Тема № 7

НАЦІОНАЛЬНО- КУЛЬТУРНЕ

ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТ.

План

1. Особливості розвитку української культури початку XX ст..

2. Розвиток культури в період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.

3. Українізація та її місце в духовному житті народу.

4. Літературні процеси 20-30- х рр. XX ст.

5. Культурно-мистецьке піднесення першої половини ХХ ст.

1.Після лютневої революції у Петрограді, зречення Миколою ІІ престолу, утворення Тимчасового уряду в Росії, в Києві 17 березня 1917 року постала Українська Центральна Рада. До неї увійшли представники українських партій і громадських організацій. Центральна Рада проіснувала тринадцять з половиною місяців. Її великою заслугою було те, що вона добилася визнання прав українського народу на свою державу культуру і мову, після 150-річного перебування України в складі Російської Імперії.

Незважаючи на труднощі, Центральна Рада заклала міцний фундамент для відродження української гімназії. На базі Київського, Харківського, Одеського університетів створюються народні університети. Планувалося заснувати Кам’янець-Подільський університет, широку мережу професійних шкіл, педагогічну Академію та Академію мистецтв.

Багато було зроблено для відкриття Українських видавництв, які випускали, здебільшого, підручники для шкіл. У 1917 році в Україні вийшло 677 книг рідною мовою, 63 періодичні видання. Засновано українські театри, вжито заходів для створення українських музеїв.

На кінець 1920-х років формується ціла когорта майстрів слова, які оволоділи, хоч кожен по-різному і не в однаковій мірі, революційним світоглядом. Це була яскрава революційно-романтична течія, до якої належали П.Тичина, В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, В.Сосюра, М.Рильський, М.Зеров, П.Філіпович, М.Драй-Хмара. Вони здійснювали переклади з античної та європейської літератури, видавали українську класику, проводили культурно-освітню роботу. Плідно працювали митці старшого віку, що сформувалися в дореволюційний період - А.Кримський, А.Алчевська, М.Вороний. Значний вклад в літературу зробили М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, О.Вишня, М.Куліш, А.Головко, П. Ірчан.

Вийшли збірники “Гроно” і “Вир революції”, авторами яких були заводські робітники, селяни, армійська молодь. У 20-ті роки видавалося понад 20 літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Народжувались різноманітні літературно-художні течії та угрупування. Лише в середовищі протягом перших дореволюційних років формується "Асоціація революційного мистецтва України", "Асоціація художників Червоної України", "Об’єднання сучасних архітекторів", "Об’єднання художнього молодняка України" та інші. З 1922 по 1923 рік діяли письменницькі об’єднання : “Плуг”, “Гарт”, “Червоний шлях”, “Жовтневий блок”, “Жовтень”, “Футуризм”, "Всеукраїнська Асоціація пролетарських письменників".

Розвивалось українське сценічне мистецтво. У Києві, Полтаві, Одесі, Харкові утворились робітничі та селянські театри. У драматичному театрі ім.Т.Шевченка, заснованому у 1919 році, працювали корифеї української сцени П.Саксаганський, М.Садовський, на зміну їм прийшли молоді майстри сцени: О.Сердюк, О.Ватуля, Ф.Барвінська, А.Бучма, Ю.Шумський, В.Добровольський; оперні співаки: Т.Паторжинський, О.Петрусенко, Б.Гриня, П.Гришко та багато інших.

Становлення і розвиток українського театру нерозривно пов’язані з акторською та режисерською діяльністю Г.Юри, який у 20-х роках керував драматичним театром ім.І.Франка. Видатним діячем “Молодого театру” був Лесь Курбас (1887 - 1942), енциклопедично освічений, високо обдарований актор-новатор. В 1922 році “Березіль”- своєрідний експериментальний центр в репертуар якого входили твори Старицького, Тобілевича, Куліша. Театр об’єднав визначних акторів - Сердюка, Антоновича, Добровольського, Шагайду.

Чималий доробок мало образотворче мистецтво. З відкриттям у 1917 році Української Академії мистецтв у Києві активізувалась велика група молодих художників, в Академії працюють М.Бойчук, М.Бурячок, О.Мурашко, О.Новаківський. Невдовзі Академію було перейменовано в художній інститут. В цей час розвивається мистецтво нової доби, одним з найвідоміших художників був Анатолій Петрицький (1895 - 1964) - живописець, графік, педагог, театральний художник.

У галузі музичного мистецтва в 20-ті - 30-ті роки розвивались такі жанри, як обробка народних пісень і естрадна пісня. У цих напрямках працювали композитори Г.Вірьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький, С.Людкевич. Плідно діяла і виділялася капела “Думка”. Помітними віхами у розвитку симфонічної музики стали “Друга симфонія” Л.Ревуцького, “Перша симфонія” Б.Лятошинського, симфонічні поеми Г.Майбороди “Лілея” та “Каменярі”. Серед надбань оперної музики виділялась музична драма Б.Лятошинського “Золотий обруч” та лібретто Я.Мамонтова за повістю Івана Франка “Захар Беркут”.

Українські митці плідно працювали в галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами в цей час стали Канівський музей-заповідник “Могила Тараса Григоровича Шевченка”, державні установи, будинок Верховної Ради (архітектора Заболотного), будинок Раднаркому (архітектора Амбросимова). Монументальна скульптура збагатилась пам’ятниками Т.Шевченка в Харкові, Києві і Каневі скульптора Манізера, а також скульптурними портретами Івана Франка, Олександра Довженка скульптора Г.Пивоварова.

Бурхливо розвивалось кіномистецтво, екранізувались літературні твори, ставились фільми, в яких приймали участь українські актори М. Заньковецька, Л.Бучма. Здобутками українського кіно можна вважати фільми П.Чарбіна “Тарас Трясило”, “Тарас Шевченко”. Вперше були створені кіноопери “Наталка Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм”.

Період 1917 - 1920 років був періодом відродження української культури. В цей час значно посилився інтерес народу до музики, пісні, театральної творчості та інших видів мистецтва.

Почалась насильницька колективізація з 1925 року, індустріалізація промисловості з 1927, які супроводжувались обмеженням прав союзних республік - це означало знищення національних культур, посилення шовінізму.

Національне питання набувало формального характеру. Сильний русифікаторський тиск з боку центральних органів влади посилився і по Україні. Створення штучного голоду 1932 - 1933 рр., в результаті якого пішли з життя мільйони людей - носіїв рідної мови, культури, традицій і звичаїв, - все це призвело до занепаду української культури. Тоталітарний режим посилився по всіх літературно-мистецьких угрупуваннях, школах, навчальних мистецьких закладах. Постійне шукання і викриття шпигунів, шкідників так званих буржуазних націоналістів, яких називали “ворогами народу” наповнювало суспільно-політичну атмосферу в Україні в період Сталінізму. Під підозру органів влади потрапляли вчителі шкіл, викладачі вузів, журналісти, працівники культурно-освітніх закладів. За неповними даними лише з 1930 по 1941рр. в Україні було викрито 100 різних організацій та груп, що кваліфікувались як “націоналістично-контрреволюційні.” Жертвами репресій стали понад 800 тис. осіб. Відчутних втрат зазнали письменницькі організації. Щоб зламати опір української інтелігенції в 1933 - 1934 роках було заарештовано 240 письменників, розігнані численні літературні організації, групи, об’єднання. Систематичні перевірки кадрів, недовіра, репресії приводили до частих порушень в роботі навчальних закладів та їх закриття. В кінці 30-х років широка мережа навчальних, національно-культурних закладів була знищена. Розгромлені наукові установи, національні театри, видавництва національних газет та журналів закривалися. Відчутних втрат зазнала Українська автокефальна православна церква, яка була майже розгромлена (якщо у 1927 році нараховувалось 10627 священиків, то у 1931 році - 200 священиків). Такого винищення культури та інтелігенції не зазнала жодна країна. Це був спланований геноцид з метою знищення не лише культури народу, а й української нації.