Праукраїнське сценічне мовлення театру княжої доби

2 пол. 8 – 1 пол. 12 ст. н.е. Шляхом вивчення літературних пам’яток та фресок можна визначити, що з моментом створення держави Київська Русь з князем на чолі театр набуває двох основних форм: по-перше, продовжується «народна» гілка театру, як і раніше, захована в обрядах і традиціях народних розваг, а по-друге, оформлюється друга гілка, яку можна назвати в певній мірі державною - власне, «княжий театр». Зважаючи на прийняття країною християнства як державної релігії, можемо виділити два основні осередки мистецтва і культури того часу: (монастирі – з відповідною, релігійною тенденцією) та княжі двори, де драматичні дійства в формі розваг для феодальної знаті були звичними, «як є обичай перед князем».

Народний – «скомороший» театр представляв перших «професійних» акторів на території України. Вони були синкретичними у театральних проявах, використовували таки й мовний діапазон: гумористичні і сатиричні монологи і діалоги (часто непристойного змісту); казки; оповідання; епічні твори; сатиричні злободенні імпровізації. Їх виступи біли спрямовані проти феодалів та церковників, за що скоморохи ними переслідувалися.

Княжий театр розвинувся із лицарської пісні. З билин, літописів та «Слова о полку Ігоревім» дізнаємось, що князів-переможців вітали «славою» своєрідні актори – реципатори (автор «Слова…», згадуваний в ньому Боян, згадуваний в галицько-волинському літописі Мітуса) - автори-виконавці, люди високого соціального статусу, високо освічені, наділені мистецькими талантами (речитатив на фоні музичного супроводу). Друга категорія – платні професіонали-співаки на службі у князів («величання» замість речитативу, знижена об’єктивність, пафосність). Третя категорія – княжі скоморохи – весельчаки, блазні, більш «культурні», ніж вуличні.

Середньовічний театр

12 – 16 століття. Принесення в Україну християнства в значній мірі знайшло своє відображення у відповідних адоптаціях первісних українських традицій та прадавніх ритуалів, тоді як в Західній Європі Римо-Католицька церква практично знищила всі язичницькі традиції.

Літургійний театр поступово усуває форми первісного театру, поєднуючи магію слова з переважно статичними сценічними елементами: а) театральні елементи в церковних обрядах; б) театральні вистави, на зміст яких впливає релігійний аспект.

А) публічність, структура храмів створює алюзії до театрального помешкання, словесна дія (свята, пов’язані з водою та рослинами – Водохреща, Чистий четвер, Трійця тощо.)

Б) містерії, мораліте, міраклі.

Український бароковий театр

Кінець 16 – початок 18 ст. Багато фахівців вважають початком розвитку власне українського театру 1619 рік, називають навіть точну дату – 29 серпня 1619 року: «в цей день в містечку Камінці Струмковій, недалеко від Львова, на ярмарку було виставлено дві українські інтермедії, вставлені між діями польської драми Якуба Ґаватовича». Видання цієї драми є першою документальною звісткою про українські твори на сцені (така звістка означає, що це подія звична, отже, далеко не перша).

Основне питання барокової епохи – протистояння світовим стихіям. Фактори впливу епохи на театральне мистецтво: ситуація кордону (територіального, релігійного, мовного, світсько-сакрального, народно-професійного, життєво-мистецького); відкритий тип української культури; барокова видовищність. Періодизація: - шкільний театр; інтермедії; літургійний театр; фольклорна драма; театр балагану.

Шкільний театр. Досвід його був спочатку запозичений українськими культурними діячами з Польщі, проте поступово він зайняв «позицію між світським і сакральним і став першим щаблем у розвитку професійного театру». Більшість драматургічних творів того часу не друкувалося і про них можна дізнатися лише із згадок, які містяться в документах більш пізнього періоду. Основні сюжети:

- п’єси Великоднього і Різдвяного циклу («Різдвяні вірші Памви Беринди», «Слово о збуренню пекла» невідомого автора, «Властотворний образ человеколюбія Божія» М.Довгалевського, «Комедія на день різдва Христова» Д.Тупталенка тощо);

- житійні легенди («Олексій, чоловік Божий»);

- мораліте («Брань чесних добродетелей» Й.Горленка, «Мудрость предвечная» Д.Ростовського тощо);

- історичні п’єси («Володимир» Ф.Прокоповича, «Милість Божа, Україну от неудобоносимих обид лядських через Богдана Хмельницького свободившая» Т.Трофимовича, «Благоутробіє Марка Аврелія» М.Казачинського тощо).

Тексти п’єс створювалися здебільшого викладачами та священиками за виробленими канонами. Відбувалося чітке розрізнення жанрів, особливо наголошувалося на відповідному мовленні. Однією з найранніших форм сценічного мовлення у шкільному театрі були віршовані діалоги. У втіленні шкільної драми юні «актори», на відміну від досить стриманої зовнішньої виразності, активно використовували можливості свого голосу. підписи укладача чи переписувача тексту передавалися в незвичній графічній формі, наприклад, у формі анаграми: «Михайло Мокрієвич – «Ах, мой ли меч крові».

Інтермедії – невеличкі жартівливі сценки, які розігрувалися між актами основної п’єси, або окремі сценки, пов’язані зі змістом драми або (частіше) самостійні, незалежні від сюжету головної п’єси – створювали талановиті учні, дотримуючись лише покликів свого хисту. Інтермедії були обов’язковим компонентом українського барокового театру. Найстарші відомі нам українські інтермедії створювалися при польській шкільній драмі і за рівнем літературних вимог трохи перевищують інтермедії кінця 17 ст., комізм яких більш схожий до карикатури. Основні сюжети:

• картини побуту різних соціальних верств населення (наприклад, інтермедії до драм Гаватовича);

• взаємовідносини українців з іншими народами, особливо часто зустрічаються іронічні описи зіткнень з поляками («Комедія уніатів з православними» тощо);

• «шкільні» сюжети – скраги на шкільне життя, або, навпаки, теми безтурботності школяра («Синаксара», «На пам'ять пиворізам об ізобліченії сивухи» тощо).

Персонажами інтермедій, відповідно до правил шкільної поетики, були звичайні люди, що належали до найрізноманітніших верств населення (дід, баба, шляхтич, шинкар, піп, ксьондз тощо) та різних національностей (українець, москаль, поляк, німець, циган, єврей тощо).

Інтермедія, яка пережила шкільні вистави, заборонені наприкінці вісімнадцятого століття, існувала і поза стінами учбових закладів, поступово стаючи елементом народного театру – необхідним щаблем на шляху до українського професійного театру.

Літургійний театр барокового періоду є результатом закономірного розвитку середньовічного театру.У стінах храму театр знов повернувся до обряду Проіснувавши певний час виключно у церковному середовищі, літургійна драма розростається і починає поступово витіснятись із суто сакрального простору – започатковується жанр, що дістав поширення в усіх європейських країнах, а зокрема і в Україні – містерія. В Україні пасхальний цикл був розвинений більше, ніж різдвяний, якому, навпаки, більше приділяється уваги в католицьких країнах.

Особливою формою літургійного театру було втілення жанру мораліте. В українських мораліте тематичну основу складають здебільшого агіографічні сюжети (про життя святих – Святої Катерини, Олексія, чоловіка Божого тощо). Досить велику долю складають сюжетні притчі про Лазаря і багатія.

Тематика більшості українських народних драм була близькою до подій церковного календаря, що співпадали з кінцем року, особливо Різдвом – тогочасна українська народна драма входила до складу колядування. Тому українську фольклорну драму другої половини ХІХ – початку ХХ століття ще називають «різдвяною драмою».

«Цар Максиміліан» та близько до неї драма «Цар Ірод» показує конфлікт царя із сином через небажання останнього перейти до іншої віри і/або перебування серед розбійників. Театр балагану став прямим нащадком мистецтва скоморохів, отже, за формою він практично не відрізнявся від скоморошого театру: виступи на майдані – вистави інтермедій та сатиричних сценок, що висміювали певні соціальні верстви, а також різного роду діалогів та монологів. Але внаслідок накопичення специфічного «професійного» досвіду виробляються певні традиції подачі сценічного матеріалу основою видовища поступово стає писаний текст, зменшується ступінь імпровізаційності. Важливим новоутворенням в сценічному мовленні стає особлива форма – «закличка»: за півгодини до балаганної вистави з’являвся закликач, який досконало володів мистецтвом каламбуру та імпровізації. Згодом рівень майстерності акторів балаганного театру помітно зростає. Розширюється репертуар: ставляться твори професійної драматургії, здебільшого російської (п’єси Сумарокова, Княжніна, Верьовкіна тощо), а також перекладні (Гольдоні, Мольєр тощо). Саме тут народний театр починає перетинати межу, що відділяє його від професійного Балаганний театр поступається цирку, який в мистецтві клоунади прямо наслідує його традиції.