Тема № 3

КУЛЬТУРА КНЯЖОЇ ДОБИ

План

1. Особливостi розвитку київської держави, прийняття християнства.

2. Писемнiсть, лiтописання, лiтературнi пам’ятки Київської Русi.

3. Мистецтво Київської Русi.

1.Київська Русь, як держава сформувалась в VI ст., хоча початок утворення припадає на 430-тi роки, коли при владi стояв князь Кий. Вiн став засновником київської династiї i новоствореної держави Руська Земля, з центром у мiстi Києвi. Зпочатку Русь була невеликим об’єднанням племен: полян, древлян, з центром - Київ. У 882 роцi, пiсля загибелi Аскольда, до влади прийшов Олег, який вбивши Аскольда здiйснив вiйськовий переворот, першим об’єднав племена схiдних слов’ян з племенами на Пiвночi i Пiвднi. Iншими словами об’єднав Славiю з племенами вятичiв, сiверян, радимичiв, з Куявiєю та її племенами: тиверцiв, уличiв, бiлих хорватiв, дулiбiв i бужан в єдину державу Київську Русь. Київська Русь як держава не була визнана на мiжнароднiй аренi тому, що була язичницькою i жодна християнська захiдно-європейська держава не знаходила дипломатичних вiдносин. Прийшовши до влади князь Володимир (980-1015 роки правлiння) здiйснив ряд реформ: адміністративну - лiквiдував племеннi княжiння; військову - замiнив племенну органiзацiю свого вiйська на феодальну; оборонну - провiв широке будiвництво оборонних фортець навколо мiст; релігійну - офiцiйно проголосив акт “Про введення християнства як державної релiгiї” - 14 серпня 988 року.

Причини введення християнства: 1. Язичництво не могло дати освiти, поширити свою культуру, а християнство об’єднало племена в єдину вiру i це позбавило державу племенних мiжусобиць. 2. Князь, для здiйснення своєї влади запозичив християнство схiдного обряду, де релiгiя пiдпорядковувалась державi. 3. Вивести державу на мiжнародний рiвень та особиста причина Володимира Великого (iмперетор Вiзантiї дав згоду на одруження Володимира з Анною при умовi прийняття християнства).

Hаслiдки введення християнства: 1. Пiсля запровадження i поширення християнства в Київська Русь змiцнилась центральна влада великого князя. 2. Християнство стало єдиним свiтогядом i iдеологiєю (релiгiєю) для рiзноплеменного населення держави. 3. Християнство дало можливiсть Київській Русі на рiвних увiйти до кола наймогутнiших держав Європи, i пiдтримувати полiтичнi, економiчнi, воєннi, культурнi зв’язки з ними. 4.Християнство сприяло бурхливому розвитку торгiвлi, кам’яного будiвництва. 5.Змiнились звичаї, мораль, вони стали бiльш гуманними i розвининеми. 6.Християнство позбавило соцiальних суперечок мiж племенами, об’єднало їх у мiцну державу.

Християнський моністичний світогляд став передумовою формування філософського освоєння дійсності. Відбулася підготовка ідейного підгрунтя для сприйняття і засваєння духовної культури людства.

Посередником у поширенні на Русі досягнень світової культури стала Візантія, яка синтезувала культурні надбання Сходу і Заходу. Цей факт, не потрібно трактувати так, що завдяки християнству Київська Русь одержала від Візантії у готовому вигляді головні здобутки світової цивілізації, у тому числі античності. Не треба перебільшувати і вплив на Русь західної культури. Культурні здобутки не були наслідком запозичення чужих традицій, насправді культурні зв’язки між Руссю і Візантією та країнами Заходу відзначалися взаємовпливами. Освоєння цінностей візантійської та західної культурами відбувалося у взаємодії з процесами внутрішньої еволюції давньоруського суспільства, наявними досягненнями у сфері його духовного життя традиціями дохристиянської культури. Вплив християнства на духовну культуру Київської Русі поширювався, особливо на будівництво і оформлення храмів, богослужіння та церковну літературу. Церква об’єктивно сприяла розвиткові писемності, при церквах, монастирях створювалися школи, отже поширилась освіта, наука.

2.Писемність та освіта.

З літописів дізнаємося, що після офіційного запровадження християнства князь Володимир розпорядився на Старокиївській горі біля Десятинної церкви збудувати школу і "почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку". Писемність, яку використовували в дохристиянський період (це примітивні знаки, риски і зарубки) було замінено, а точніше виникла історична необхідність у буквенно-звуковому письмі, що відповідає природі та практиці слов’янського мовлення. Упорядкування слов’янського письма пов’язують з просвітницькою діяльністю Кирила і Мефодія.

Існує ряд версій щодо писемності, адже виникнення писемності на Русі - справа доволі складна і остаточно ще не розв’язана, бо нові історичні досліди довели, що вже наприкінці IX і на початку X ст. на Русі користувались письмом і що в тому часі було вже чимало грамотних людей, так що дату охрещення (988 р.) не можна прийняти за абсолютне започаткування розвитку писемності.

Так перша пам’ятка IX ст. "Велесова книга" написана на дубових дощичках розміром 38 х 22 см, тип письма близький до півустава, алфавіт близький до кирилиці, підтверджують появу писемності ще до офіційного запровадження християнства. Але якщо припустити, що найдена Кирилом і Мефодієм в Криму мова літургійних книг, в поєднанні з поширеною тоді в письменстві грецькою мовою, стала основою для створення поширеної пізніше слов’янської кириличної азбуки. То слід зазначити історичну дату (863 р.), яку більшість учених вважає, що Кирило створив для старослов’янської мови глаголицю та кирилицю.

Глаголиця стала першою міжслов’янською літературною мовою. Щодо дати появи кирилиці не існує єдиної думки. Серед її творців називають Кирила, Мефодія, болгарського царя Семиона й Клемента Охридського (учня солунських братів). Маючи своє письмо, починає розвиватись освіта, яка грунтується на власних національних традиціях. Шкільна освіта стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Школи організовувались за грецьким зразком. Програма античної (початкової) освіти поєднувала інтелектуальне, музичне і фізичне виховання. За програмою середньої школи вивчалися "сім вільних мистецтв" - граматика, діалектика, риторика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Вищу освіту визначали філософія та риторика. Шкільна система княжих часів нараховувала три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що отримувався за рахунок князя); школа "книжного вчення" (для підготовки священиків); світська (приватна) приватна школа домашнього навчання в якій навчалося купецьке й ремісниче населення міста. Виходячи з державних потреб у школах вивчали основи письма, читання, рахунку (арифметики), спів, музику, поетику, іноземні мови (грецьку для церкви, латинську як дипломатичну). В середньовічній освіті на Русі стають популярними такі галузі знань, як філософія, діалектика, граматика (вони домінують майже до XVII ст.). Одним з джерел формування у давньоруській філософській думці античних уявлень про людину були твори Платона, Аристотеля, Сократа, Епікура та ін. З періоду княжої Русі бере початок власний оригінальний науковий досвід. Це розвиток історії, медицини. Непересічне значення має перший законодавчий збірник "Руська Правда" (XI ст.) Ярослава Мудрого. В галузі медицини в середині XII ст. Євпраксія (онука Мономаха) написала перший науковий медичний трактат "Алімма" ("Мазі"). Були поширені знання природничих наук; астрономія і математика. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови - "Фізіолог" - зоологія; "Шестиднев - про створення світу"; "Християнська топографія" - відомості з географії й космографії (автор Козьма Індикоплов). Центрами науки і освіти на Русі в період розквіту Київської держави стали такі міста як Київ, Новгород, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський. Там були школи, бібліотеки. Першу бібліотеку заклав Ярослав Мудрий при Софійському соборі, яка на думку спеціалісті, налічувала понад 950 томів рукописних книг. До нашого часу дійшли лише 494 рукописних книги X-XIII ст. Книги писались, перекладались при монастирях, де були споруджені спеціальні приміщення - скрипторії. Всі рукописи писались такими видами письма: устав - простолінійні букви відзначались великою простотою, переважали прості лінії, правильні кути і кола; півустав - більш вільний часто похилий почерк; скоропис - похилий почерк характерний меншою правильністю літер, скороченням слів, розрахований на прискорене переписування книг.

Література носила церковно-релігійний характер. Вплив християнства на літературний розвиток знайшов відбиток майже в усіх рукописах, було звернення до Бога, святих церкви. Як у перекладних так і в оригінальних творах було відчутне посередництво Візантії. Перекладну літературу завозили з Візантії, Болгарії. Перекладна література: богослужебні книги - Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники, Апокрифи, повісті. Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалося Євангеліє, Апостол ("Дії святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П’ятикнижжя Мойсеєве, Буття. До найдавніших книг Святого Письма належить "Остромирове Євангеліє" 1056 - 1057 р.р. Назву має в честь Новгородського посадника Остромира, для якого було перекладено і написано в Києві, тому і належить до українських пам’яток.

Важливим джерелом древньоруської християнської філософсько-літературної думки була візантійська література, патристичні твори так звані "Писання отців церкви": Василя Великого, Іоана Златоустого, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина, Івана Дамаскіна, а також матеріали перших Вселенських соборів (325-787 р.р.). Улюбленою лектурою в княжу добу були збірники, які мали різний характер, збірники були релігійні - це Мінеї, в яких розписаний життєпис святих по місцях на рісі; патерики - життєпис по окремих краях (Синарський, Єгипетський, Скидський патерик). Хроніки носили історичний характер, описувались важливі події по періодах, зокрема:

-хроніка написана Іоаном Маламою від початку світу до 563 р., викладена історія;

- хроніка написана Юрієм Гамартолем (Грішник) описані історичні від 563 до 842 р .;

-хроніка Констянтина Манасії доведена до 1081 р.

Найдавнішою рукописною пам’яткою є "Збірник Св'ятослава", "Золотий ланцюг" 1073 р. та "Ізмарагд" 1076 р.

До перекладної літератури відносять палеї - подавали старозвітну біблійну історію, переплітаючи її апокрофічними переказами. Їх поділяють на два роди: "Толкові палеї", та "Історичні палеї". Апокрифи - це перекази на біблійні теми про книгою була "Мандрівка Богородиці по муках".

Інший характер мала збірка "Бджола" - унікальна пам’ятка філософсько-світоглядної думки Русі. "Бджола" мала велетенську популярність протягом ХІІ-ХVІІ ст., була улюбленою книгою, широко цитувалась письменниками і філософами. Збірка велика за обсягом, складається з понад 70 статей, або розділів та містить близько 2,5 тисячі висловів на різноманітні теми: античних письменників та філософів, отців церкви, фрагментів із Святого Письма, історичних діячів. Весь зміст "Бджоли" відповідає на актуальні питання: як жити в цім світі? Ця книга формувала в читача філософсько-етичну свідомість розсувала, тобто поширювала світоглядний обрій, навчала чіткому, логічному мисленню, лаконічності думки. Повісті, які завозилися з інших держав, перекладались, поширювались серед населення. Літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська. Серед повістей були знамениті "Живе озеро", "Олександрія", "Троянська війна", "Варлаам і Йосааф", "Індійське царство".

Вчені підрахували, що 10 тисяч церков, монастирів, які були побудовані на Русі з кінця Х початку ХІІІ ст. знаходилось близько 85 тисяч примірників перекладної та оригінальної літератури.

Оригінальна література мала свою специфіку, при її написанні використовувалась власна творчість, смак в оформленні книги та у виборі виду письма. Зразком оригінальної літератури є раніш згадана "Велесова книга", літературна пам’ятка ІХ ст.

В літературній творчості слід відзначити творців оригінальної літератури: митрополит Ілларіон - церковний діяч, оратор, автор "Слова про Закон і Благодать" (1037-1050 р.) - риторико-публіцистичний твір, де розкрита ідея рівноправності всіх народів, а також культурна і церковна незалежність Київської Русі від Візантії.

Кирило Турівський - давньоруський письменник, релігійно-політичний діяч. Залишив різноманітну спадщину. За жанровими ознаками до його творів належать: молитви, притчі, канони, казання, слова.

Клим Смолятич - митрополит Києва, письменник і церковно-політичний діяч (1147-1154 р.р.) - призначений митрополитом. Йому приписують велику кількість праць, з яких до нас дійшло тільки "Посланіє пресвитеру Фомі", що є прикладом обізнаності книжників Русі з античними філософами Арістотелем, Платоном, Гомером та візантійським ораторським мистецтвом.

Прикладом світської спрямованості літератури є творчість давньоруського письменника ХІІ-ХІІІ ст. Данила Заточника. Його вважають автором послання до князя Ярослава Володимировича, відомого у літературі як - "Слова" Данила Заточника і близького до нього за текстом "Моленія". Оригінальною літературною пам’яткою є "Повчання своїм дітям" (1125 р.) князя київського Володимира Мономаха. Твір складається з трьох частин: перша - "Релігійні вказівки"; друга - "Обов’язки князя"; третя - "Розповіді князя". "Слово о полку Ігореві" (1187 р.) - твір, якому немає аналогів у світі, написаний невідомим автором, має високу мистецьку ціну.

В літературній творчості слід відзначити монахів: Якова Мниха, написав "Пам’ять і похвала князю Володимиру", "Життєпис Бориса і Гліба"; Нестор - монах Печерського монастиря, про його життя відомо мало, але про літературний талант свідчать його твори "Печерський Патерик", "Життєпис св.Теодозія", "Повість минулих літ" (1113 р.).

У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури - літописання, який у такому вигляді не був відомим ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи - це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, легенди, посольські нотатки. На даний час збереглося близько 1500 тис. літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов’янських народів.

Найдавнішим збірником літописів є Іпатіївський збірник літописів, котрий складається з трьох частин:

- "Повість минулих літ" - відображає історичні події від початку заснування Київської Русі до 1112 р.;

- "Київський літопис" - доводить історичні події до 1201 р.;

- "Галицько-Волинський літопис" - описує події з часу заснування 1169 р. Галицько-Волинського князівства до 1292 р.

Отже, література Київської Русі не була простим наслідуванням візантійської й зокрема релігійної християнської літератури. Виникнувши як наслідок християнізації Русі і розвиваючись спочатку в руслі церковної літератури, давньоруська література пішла самобутнім шляхом, відмінним від літератури культової. Поширення у Київській Русі досягнень світової літератури, в тому числі філософської, є цінним історичним наслідком християнізації.

3.Мистецтво Київської Русі.

Християнство вплинуло на розвиток духовної культури. Хоча в цій ділянці духовного життя український народ має глибокі і багаті традиції. Основу художньої культури Київської Русі становить народна культура, яка завжди відзначалася яскравою самобутністю. Те, що Київська Русь вільно і цілком свідомо сприйняла культурні здобутки Візантії, пояснюється високим рівнем розвитку дохристиянської культури. Разом зі священиками та єпископами на Русь прибули візантійські майстри, котрі брали участь в будівництві храмів. Від них русичі запозичали техніку цегляної та кам’яної кладки стін, побудови склепінь, здійснення купольних покриттів, вміння прикрасити церковні споруди фресками, мозаїкою. Форми і прийоми візантійського культового будівництва сприймались нашими майстрами з урахуванням національних традицій і власного досвіду. Прикладом є Софійський собор у Києві (1037 р.), в якому поєдналась візантійський стиль та архітектура інших народів з місцевими традиціями. Як вважають дослідники, велика кількість овальних куполів (бань) у кам’яних храмах засвідчує вплив дохристиянських традицій спорудження каплиць (язичеських культових споруд). Тільки в наслідок реставрацій Софія Київська набула рис української національної архітектури. Центром архітектурного сакрального будівництва був не тільки Київ, а й Чернігів, Галич, Володимир-Волинський.

Визначною пам'яткою архітектури був храм Успіння Пресвятої Богородиці при Києво-Печерській Лаврі (1078р.), Золоті Ворота з церквою Благовіщення ХІ ст., Видубецький монастир з церквою св.Михаїла (1070-1088 р.р.), Михайлівський Злотоверхий монастир (1093 р.), Кирилівська церква, П’ятницька церква у Чернігові, св.Василія в Овручі, св.Пантелеймона в Галичі (1200 р.). Нині налічується понад 200 архітектурних пам’яток княжої доби.

Східні слов’яни мали розвинутий живопис, пісенне та музичне мистецтво. Церковний спів, іконопис, фрески, мозаїки - форми візантійського мистецтва творчо сприйнялися в Київській Русі. Релігійне мистецтво, насамперед образотворче та пісенне, виконуючи культову функцію, водночас мало естетичну цінність, задовольняло художні вподобання людей. Традиційною формою виразу і стимулювання релігійних почуттів та настроїв є наочно-художній образ, реалізований в іконі - живописному зображенні Христа, Богородиці, святих. Для віруючої людини ікона - джерело благодаті у храмі і в домашній молитві. В Україні ікона здавна стала атрибутом національного інтер’єру, своєрідною національною прикрасою житла. Іконопис з його візантійським каноном дав великий поштовх розвиткові образотворчого мистецтва на Русі. Ченці Києво-Печерського монастиря Амімпій і Григорій були першими живописцями, котрі осягнули мистецтво іконографії і розвинули самобутні національні традиції. Крім іконопису були поширені такі форми мистецтва, як стінопис, фреска, мозаїки. Найкращі зразки мозаїки збереглися в соборі св. Софії (мозаїчна картина вівтарної стіни "Оранта" заввишки 5,45 м) мозаїки Десятинної церкви не збереглися. В розписах панує ідея милосердя, миру. Філософсько-догматична основа розпису, - це уславлення Софії - премудрості християнського вчення.

З ІІ половини ХІ ст. провідну роль у розвитку духовної культури відіграв Печерський монастир, що став видатним мистецьким центром. Тут сформувалась так звана "друга київська художня школа". Подібно до Софії Київської оздоблювались Успенський собор Печерського монастиря (ХІ ст.), Михайлівський Золотоверхий собор (ХІІ ст.).

Вплив християнства поширився на музичну культуру. Ще в дохристиянську добу слов’яни мали розвинену пісенну обрядову творчість. Це колядки, щедрівки, веснянки, гагілки, гаївки. Землеробські свята, обряди, військові походи супроводжувались піснею. Були на Русі і свої професійні виконавці, котрі речетативом передавали билини та перекази. Скоморохи - музиканти пропагували народно-видовищну культуру, мандруючи по Русі й країнах Європи - Польщі, Німеччині, Італії, Франції. Наприкінці Х ст. виник церковний спів. Він набув самобутніх місцевих традицій. Основою церковного співу став - гомофонний спів (одноголосся) унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону. Давньоруська професійна музика залишилася виключно церковною. Майстрів церковного співу готували у школах при монастирях. Нотне писання з’явилися в ХІ ст. у Західній Європі. Народна музика розвивалася через усну традицію. Це календарно-обрядові, весільні, колискові пісні.

Релігійні мотиви знайшли свій відбиток і в таких формах мистецтва як різьба, ювелірне мистецтво, книжкова мініатюра. Саме оформлення титульних сторінок, так званих "форт" "Євангелія", "Апостол", "Біблії" та графічні розписи на сторінках між текстом в кінці та на початку тексту відображали біблійні сюжети.

Отже, християнство стало своєрідним ретранслятором, з допомогою якого Київська Русь приручилася до світової культури, освоїла все краще з її надбань, в наслідок чого зробила великий крок у культурному прогресі. Християнізація Русі позначилась на зміцненні її міжнародного авторитету, розвитку економічних, політичних, культурних зв’язків з іншими країнами. Втілені у християнські релігії загальнолюдські цінності поглибили зміст національної за формою й духом української культури, яка, в свою чергу власними самобутніми традиціями і досягненнями примножує здобутки світової цивілізації. Проблема впливу християнства на розвиток української культури не втрачає своєї актуальності і сьогодні.