення пропозиції без участі автора чи співавторів. В описі наводяться також відомості про прибуток чи інший позитивний ефект, який може дати використання раціоналізаторської пропозиції.  У разі потреби до заяви додаються графічні матеріали (креслення, схеми, ескізи тощо), техніко-економічні розрахунки та додаткові відомості про пропозицію, якщо вона подавалась раніше або подається водночас на інші підприємства.  Усі матеріали заяви (графічні чи інші матеріали заяви, що додаються до неї) мають бути підписані усіма співавторами, зазначеними у заяві. На заяві і графічних матеріалах зазначається дата заповнення (написання) та виготовлення.  Підприємство, до якого подається заява, в разі заінтересованості в цій пропозиції, може надати авторові допомогу в складанні заяви, виготовленні креслень, схем, ескізів тощо.  Подання заяви.' Заява на раціоналізаторську пропозицію подається тому підприємству, до діяльності якого відноситься пропозиція. Не має значення чи працює на цьому підприємстві автор пропозиції, чи ні.  Заява на раціоналізаторську пропозицію може бути подана до міністерства. У такому разі її направляють на розгляд того підприємства, до діяльності якого відноситься пропозиція, без її реєстрації в журналі, але з зазначенням дати її надходження.  Пропозиція визнається такою, що відноситься до діяльності підприємства, якщо вона може бути використана цим підприємством у технологічному процесі або у продукції, що ним виробляється, а також у техніці, що застосовується на даному підприємстві чи у складі матеріалу.  Заява на раціоналізаторську пропозицію передусім перевіряється на предмет її відповідності вимогам, що встановлені Методичними рекомендаціями. Правильно складена заява реєструється у журналі реєстрації заяв на раціоналізаторські пропозиції (далі — Журнал), який складений за формою, затвердженою Міністерством статистики України. Заява має бути зареєстрована у день її надходження. На заяві проставляється дата її надходження до підприємства, якому її подано, і номер, під яким вона зареєстрована.  Журнал має бути прошнурований, скріплений печаткою підприємства і підписаний особою, що приймає рішення з пропозицій.  Якщо раціоналізаторська пропозиція не відноситься до діяльності підприємства, якому вона подана, або сама заява складена з порушенням встановлених вимог, то її не реєструють і не приймають до розгляду.  Правильно складена заява приймається до розгляду. З моменту реєстрації заява вважається документом підприємства, міністерства (відомства), і на прохання автора чи співавторів їм може бути видано копію зареєстрованої заяви.  Якщо авторові раціоналізаторської пропозиції відмовлено в реєстрації, то йому у письмовій формі повідомляють причину відмови. В цьому повідомленні має бути зазначено найме-  ) Типове положення про раціоналізаторські пропозиції в Украні. Проект. — Ст. 19.  нування пропозиції і дата її надходження на підприємство або до міністерства (відомства).  При незгоді автора з відмовою у реєстрації і прийнятті до розгляду його заяви він може оскаржити зазначену відмову керівникові підприємства, міністерства (відомства). Скарга має бути розглянута у 15-денний строк.  Автор має право після реєстрації заяви на раціоналізаторську пропозицію вносити до неї зміни і доповнення. Проте зазначені зміни і доповнення можуть вноситися лише до прийняття рішення про визнання пропозиції раціоналізаторською. Зміни і доповнення не повинні стосуватися суті пропозиції. Якщо вони стосуються суті пропозиції, то вони можуть бути оформлені як окрема пропозиція.  Автор має право на одержання довідки, якою засвідчується факт і дата надходження заяви. Така довідка повинна бути видана авторові протягом п'яти днів від дати надходження такого прохання.  Якщо заява не відповідає встановленим вимогам і тому не підлягає реєстрації в Журналі, вона все ж має бути зареєстрована як вхідна кореспонденція. За нею можливе переведення.  Розгляд заяви на раціоналізаторську пропозицію. Зареєстрована заява на раціоналізаторську пропозицію піддається своєрідній експертизі по суті. Вона направляється тому підрозділові підприємства чи відповідним службам, до діяльності яких вона безпосередньо відноситься. Заява, зареєстрована міністерством (відомством), у разі потреби направляється для висновку з пропозиції науково-дослідним, проектним, конструкторським, технологічним організаціям, а також підприємствам, на яких її може бути використано. У висновку до пропозиції має бути дана оцінка її новизни і корисності.  Якщо пропозиція не має новизни, то такий висновок повинен бути належним чином обгрунтований.  За результатами розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію може бути прийнято таке рішення:  — визнати пропозицію раціоналізаторською і прийняти до використання;  — провести дослідну перевірку пропозиції;  — пропозицію відхилити.  Рішення з пропозиції приймає керівник підприємства чи керівник відповідного підрозділу, на якого це покладено на  казом по підприємству, з урахуванням висновків з пропозиції стосовно її новизни і корисності.  У разі визнання пропозиції раціоналізаторською підприємство розробляє організаційно-технічні заходи, які мають забезпечити її ефективне використання.  Проте трапляються випадки, коли пропозиція визнається раціоналізаторською не повністю, а лише частково, тоді в рішенні має бути вказано, в якій саме частині вона визнається раціоналізаторською.  Рішення про відхилення пропозиції має бути аргументовано мотивами відхилення.  Порядок розгляду заяв на раціоналізаторські пропозиції, внесені керівником, його заступником, головним інженером, заступником головного інженера підприємства за місцем роботи чи підпорядкованих підприємствах, дещо інший. Їхні заяви розглядає і рішення за ними приймає керівник вищестоящої організації. Такий самий порядок діє і щодо пропозицій, внесених зазначеними працівниками у співавторстві з іншими особами.  У такому разі заява на раціоналізаторську пропозицію реєструється в Журналі підприємства і направляється керівникові вищестоящої організації з висновками з пропозиції щодо її новизни і корисності для даного підприємства. В матеріалах заяви має бути викладена, особиста творча участь авторів у створенні запропонованої пропозиції.  Рішення за такими заявами приймає керівник вищестоящої організації, після чого заява повертається підприємству, якому її було подано.  Деяка особливість в оформленні прав на раціоналізаторську пропозицію існує щодо тих пропозицій, які пов'язані зі зміною затверджених нормативів і технічної документації (проектів, стандартів, технічних умов та іншої нормативної, технічної і конструкторської документації). Рішення про визнання таких пропозицій раціоналізаторськими і прийняття їх до використання приймаються лише після того, як відповідна організація, що затвердила зазначені нормативи, дасть дозвіл на їх зміну. В такому разі строк розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію подовжується на час оформлення зазначеного дозволу  Зазначені організації можуть лише видавати дозвіл на зміну затверджених нормативів і технічної документації з пропо-  зиції (п. 20 Типового положения про раціоналізаторські пропозиції). Але вони не вирішують питання про можливість визнання пропозиції раціоналізаторською.  Рішення за заявою має бути прийнято протягом місяця з дня її надходження на підприємство.  Будь-яке рішення за заявою на раціоналізаторську пропозицію може бути оскаржено. Автор пропозиції в разі відмови у визнанні пропозиції раціоналізаторською або в прийнятті її до використання має право оскаржити це рішення протягом одного місяця від дати одержання зазначеного рішення. Скарга подається керівникові підприємства, який прийняв це рішення. Скарга автора має бути розглянута протягом місяця від дати її надходження. Розгляд скарги на підприємстві за місцем роботи автора здійснюється його керівником спільно з первинною організацією ТВР України з участю самого автора. Прийняте рішення є остаточним (п. 57 Типового положення).  Прийнята пропозиція може бути також використана і на інших підприємствах. Підприємство, що прийняло пропозицію до використання, може направити інформацію про цю пропозицію заінтересованим підприємствам з метою укладення угоди.  Протягом місяця після винесення рішення про визнання пропозиції раціоналізаторською і прийняття її до використання авторові видається свідоцтво встановленої форми. Якщо авторство на пропозицію мають кілька співавторів, то кожному з них видається свідоцтво.  Свідоцтво видає підприємство, яке прийняло рішення про визнання пропозиції раціоналізаторською і прийняття її до використання. Свідоцтво підписує керівник підприємства і стверджує печаткою. У свідоцтві зазначається дата і номер заяви, зазначені в Журналі реєстрації.  У разі співавторства у свідоцтві вказуються прізвища усіх співавторів в алфавітному порядку.  Факт використання раціоналізаторської пропозиції підтверджується спеціальним актом за формою, що її затверджує Міністерство статистики України.  Права автора раціоналізаторської пропозиції та їх захист. Автор раціоналізаторської пропозиції, як і будь-який інший суб'єкт права інтелектуальної власності, відповідно до  чинного законодавства має певні особисті немайнові і майнові права.  До особистих немайнових прав автора раціоналізаторської пропозиції належать право авторства, право на ім'я, право на назву раціоналізаторської пропозиції, право на пріоритет, до майнових прав — право на винагороду.  Щодо особистих немайнових прав, то їх зміст уже розкривався раніше і тому немає потреби повторюватись. Що стосується права на винагороду, то воно має свої особливості. Раціоналізатор, подаючи заяву до підприємства про визнання поданої ним пропозиції раціоналізаторською, разом з тим передає підприємству, в разі визнання пропозиції раціоналізаторською, і право на використання за певну винагороду. Розмір винагороди визначається відповідно до Тимчасового положення. Пункт 11 ч. 3 Методичних рекомендацій проголошує, що винагорода автору чи співавторам виплачується в порядку, передбаченому Тимчасовим положенням. Пункт 40 Методичних рекомендацій деталізує: якщо використання раціоналізаторської пропозиції дає певний економічний ефект (прибуток), то складається розрахунок річної ефективності. Пропозиції, використання яких дає інший позитивний ефект, а не економічний, мають свою специфіку визначення розміру винагороди.  Відповідно до п. 53 Тимчасового положення право на винагороду має автор чи співавтори раціоналізаторської пропозиції протягом двох років, від дати початку її використання на підприємстві, яке видало авторові свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію. Розмір винагороди визначається умовами договору між автором і підприємством і не може бути менше:  — 10 відсотків доходу, одержуваного щорічно підприємством від використання раціоналізаторської пропозиції;  — 2 відсотків від частки собівартості продукції (робіт і послуг), що припадає на раціоналізаторську пропозицію, корисний ефект від якої не впливає на одержання доходу.  Винагорода виплачується авторові відповідно до договору, але не пізніше 3 місяців після закінчення кожного року використання раціоналізаторської пропозиції (п. 37 Типового положення).  Автор раціоналізаторської пропозиції має право на захист своїх особистих немайнових і майнових прав. Особисті не-  майнові права автора раціоналізаторської пропозиції захищаються у позовному порядку.  Автор має право на подання заяви на раціоналізаторську пропозицію. Але за наявності певних відхилень від встановлених вимог йому може бути відмовлено в прийнятті заяви до розгляду. Така відмова може бути оскаржена керівнику підприємства. Скарга має бути розглянута в 15-денний строк. Тобто, такі скарги розглядаються в адміністративному порядку.  Відмова у визнанні пропозиції раціоналізаторською або у прийнятті її до використання може бути оскаржена керівнику підприємства в 3-місячний строк. У разі незгоди автора з прийнятим за його скаргою рішенням або якщо при розгляді скарги рішення не прийнято у зв'язку з недосягненням угоди між керівником підприємства і Радою ТВР України, автор може звернутися до суду. В цьому разі передбачений адміністративно-судовий порядок захисту прав автора раціоналізаторської пропозиції.  Всі інші спори, що виникають у зв'язку із використанням раціоналізаторської пропозиції, розглядаються в судовому порядку.

188.Право на селекційні досягнення: загальна характеристика

Передусім варто відзначити, що селекційні досягнення ні в колишньому СРСР, ні в Україні на рівні закону не охоронялись. Закони про селекційні досягнення прийняті в Україні вперше: Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> від 21 квітня 1993 р. і Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 грудня 1993 р.

Сам факт прийняття цих законів, як і інших про інтелектуальну власність,явище, яке в правовому житті держави важко переоцінити.

Важко переоцінити і значення селекції для народного господарства України. За рахунок селекції і рослин, і в тваринництві можна досягти такої ефективності сільського господарства, за рахунок якої можна розв'язати багато проблем. Вище наводилися окремі приклади успіхів в селекції рослин і тварин. Проте, в Україні поки що похвалитися такими успіхами не можна. Західні країни досить відчутно випереджають у цьому плані нашу Україну. Про це свідчать багато прикладів запозичення окремих досягнень сільським господарством України із західних держав, які успішно культивуються в Україні.

Тому надання рівня закону правовому регулюванню відносин у сфері селекції є, безумовно, явищем прогресивним, яке заслуговує на всіляке схвалення. Згадані Закони ще не досконалі, не позбавлені певних прогалин та інших недоліків. Але вони є, і вони вже діють. Практика їх застосування виявить їх плюси і мінуси. Ті норми, що виправдають себе, будуть діяти надалі, а ті, що виявилися непридатними, будуть замінюватися більш досконалими, уточнюватися, конкретизуватися. Таким чином законодавство про селекційні досягнення буде досягати більшої ефективності.

Законодавець знайшов за доцільне прийняти окремі Закони про селекційні досягнення у рослинництві і в тваринництві. Практика застосування їх виявить обгрунтованість такого поділу. Проте, вже зараз можна сказати, що відмінність в правовому регулюванні відносин у сфері селекційної творчості в рослинництві і в тваринництві безсумнівна.

Обидва Закони містять визначення термінів, що в них вживаються. Це, безумовно, внесе певну чіткість в правове регулювання зазначених відносин. Проте слід зазначити, що в переліку цих визначень є чисто наукові терміни, які широкому загалу не зрозумілі. Але ж і Закон розрахований все ж на фахівців. Проте до фахівців відносяться і юристи, яким ці поняття також невідомі. Отже, якщо хочете керуватись зазначеним Законом, освоюйте його термінологію.

142

Закон <Про охорону прав на сорти рослин> розроблений за схемою Законів про промислову власність.

На відміну від законів про промислову власність, Закон про сорти (так далі будемо називати Закон України <Про охорону прав на сорти рослин>) не визначає об'єкту селекційної творчості. Визначається лише об'єкт правової охорони (ст. 2), до якого відносяться майнові та немайнові права автора сорту, власника патенту або ліцензії. Патент засвідчує авторство на сорт і виключне право на його використання (ст. 4 Закону). Права власності на результат селекційної творчості цей Закон не визнає. Проте, визнає право власності на патент, що видається на сорт.

Суб'єктами права на сорт Закон визнає будь які фізичні і юридичні особи. Автором сорту визнається громадянин, творчою працею якого створено новий сорт (ст. 7 Закону). Суб'єктом права на сорт може бути роботодавець у випадках, визначених цим Законом. Зокрема, Закон встановлює такі умови:

а) Наявність договору між роботодавцем і автором сорту. В договорі має бути визначено, що право на створений автором сорт переходить роботодавцеві, а також розмір і умови виплати винагороди за передачу сорту роботодавцеві. Отже, Закон не передбачає умови, за якої виплата винагороди провадиться лише за використання сорту. Договір має бути укладений в письмовій формі і належним чином оформлений. Якщо ж договору між автором сорту і роботодавцем про передачу права на сорт не було або роботодавець порушив істотні умови договору, то право на одержання патенту залишається за автором.

6) Сорт створено працівникомавтором під час виконання службових обов'язків. Мається на увазі, що заробітна плата в повній мірі компенсує виграти духовного потенціалу, енергії, зусиль, творчої наснаги тощо селекціонера. Видається, що в сучасних умовах навряд чи зарплата може компенсувати творчі зусилля на створення сорту. Принаймні, в договорі про передачу прав на сорт роботодавцеві мають бути визначені умови виплати додаткової (крім зарплати) винагороди. Саме це має на увазі Закон, який в ст. 8 п. 3 визначає право автора сорту на винагороду.

в) Сорт створено за завданням роботодавця. Завдання, слід розуміти, визначене в письмовій формі, в якій містяться конкретні параметри розробки. Безумовно, завдання забезпечується відповідними необхідними матеріально технічними засобами та грошовими коштами.

За таких умов право на одержання патенту належить роботодавцеві. Закон не містить таких застережень, які встановлені Законами про промислову власність: якщо роботодавець протягом певного строку від дати одержання повідомлення про створений винахід (інше рішення) не подасть заявки до Відомства, то право на одержання патенту залишається за селекціонером. Чи необхідне таке застереження для селекціонерів? Це питання проблематичне, відповісти на нього однозначно неможливо. Тут склалася

143

певна дилема. З одного бокуроботодавець стає володарем виключного права на результат селекції і тому має право використовувати цей результат на свій розсуд. Використати результат чи ніце право роботодавця. В нього можуть бути свої міркування на цей рахунок. Роботодавець може бути підприємцем, а в підприємця можуть бути свої погляди, плани на предмет використання чи не використання результату селекції.

З другого боку, результат селекції, на нашу думку, є все ж власністю автора нового сорту. За договором він запропонував свій результат селекційної діяльності роботодавцеві. Роботодавець пропозицію про передачу йому права на одержання патенту на новий сорт рослини не прийняв і цим самим ніби відмовився від неї. В такому разі право на селекційний результат належить авторові сорту, і він може розпоряджатися ним на свій розсуд.

Суб'єктом права на одержання патенту на селекційне досягнення є також Фонд винаходів України, якщо автор сорту чи нової породи тварин зазначить цей Фонд в заявці, що надійшла до Держпатенту до прийняття рішення про видачу патенту. В такому разі між Фондом винаходів України і автором сорту має бути укладений відповідний договір в письмовій формі. Автор сорту має право на винагороду за використання сорту, рівнозначну вигоді, одержаній Фондом винаходів України.

Суб'єктами правовідносин, що складаються у сфері селекційної діяльності в галузі рослинництва, є також Державний комітет України з питань інтелектуальної власності (Держпатент України). Експертним органом Держпатенту України є Державна комісія України по випробуванню та охороні сортів рослин Міністерства сільського господарства і продовольства України.

Нарешті, право на одержання патенту на сорт має будь яка фізична чи юридична особа, яка зазначена автором сорту в заявці або в заяві автора про видачу патенту іншій особі, але за умови,

що така заява надійшла до Держпатенту України до прийняття рішення про видачу патенту.

В Законі про сорти рослин чітко викладені права і обов'язки патентовласника на сорт. Вони викладені за схемою Законів про промислову власність і будь яких специфічних рис не містять.

Позитивною особливістю Закону про сорти рослин є те, що

він надає заявникові право визначити назву сорту і тим сами певним чином індивідуалізувати його. Закон визначає правила визна

чення назви сорту і межі її використання. Видається, що таку норму мали б містити усі Закони про промислову власність. Це є не тільки засобом індивідуалізації сорту, а й досить ефективним за собом заохочення і стимулювання авторів сорту.

Закон визначає підстави для визнання патенту на сорт не

дійсним. Проте, в зазначених підставах є відмінності від відповід

них підстав, визначених Законом про промислову власність. Зокрема, в Законі про сорти рослин визначені такі підстави: а) невідповідність сорту умовам патентоспроможності; б) невірне

144

зазначення в патенті автора (авторів) сорту або власника патенту. Останньої підстави для визнання патенту недійсним Закони про промислову власність не містять, а шкода.

Крім того, Закон про сорти рослин містить ще одну норму, якої не знають Закони про промислову власність. В Законі про сорти рослин чітко і однозначно проголошено: <Визнання патенту на сорти недійсним провадиться в судовому порядку>. І ніяких винятків. Варто було б подумати над тим, аби така норма була і в Законах про промислову власність. Видається, що захист прав на об'єкти промислової власності від цього тільки виграв би.

Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> також не позбавлений окремих недоліків, прогалин, нечітких формувань тощо.

Передусім, викликає заперечення назва цього Закону. Вона говорить лише про сорти рослин, тобто про усі сорти рослин. Але ж мова в Законі йде не про всі сорти рослин, а лише про нові. Виведені нові сорти, які мають нові якісні ознаки, що дозволяє виділити їх від відомих сортів. Що це так, свідчить і сам Закон.

В ст. 1 наводиться визначення термінів. В ній йде мова про три сорти рослин. Перша групаце сорти, допущені до господарського використання. Ці сорти реєструються в окремому Реєстрі сортів рослин України. Друга група сортів рослин це сорти, права на які охороняються, вони заносяться до Державного реєстру сортів рослин України. Третя групазапатентований сорт, тобто сорт на який видано патент.

Мимоволі виникає запитання, чим же відрізняється запатентований сорт від сортів рослин, права на які охороняються. Видається, що між цими двома групами сортів рослин принципової різниці немає. Відповідно до ст. 19, Держпатент приймає рішення на підставі позитивного висновку експертного органу про видачу патенту на сорт та вносить відповідні дані до Державного реєстру сортів рослин України (підкреслено авторомО. П.). Отже, сорти, занесені до Державного реєстру сортів рослин України,це ті сорти, на які видаються патенти після їх занесення до зазначеного реєстру.

Використання в Законі одного і того ж поняття під різними назвами не можна виправдати. Доцільніше було б вживати якусь одну назву. Проте, варто звернути увагу, що в наведених визначеннях не вживається слово <новий сорт>. Між тим, в самому Законі мова йде про нові сорти. Новизна виведеного сорту є його основною правовою ознакою. Ст. 6 Закону однозначно проголошує, що патент видається на сорт, який є новим.

Отже, не вдаючись в глибоку і безпредметну дискусію. Закон варто назвати <Про охорону прав на нові сорти рослин>. Слід сказати, що Модельний кодекс також рекомендує відповідну главу Цивільного кодексу назвати <Права на новые сорта растений...> (ст. 1118 Модельного кодексу другої редакції).

145

Потребує критичного аналізу ст. 3 Закону <Суб'єкти права на сорт> не тільки за своєю редакцією, а й по суті. Фактично дана стаття не дає визначення, хто ж є автором сорту, а хто є суб'єктом прав на сорти рослин. В ній наводиться загально цивілістичне визначення суб'єкта, яке тут ні до чого. За своїм змістом дана стаття зовсім хибна. Стаття проголошує: <До суб'єктів права на сорти рослин належать громадяни, юридичні особи та їх правонаступники, які мають цивільну правоздатність і дієздатність відповідно до законів України>. З нього тексту випливає, що право на сорт належить будь якому громадянину, будь якій юридичній особі та їх правонаступникам, які є правоздатні і дієздатні, незалежно від того, чи створювали вони сорт чи ні, чи переходило до них право на сорт чи ні. Просто всі громадяни, юридичні особи оголошуються суб'єктами права на сорт. Але ж це абсурд.

В аналізованій статті Закону про сорти рослин треба було визначити, хто може бути суб'єктом прав на сорти рослин. До цієї групи, безумовно, відносяться далеко не всі громадяни і юридичні особи та їх правонаступники, а лише автори, творчою працею яких створено новий сорт рослин та їх правонаступники, до яких треба віднести й роботодавця. До роботодавця право на сорт все ж переходить від автора, що створив сорт рослин.

Іншими словами, редакція зазначеної статі потребує докорінні переробки і приведення її до реального стану речей.

Видається зовсім недоречною стаття 5 закону, яка називається <Державне патентне відомство України>. Тут, передусім, впадає в око розбіжність в назві цього Державного відомства. В Законі України <Про охорону прав на сорти рослин>, скороченоДержпатент України. Чітка і однозначна назва, яка відповідає призначенню самого відомства і не викликає ніякого сумніву у своїй вірогідності. Проте, в Законах про промислову власність це відомство називається по іншому. В Законі України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> Відомство визначається як <Державний комітет України з питань інтелектуальної власності> (Держпатент України).

При цьому слід визначити, шо Закон України, <Про охорону прав на сорти рослин> був прийнятий 21 квітня 1993 р., а Закон України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> 15 грудня 1993 р., тобто дещо пізніше. На той час назва цього Відомства могла змінитись, але в чинні закони відповідних змін не було внесено. Очевидно, що такі зміни мають бути внесені відповідно до остаточно визначеної назви Відомства. Про те, що назву Відомства необхідно привести до реального стану речей, йшлося вище.

Далі, в ст. 5 Закону <Про охорону прав на сорти рослин> викладаються завдання і функції Держпатенту України. Але це має бути викладено не в цьому Законі, а в Положенні про Держпатент України.

Викликає зауваження і ст. 8 Закону, яка знову ж таки хибно визначає патентовласника. Вона проголошує: <Власником патенту

146

на сорт може бути будь яка особа відповідно до статті 3 цього Закону>.

Безапеляційність і категоричність цієї статті знову ж таки хибно визнає власником патенту на сорт може бути будь хто незалежно від того, чи вивів він цей новий сорт, перейшло до нього право на патент на законних підставах чи ні. Може бути власником патенту і ніяких винятків.

Такій же критиці підлягає ст. 11 Закону. П. 1. цієї статті однозначно проголошує: <Будь який громадянин або юридична особа, яка має право на одержання патенту згідно зі статтею 3 цього Закону, може подати заявку про видачу патенту до Держпатенту України>. Відповідно до ст. 3 цього Закону, суб'єктами права на сорти є громадяни, юридичні особи та їх правонаступники, якщо вони правоздатні і дієздатні відповідно до Законів України.

Таким чином, кожний громадянин, юридична особа та ще й їхні правонаступники можуть подавати заявки про видачу патенту на сорт незалежно від того, чи доклали ці громадяни і юридичні особи своїх зусиль до створення нового сорту, чи ні.

Певні зауваження викликає ст. 14 Закону. У першому і другому пунктах цієї статті мова йде про пріоритет заявки на сорт. В цілому такий підхід заслуговує на схвалення, оскільки мова йде просто про пріоритет і про конвенційний пріоритет. Вище пропонувалось, що дату надходження заявки до Держпатенту варто назвати національним пріоритетом, а дату надходження раніше поданої заявки в одну із країн учасниць Міжнародної конвенції по охороні селекційних досягнень назвати конвенційний пріоритет. При цьому все було б на місці, чітко і ясно.

Проте, в Законі дату надходження заявки до Держпатенту України названо просто пріоритетом, а дату надходження заявки до країни учасниці Міжнародної конвенції по охороні селекційних досягнень також названо пріоритетом і лише в дужках підкреслюється, що мова йде про конвенційний пріоритет. Таке однозначне вживання різних понять може привести до плутанини. Тому ще раз наголошуємо, що краще визначити поняття <національний пріоритет> і <конвенційний пріоритет>.

Викликає заперечення п. 3 цієї статті, і не стільки за своєю редакцією, як за своїм змістом. В ньому мова йде про долю заявок, які надійшли до Держпатенту одночасно. Відповідно до цього пункту, якщо до Держпатенту України одночасно надійшли дві ідентичні заявки і мають однакову дату пріоритету, то патент може бути виданий по заявці, по якій доведено більш ранню дату її відправлення до Держпатенту України, а якщо ці дати співпадають, то перевага надається заявці, яка має більш ранній реєстраційний номер Держпатенту України.

Як бачимо, в даній ситуації перевага надається формальному моменту. Такий підхід до розв'язання цієї проблеми видається не переконливим. Два селекціонери вивели незалежно один від одного певний цінний новий сорт рослини. Обидва подали одночас

147

но заявки до Держпатенту України. Зрозуміло, що обидві заявки не можуть бути зареєстровані під одним номером, по чистій випадковості одна з них буде зареєстрована першою, а друга другою. Чи можна тільки за цим чисто формальним фактором по одній заявці видавати патент, а іншу відхилити? Це є занадто несправедливо. Тим більше, що ця проблема в такий же спосіб вирішується і в Законах про промислову власність. Від такого розв'язання цієї проблеми можуть безпідставно і несправедливо постраждати заявникиавтори своїх досягнень.

Найбільш справедливим було б рішення про визнання обох заявників, які створили незалежно один від одного той чи інший результат і дата надходження їх заявок до Держпатенту України співпадаєвизнати співавторами цього результату.

Занадто невизначено сформульовано ст. 26 <Відповідальність за порушення Закону>. Вона встановлює <загальне правило>. Порушники Закону несуть відповідальність за усіма її видами: кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну. Шкода, що Закон не визначає, яка ж відповідальність настає за те чи інше порушення і в якому обсязі. Як кажуть, порушники і потерпілі хай самі розбираються кому, за що і як відповідати. В такому ж стилі викладена і ст. 27 Закону, яка проголошує, що розв'язання спорів провадиться в порядку, передбаченому законодавством. Треба тобі, селекціонере, знайти відповідь на запитання, в якому порядку має бути розглянутий той чи інший спір,сам і шукай відповідь тобі ж сказали дев законодавстві.

Звертає на себе увагу певна непослідовність в структурі самого Закону України <Про охорону прав на сорти рослин>. Уже відзначалось, що його структура майже повністю відповідає структурі Законів про промислову власність. Чи була в цьому така необхідність, сказати важко та й принципового значення це не має. Проте, певна непослідовність все ж звертає на себе увагу. Так, наприклад, чи була потреба виділяти в окремий розділ одну 6 статтю цього Закону. Видається, що в цьому такої необхідності не було. Сам Закон за своїм обсягом невеликий і поділяти його на сім розділів також недоцільно, тим більше, що розділ V складається із двох статей (24 і 25), розділ VІ складається із двох статей (28 і 27).

Помітна і внутрішня непослідовність. Так, наприклад, в розділі ІV йдеться про умови і порядок одержання патенту. Стаття 19 повідомляє про реєстрацію сорту, а ст. 20 про видачу патенту. Іншими словами, спочатку видали патент, а потім в ст. 22 приписується) що заявник має право відкликати заявку не пізніше дати прийняття рішення про видачу патенту. Уже ж видали патент, про яке ж відкликання може йти мова.

Очевидно, що статтю про відкликання заявки на патент треба було помістити десь до статті про прийняття рішення про видачу патенту.

Одним словом, структура Закону України <Про охорону прав на сорти рослин> потребує удосконалення.

148

Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 грудня 1993 р. також складається всього із 16 статей, але вони розділені на 7 розділів. Розділи ІІ, VІ і VІІ кожний складаються із однієї статті. Розділи ІV і V мають по дві статті. Але хиби цього Закону не тільки в його структурі. В Законі міститься ряд неточних і навіть хибних понять. Ст. 9 цього Закону називається <Визнання винаходу селекційним досягненням>, тобто в розумінні авторів проекту будь який винахід є селекційним досягненням. При цьому Ст. 6 цього ж Закону також називається <Обов'язки суб'єктів племінного тваринництва>, ст. 4<Основні завдання племінного тваринництва>.

Хіба можна визнавати кожний винахід селекційним досягненням, тоді, коли селекційне досягнення відповідно до Закону є група племінних тварин, створена в результаті цілеспрямованої творчої діяльності, яка має нові корисні господарські ознаки і стійко передає їх нащадкам. Тлумачення цих понять може привести до абсурду, оскільки самі поняття, мабуть, є такими. Якщо селекційне досягнення є група племінних тварин, то, виходить, що кожний технічний винахід є група племінних тварин. Ясно, що це абсурд і посилення на те, що ця прикра помилка була допущена в газетному варіанті Закону, аж ніяк не виправдовує авторів його проекту. Виходить, що Закон має два варіантиодин газетний, а інший офіційний. Але ж наведені факти взяті із тексту Закону, що був опублікований в газеті <Голос України>, що є офіційним виданням вищого законодавчого органу держави.

Абсолютно невірне тлумачення поняття селекційного досягнення як групи племінних тварин (ст. 1 Закону <Про племінне тваринництво>). Кожному зрозуміло, що так тлумачити поняття селекційного досягнення не можна. Достатньо взяти елементарний енциклопедичний словник і можна легко переконатися в хибному тлумаченні цього поняття. Селекційне досягненняце справді результат цілеспрямованої творчої діяльності по виведенню нових сортів рослин і нових порід тварин, а не група племінних тварин. Ось такими висловами переповнений цей Закон.

Ст. 3 Закону викликає зауваження, і, по суті, вона проголошує норму, відповідно до якої племінною справою можуть займатися лише юридичні особи, які мають свідоцтво. Правда, в зазначеній статті мова не йде про юридичні особи. В ній просто перераховуються підприємства, організації, установи, до яких відносять селянські (фермерські) господарства, що мають свідоцтво на право займатися племінною справою. Тут постає принаймні кілька запитань. Чому до перерахованих підприємств, організацій і установ не віднесені колективні селянські господарства? В порівнянні з поки що досить слабкими селянськими (фермерськими) господарствами колективні все ж набагато сильніші і багатьом з них племінна справа цілком доступна. Проте, Закон про племінне тваринництво колективним селянським підприємствам такого права не надає.

149

Друге питання полягає в тому, чому право займатися племінною справою налається лише свідоцтвом. Кому і в якому порядку видається зазначене свідоцтво. Закон не визначає, а відсилає до Міністерства сільського господарства і продовольства України.

Третє питаннячому племінною справою (а це справа безумовно творча) не можуть займатися будь які підприємства, організації і установи, які мають для цього достатній творчий потенціал, але з тієї чи іншої причини не мають свідоцтва.

Нарешті, чому племінною справою не можуть займатися окремі громадяни, які мають для цього відповідну підготовку, хист і творчий потенціал. Зрозуміло, що одержані громадянином результати селекційної діяльності мають бути випробувані і в установленому порядку допущені до використання. Але ж в принципі творчою діяльністю по виведенню нових сортів рослин, нових порід тварин, овець, кіз тощо можуть і мають право займатись будь хто із громадян. Закон містить досить жорстке обмеження творчого потенціалу громадян, що взагалі само по собі протиправне. Вже не кажучи про те, що від селекційної справи усунуто великий творчий потенціал.

Ст. 4 Закону визначає основні завдання племінного тваринництва. Так, саме племінного тваринництва, а не суб'єктів селекційної діяльності. Тобто самі тварини мають виконувати певні завдання, що перед ними ставляться людьми, які не дуже здатні чітко формулювати певні положення. Так, наприклад, постає запитання, як може саме племінне тваринництво забезпечити достовірність обліку походження, продуктивності, оцінки тощо.

Таких редакційних ляпсусів Закон містить немало. Але головна похибка полягає не в редакційній неохайності. З цієї ст. 4 випливає, що в нашій державі немає єдиного державного обліку племінних тварин. Відповідно до цієї статті, численні суб'єкти племінної справи мають лише забезпечити достовірність обліку походження, продуктивності, оцінки тощо племінних тварин. Іншими словами, держава не знає, що вона має. Відсутні державні реєстри, куди б мали заноситися найкращі селекційні досягнення у тваринництві. Забезпечувати збереження племінних ресурсів мають самі їх творці.

Відповідно до Закону, суб'єкти селекційної діяльності зобов'язані <вести племінний облік та племінну документацію, в обсязі, встановленому Міністерством сільського господарства і продовольства України>, (ст. 6). Це ще одне свідчення того, що в України відсутній єдиний облік селекційних досягнень у тваринництві.

Суб'єкти селекційної діяльності зобов'язані подавати до Міністерства сільського господарства і продовольства документи на предмет атестації плідників та одержання дозволу на їх використання для відтворення поголів'я. Атестація досягнутого селекційного результату, безумовно, необхідна. Але ж має бути встановлена і правова охорона цього селекційного результату. Проте, в даному Законі про це одним словом не згадується, із чого можна

150

зробити висновок, що правової охорони селекційних досягнень у тваринництві в Україні не існує. Принаймні, в Законі про це не йдеться.

Ст. 12 Закону встановлює вимоги до працівників, які виконують спеціальні роботи, пов'язані із відтворенням сільськогосподарських тварин. Зауважимо, що для відтворення не племінних тварин, а просто сільськогосподарських тварин.

Яким же вимогам мають відповідати зазначені працівники? Названа стаття проголошує: <Для виконання спеціальних робіт, пов'язаних з відтворенням сільськогосподарських тварин...залучаються лише атестовані працівники, які мають відповідну кваліфікацію>. Отже, для відтворення будь яких (про племінні тварини мова уже чомусь не йде) сільськогосподарських тварин допускаються лише дипломовані спеціалісти. Не більше, і не менше.

Загальне ознайомлення з Законом України <Про племінне тваринництво> дає підставу зробити ряд висновків. Передусім, це Закон не про охорону прав на селекційні досягнення у галузі тваринництва. Це безсистемний виклад окремих правових положень і Закон не можна навіть відносити до Законів про промислову власність, оскільки в ньому про охорону прав селекціонерів мови взагалі немає. Хоча, варто підкреслити, що аналізований Закон містить норму, за якою селекційне досягнення в галузі племінного тваринництва визначається винаходом в установленому законодавством порядку. Очевидно, це слід розуміти так, що норми, які стосуються винаходів і корисних моделей, поширюють свою дію і на селекційні досягнення в галузі племінного тваринництва. Проте, в самому Законі чіткої і однозначної вказівки на це немає. Держпатент України в якості патентного відомства в цьому Законі не згадується і, отже, племінним тваринництвом не займається. Звідси напрошується висновок, що правове регулювання суспільних відносин, що складаються у зв'язку із створенням селекційних досягнень в галузі племінного тваринництва та їх використанням, відсунуте десь на задвірки.

Закон проголошує загальні правові декларації. Зокрема, говориться про те, що цей Закон визначає загальні, правові, економічні та організаційні основи племінного тваринництва. Він регламентує діяльність в галузі племінного тваринництва, визначає правове становище суб'єктів і структур племінного тваринництва. Це преамбула Закону. Немає потреби вдаватися в аналіз цієї не дуже грамотної преамбули, підкреслимо лише, що ні правових засад селекційної діяльності в галузі тваринництва, ні правового становища суб'єктів і структур в цій діяльності в Законі не визначено. Закон не створив єдиної чіткої системи виявлення, правового оформлення, розгляду та кваліфікації' селекційних досягнень в галузі племінного тваринництва. Закон не встановив єдиної загальнодержавної системи обліку селекційних досягнень в галузі тваринництва. Не визначені органи, які мають здійснювати кваліфікацію досягнень в галузі селекції племінного тваринництва. Закон виз

151

начає, хто має право займатися селекційною діяльністю, але не визначає, хто є автором того чи іншого селекційного досягнення і які його права і обов'язки, який правовий статус автора селекційного досягнення в галузі тваринництва, не визначені правові відносини між автором селекційного досягнення і користувачами.

Між тим мова йде про майнові відносини між творцем селекційного досягнення і користувачами в умовах ринкової економіки, коли будь який результат творчої діяльності є товаром, із якого можна вилучати непогані прибутки. Проте, про це в нашому Законі не йдеться.

Звертає на себе увагу, що до справ в селекційній діяльності в галузі племінного тваринництва зовсім непричетний Держпатент України. Принаймні в Законі про це не сказано жодного слова. Між тим це компетенція цього державного органу управління творчою діяльністю в галузі промислової власності.

В Україні, судячи по аналізованому Закону, відсутня єдина система правової охорони селекційних досягнень в галузі племінного тваринництва. Навряд чи це буде сприяти розвитку творчості в цій галузі.

189. Порядок отримання патенту на сорт рослин і породу тварин

Стаття 487. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом

Майновими правами інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідченими патентом, є: право на використання сорту рослин, породи тварин, придатних для поширен­ня в Україні; виключне право дозволяти використання сорту рослин, породи тварин; виключне право перешкоджати неправомірному використанню сорту рослин, породи тварин, у тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин належать володільцю патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом. 1-2. Коментована стаття містить перелік майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин. До виключних майнових прав належать: право дозволяти використання сорту рослин, породи тварин; виключне право перешкоджати неправомірному використанню сорту рос­лин, породи тварин. Майнове право інтелектуальної власності на сорт рослини включає в себе: право використання сорту, право давати дозвіл на використання сорту іншим особам і право забороняти таке використання сорту іншими особами без дозволу власника сорту. Виключне право інтелектуальної власності на використання сорту рослини чи заборону такого використання полягає в тому, що ніхто без дозволу власника сорту не може вчиняти такі дії: виробництво або відтворення (з метою розмноження); доведення до кондиції з метою розмноження; пропозицію до продажу; продаж або інший комерційний обіг; виве­зення за межі території України; ввезення на митну територію України; зберігання для будь-якої з цілей, зазначених вище. Майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослини полягає в ко­мерційному розповсюдженні сорту, занесеного до Реєстру сортів. Ст. 14 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» визначає придатність сорту для поширення в Україні. Відповідно до цієї статті сорт вважається придатним для поширення в Україні, якщо він відповідає умовам правової охорони, може бути використаним для задоволення потреб суспільства і не є забороненим для поширення з підстав загрози життю і здоров'ю людей, заподіяння шкоди тваринному і рослинному світу, збереження довкілля. До інших майнових прав інтелектуальної власності (невиключних) слід віднести пере­дусім право розпорядження сортом рослини, породою тварини, право на винагороду за ви­користання зазначених об'єктів та інші майнові права, що випливають з патенту на сорт рослини, породу тварини. Відповідно до ст. 39 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» майнове право інтелектуальної власності на сорт рослини може бути предметом застави і використовуватися у спільній діяльності, зокрема, бути внеском до статутного фонду чи майна юридичної особи та предметом іншого комерційного обігу. Власник сорту має право передавати своє право інтелектуальної власності на сорт рослини на підставі договору будь-якій особі, яка стає його правонаступником. Власник сорту має право запо­вісти своє майнове право як спадщину, а також укладати ліцензійні договори на право використання сорту. Відповідно до положень ст. 44 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» до дій, які не визнаються порушеннями майнового права власника сорту, відносяться: а) ви­черпання виключного майнового права інтелектуальної власності на сорт рослини; б) пра­во попереднього користування і право відновленні прав на сорт; в) обмеження дії виключ­ного майнового права інтелектуальної власності на сорт. Право попереднього користування і право при відновленні прав на сорт полягає в тому, що будь-яка особа, яка до дати, на яку заявка від іншої особи на реєстрацію права власника сорту вважається поданою, в інтересах свого господарства або ділової практики добросо­вісно використовувала в Україні цей згодом заявлений сорт чи інший сорт, що підпадає під положення ч. З ст. 39 цього Закону, або здійснила для цього ефективну і серйозну підготов­ку, має право безоплатно продовжувати таке використання сорту, як це передбачалося вка­заною підготовкою, і після реєстрації прав на цей сорт і видачі патенту. Будь-яка особа, яка в період між втратою прав на сорт заявником або власником сорту та їх відновленням добросовісно почала використовувати сорт заявника або власника чи інший сорт, що підпадає під положення ч. З ст. 39 цього Закону, або здійснила для цього ефективну і серйозну підготовку, має право безоплатно продовжувати таке використання чи використовувати сорт, як це передбачалося підготовкою, і після відновлення права за­конного власника. Ст. 47 Закону встановлює обмеження виключних прав інтелектуальної власності на сорт у таких випадках: а) дії здійснено як приватні та без комерційної мети; б) дії здійснено в експериментальних цілях; в) дії здійснено з метою створення інших сортів на основі сорту, що охороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.

190. Право на комерційну таємницю (ноу-хау): загальна характеристика

Законодавство України про конфіденційну інформацію, зокрема, комерційну таємницю і ноу-хау має ряд недоліків та суперечностей, які закріплені у нормах різних законів та підзаконних актів. Воно потребує вдосконалення та подальшого розвитку, який має бути невіддільним від процесів гармонізації та адаптації його до міжнародно-правових та європейських стандартів у сфері охорони конфіденційної інформації (комерційної таємниці і ноу-хау).

Згідно з Угодою про партнерство та співпрацю між Україною і Європейським Співтовариством від 14.06.1996 р. пріоритетними сферами адаптації законодавства України до законодавства ЄС є правила конкуренції і зокрема нерозкрита інформація. У зв’язку з цим необхідно привести національне законодавство про інформацію, конфіденційну інформацію (комерційну таємницю і ноу-хау) у відповідність до Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

2. У ЄС відсутній уніфікований акт, який містив би загальні європейські імперативні норми в сфері правової охорони інформації, конфіденційної інформації (комерційної таємниці і ноу-хау). Проте європейським законодавством все ж регламентуються окремі питання, зокрема, у Директиві 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 24.10.1995 р. «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних» встановлено, що доступ до повідомлених персональних даних не повинно спричиняти шкоди комерційній таємниці. Директива 97/66/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 15.12.1997 р. «Стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя у телекомунікаційному секторі» передбачає «право доступу» до інформації (а також конфіденційної інформації), наприклад, персональних даних; дотримання умов конфіденційності при повідомленні персональних даних; захист основних прав і свобод та законних інтересів у телекомунікаційному секторі та ін. Відносини з приводу розкриття конфіденційної інформації (комерційної таємниці, ноу-хау) в галузях електронної комерції, наприклад, доступ до комерційних повідомлень, умови надсилання комерційних повідомлень та збереження при цьому таємниці регламентує Директива 2000/31/ЄС Європейського парламенту та Ради від 8.06.200 р. «Про деякі правові аспекти інформаційних послуг, зокрема, електронної комерції, на внутрішньому ринку» («Директива про електронну комерцію»).

Загальні стандарти щодо збору та поширення інформації у сфері комерції та промисловості, захисту довкілля, наукових досліджень та новітніх технологій запроваджені Заключним актом Конференції Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), який був прийнятий 01.08.1975 року. Крім того, Комітет Міністрів Ради Європи 21.02.2002 р. ухвалив Рекомендацію № R (2002) 2 «Про доступ до офіційних документів», згідно з якою держави-члени Ради Європи можуть обмежувати право доступу до офіційних документів. Такі обмеження повинні бути чітко визначені в законодавстві, бути необхідними у демократичному суспільстві і пропорційними з метою захисту, зокрема, комерційних та інших економічних інтересів, як приватних, так і державних. За цією ознакою можна обмежувати доступ до документів, що містять конфіденційну інформацію (комерційну таємницю і ноу-хау). Також згідно із зазначеною Рекомендацією, у доступі до документа може бути відмовлено, якщо оприлюднення вміщеної в офіційному документі інформації призводить або може призвести до порушення комерційних та інших економічних інтересів, не зважаючи на переважаючий інтерес громадськості в такому оприлюдненні.

3. Важливе значення для встановлення міжнародних стандартів охорони конфіденційної інформації (комерційної таємниці, ноу-хау) також мають міжнародні правові акти, серед яких слід назвати Угоду про торгові аспекти прав інтелектуальної власності (далі - Угода TRIPS) та Північно-американську угоду про вільну торгівлю (далі - Угода NAFTA). Вони є одними із перших багатосторонніх міжнародних угод, які безпосередньо спрямовані на створення комплексного механізму збереження конфіденційної інформації (комерційної таємниці і ноу-хау). Угода NAFTA розповсюджується на Канаду, США та Мексику. Угода TRIPS встановлює стандарти захисту прав інтелектуальної власності та заходи примусу для дотримання цих прав у країнах-учасницях Світової Організації Торгівлі (СОТ) у тому числі в Україні. Також доречно згадати Модельні положення про захист проти недобросовісної конкуренції, розроблені Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (ВОІВ) в 1996 р., які передбачають захист секретної інформації.

 4. Поняття «комерційної таємниці» за законодавством  України (ст. 505 Цивільного кодексу України), ідентичне термінам «нерозкрита інформація»  або «закрита інформація» (undisclosed information) Угоди TRIPS та «секретна інформація» (secret information) Модельних положень про захист проти недобросовісної конкуренції. При цьому ряд положень із вказаних міжнародних актів були рецепійовані та включені до ЦК України, зокрема, в частині визначення ознак комерційної таємниці.

Так, глава 7 ст. 39 Угоди TRIPS «Охорона нерозкритої інформації» містить наступні умови, при яких інформація, яку законно контролює фізична або юридична особа, набуває статус нерозкритої. Інформація вважається нерозкритою, якщо вона: (а) є секретною у тому розумінні, що вона в цілому або в конкретному поєднанні та розташуванні її складових не є загальновідомою або легкодоступною для осіб, які належать до певного кола, що звичайно має справу з подібною інформацією; (б) має комерційну цінність з огляду на її секретність; та (с) за конкурентних обставинах стала предметом розумних дій для збереження її секретності з боку особи, яка правомірно контролює цю інформацію.

Такий підхід щодо поняття комерційної таємниці є характерним для більшості зарубіжних країн, які для її позначення використовують різноманітну термінологію: «секрети виробництва», «виробнича таємниця», «фірмові секрети», «торгові секрети» («trade secret»).

5. Єдиного підходу щодо визначення поняття «ноу-хау» не існує ні в європейських нормах, ні в міжнародних договорах. В дослівному перекладі з англійської термін «khow-how» слід розуміти - «знати, як», тобто «знати, як [будь-що зробити]». Він використовується без перекладу чи за дослівним перекладом в більшості країн світу.

У зв’язку з економічним значенням технічної інформації, комісією Європейського Співтовариства (ЄС) було прийнято ряд регламентів із застосування ст. 85 (3) Римського договору до певних категорій угод, включаючи угоди про передачу ноу-хау та технологій, що було пов’язано з необхідністю визначити, які угоди з передачі ноу-хау суперечать правилам конкуренції, встановлених Договором про заснування ЄС, а які придатні для застосування. Серед них слід назвати Регламент Комісії (ЄС) № 556/89 про застосування ст. 85 (3) Римського договору про деякі категорії ліцензійних договорів стосовно ноу-хау, а в подальшому Регламент Комісії (ЄС) № 240/96 про застосування ст. 85 (3) Договору ЄС до деяких категорій угод про передачу технологій.

У відповідності до Регламенту Комісії ЄС № 240/96, «ноу-хау» означає масив технічної інформації, яка є секретною, суттєвою і такою, що здатна до ідентифікації будь-яким належним способом та у відповідній формі (ст. 10).

Дія даного регламенту припинилася із вступом в силу Регламенту Комісії (ЄС) № 772/2004 від 27.04.2004 р. про застосування ст. 81 (3) Договору ЄС до категорії договорів про передачу технологій. У новому регламенті ноу-хау визначається як «сукупність незапатентованої практичної інформації, яка отримана завдяки досвіду та випробуванням, та є: а) секретною, тобто незагальновідомою чи легкодоступною; б) суттєвою, тобто важливою та корисною для виробництва контрактної продукції; в) визначеною, тобто описаною у вичерпно повний спосіб для того, щоб можна було перевірити її відповідність критеріям секретності та суттєвості». Регламент Комісії (ЄС) № 2659/2000 від 29.11.2000 р. про застосування ст. 81 (3) Договору ЄС до категорії договорів про дослідження та розробку аналогічно визначає ноу-хау.

У Повідомленні Комісії Правила про застосування ст. 81 Договору ЄС до угод з трансферу технологій (2004/С 101/02), які застосовуються для оцінки договорів з передачі технологій на відповідність ст. 81 Договору, додатково уточнюються поняття «суттєвості» та «визначеності».

6. Використання терміну ноу-хау в Україні носить неоднозначний характер. Тому в юридичній літературі склалось декілька підходів щодо поняття ноу-хау. Згідно першому підходу, більшість вчених і експертів вважають, що ноу-хау включає в себе знання і досвід, в тому числі і конфіденційного характеру. Другий підхід. Деякі вчені розглядають ноу-хау як результат інтелектуальної, творчої діяльності і навіть порівнюють його з раціоналізаторською пропозицією. Третій підхід. Ряд вчених розглядають ноу-хау як секрети виробництва, чи іншу конфіденційну інформацію, здебільшого ототожнюючи ці поняття.

7. Автор схиляється до того, що «ноу-хау» як і «комерційна таємниця» охоплюються поняттям «конфіденційної інформації», якщо ця інформація має конкретного адресата, тобто визначено коло осіб, які мають до неї доступ. В цьому і полягає цінність ноу-хау, а також воно повинно бути корисним або значущим і належним чином описано. Словом, право доступу до «ноу-хау» покоїться на конфіденційній інформації, яка циркулює в замкнутій системі одного суб’єкта права – фізичної або юридичної особи.

8. Здається більш точним підхід щодо розуміння ноу-хау в Регламенті Комісії (ЄС) № 772/2004, який містить наступні вимоги до нього: 1) секретність, тобто ноу-хау не повинно бути загальновідомим чи легкодоступним; 2) суттєвість, тобто ноу-хау повинно бути важливим та корисним для виробництва контрактної продукції; 3) можливість ідентифікувати, що означає описання ноу-хау у вичерпно повний спосіб для того, щоб можна було перевірити його відповідність критеріям секретності та суттєвості. Тому доцільно взяти вказані вимоги за основу при виведенні загального поняття ноу-хау і в національному законодавстві.