Тональна аудіометрія

Більш точним методом, ніж дослідження слуху мовою чи камертонами, є аудіометрія. її виконують за допомогою спеціального прилада - аудіометра, який може створювати (генерувати) чисті тони різної частоти (висоти) та інтенсивності (гучності) При дослідженні хворий слухає генеровані аудіометром звуки через спеціальний повітряний телефон - по повітряній провідності, або через тканинний телефон - по тканинній провідності. Поступово знижуючи інтенсивність генерованого тону, визначають поріг чутливості - той найтихіший звук, який ще чує пацієнт на кожній з частот (від 125 до 10000 Гц). Це визначають окремо для повітряної і тканинної провідності. Дані про такі пороги у вигляді двох кривих наносять на спеціальну графічну сітку - аудіограму, де по горизонталі відкладена частота генерованого тону (в герцах), а по вертикалі - інтенсивність сприйнятого хворим звуку на цій частоті (в децибелах). У нормі криві як повітряної, так і тканинної провідності повинні розміщуватись на аудіограмі біля рівня 0 дБ на всіх частотах (горизонтально).

При ураженні звукопровідної системи (сірчана пробка, гострий чи хронічний середній отит тощо) крива тканинної провідності залишається приблизно на рівні 0 дБ (як у нормі), а крива повітряної провідності знижується; різниця між кривими повітряної та тканинної провідності називається повітряно-тканинним інтервалом.

При ураженні звукосприймальної системи (нейросенсорна приглухуватість), криві як повітряної, так і тканинної провідності знижуються приблизно на однакову величину так, що йдуть одна біля одної. При змішаному ураженні (порушення і звукосприйняття, звукопроведення) обидві криві знижуються, але крива повітряної провідності знижується на більшу величину так, що проходить нижче кривої тканинної провідності.

Імпедансна аудіометрія

Необхідні засоби:

1. Імпедансометр.

2. Бланки імпедансограм.

Імпедансна аудіометрія — об'єктивний спосіб визначення слухових порушень, а також зміни тиску в барабанній порожнині та наявності в ній рідини чи зрощень. Імпедансометрія грунтується на реєстрації звукових подразнень (стимулів), посланих до барабанної перетинки і відбитих від неї. Виявлено, що здатність барабанної перетинки поглинати чи відбивати звукову енергію залежить від її імпедансу (опору), який, у свою чергу, пов'язаний з багатьма факторами (різниця тиску повітря в зовнішньому слуховому проході й у барабанній порожнині, зміни барабанної перетинки і в барабанній порожнині тощо). Дослідження проводять таким чином: у зовнішній слуховий прохід герметично вводять обтуратор, який має три канали і тому одночасно: 1) змінює у слуховому проході тиск від -400 до +400 мм водн. ст.; 2) генерує звукові коливання заданої частоти 125-10000 Гц; 3) реєструє відбиті від барабанної перетинки звукові коливання. У момент, коли тиск у зовнішньому слуховому проході буде дорівнювати тиску в барабанній порожнині, барабанна перетинка найкраще коливатиметься і ці коливання реєструватиме імпедансометр. Це дає можливість визначити стан (імпеданс) барабанної перетинки та зміни у барабанній порожнині - наявність ексудату, розрив ланцюга слухових кісточок тощо.

Імпедансометрія дозволяє також визначити рефлекторне скорочення внутрішньовушних м'язів (акустичний рефлекс), оскільки при інтенсивних звуках (понад 80 дБ) ці м'язи скорочуються, щоб запобігти ушкодженню внутрішнього вуха надмірними звуковими подразненнями. Такі скорочення м'язів можна зареєструвати під час дослідження і в певних межах визначити стан слуху обстежуваного. Отже, імпедансометрія дає змогу отримати об'єктивну інформацію про функціональний стан різних ланок звукового аналізатора.

ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕСТИБУЛЯРНОЇ ФУНКЦІЇ

Дослідження вестибулярної функції починають з опитування та огляду хворого, а також застосовують спеціальні (вестибулярні) проби. Звичайно хворі із захворюванням вестибулярного апарату скаржаться на запаморочення, нестійкість, хитку ходу, іноді - нудоту та блювання. У таких пацієнтів можуть спостерігатись ністагм, розлади координації, рівноваги тощо.

Спонтанний ністагм (ритмічні посмикування очей) виявляють при погляді на палець дослідника, який розміщують на відстані 50-70 см від очей хворого прямо перед ним. Однією рукою дослідник тримає підборіддя пацієнта, щоб той не рухав головою Палець іншої руки спочатку розміщують по центру зору хворого, фіксуючи його погляд на пальці дослідника, та повільно переміщають: горизонтально - в один бік, а потім в інший; вертикально - спочатку вгору, потім вниз. Хворого просять дивитись на палець, що рухається, відводячи очні яблука по черзі у різні боки за пальцем дослідника. При цьому оцінюють стан очей у положеннях крайнього відведення та по центру. В нормі буває тільки установочний ністагм - поодинокі посмикування очних яблук, після яких око займає нерухоме фіксоване положення. При порушенні функції вестибулярного аналізатора виникають самовільні посмикування очей у горизонтальному чи дугоподібному напрямках (горизонтальний чи горизонтально-ротаторний ністагм).

Для дослідження функції півколових каналів виконують обертову, калоричну та пресорну проби.