1946-1947 Рр. - голод в Україні;

квітень-липень 1947 р. - операція «Вісла».

Поняття та терміни:

«операція «Вісла» - злочинний захід польського комуністичного режиму проти українського населення на окупованих Польщею українських етнічних землях 1947. Полягав у примусовій депортації (виселенні - Авт.) українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на території у зх. та пвн. частині Польської держави, що до 1945 належали Німеччині. Акт геноциду проти українського народу.

«ждановщина» - політика масових репресій проти творчої інтелігенції.

«космополітизм» (відсутність патріотизму) – теорія, що проповідує байдуже ставлення до історії свого народу, своєї Батьківщини, національної культури

«лисенківщина» - політика масових репресій проти вчених-генетиків,

Персоналії:

МАНУІЛЬСЬКИЙ ДМИТРО ЗАХАРОВИЧ [парт. псевд. - “Мефодій”, “Фома”, “Іван Безграмотний”; 21.9(3.10) 1883 - 22.2.1959] - радянський державний та партійний діяч, академік АН УРСР (з 1945). Н. ус. Святець Кременецького повіту Волинської губернії (тепер Мануїльське Теофіпольського р-ну Хмельницької обл.). 31903 навчався в Петербузькому ун-ті. В цьому ж році став членом РСДРП. У 1905-06 займався агітаційно-пропагандистською діяльністю в Петербурзі. В 1906 за участь у Кронштадтському повстанні матросів заарештований і засуджений до 5-річного заслання в Якутію. Втік з Вологодської тюрми до Києва. З 1907 - член Київського комітету РСДРП. Восени 1907 емігрував у Париж. У 1911 закінчив юридичний ф-тет Сорбонського ун-ту. В 1912-13 нелегально перебував у Петербурзі і Москві, згодом знову емігрував закордон. У травні 1917 повернувся у Росію. Після жовтневого більшовицького перевороту 1917 М. - член колегії Наркомату продовольства РСФРР. З травня 1918 - заступник голови більшовицької делегації на мирних переговорах з Україною. 12.6.1918 М. разом з X. Раковським підписав умови прелімінарного миру з Українською Державою. В 1918 висланий ЦК РКП(б) для організації більшовицького руху в Україні. Деякий час був близький до фракції т. зв. федералістів КП(б)У (очолював Ю. Лапчинський, виступали за утворення рівноправного федеративного союзу між УСРР і РСФРР). У 1919-20 - член Всеукраїнського ревкому, в 1920-22 -народний комісар землеробства УСРР. У 1920-21 М. - учасник польсько-радянських мирних переговорів у Ризі (див. Ризький мирний договір 1921). З грудня 1921 протягом незначного часу - перший секретар ЦК КП(б)У, редактор газети “Комуніст”. У 1920-23 і 1949-52 - член політбюро ЦК КП(б)У, з 1924 - член президії. В 1928-43 - секретар виконкому Комінтерну, голова делегації ВКП(б)У в Комінтерні, один з провідників сталінської політики терору в апараті Комінтерну та закордонних компартіях. У липні 1944 призначений заступником голови Раднаркому УРСР і народним комісаром закордонних справ УРСР. У квітні 1945 очолював українську делегацію на міжнародну конференцію у Сан-Франціско (оформила створення ООН) та на Паризькій мирній конференції 1946. Брав участь у роботі перших сесій Генеральної Асамблеї ООН, на яких виступав з промовами, спрямованими проти діяльності української еміграції. В 1945-46 М., виступивши, ініціатором, ідеологом і керівником нової кампанії боротьби проти “українського буржуазного націоналізму”, розгорнув широкомасштабну акціію по переслідуванню й цькуванню української інтелігенції, зокрема, найвідоміших тогочасних істориків М. Петровського та І. Крип'якевича, письменників О. Довженка, В. Сосюру, Ю.Яновського, М. Рильського та ін. У 1946-53 М. - заступник голови Ради Народних Міністрів УРСР. Помер і похований у Києві.

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918-1995 рр) народився в слободі Сухій Кобеляцького району Полтавської області в селянській родині. Після закінчення семирічної школи працював в редакціях районних газет. Закінчив Харківський технікум журналістики ім. М. Островського, навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету ім. О.М. Горького, закінчив Дніпропетровський державний університет, навчався в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР, працював головним редактором журналу "Вітчизна". О.Т. Гончар учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави ІІІ ступеня та ін. Літературну діяльність розпочав у студентські роки. Друкуватись почав на сторінках українських літературних журналів та дніпропетровської обласної газети "Зоря". Перший роман-трилогія "Прапороносці" (кн. 1 – "Альпи", 1946; кн. 2 – "Голубий Дунай", 1947; кн. 3 – "Злата Прага", 1948) витримав понад 150 видань мовами народів колишнього СРСР та зарубіжних країн. Твори О. Гончара "Альпи", "Голубий Дунай", "Злата Прага", "Людина і зброя" відзначенні державними нагородами. Життя та творчість Олеся Гончара тісно пов'язані з Таврійським краєм. На матеріалі степового краю ним створені оповідання, новели, статті, а також романи й повісті: "Таврія", "Перекоп", "Тронка", "Берег любові", "Бригантина", "Чари – комиші", "На косі". У творах змальовані події дожовтневого періоду і громадянської війни, проблеми степових сіл і всього світу, повсякденний педагогічний подвиг та духовна краса сучасників, нелегкі долі і славні трудові звершення. Герої О. Гончара – прості трудівники, які задумуються над сенсом життя, над призначенням людини, причетністю до історії краю. Широка географія нашого краю постає з творів митця: Каховка, Нова Каховка, Чаплинка, Асканія-Нова, Хорли, Берислав, Гола Пристань, Цюрупинськ, Херсон... Мешканцями Херсонщини О. Гончар неодноразово обирався депутатом до Верховної ради України та колишнього СРСР. Він часто бував у різних колективах області, зустрічався з робітниками, колгоспниками, представниками інтелігенції, з молодими виборцями, студентами. О.Т. Гончар був ініціатором створення Херсонського відділення спілки письменників, сприяв будівництву у Херсонської обласної наукової бібліотеки, яка нині за рішенням уряду носить його ім'я. При обласній книгозбірні створено "Гончарівську вітальню", де зібрано цікаві матеріали про життя та творчість письменника. Твори О.Т. Гончара перекладені на багато мов народів світу. Гончар Олесь Терентійович член Спілки письменників України з 1946 року. Указом Президента України від 14 липня 2005 року йому присвоєно звання Герой України. До бібліографічного списку включено літературу, в якій йдеться про зв'язок письменника з Херсонщиною.

СЛІПИЙ ЙОСИФ (Сліпий-Коберницький-Дичковський; 17.8.1892-7.9.1984)-визначний український церковний діяч, патріарх Української греко-католицької церкви, кардинал (з 1965). Н. у с. Заздрості Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. Закінчив Тернопільську українську гімназію. У 1911 вступив до Львівської духовної семінарії та студіював у Львівському ун-ті. Восени 1912 митрополит А.Шептицький направив С. на навчання до Інсбрукського ун-ту (Австрія). У 1918 захистив докторську дисертацію з теології “Навчання візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю”. 30.9.1917 митрополит А.Шептицький висвятив С. у сан священика. У 1920-х роках продовжував богословську освіту у римських ун-тах Грегоріанум, Анжелікум та в Орієнтальному інституті. У 1924 в ун-ті Грегоріанум здобув ступінь “магістер агрегатує” з догматики. Володів грецькою, латинською, італійською, німецькою, англійською та французькою мовами. Після повернення на батьківщину С.Й. викладав богослов'я (догматики) у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, редагував науково-богословський квартальник “Богословія”, став одним з організаторів і був довголітнім головою Богословського наукового товариства (засн. 1922). З 1926 - ректор Львівської духовної семінарії, яку реорганізував у 1928 в Греко-католицьку богословську академію. С.Й. був редактором та керівником цілого ряду видань, серед яких: “Видання Богословії”, “Праці Богословського наукового товариства”, “Праці Греко-католицької богословської академії”, “Аскетична бібліотека Греко-католицької духовної семінарії”, “Дзвони”, “Нива”, “Мета”. Брав участь у наукових з'їздах, конференціях та з'їздах (у Велеграді, Празі, Пінську та ін.). Цікавився українським мистецтвом, створив музей церковних мистецтв при Богословській академії. У 1930 обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. 31926 С.Й. - член-куратор Українського національного музею у Львові, аз 1931- заступник голови Українського католицького союзу. У 1935 митрополит А.Шептицький призначив його соборним крилсшанином Архікатедрального собору св. Юра та архідияконом Львівської митрополичої капітули. У 1936 організував унійний з'їзд у Львові. Здійснив ряд подорожей країнами Західної Європи та паломництво до Святої Землі.

Після початку Другої світової війни 1939-45 і встановлення радянської влади у Галичині митрополит А.Шептицький, враховуючи свій вік, стан здоров'я та наростання антицерковних репресій, призначив С. своїм коад'ютором (помічником з правом наступництва). 25.11.1939 С. був іменований архієпископом Серрейським (висвячений таємно 21.12.1939). Після смерті митрополита А,Шептицького 1.11.1944 С. став митрополитом галицьким, архієпископом львівським та єпископом кам'янець-подільським. Однак уже 11.4.1945 він разом з усіма іншими єпископами Української греко-католицької церкви, що перебували у Галичині, був заарештований. Тривалий час доля митрополита була невідомою, і лише в березні 1946 оголошено, що митрополит С. звинувачений у “ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами” і засуджений військовим судом у Києві до 8 років ув'язнення. До значних термінів ув'язнення засуджені й ін. єпископи: Н.Будка та І.Лятишевський -до 8 років, Н.Чарнецький-до 5 років, Г.Хомишин -до 10 років. У березні 1946 відбувся т. зв. Львівський собор, який проголосив ліквідацію Греко-католицької церкви та “возз'єднання” з Московським патріархом (див. Львівський собор 1946). Незважаючи на неодноразові пропозиції про перехід на православ'я і обіцянки повернення на львівський митрополичий престол, С. залишився вірний єдності з Апостольською столицею, що стало причиною нових судових процесів над митрополитом (1953, 1957, 1962). Перебуваючи у мордовських та сибірських таборах (всього 18 років), С. намагався підтримувати зв'язки з духовенством та вірними церкви в підпіллі і в міру можливостей виконувати свої архіпастирські обов'язки.

У 1963 завдяки виступам на захист С. Папи Римського Іоана XXIII, Президента США Дж.Кеннеді та ін. відомих політичних і громадських діячів країн світу митрополита звільнено з ув'язнення і вислано за межі СРСР. 9.2.1963 прибув до Рима. 23.12.1963 Апостольська столиця визнала, що галицький митрополит - глава Української греко-католицької церкви має статус Верховного Архієпископа. У грудні 1963 призначений членом Конгрегації Східних Церков, а 25.1.1965 Папа Римський Павло VI надав йому титул кардинала католицької церкви.

Перебуваючи в Римі, С. багато уваги приділяв питанням поліпшення організаційної структури УГКЦ, відновленню її самоуправного устрою. Митрополит взяв участь у Другому ватиканському соборі і в своєму виступі на ньому 11.10.1963 запропонував утворити помісну Українську католицьку церкву на чолі з патріархом. Синод УГКЦ 1969 ухвалив патріархальний устрій церкви, і восени 1975 С. коронувався титулом Патріарха. У березні 1980 Папа Римський Іоан Павло II був присутнім на засіданнях синоду, а наступний синод (січень-лютий 1983) затвердив Статут синоду УГКЦ. Важливе місце в діяльності С. займали відвідини та візитації українських громад у діаспорі (США, Канада, Австралія та ін.), метою яких було пожвавлення її культурного та церковного життя. С. - активний учасник міжнародних євхаристійних конгресів у Бомбеї, Боготі та Мельбурні. Дбав про підвищення освітнього рівня духовенства та вірних УГКЦ. У 1963 заснував у Римі Український католицький університет, філії якого згодом утворилися у Вашингтоні (США), Лондоні (Велика Британія), Чикаго (США), Філадельфії (США). Відновив діяльність Українського богословського наукового товариства (1960) та налагодив видання його друкованого органу -“Богословія” (з 1963), згодом - журналів “Дзвони” (з 1976) та “Нива”. У 1964 започаткував видання “Благовісника Верховного Архієпископа візантійсько-українського обряду”. Збудував у Римі собор св.Софії (посвячений у 1969). З його ініціативи придбано і відновлено парахіальний храм Жировицької Божої Матері, при якому заснував музей та лічницю. Значної уваги надавав відновленню чернечого життя. Заснував монастир о. Студитів у Кастель-Гондольфо біля Рима. Підтримував діяльність Українського вільного університету у Мюнхені (Німеччина).

С. - відомий вчений-богослов, автор творів з догматичної теології про походження Святого Духа, про Пресвяту Трійцю, Святі Таїнства. Багато його праць присвячено висвітленню питань історії Церкви, Берестейської унії 1596. У 1961 -84 опубліковано 13 томів праць С. За наукову роботу Патріарх С. обраний почесним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1964), дійсним членом Тіберійської академії в Римі (1965), членом Папської академії св.Томи (1981). Почесний доктор Українського вільного університету та ряду ун-тів США і Канади. Помер С. 7.9.1984 у Римі, похований у соборі св. Софії. Згідно із заповітом Патріарха Иосифа, його тіло 28.8.1992 перевезено в Україну і перепоховано у соборі св.Юра у Львові.