2.Споживання і заощадження національного доходу в україні

2.1. Фонд споживання

Споживання національного доходу утворює так званий фонд споживання. У вартісній формі фонд споживання – це сума всіх доходів населення. Які використовуються на придбання товарів народного споживання, послуг, духовних та соціальних благ. А також надходження в заклади й організації сфери нематеріального виробництва. що обслуговують населення[1.с.402].В натурально-речовій формі фонд споживання – це маса натуральних, духовних та соціальних благ, призначених для споживання та обслуговування процесу споживання[1.с.402].

Відповідно до такого змісту фонд споживання виконує такі функції: а) задоволення нормальних поточних потреб людей(без чого не можливе розширене відтворення людства); б) задоволення зростаючих потреб людей у зв’язку з абсолютним приростом населення (інакше неможливе розширене відтворення людського суспільства); в)задоволення потреб додаткової робочої сили, що надходить у виробництво в зв’язку з його розширенням. При чому мова йде не лише про задоволення особистих потреб у споживанні, а й про обслуговування населення культурно-освітніми та учбово-науковими закладами, службами охорони здоров’я, управління і т.д. Названі функції зумовлюють структуру фонду споживання

Структура фонду споживання включає в себе:

- особисте споживання населення;

- матеріальні витрати в закладах, що обслуговують населення;

- матеріальні витрати в закладах науки, культури, освіти та ін.;

Найбільшу питому вагу у фонді споживання займає особисте споживання населення. Зокрема, в 1990р. в Україні воно складало 85,3%. У сучасних умовах, коли йде звуження соціальних функцій держаи, питома вага особистого споживання у фонді споживання зростає. Так, 1996р.вона сягнула вже за 90%.

Таким чином, національне виробництво лише тоді буде функціонувати нормально, коли, з одного боку, фонд споживання в процесі розподілу й перерозподілу національного доходу буде заповнюватись такою кількістю споживчих товарів і послуг, яка задовольнятиме сукупні потреби суспільства, а з іншого, населенню буде забезпечений такий рівень доходів, який дасть можливість ці товари і послуги придбати.

Доходи – це грошові або натуральні надходження для задоволення своїх потреб[1. с.403]. Доходи за характером надходжень поділяються на економічні й соціальні.

Економічними доходами є такі доходи, які отримуються на основі права власності на певний фактор виробництва: робочу силу, засоби виробництва, землю, грошовий капітал, інтелект. Ці доходи виступають як економічна форма реалізації права власності на капітал для своїх власників.Згідно з теорією Ж. Б. Сея - трьох факторів виробництва – (праця, земля, капітал), кожному з названих чинників відповідає своя форма доходу: праці – заробітна плата, капіталу – прибуток, землі – рента.

Теорія факторів виробництва створена була на спростування висновку, зробленого щеА.Смітом про те, що творцем усіх цінностей є праця («праця – батько багатства») – Ж.Б.Сей доводив, що окрім праці, така ж роль у створенні багатства належить також капіталу й землі. І в цьому аспекті теорія трьох факторів виробництва не витримує критики. Але якщо розглядати працю, капітал і землю не як це робить Сей, а з позиції власності, то можна стверджувати, що в умовах ринкової економіки власність на ці фактори породжує право на привласнення форм доходу (рис.2.1)

Проте з такого висновку не повинно складатись враження, що існує багато джерел доходів. Доходи дійсно виступають у найрізноманітніших формах залежно від власності на той чи інший фактор виробництва. Матеріальна основа й форми економічних доходів населення зображені на рисунку (2.1).

Робочу силу

зарплата

капітал

Прибуток, девідент, процент

Власність на

Форми доходів

землю

рента

Інтелект

гонорар

Рис.2.1. Матеріальна основа й форми економічних доходів населення.

Соціальні доходи – такі,що надходять від держави через суспільні фонди споживання, трансфертні платежі тощо, незалежно від трудового внеску або участі у підприємницькій діяльності. Формами таких доходів можуть бути: компенсації по безробіттю,виплати по соціальному страхуванню, допомоги малозабезпеченим, багатодітним, пенсії тощо.

Також доходи поділяють на: трудові – одержанні від участі в праці на підприємницькій діяльності [2.с.215]; нетрудові – які не залежать від трудових зусиль (дивіденди, проценти, доходи від власності та ін. ) [2.с.215]. Ця класифікація поступово починає входити і в нашу економічну практику в міру формування приватного сектора економіки. У реальному житті конкретними каналами, по яких наповнюється вартісний зміст фонду споживання, є заробітна плата, доходи від підприємництва й суспільні фонди споживання. В даній темі розкриємо зміст заробітної плати й суспільних фондів споживання.

Заробітна плата виступає основною формою розподілу частини національного доходу, що йде на споживання. Що ж ми під нею розуміємо? В загальному (а тому поверховому) визначені заробітна плата - це сума грошей, яку наймач виплачує робітникові за виконану роботу згідно з їх взаємною домовленістю[1.с.405]

Тривалий час у нашій економічній літературі переважала точка зору, згідно з якою заробітна плата розглядалась як частка робітника в загальнонародному фонді споживання, що виділялася державою на оплату праці відповідно до її кількості й якості. Згодом зарплата стала розглядатися як частка в доході підприємства або суспільства (фонд зарплати, фонд матеріального заохочення), яка знову ж таки розподіляється між робітниками за працею. Недоліком таких визначень сутності заробітної плати було те, що вона прив'язувалась до створеного продукту, розглядалась як його частка, залежала від його величини, виступала його своєрідним "залишком", який розподілявся "за працею".

В дійсності ж, хоча заробітна плата і є, врешті решт, часткою фонду споживання, але часткою, незалежною від його величини, формуючою його. Так само, як у вартості продукту підприємства вона є не "залишковою", а його складовою частиною, тому що виникає не після реалізації продукції у сфері обігу, а в процесі виробництва товару. Це, по-перше.

По-друге, така невизначеність в теорії дозволяла й досі дозволяє відповідним органам державного управління працею довільно встановлювати розміри зарплати без будь-якого наукового обгрунтування й без урахування об'єктивно зумовленого рівня потреб різних груп населення, які відрізняються одна від одної рівнем розвитку робочої сили й відповідно величиною затрат суспільної праці на її відтворення. В результаті в організації оплати праці виникли багаточисельні диспропорції, одна з яких - відносно високий рівень зарплати робітників (навіть з низькою кваліфікацією) порівняно з оплатою праці інженерно-технічних, наукових працівників.

Третє. Ніякого зв'язку з затраченою працею заробітна плата практично не має й не може мати. Зв'язок цей обставляється лише формально. І видно це з того, що:

а) величина коштів, призначених для виплати зарплати (фонд зарплати), визначається не тоді, коли буде створений продук, і відбувається його реалізація, а до початку виробництва;

б)робітник отримує зарплату навіть у тому випадку, коли він не працював (з виробничих або інших причин) протягом частини або всього робочого дня; Особливо яскраво це проявляється в сучасних умовах, коли зарплата виплачується через декілька місяців після виконання роботи;

в) нарешті, праця не може бути мірилом зарплати тому, що вона сама вартості не має. Праця утворює вартість товару. Однак, сама вона вартості й відповідно ціни не має й не може мати тому, що це процес, в якому йде використання робочої сили, в результаті якого й утворюється вартість.

Факторами, які перетворюють ціну робочої сили в зарплату й створюють видимість, що це плата за працю, є: тарифна система; пов'язування зарплати з тривалістю праці (при відрядній оплаті з кількістю виробленої продукції); виплата зарплати після закінчення процесу праці.

Чим викликана така плутанина в теорії й практиці визначення заробітної плати? Пояснити це можна наступними обставинами:

1. Довгий час проблема існування товарного виробництва при соціалізмі була спірною. Навіть тоді, коли товарно-грошові відносини були визнані органічною складовою частиною соціалізму, ставленця до їх розгортання було досить обережним.

2. Основою збудованої економічної системи, яку називали соціалізмом, вважалася суспільна власність на засоби виробництва (в дійсності вона виродилася в державну, а це зовсім інше ), яка передбачає, що всі члени суспільства є її співвласниками. Отже, кожен працюючий на суспільному підприємстві працює на себе. Тому такого поняття, як наймана праця, не існує. Не може ж господар сам до себе найматися на роботу.

3. Перша й друга обставини породили третю. Якщо немає найманої праці, значить не існує купівлі-продажу робочої сили, яка перестає бути товаром; не будучи товаром, робоча сила не має вартості. Це означає, що зникає об'єктивна основа заробітної плати, тобто, що вона є грошовим вираженням вартості робочої сили. Тому в пошуках іншої основи заробітної плати й заплуталась наша теорія і практика.

І стала зарплата і не платнею за робочу силу, і не доходом, який одержує власник засобів виробництва, а чимось третім, у чому й досі розібратися не можуть, хоча написані з приводу цього не одна кандидатська й докторська дисертації.

Ігнорування наявності найманої праці, робочої сили як товару не скасовувало дії закону вартості взагалі й закону вартості робочої сили зокрема. Це об'єктивні закони, вони діяли, пробивали собі дорогу, але вже у спотворених формах (різні доплати до зарплати, незаконні премії, 13-та зарплата, приписки), що вносило певний дисонанс в існуючу офіційну систему організації оплати праці. І тому, щоб якось вийти з протиріч, що виникали, владні структури постійно "вдосконалювали" систему оплати: то вводячи різні доплати, то орієнтуючи оплату на кінцевий результат і т.д.

Отже, єдино "справедливим" варіантом визначення рівня заробітної плати в умовах ринкової економіки є визначення її на основі вартості робочої сили, яка склалася в даному регіоні, в даних умовах і в даний час. Такий підхід свідчить про те, що: по-перше, рівень заробітної плати не може бути сталим, він постійно змінюється зі зміною умов життя, виробництва і т.д.; по-друге, не може бути однаковим рівень заробітної плати для одних і тих же спеціалістів в різних регіонах, кліматичних поясах; по-третє, рівень заробітної плати може змінюватись при зміні умов про дажу робочої сили (попит і пропозиція).

Розподіл національного доходу відбувається також через суспільні фонди споживання. Ця форма розподілу зумовлена, по-перше, необхідністю соціального захисту населення, особливо його малозабезпечених верств, по-друге, необхідністю задоволення тих потреб, які суспільство розглядає як найбільш суспільне значимі й тому прагне забезпечити однаковий доступ до них усіх своїх членів. Це освіта, охорона здоров'я, культура тощо. Вперше система соціального захисту населення у вигляді безплатного навчання, медичного обслуговування, соціального страхування, оплачуваних відпусток і т.д. склалася в колишньому СРСР. Згодом, особливо після другої світової війни, соціальна інфраструктура (фінансування якої значною мірою здійснюється з державного бюджету) стала швидко розвиватися і в розвинутих країнах капіталістичного світу.

Суспільні фонди споживання за своїм функціональним призначенням поділяються на дві групи: а)фонди суспільного задоволення потреб; б)фонди непрацездатних. «Рис 2.1.»

Види

Фонди непрацездатних

Фонд суспільного задоволення потреб(безплатні послуги)

Пенсійне забезпечення

Допомога тимчасово непрацюючим

Служба охорони здоров'я

Освіта

Допомога безробітним

Житлово-комунальне господарство

Допомога на дітей, інвалідам, малозабезпеченим

Культурно-освітні заклади

Рис.2.1. Види суспільних фондів споживання

Фонди першої групи передбачають створення приблизно рівних умов для всіх членів суспільства в задоволенні особливо значимих, з точки зору суспільства, соціальних потреб. Тому їх задоволення не ставиться в залежність від рівня оплати праці й має не адресний, а, як правило, колективний характер. Що ж стосується фондів для непрацездатних, зокрема, пенсій, то при їх розподілі враховується трудовий стаж, величина заробітної плати, яка отримувалася до цього. Ці фонди розподіляються в грошовій формі й переходять в особисту власність.