Золотий перетин в естетиці античності

При аргументації ролі почуттів у формуванні предмета естетич­ної науки привертає увагу і правило «золотого перетину».

Правило «золотого перетину» – геометричне, ма­тематичне співвідношення пропорцій, за якого ціле так відноситься до своєї більшої частини, як більша до меншої. У геометризованій формі цей принцип мав вигляд співвідношення 5:8=8:13=13:21=21:34.

Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геомет­рична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, відмічені пропорційністю, справляють приємне зорове враження. Пар­фенон Стародавньої Греції, мармурові колони якого ділять увесь храм за принципом «золотого перетину», – чи не найпереконливіший зразок його практичного застосування.

В епоху Відродження також правило «золотого перетину» роз­глядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису і скульптури. Теоретики й митці епохи Відродження намагалися знайти «абсолют­ну», «ідеальну» геометричну основу краси.

Типовим при цьому є трак­тат відомого італійського математика Луки ПАЧОЛІ (бл. 1445– 1509) «Про божественну пропорцію». Теоретик стверджував, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів».

Віддаючи належне правилу «золотого перетину», слід зазначити також помилковість його абсолютизації, адже сліпе слідування «геометризованій» красі механізує це складне поняття; пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звернення до правила «золотого перетину» потрібне для того, щоб наголосити на значенні зору в формуванні естетичного почуття. Відомо, що існує кілька гіпотез, які пояснюють, чому саме співвідношення 5 : 8 є математичною основою тлумачення про­порцій.

Серед різних гіпотез виділимо точку зору, згідно з якою про­порція 5 : 8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини обома очима. Ця гіпотеза дає змогу стверджу­вати, що свідомо чи інтуїтивно греки дійшли до «золотого перетину» через природжені можливості людського ока, і природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуття пропорцій і гармонії.

Лекція 3 доба середньовіччя Естетика Візантії та західноєвропейського середньовіччя

Після розпаду античного світу традиції античної естетики продовжували розвиватися у Візантії. Візантія як держава виникла в 4 ст., проіснувала понад тисячоліття, і перестала існувати в середині 15 ст.

Цей період позначений значним впливом християнства, яке не могло придумати для себе нового категоріального апарату, однак переінакшило основні ціннісні орієнтири, поламало природні ідеали людського життя і породило нові духовні ідеали, які увійшли в суперечність з виробленими традиційними уявленнями про етику та естетику, і взагалі заперечили саме Життя. Найбільшим святотатством цієї християнської культури стали подвійні стандарти проповіді та реального життя священнослужителів і церкви.

Нові христ. Стандарти:

• рівність і братерство;

• любов до ближнього;

• упокорення долі; приниження перед властьімущими;

• упослідження тіла заради порятунку душі;

• фанатичне заперечення, аж до фізичного знищення, язичницьких діячів та культурних цінностей.

Антична культура оголошується “витвором диявола” (папа Григорій І, Тертулліан, Татіан та ін автори).

Однак, на ранніх етапах Середньовіччя християнській культурі ще сильно протистоять Юстин, Климент Александрійський, Боецій, Цельс та ін. Християнські канони ще тільки починають вироблятися, тому все ще ідеї черпають з античності.

Видатною памяткою філософської думки цього періоду є “Ареопагітики” (зазвичай так називають чотири твори: “Про божественні імена”, “Таємниче богословя”, “Про небесну ієрархію”, “Про церковну ієрархію”, що були представлені на Константинопольському соборі в 532 р.). Ці твори приписують напівміфічному Діонісію (нібито сподвижнику св. Павла). Ці твори були канонізовані й справили вплив на подальшу філософську думку Візантії.

Головні ідеї Ареопагітиків:

• Ідея про еманацію краси,

• Вчення про Світло,

• Вчення про Любов,

• Естетика подана як вчення про Божественну красу,

• Вчення про ієрархію образу: 1) Логос (Бог), 2) розум, 3) душа людини, 4) витвір мистецтва (статуя та ін. Зображення Бога) – Климент Александрійський.

726-843 рр. – період іконоборства – як найголовніша проблема духовної культури. Противники ікон спиралися на постулат Біблії про те, що Бог є дух, його ніхто не бачив і на вказівку “не сотвори собі кумира”. Іконоборці відкидали антропоморфне зображення Ісуса.

Серед захисників зображень був візантійський богослов, філософ і поет Іоанн Дамаскін (700-750 до н.е.). Він написав працю про релігійні зображення, що містила теорію образу “Три захисні слова проти отвергаючих святі ікони”, де стверджує, що ікона є відтворенням божественного архетипу. Тому, коли люди вклоняються образу, вони вклоняються не матеріалу, з якого створено ікону, а тому, хто на ній зображений, бо честь, яка віддається образу, переходить на першообраз. Він розрізняє 6 видів образів:

1. образи природні – ті що виникли за “природою” – син Божий як видимий у невидимого отця;

2. “приречення” - задум усього універсума в Бозі, тобто ідеальний прообраз усього світу;

3. образ, створений Богом, тобто людина “за подобою” Бога;

4. символічні або алегоричні образи;

5. знакові образи;

6. миметичні (від мимезис – імітація) зображення, проти яких виступала партія іконоборців.

Серед діячів західної церкви значне місце відводять творчості Августина Аврелія Блаженного (354-430), твір якого “Про град Божий” подає погляди християнських апологетів на культуру. В основі християнської естетики ін вбачає суперечність “двох градів” – божественного і земного. Головним ідеалом визнає блаженство, що означає безкінечну насолоду абсолютною духовністю, істиною, вищим благом і вищою красою як чимось єдиним і неподільним. По суті – вчення дуже далеке від реального людського життя.

Яскравим представником середньовічного еститики вважають Фому Аквінського (1225-1274). Він зробив синтез арістотелізму і християнства, побудований на гармонії віри і розуму. Він також використовує категорії Арістотеля: матерія і форма, телесне і духовне.

Естетичні вчення Середньовіччя були значною мірою теологічними, відзначалися абстрактністю, спекулятивністю, схоластичністю. Вона перебувала під пильним контролем і впливом церкви, фактично знищивши світське мистецтво (визнавала його гріховним).