50. Належність і допустимість доказів у кримінальному процесі.

Стаття 65. Докази. Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами, всі показання – особисті докази.

Належність – визначає наявність зв’язку між його змістом (фактичними даними) і обставинами, які підлягають доказуванню в справі, що розслідується чи розглядається. Критерієм належності доказів є предмет доказування. Допустимість вказує на відповідність відомостей вимогам КПЗ: по суб’єкту отримання, по джерелу отримання, по способу отримання, по процесуальній формі, а також на відповідність нормам істинності та моральності.

51. Поняття та класифікація заходів кримінально-процесуального примусу.

Заходи кримінально-процесуального примусу – це передбачені кримінально-процесуальним законом засоби примусового характеру, що застосовуються в сфері кримінального судочинства уповноваженими на те посадовими особами і державними органами при наявності підстав і в порядку передбаченому законом, відносно обвинувачених (підозрюваних), потерпілих, свідків та інших суб’єктів судочинства з метою попередження і припинення їх неправомірної поведінки, отримання доказів, а також забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна.

В залежності від характеру і цілей застосування їх можна класифікувати на такі, які направлені на:

1) попередження чи припинення неправомірної поведінки суб’єктів кримінального судочинства (наприклад, запобіжні заходи – ст. ст. 148-1653 КПКУ; відсторонення обвинуваченого від посади – ст. 147 КПКУ; привід ст. 136 КПКУ)

2) отримання і перевірку доказів (наприклад, вилучення чи відібрання зразків для експертного дослідження – ст. 199 КПКУ; примусове поміщення обвинуваченого у відповідний медичний заклад для стаціонарного експертного дослідження – ст. 205 КПКУ і т. п.);

3) забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна (наприклад, накладення арешту на вклади, цінності та інше майно – ст. 126 КПКУ).

Виходячи з того, що примус необхідно розглядати через міру наданої особистої свободи поведінки, волевиявлення:

1) заходи кримінально-процесуального примусу, які встановлють обмежений правовий статус особи в галузі політичних, соціально-економічних, культурних і особистих прав (взяття під варту як запобіжний захід (п. 4 ч. 1 ст. 149 КПКУ); затримання підозрюваного, як тимчасовий запобіжний захід (ч. 2 ст. 149, ст. 106 КПКУ); примусове поміщення обвинуваченого у відповідний медичний заклад для стаціонарного експертного дослідження (ст. 205 КПКУ); відсторонення обвинуваченого від посади (ст. 147 КПКУ); застава (п. 3-1 ч. 1 ст. 149 КПКУ));

2) заходи процесуального примусу, які регламентують обмежений правовий статус в галузі особистих прав:

а) права на недоторканість житла та майна (обшук (ст. 177 КПКУ), виїмка (ст. 178 КПКУ), накладення арешту на вклади, цінності та інше майно (ст. 126 КПКУ), накладення арешту на кореспонденцію (ст. 187 КПКУ));

б) права на тілесну недоторканість (освідування (ст. 193 КПКУ); одержання зразків для експертного дослідження (ст. 199 КПКУ); особистий-обшук громадян (ст. 184 КПКУ));

в) права свободи пересування і вибору місця проживання (інші запобіжні заходи (п. п. 1-3, 5 ч. 1 ст. 149 КПКУ, ч. 1 ст. 436); привід (ч . 2 ст. 70, ч. 3 ст. 72, ст. 136 КПКУ)).