«Золота» та «срібна» доба українського театру.

Особливості театру корифеїв. «Чудова сімка»: М.Кропивницький, М.Старицький, М.Заньковецька, П. Лисенко та три брати-Тобілевічі (Карпенко-Карий, М.Садовський та П.Саксаганський). «Шароварний» театр.

Драматургія українського авангарду: Леся Українка, І.Франко, В.Виниченко, М.Вороний, М.Куліш. Театр Леся Курбаса.

Періодом «золотої доби» українського професійного театру ми називаємо так звану епоху «театру корифеїв» («український класичний театр»), тобто період, який почався у 1882 році заснуванням М.Кропивницьким українського театру (період в історії українського театру з 1881 року приблизно до революції 1917 року). Цей період заклав головні традиції українського класичного театрального мистецтва і охоплював творчість «чудової сімки»: М.Кропивницького, М.Старицького, М.Заньковецької, П. Лисенка та трьох братів-Тобілевічів (Карпенка-Карого, М.Садовського та П.Саксаганського). М.Старицький – видатний драматург та режисер 92За двома зайцями», «Не судилось» тощо. П.Лисенко – композитор, автор першої української опери музики «Запорожець за Дунаєм» (Лібретто Гулака-Артемовського).

Особливості. - Театр корифеїв був насамперед акторським театром («театр зірок»).

- Літературоцентризм (грали тільки справжню літературну драму, часто постановниками були самі автори, або автори брали участь у виставі як виконавці чи як порадники);

- Міцний синтез з іншими мистецтвами, особливо з музикою.

- Культурологічна епоха романтизму, що наступила, обумовила міцне лірико-романтичне начало і в класичному театрі. Проте, деякі актори театру цієї доби мимохіть і справді переходили межу, «за якою ліризм переходить у слізливу розчуленість, романтична піднесеність – у галасливу патетику», наявність надмірностей і штампів.

- Життєва правда: в контексті посиленої на тодішній провінційній сцені так званої «театральщини» саме театр корифеїв приємно вражав глядача натуральними костюмами, ілюзорними декораціями і, що в даному дослідженні найважливіше, природною грою актора.

- Соціокультурна ситуація тієї епохи зумовлювала велику залежність драматургії від цензури царського уряду, від політики «царату».

М.Кропивницький. Дебютував в Одесі в ролі Стецька, одразу отримавши контракт. Перші 10 років гастролював по різних антрепренерських трупах. Працюючи в трупі Г.Ашкаренка в Кременчуці в сезон 1881-1882 років – звичайній провінційній трупі з переважно російськомовним репертуаром – Кропивницький умовив Ашкаренка надіслати телеграму до міністерства внутрішніх справ з проханням дозволити кілька українських вистав, на яку була одержана позитивна відповідь. Саме з цього часу було започатковано новий український театр – почалася його «золота доба», епоха корифеїв, яка тріумфально відкрилася виставою «Наталка-Полтавка». Вперше в історії українського театру репертуар складався цілком з українських п’єс. Трупа зіграла і в Маріїнському театрі (Петербург) – вперше українська трупа з’явилася на сцені імператорського театру. В 1896 році в Одесі було урочисто відзначене двадцятип’ятиріччя творчої діяльності Кропивницького.В 1900 році була створена «Малоруська трупа М.Кропивницького під урядом М.Садовського і О.Саксаганського при участі М.Заньковецької» (малоросійським Олімпом). В 1902 році Кропивницький почав глухнути і мусив піти з постійної роботи в театрі, проте, порушуючи рекомендації лікаря, все одно виїздив на гастролі. У себе на хуторі він організував дитячий театр, для якого власноруч робив декорації і костюми. Писав власні п’єси, в яких грав і сам («Пошились у дурні», «Гаркуша», «Глитай, або ж павук» тощо). Бездоганно грав куркулів.

І. Карпенко-Карий. І.Карпенко-Карий – старший з братів-Тобілевічів, що взяв собі псевдонім за іменем батька – Карпа. Театральну діяльність розпочав в 1863 році, коли він зблизився з Кропивницьким і разом з ним грав в аматорських виставах Бобринецького аматорського гуртка. Восени 1883 року вступив до трупи М.Старицького, проте у 1884 році його було заарештовано за неблагонадійність і заслано, через що він, власне, і розпочав драматургічну діяльність, змушений перервати артистичну. С 1889 року і до кінця життя працював як актор на сцені українського театру. В рік його смерті – 1907 року – стараннями його брата М.Садовського в Києві був створений перший стаціонарний український театр.

Більш відомий як драматург («100 тисяч», «Хазяїн»).

Середній брат-Тобілевич Михайло псевдонім «Садовський» утворив від дівочого прізвища матері. У 1881 році поїхав до Кременчуку до трупи М.Кропивницького, дебютувавши в ролі Миколи з «Наталки-Полтавки». Літнього сезону 1888 року разом із Заньковецькою заснував власну трупу, яка проіснувала близько десяти років. В 1905 році дістав запрошення про очолення галицького українського театру, погоджується, підписуючи контракт на один рік. Звідти виїхав до Києва, де в 1906 році разом із Заньковецькою створює свій театр, який в 1907 році стане першим стаціонарним українським професійним театром. За два тижні підготували шість вистав для створення репертуару. 15 вересня 1906 року театр відкрився виставою «Мартин Боруля» Карпенка-Карого. Восени 1907 року вдалося отримати суборенду приміщення Троїцького народного дому (зараз Київський театр музичної комедії) Він зробив ремонт, створив завісу, яка зображала дівчину-«Україну», одяг обслуговуючий персонал в українські жупани і шаровари і зобов’язав розмовляти українською мовою (!), щоб глядач з перших хвилин одразу потрапляв в українське оточення. У листопаді 1907 року відбулася прем’єра «Ревізора» Гоголя українською мовою у перекладі Садовського. Потім було багато поневірянь – то розпаду трупи, то її відновлення, еміграція, повернення. В 1930 році Садовський знявся в головній ролі у фільмі «Останній лоцман», негатив якого зник під час Великої вітчизняної війни. Помер в 1933 році.

П.Саксаганський. Наймолодший з трьох братів – Тобілевичів Павло взяв псевдонім, похідний від назви річки Саксагани, неподалік від якої стояла батьківська хата. Захоплювався влаштуванням вистав ще школярем: на нього теж спричинив великий вплив аматорський гурток старшого брата та М.Кропивницького, в якому згодом він теж брав участь.Творче життя розпочав у 1883 році на сцені українського театру в трупі М.Старицького, потім працював в трупі Кропивницького (1885-1888 роки) та М.Садовського (88-90 роки), брав участь в першій гастрольній поїздці українського театру до Петербурга та Москви. У 1890 році організовує «Товариство російсько-малороських артистів», куди в 1898 році увійшов М.Садовський, а в 1900 – Кропивницький і Заньковецька. В 1909 році Саксаганський відмовляється від керівництва, залишає трупу, протягом 1905-1915 років гастролює в різних українських трупах. В 1915 році бере участь у створенні «Товариства українських артистів з участю М. Заньковецької …» В 1918 році створив в Києві Народний театр, який в 1922 році став Українським драматичним театром імені М.Заньковецької. Після революції активно працював, проявляв себе як режисер і літератор, а також театральний педагог. Саксаганського називали «кращим Голохвастовим української сцени».

М.Заньковецька. Народилася Марія в селі Заньки Чернігівської губернії в дворянській родині поміщика Адасовського Під час навчання у Чернігові словесність у Марії Адасовської викладав М.Вербицький За спогадами родичів, вдома Марія часто розважала рідних сценами з переодягненням Батьки були проти сценічної кар’єри Щоб вирватися з батьківського дому на волю, вона у 1877 році взяла шлюб з артилеристом Хлистовим Проживаючи із чоловіком у фортеці в Бессарабії, де брала участь у «живих картинах» та драматичних виставах, вона несподівано познайомилася з Миколою Садовським-Тобілевичем, що стало для її життя роковим Навесні 1882 року Марія одержала лист від Садовського, в якому він кликав її до новоствореної української театральної трупи М.Кропивницького. дебютувавши на єлісаветградській сцені, після чого Кропивницький одразу запропонував їй контракт. Щоб працювати в театрі, Марія пішла на розлучення з чоловіком, для якого була ще одна причина – фатальне кохання її життя, М.Садовський. Успіх Заньковецької та клопотання її брата Є.Адасовського сприяли скасуванню заборони грати в правобережній Україні та Києві. З 1915 року і до революції Заньковецька переносить свою працю переважно в Одесу, де вона намагається заснувати постійний український театр, і першим кроком для цього було заснування «Товариства українським артистів під орудою І.Мар`яненка». Лише у 1923 році вона ще раз виступила як актриса, проте вже в кіно, у фільмі «Остап Бандура».

Г.Затиркевич. Дівоче прізвище – Ковтуненко. Мріяла про сцену, проте в 1874 році за наказом батьків мусила одружитися з поміщиком Затиркевичем, старшим за неї на двадцять років. В 1882 році аматори підготували виставу «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ`яненка, в якій ніхто з дам не хотів брати ролі Одарки – літньої жінки. Г.Затиркевич зіграла цю роль з шаленим успіхом, що і вирішило її майбутню долю. Цього ж року вона написала М.Кропивницькому і після тривалого листування дістала від нього згоду на виступ в його трупі. Згодом вона працювала і в трупах Садовського, Старицького, Суслова поряд з іншими акторами-корифеями – М.Заньковецькою, М.Садовським, П.Сакаганським тощо. Гастролювала в Одесі, Новочеркаську, Харкові, Воронежі тощо. В кінці 1886 року український театр приїжджає до Петербургу, де має великий успіх, який повторюється і під час гастролей 1890 року. В 1991-92 році Ганна Затиркевич разом з трупою Кропивницького відвідує Варшаву, а в 1898 році на деякий час від’їжджає з другим чоловіком, М.Карпінським, на північний Урал, проте, звідти зрідка навідує петербурзьку сцену. В 1907 році, після смерті чоловіка, повертається на сцену і до 1917 року працює в різних сценічних об’єднаннях. В 1908 році бере на себе керівництво трупою, відвідує з гастролями Чернігів, Конотоп, Кременчук, Олександрію та інші міста. Перенісши в 1919 році тяжкі хвороби, вона на деякий час залишає Київ, оселяється в селі Блошниці на Чернігівщині, де мріє про утворення театрального гуртка. У 1920 році вступає у об’єднання акторів з колишньої трупи М.Садовського, що утворюють в Ромнах український театр. Померла у 1921 році.