Тема 3: література як вид мистецтва

План:

1. Природа, предмет і призначення художньої літератури.

2. Образна природа художньої літератури і критерії художності

3. Зорієнтованість та зумовленість художньої літератури

4. Предмет зображення в художній літературі.

5. Функції літератури.

Література:

Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М., 1979.

Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. — М., 1975. — 502с.

Волков И.Ф. Литература как вид художественного творчества: Книга для учителя. — М., 1985. — 129с.

Гачев Г. Развитие образного сознания в литературе // Теория литературы: основные проблемы в историческом освещении: Образ, метод, характер. М., 1962.

Гей Н. Искусство слова. О художественности литературы. М., 1967.

Гейзінга Й. Homo ludens. К., 1994.

Дмитриева Н. Изображение и слово. М., 1962.

Днепров В. О формах художественного обобщения // Днепров В. Идеи времени и формы времени. М., 1980. С. 11-61.

Дремов А. Специфика художественной литературы. М., 1964.

Іваньо І.В. Специфіка мистецтва. Інт.естет.нарис. — К., 1970. — 204 с.

Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури // Літ. Україна. — 1990. — № 24.

Кубланов Б. Мистецтво як форма пізнання дійсності. — К., 1967. — 126с.

Лессінг Г.Е. Лаокоон, або Про межі малярства й поезії // Вступ до літературознавства. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. Н.Х. Бернадська. — К.: Либідь, 1995. — С.51-54.

Мазепа В. Художня творчість як пізнання. — К., 1973. — 214с.

Маланюк Є. Думки про мистецтво // Слово і час. — 1993. — № 4.

Марко В. основи аналізу літературного твору. — Кіровоград, 1997. — С. 19-26.

Мащенко М. Джерела гармонійної краси. К., 1978.

Піхманець Р. Психологія художньої творчості. — К., 1991. — 164с.

Потебня О. Естетика і поетика слова. К., 1985.

Потебня А. Теоретическая поэтика. м., 1990.

Пресняков О. Поэтика познания и творчества: теория словесности А.А.Потебни. К., 1980.

Ревякин А. Проблема типического в художественной литературе. М., 1959.

Роднянская И. Художественность // Краткая литературная Энциклопедия. М., 1975. Т.8. С.338-345.

Сазонов В. Вечное мгновение: Этюды и размышления о литературе. — М., 1981. — 504с.

Старков З. Литература и кино. М., 1978.

Фащенко В.В. У глибинах людського буття. Етюди про психологізм літератури. — К., 1981. — 279с.

Франко І. Із секретів поетичної творчості // Зібр. творів: У 50т. — К., 1981. — Т.31. — С.28-32.

Фролова К.П. Цікаве літературознавство. — К., 1991. — 190с.

Храпченко М. Горизонты художественного образа. М., 1982.

Храпченко М. Реалистическое обобщение и его формы // Художественное творчество, действительность, человек. М., 1982.

Шляхова Н. Емоції і художня творчість. — К., 1981. — 103с.

Завдання

1. На основі суджень Г.Е.Лессінга і Ж.-Б. Дюбо зіставити особливості інтерпретації ними місця і ролі того чи іншого різновиду мистецтва, показати переваги кожного з них у відображенні життя, з’ясувати чому власне літературу можна вважати найуніверсальнішим з мистецтв у масштабності, повноті, панорамності художнього моделювання дійсності.(Дюбо Ж.-Б. Критические размышления о поззии. — М. — 1976. — С.221-224; Лессінг Г.Е. Лаокоон, або Про межі малярства й поезії // Вступ до літературознавства. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. Н.Х. Бернадська. — К.: Либідь, 1995. — С.51-54.)

2. Законспектувати працю І. Франка „Із секретів поетичної творчості“, виділяючи основні проблеми, які поставив автор.( Франко І. Із секретів поетичної творчості // Зібр. творів: У 50т. — К., 1981. — Т.31. — С.28-32.)

Тези лекції

Мистецтво — художня форма суспільної свідомості (поруч із побутовою, релігійною, науковою, філософською, етичною, політичною та ін.) та людської діяльності, в якій органічно поєднується художнє (образне) пізнання дійсності з творчістю за законами краси.

Мистецтво може бути як відображенням дійсності, так і цілком новою дійсністю. У першому випадку митецький твір розглядають як копію дійсності, а в іншому — як небувалу реальність. Тож художній світ, представлений у творі мистецтва, може бути максимально наближеним до видимого (як у реалізмі чи натуралізмі), або максимально відрізнятися від нього (як у романтизмі, фентезі та ін.). Мистецтво, зокрема література, передає інформацію від автора до реципієнта. Тобто мистецтво має не лише моделюючий чи креативний (творчий), а й семіотичний (знаковий) характер.

Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг розглядав твір мистецтва не лише як «свідомий продукт», але і як «подію, породжену підсвідомою природою». У цьому плані художній твір бере свій початок не в особистому підсвідомому (підсвідомості) письменника, а в колективному підсвідомому –«сфері несвідомої міфології, чиї первісні образи є спільним спадком людства». Поглиблене вивчення даного питання спонукає говорити про те, що мистецтво детерміноване передусім національною свідомістю та національним підсвідомим.

Мистецтво задовольняє естетичну потребу людини. За рецепторною класифікацією виділяють такі види мистецтва: слухові (музика і спів), зорові (скульптура, живопис, графіка, архітектура, художнє фото, декоративно-ужиткове мистецтво) і синтетичні (хореографія, театр, кіно, телемистецтво, цирк, дизайн, „промислове мистецтво“ та ін.).

Художню літературу відносять до синтетичних видів мистецтва, оскільки вона апелює до пам'яті органів зору, нюху, слуху, дотику, смаку, як і до «шостого чуття» (інтуїції, ірреального, трансцендентного). Загалом, література – один з найуніверсальніших видів мистецтва, оскільки викликає більш сильні враження, переживання, мислительні процеси, ніж, наприклад, живопис, архітектура, скульптура тощо. А в розвитку творчої уяви реципієнта їй взагалі немає рівних.

За матеріальними ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова. Слово — найбільш гнучкий матеріал. Засобами словесної передачі виявляється можливість частково відтворити зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову. Мета літературного твору схожа до цілі поезії (в інтерпретації Юрія Лотмана): це «пізнання світу і спілкування між людьми, самопізнання, самобудова людської особистості в процесі пізнання і суспільних комунікацій». Взагалі художній твір – унікальна за глибиною і потужністю духовнотворча система: «діалектичний механізм пошуку істини, витлумачення оточуючого світу і орієнтування в ньому».

Основним предметом зображення у літературі є людина та складна система її взаємовідносин із буттям (усім, що існує в реальності чи уяві). Така всеохопність дає унікальні можливості як письменнику, так і читачеві для пізнання найдивовижнішого із Господніх творінь – людини. Недаремно літературу називають ще людинознавством. Навіть коли у словесних (вербальних) творах ідеться про пейзажі, події чи предмети, усе ж автор показує їх так, як їх сприймає людина. Бо «завжди на природу, на матеріальний світ проектується духовний стан людини, людська свідомість»,– зазначає Магдалина Ласло-Куцюк і продовжує: «Навіть найбільш могутня фантазія не може щось таке собі уявити, що було б незалежним від досвіду окремої людини і цілого людства».

Безумовно, література – могутній засіб людинотворення. Але що таке людина? Що в першу чергу пізнає і формує реципієнт в процесі читання? Пояснити (експлікувати) ці питання можна за допомогою таких понять, як національна ідентичність та національно-духовна ідентифікація.

Сучасний англійський вчений Ентоні Сміт, розглядаючи людську особистість як сукупність різноманітних «ідентичностей та ролей» (родинної, територіальної, класової, релігійної, етнічної, родової тощо), вказує на той факт, що національна ідентичність (тотожність або самість) є основною в цій структурі, саме їй підпорядковуються усі інші ідентичності. Тому, говорячи про людину, ми в першу чергу визначаємо її національну приналежність, а вже потім – віросповідання, партійність, соціальний статус тощо. Нація як усвідомлена і дієва природно-соціальна і духовно-конвенціональна єдність людей зумовлює характер різноманітних «ролей» індивіда. Звідси, соціаліст у Польщі відрізняється від соціаліста в Україні, статус дружини в арабів мало чим нагадує французький зразок, є різниця між викладачем у США та Білорусі і т. ін.

Любомир Сеник дає таку дефініцію національній ідентичності у сфері художньої літератури: «Термін «національна ідентичність» стосовно літератури – це збереження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідомості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення сучасного і минулого у світлі національної ідеї, послідовне (або й стихійне) відстоювання політичних, культурно-духовних прав нації, державності як єдино можливої форми нормального існування національної спільноти для її самоствердження, життєдіяльності й розвитку».

Найголовніша (аксіальна) тотожність людини – національна,– котра визначає характер колективної свідомості та підсвідомості кожного її члена, формується внаслідок процесу національної ідентифікації (ототожнення індивідом себе із нацією, різними національними елеменатми). Причому цей процес може бути як свідомим, так і неусвідомленим.

Процес національного ототожнення відбувається і під час спілкування з літературним твором. Оскільки література, мистецтво взагалі, відноситься до сфери культури – тобто до сфери людського духу,– а безнаціональної культури не існує, то говоримо про національно-духовну ідентифікацію (в іншій термінології – національну емпатію (вчування)). Під нею розуміємо підсвідомо-свідомий процес ототожнення індивідом себе із текстуальними суб'єктами та об'єктами як зразками, в результаті якого формується національна ідентичність цього індивіда. До текстуальних суб'єктів та об'єктів відносимо: образи людей як втілень певних національно-психічних констант (національного менталітету), історико-культурні персоналії (історичні діячі, митці, духовні батьки нації тощо), релігійні ідеї, церковні ритуали, топоси (місця) рідної землі, міфологічні символи, легенди, митецькі твори (артефакти), моральні принципи, історичні події, природні феномени, національні цінності (аксіси), фольклорну систему, характер родинних зв'язків, традиції народу, загальнонаціональну мову (усі її структурні елементи) тощо. Найосновнішим об'єктом національно-духовної ідентифікації виступає національна держава.

Протилежним до національно-духовної ідентифікації є процес національно-духовної диференціації (розрізнення або абстрагування) – відмежування індивідом себе від негативних текстуальних суб'єктів та об'єктів, в результаті якого теж формується національна ідентичність даного індивіда. Наприклад, спостерігаємо засудження читачем ворогів середньовічної України (поляків, татар, турків, москалів) у повістях Андрія Чайковського та бажання наслідувати героїчних козаків – оборонців рідної землі. Тим самим реципієнт (особливо юний) формується як українець.

У літературному творі (як і в людському житті чи науковому пізнанні) усе так чи інакше концентрується довкола нації, залежить від неї і пояснюється нею. Пригадаємо собі мудрі слова Івана Франка: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє відчуження від рідної нації».

Отже, у центрі літературного твору стоїть людина, але людина як національна істота. Повноцінне пізнання літературного твору поза національним контекстом неможливе.

Художня творчість прямо залежить від світогляду письменника (у цьому плані простежується незаперечний зв'язок між світоглядом та ідеологією як суспільним світоглядом). Під світоглядом розуміють систему найзагальніших поглядів на світ взагалі та місце людини в ньому. У літературних творах відбиваються історичні виміри світогляду: характерні для певного часу переконання, принципи пізнання, ідеали і норми, синтез інтелектуального та емоційного настрою епохи. З іншого боку, творчість може залежати від ірраціонального, підсвідомого, стихійного начала письменника. Слідом за німецьким філософом Фрідріхом Ніцше, світоглядний, раціональний тип творчості називають аполонійським, а ірраціональний – діонісійським (від імені давньогрецьких богів Аполона та Діоніса).

У літературознавчих працях часто дискутують з приводу «тенденційного» (заангажованого) і «чистого» (незаангажованого) мистецтва. Під тенденційністю (з латинської – прагну, прямую) розуміють відверте прагнення привести читачів до певних висновків, свідоме, заздалегідь розкрите ставлення до чого-небудь. Тобто, ідеться про виразну ідейну спрямованість художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів. Натомість під «чистим» мистецтвом розуміють творчість за принципами теорії «мистецтва для мистецтва», висунутими ще у XIX ст. Тут ідеться про мистецтво, звільнене від будь-яких суспільних зобов'язань, митець же постає автором лише естетичного продукту.

Однак, й естетична, й ідеологічна функції є іманентними (власне притаманними, питомими) функціями мистецького твору. Якщо «тенденційний» поет, за Іваном Франком, «виходить від якоїсь чи то соціальної, чи то політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми» і робить це відкрито та свідомо, то «чистий» письменник, в силу природи мистецького твору, змушений теж у художній формі обґрунтовувати власну «теоретичну тезу» (хоча б тезу «мистецтва для мистецтва»), але робить це або приховано, або несвідомо. З іншого боку, «за будь-яких прагнень митець не може сепаруватися від суспільства вже тому, що користується словом».

Отож, тенденційним, так чи інакше, є будь-який письменник, просто не кожен здатен або 1) усвідомити, які саме ідеї він обстоює у художній формі, або, 2) якщо розбирається в теоретичних засновках власної творчості, не хоче, з тих чи інших причин, відверто про них заявити, ховаючись за порожні у своїй суті тези про «чисте» мистецтво, абсолютну «незалежність» митця від суспільства, про наскрізь індивідуальний художній світ тощо.

Інший момент, котрий варто уточнити, стосується естетичної «неповноцінності» «тенденційного» мистецтва, літератури зокрема. Справді, в історії української літератури траплялись приклади такої неповноцінності. Скажімо, коли йдеться про літературний рух епігонів Т. Шевченка. Їхні «правильні», національно-захисні твори були переважно слабкими з художнього боку і являли собою, по-суті, не факти художньої літератури, а факти історії. Чимало малохудожніх творів дали і радянські письменники-соцреалісти.

Натомість у XX ст. маємо принаймні два блискучі приклади високохудожньої і водночас відверто заангажованої літератури. Ідеться про творчість міжвоєнного покоління письменників-націоналістів, «вісниківців» (так звана празька школа): Ю. Дарагана, Є. Маланюка, Ю. Липи, Ю. Клена, О. Ольжича, О. Теліги, О. Стефановича, О. Лятуринської, Н. Лівицької-Холодної, І. Ірлявського та ін. Їх твори були наснажені ідеологією українського націоналізму в інтерпретації основоположника цієї ідеологічної системи Т. Шевченка та його послідовників: пізнього І. Франка, М. Міхновського, Д. Донцова, В. Липинського та ін.

Не можемо не згадати і високоестетичні твори письменників-«шістдесятників» та дисидентів, наповнених ідеями та ідеалами періоду хрущовської «відлиги» (В. Симоненка, М. Вінграновського, Л. Костенко, В. Стуса, І. Калинця, Є. Гуцала, П. Скунця, Вал. Шевчука та ін.).

І навпаки, зорієнтована на «чисте» мистецтво нью-йоркська група (Б. Рубчак, Б. Бойчук, Ю. Тарнавський та ін.), дала твори (швидше, просто тексти) сумнівної художньої вартості. Естетизм як ідеологія не завжди рятує від художньої неповноцінності. Поруч із естетичною насолодою художній твір мусить підводити читача до певної ідеї, тим самим впливаючи і на життя окремого індивіда, і на життя цілого суспільства, в ідеалі – поліпшуючи, ушляхетнюючи одиницю і спільноту. Свідома втеча від ідеології, на жаль, часто обертається втечею від художності. Як слушно писав Т. С. Еліот, якщо поезія «не дає насолоди і не впливає на життя, це просто не поезія».

Безпосередньо з ідеологією пов'язані проблеми методології та філософії творчості. Під методологією розуміють ідейно-наукову базу світогляду, вужче – вчення про методи (метод з грецької – шлях дослідження, спосіб пізнання) або сукупність методів. У літературознавстві досліджують два види методів: 1) методи вивчення літератури (основні принципи або способи пізнання художніх явищ) – герменевтичний, феноменологічний, структурально-семіотичний, архетипальний, національно-екзистенціальний, біографічний, культурно-історичний, формальний тощо; 2) художні (творчі) методи (цілісна система основних принципів художнього узагальнення, відтворення або створення нової дійсності у мистецтві) – бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модерністські та постмодерністські методи тощо.

Російський науковець Михайло Бахтін сформулював два основні завдання пізнання літературного твору: по-перше, зрозуміти твір так, як «розумів його сам автор, не виходячи за межі його розуміння», друге завдання – «використати своє часове і культурне позазнаходження: включення у новий (чужий для автора) контекст». Важливими елементами процесу пізнання є: 1) виявлення художнього методу автора (важливість цього моменту є надзвичайно суттєвою, наприклад, при вивченні творів українських письменників-соцреалістів: чи вдавалось автору вириватися за межі, дозволені компартійним режимом, створюючи повновартісні артефакти (як от Максим Рильський), чи, навпаки, автор був свідомим і вірним апологетом соцреалізму, оспівуючи велич окупаційної влади, при цьому денаціоналізуючи й українську поезію, і своїх земляків (як Микола Бажан); 2) вибір найбільш адекватного (продуктивного) для даного твору методу дослідження, навіть цілого ряду методів.

Методологія постання художнього твору споріднена із поняттям філософії творчості. Під філософією творчості розуміємо ту світоглядну базу, що лежить в основі літературної творчості. Звідси помітною є залежність ідеології та методології від філософії (з грецької – любов до мудрості).

Світоглядна база може бути обмежена (наприклад, до особистісного, конфесійного, класового, партійного тощо), і тоді творчість є цікавою лише для однодумців – людей подібного психо- чи соціотипу. В іншому випадку філософія творчості може бути настільки загальною, що конкретна людина рідко має з нею точки зіткнення. Наприклад, космополітична література виростає з такої абстрактно-загальникової світоглядної концепції, що її ідеї і порушувана нею проблематика, не викликаючи різкого заперечення і навіть будучи чимось привабливими для змучених протиріччями своєї доби людей, ніколи не стають пасіонарними (панівними) для покоління, що прагне якісних, революційних змін у долі свого народу (наприклад, твори Дж. Джойса чи С. Беккета).

Але є ширша – націозахисна філософія творчості, яка містить кардинальну і гостро актуальну для цілої нації проблематику. В історії української літератури спостерігаємо три основні способи і наслідки реалізації такої філософії.

По-перше, такою є вся творчість, яку прийнято називати літературою критичного реалізму (Марко Вовчок, А. Свидницький, Панас Мирний тощо). Виходячи з народолюбних позицій, вона піддавала нищівній критиці суспільно-політичні умови, в яких жив народ, і вимагала для цього народу кращої долі. Характерно, що апелювала вона передусім до «власть імущих», іноді – до ідейно-інтелектуального проводу народу. Однак ця література не апелює до самого пригнобленого народу, а тим більше – не вимагає якісної зміни особистості як головної передумови якісної зміни долі цілого народу.

Другий підхід cпостерігаємо, коли гострота актуальності, кардинальність проблем, порушуваних літературою, поєднується із певною ідеєю, через реалізацію якої можна розв'язати ці загальнонародні проблеми.

Прикладом може бути «тенденційний» реалізм Івана Франка (наприклад, його роман «Борислав сміється», де є ідея і концепція організованої боротьби, яку автор наче підказує тодішньому поколінню). Ця література, – точніше, ця філософія, – не передбачає радикальної зміни людини, що має змінити життя народу на краще: вона пропонує концепцію діяльності, «посильну» для існуючого типу особистості.

Щось зовсім інше – національно-екзистенціальнана філософія творчості, яка започаткована у нашій літературі ще Тарасом Шевченком і з якої виростає творчість письменників-націоналістів. Вона якраз передбачає такі світоглядні і духовні зміни особистості, таке її зростання в ході національно-визвольної боротьби, яке зробить цю особистість здатною реалізувати народорятівну ідею (для «вісниківців» – національну ідею), що приведе, своїм чином, до розв'язання всіх «проклятих» питань буття нації.

Перед такою людиною (згадаймо хоча б підпільників-націоналістів, героїв поем О. Ольжича «Грудень 1932» та «Незнаному воякові») категоричним імперативом стоять вимоги: дорости до ідеї, захопитися гпозитивним фанатизмом" (беззастережною жертовністю), відважитись на боротьбу за свої права, за права цілого народу. Тому ця філософія творчості має людинотворчий (гомокреативний), націотворчий та державотворчий характер.

Зорієнтованість художньої літератури неможливо збагнути без усвідомлення її як елементу культури.

Не беремося тут окреслювати спекулятивні (абстрактно-теоретичні) глибини поняття культури. Важливо підкреслити той факт, що, як зазначав французький герменевт Поль Рікер, «у творах, настановах, пам'ятках культури... об'єктивується життя духу». Цьому духовному феноменові деякі сучасні дослідники (найчастіше – демоліберали-постмодерністи) прагнуть надати «універсального», «космополітичного», «загальнолюдського» характеру. Тобто, говорять про культуру позанаціональну, спільну для всіх народів.

Однак більш слушною видається інша думка. Російський філософ Микола Бердяєв писав: «Культура ніколи не була і ніколи не буде абстрактно-людською, вона завжди конкретно-людська, тобто національна, індивідуально-народна, і лише в такій своїй якості вона сягає загальнолюдськості». До такого ж висновку приходили й українські дослідники-культурологи. «По своїй суті кожна культура є національна»,– писав Олег Кандиба-Ольжич. Це перегукується із твердженням Євгена Маланюка: «Безнаціональної культури немає».

Якщо врахувати той загальновизнаний факт, що мистецтво є важливим структурним елементом культури, то слід говорити і про національний (а не «універсальний») характер самого мистецтва, у тому числі й мистецтва слова. Більше того, художня література є не просто фактом культури, але й фактором (утворюючим чинником) цього національного духовного феномену. Е. Шаргафф говорить про літературу як про годну з найважливіших і наймасовіших ділянок культури, саме з нею пов'язуючи минуле, батьківщину, рідну мову – те, що «забезпечує національну ідентичність і без чого нема народу, нема нації, а є населення, є біороботи, що, можливо, мають розум, але позбавлені душі».

Фундаментальне філософське обґрунтування мистецтва (і зокрема літератури) як фактора національної ідентичності, культури дав німецький філософ Мартін Гайдеґґер. Прекрасне «належить події розгортання істини». Художній твір розкриває суть буття людини, котре базується на таких поняттях, як «світ народу» та «земля народу».

Не випадково дагестанський письменник Гамзат Цадаса, навчаючи свого сина, відомого письменника-«шістдесятника» Рамсула Гамзатова (автора глибоко національного твору «Мій Дагестан»), казав: «... Твій стиль, твоя манера, тобто твій норов і характер мають стояти у віршах на другому місці. На перше ж місце треба поставити норов і характер свого народу. Спершу ти горець, аварець, а потім уже Расул Гамзатов... Якщо ж твої поезії будуть чужі духу горців, їх характеру, то твоя манера обернеться в манірність, твої вірші перетворяться у гарні, хоча, може бути, й цікаві цяцьки... Звідки візьметься Расул Гамзатов, якщо не буде Аварії й аварського народу? Звідки візьмуться твої власні закони, якщо не буде загальних для народу законів, вироблених віками».

Саме на основі аналізу основних архетипів-символів, через аналіз національної образності літератури вдається «розглянути всю товщу культури». Кожна нація має власний неповторний образ світу. Навіть «велика німецька класична філософія,– пише російський дослідник Г. Гачев,– котра претендує на універсальність світопояснення, є локальною і носить відбиток німецького образу світу». Національний образ світу є «диктатом національної природи в культурі». У цьому зв'язку літературознавець говорить про націю як про КОСМО-ПСИХО-ЛОГОС – «єдність тіла (місцевої природи), душі (національного характеру) і духу (мови, логіки)».

Літературою (від лат. буква, літера) називається один з основних (на сучасному історичному етапі) видів мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є слово, словесний образ. У широкому розумінні літературою називають будь-який витвір людської думки, що втілений у писемному слові й має суспільне значення. Для виділення у масі літературної продукції творів, що мають мистецьку вартість, почали з часом вживати термін „художня література“ (тобто естетично значуща література).

Крім поділу на поезію та прозу, художня література має внутрішній поділ на так звані роди літератури, до яких належать три основні: епос, лірика, драма та низка суміжних жанрово-видових утворень, таких, як ліро-епос, епічна драма, мемуари тощо.

Аналізуючи той чи інший літературний твір, завжди треба пам’ятати, що в центрі його зображення є людина, навіть тоді, коли, здається, автор моделює образи природи, певні ірреальні сторони буття, казкові чи фантастичні образи, навіть тоді, у центрі відображення залишається людина, бо про що б не писав митець, він все те пропускає через власні почуття, своє людське суб’єктивне сприймання.

Через словесну творчість ми дізнаємося не тільки про реалії сьогодення, а й пізнаємо минуле того чи іншого народу, нації, суспільно-політичну, культурно-естетичну атмосферу відображеного життя. Більше того, справжній митець може заглянути в майбутнє, побачити перспективи розвою суспільного життя свого народу. У тому чи іншому літературному творі особливим, утаємниченим способом відображена душа народу, його національні первні, своєрідні ментальні особливості, прикмети, спосіб світовідчуття, сприймання навколишнього світу тощо.

Естетика (від гр. сприймання, відчування) — наука про прекрасне, про емоційне ставлення до світу й мистецтва. Прекрасне в мистецтві — це невід’ємна частина його і специфічна особливість. У красі — навіть у найпростіших її проявах — ми зустрічаємося з чимось цінним, що існує не задля другого, а для самого себе, що самим своїм існуванням потішає, і задовольняє нашу душу, яка на красі заспокоюється від життєвих турбот і втоми. Краса не тільки мета сама в собі, вона також задовольняє й духовні потреби людини з давніх-давен, і в цьому полягає її головна користь.

Ми дуже часто в літературі натрапляємо на естетичні ідеї прекрасного, що вміщуються в різних художніх формах. Проте ці форми, що вважаються за прекрасні в одну добу і для одних авторів та часів, у другу добу — досить далеко не видаються прекрасними. Кожна епоха, кожен народ мають свої естетичні ідеали.

Але мистецтво не завжди відображає прекрасне, в нього входить і жорстока проза, інколи — бридке, потворне, а також байдуже.

Загальновідомо, що художньо досліджуючи реалії життя, відбираючи з нього найтиповіше, найсуттєвіше, кожен письменник не просто віддзеркалює його, а й ставить певну виховну дидактичну мету у літературному творі, власне, утверджує певні чесноти, виводить свої ідеали, або ж, навпаки, щось засуджує, викриває, таврує тощо. Одне слово, у художньому творі, у його ідейно-тематичному навантаженні зосереджена і певна дидактична мета, що впливає на почуття читача, тобто несе в собі виховний потенціал. Твір має емоційно вплинути на читача. Сприймаючи твір, ми водночас естетично насолоджуємось, переживаємо ті колізії, через які веде автор своїх героїв. У такий спосіб читач, за словами В.Стуса, переймається „естетичним стражданням“ і в такий спосіб очищає свою душу через своєрідний духовний катарсис.

Якщо наука пізнає буття за допомогою понять, то мистецтво – за допомогою образів. Літературні образи створюються за допомогою мови. Образ виступає тією ланкою, що пов'язує текст і твір в органічне ціле. Він виникає на основі текстуального мовлення і формує твір (як інтенціональний об'єкт) у свідомості (уяві) читача. Художник (письменник) малює картину, котра допомагає людині пізнати і світ, і себе.

Термін «образ» у широкому розумінні означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційноестетичною оцінкою митця, його естетичним ідеалом і смаком.

Поява художніх образів ґрунтується на уяві – «основній силі людської природи», за характеристикою Гастона Башляра. Французький психолог наголошував, що уява є не лише здатністю утворювати, а й змінювати образи.

Мистецтво апелює в першу чергу до чуттєвої сфери людини, тоді як наука – до розумової. Безпосередність і потужність впливу художнього образу на психіку людини іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гасет висловив таким чином: гКожен образ є наче моїм станом дії, актуалізацією мого «я». Виділяють такі види літературних образів: образи-персонажі, образи-картини природи (пейзажі), образи-речі, образи-емоції (ліричні мотиви), образи-колективи, образи-символи, зорові, слухові, смакові образи, образи дотику чи запаху тощо.

Різні дослідники по-різному окреслюють функції художнього твору, називають різну їх кількість. Ми схиляємося до думки чеського структураліста Яна Мукаржовського, що літературна функція – «це вплив на суспільство в напрямку певної цінності». До основних функцій зараховують: естетичну і духовнотворчу.

Основною функцією художнього твору є функція естетична (естетика з грецької – те, що має відношення до чуттєвого сприйняття). Вона полягає у наданні читачеві неповторної естетичної насолоди, насолоди від спілкуванням з прекрасним. Але, як слушно зазначає англійський літературознавець і поет Томас Стернз Еліот, «якщо б насолодою все вичерпувалось, сама б ця насолода була не вищого порядку». Тому поруч із естетичною в художньому творі неминуче присутня інша основна функція – духовнотворча. Ця загальнокультурна функція полягає у тому, що художній твір, щоб відрізнятися від просто граних (естетичних) предметів, повинен не просто задовольняти естетичні переживання людини, а й при цьому робити її кращою, духовно багатшою, розвивати її внутрішній світ.

Серед додаткових функцій художнього твору виділяється функція ідеологічна (іноді говорять у цьому зв'язку про суспільну, суспільно-політичну чи соціальну функцію). Ідеологія – в найширшому розумінні – вчення про ідеї. Її ще розуміють як суспільну свідомість (чи світогляд), а також як систему політичних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних тощо поглядів. Найчастіше під ідеологічністю твору розуміють його влив на читача з позицій тієї чи іншої ідеології: націоналізму (Т. Шевченко, пізній І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, П. Скунць тощо), націонал-комунізму (М. Хвильовий), комунізму (М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, Б. Олійник тощо), соціалізму (П. Грабовський, М. Коцюбинський, В. Винниченко тощо), демолібералізму (І. Драч, Д. Павличко, В. Коротич, Ю. Андрухович, О. Забужко тощо), а ще фашизму, націонал-соціалізму, націонал-демократизму, консерватизму, фемінізму та ін.

Не завжди усвідомлюють, що будь-який твір (як і його автор чи реципієнт) є носієм тої чи іншої ідеологічної системи. Тоді з'являються твердження про так зване «чисте мистецтво», «аполітичних письменників» тощо. Однак чимало філософів і вчених застерігають від такої позиції як вияву прихованої ідеології. Німецько-американський психолог Еріх Фромм слушно зазначає з цього приводу: «Усі люди – «ідеалісти», вони прагнуть до чогось, що виходить за межі фізичного задоволення. Розрізняються люди саме за тим, в які ідеали вони вірять». Інша справа, що не завжди легко визначити твірну ідеологію на основі одного чи декількох мініатюрних творів, тим більше ліричних.

Решта функцій в більшій чи меншій мірі залежать від ідеологічної, є похідними від неї. Пізнавальна (гносеологічна) полягає у тому, що літературний твір (завдяки митецькій інтуїції, творчому генію) надзвичайно розширює межі людського пізнання, проникаючи у сфери, часто не доступні для науки. Показовим з цього приводу є наукові передбачення, здійснені у творах Жюля Верна, Герберта Уелса, інших фантастів; історіософські передбачення Т. Шевченка чи Є. Маланюка; дивовижно глибокі проникнення у сферу людської психіки (В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович чи Кнут Гамсун) тощо. Художній твір «передає інформацію про новий досвід, або нове витлумачення уже знайомого досвіду, або вираження чогось такого, що ми пережили, але для чого у нас немає слів; тим самим поезія збагачує наш духовний світ і відточує нашу здатність до сприйняття навколишнього» (Т. С. Еліот). Порівняно з твором мистецтва, пише Х. Ортега-і-Гасет, «всі відомості, що дає наука, здаються лише схемами, далекими алюзіями, тінями і символами».

Освітню функцію літературний твір виконує через поширення інформації, що розвиває наукову свідомість індивіда. З цього приводу нідерландський мислитель Йоган Гейзінга вказував на те, що вже найдавніші грецькі поети «виконують яскраво виражену суспільну функцію. Вони звертаються до народу як його навчителі, як порадники».

Ідентифікуючись з тими чи іншими текстуальними суб'єктами, абстрагуючись від негативних персонажів, читач формує власну систему етичних переконань, поведінкових норм, так званий етос. У цьому полягає виховна (етична) функція художнього твору. Водночас ця функція має не лише індивідуальний, а й загальнонаціональний характер: мистецтво «постійно працює на ниві виховання духу часу, викликаючи в уяві ті форми, котрих найбільше бракує даній епосі». (К.-Г. Юнг).

Ще однією з основних функцій літературного твору є містична (релігійна або трансцендентна, з латинської – та, що виходить за межі). В основі містичного характеру художнього твору лежить почуття, котре Ігор Качуровський витлумачує (інтерпретує) як «почуття єдності індивіда з Абсолютом; воно, як і всі явища в житті людства, підвладне законові хвиль чи коливань: у добу спокою й добробуту занепадає, маліє й міліє, в часи катастроф поширюється й поглиблюється». Український дослідник вказує на існування містики християнської (духовної) (до неї були близькими М. Зеров, М. Орест, М. Рильський, П. Филипович, В. Симоненко, О. Бердник та ін.) і містики антихристиянської (антирелігійної, бездуховної, диявольської – так званий сатанізм). Її сповідувачами, зокрема, на думку І. Качуровського, була група російських дореволюційних поетів «срібного віку»: Клюєв, Брюсов, Блок, Гумільов66. Апологетами антихристиянської містики виступали соцреалісти і виступає чимало сучасних постмодерних письменників.

Дві основні функції літературного (ширше – будь-якого художнього твору) детермінують (зумовлюють) два аспекти ідеї мистецтва – художності: естетичність та інтенціональність (спрямованість). Відповідно до них розрізняють два рівні пізнання та оцінки літературного твору: 1) естетичний (із субрівнями зовнішньої та внутрішньої форми) та 2) інтенціональний (герменевтичний) (із субрівнями змісту і сенсу твору).

Уважне вивчення художнього твору передбачає застосування трьох основних критеріїв художності:

1. «Техне» чи, як називав його І. Франко,– «незглибиме творче ремесло». Застосовуючи цей критерій, оцінюють мовно-образотворчу і художньо-мовленнєву майстерність (зовнішню форму художнього твору).

2. Образність. Полягає в оцінці естетичної якості, функціональної завантаженості, новизни й інформативності образів творів, ейдологічної системи в цілому (внутрішньої форми художнього твору).

3. Духовнотворчість. Цей критерій прикладають до вивчення та оцінки ідейно-змістової і смислової сутності твору, його інтенціональності – «ідеологічності», телеологічності, «тенденційності» (І. Франко), їх звіряння з ідеєю та функціями мистецтва, людино- і націотворчим потенціалом твору (зміст і сенс художнього твору).

Тільки справжній художній твір відповідає усім трьом критеріям.

Контрольні питання

1. Мистецтво як форма суспільної свідомості та колективної підсвідомості.

2. Види мистецтва.

3. Література як вид мистецтва.

4. Специфіка та універсальність літератури.

5. Предмет літератури.

6. Література як людинознавство.

7. Людинотворча і націотворча роль літератури.

8. Формування літературою національної ідентичності.

9. Національно-духовна ідентифікація

10. Що таке художній образ?

11. Перерахуйте основні та допоміжні функції літератури.

12. У чому полягає специфіка різних функцій літератури?

13. Які критерії художності ви знаєте?

14. Що таке мистецтво? Яке його місце в системах суспільної свідомості та колективного підсвідомого?

15. Перерахуйте основні види мистецтва.

16. Яка мета літературного твору?

17. Що є предметом художньої літератури?

18. Яка роль національної ідентичності у художньому творі?

19. Що таке національно-духовна ідентифікація і диференціація?

20. Що таке світогляд?

21. Які типи творчості виділяв філософ Фрідріх Ніцше?

22. У чому суть «тенденційності» художньої літератури?

23. Поясніть зміст поняття «філософія творчості».

24. У чому полягає специфіка художньої літератури як елемента національної культури?

25. Визначити предмет художньої літератури.

26. Наукове поняття. Уява.

Тема №4. ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ

1. Становлення наукового розуміння літературного твору як системно організованої цілісності.

2. Склад поетики літературного твору. Категорія «функція».

3. Системотвірні чинники літературного твору.

4. Цілісність літературного твору.

5. Напрями, шляхи та види аналізу літературного твору.

Література:

Аверьянов А. Системное познание мира. — М., 1985.

Ананьев Б. Задачи психологии искусства // Художественное творчество. — 1982. — М., 1983.

Афанасьев В. Г. Мир живого: системность, эволюция и управление. — М., 1986.

Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода. — М., 1973.

Блауберг И. Целостность и системность // Системные исследования. Ежегодник. — М., 1977.

Гончаров Б. Принцип историзма и системный анализ произведения // Методология современного литературоведения: Проблема историзма. — М., 1978.

Гончаров В. Структурализм, «постструктурализм» и системный анализ // Русская литература. — 1985. — № 9.

Гиршман М. Целостность литературного произведения // Проблемы художественной формы социалистического реализма: В 2 т. — М., 1971. — Т.2.

Гиршман Н., Громяк Р. Целостный анализ художественного произведения. — Донецк, 1970.

Ермаш Г. Искусство как мышление. — М., 1982.

Ігнатенко М.А. Генезис сучасного художнього мислення. — К., 1986.

Коцюбинська М. Література як мистецтво слова: Деякі принципи літературного аналізу художньої мови. — К., 1965.

Кухар-Онишко О.С. Індивідуальний стиль письменника: генезис, структура, типологія. — К., 1985.

Ленсу Е. Художественная идея и образный мир литературного произведения. — Минск, 1986.

Лихачов Д. Внутренний мир литературного произведения // Вопросы литературы. — 1968. — № 8.

Тимофеев Л. Слово в стихе. — М., 1982, 1987.

Хованская З. Анализ литературного произведения в современной французской филологии. — М., 1980.

Храпченко М.Б. Размышления о системном анализе литературы // Художественное творчество, действительность, человек. — М., 1982.

Эльсберг Я. Об исследовании формообразующих факторов и их соотношений // Проблемы художественной формы социалистического реализма: В 2 т. — М., 1971. — Т.I.

Шестаков В. Гармония как эстетическая категория. — М., 1973.

Тези лекції

Літературний твір — найголовніший об’єкт теорії літератури, який займає особливе місце в теорії літературного твору і в структурі курсу теорії літератури.

Уявлення про цілісність літературного твору формувалось ще в античну епоху (Арістотель). Думки видатних учених та письменників ХIХ ст. (Гегель, Бєлінський, Л.Толстой, І.Франко) про системну природу літературного твору.

У 20-х роках були перші спроби усвідомленого підходу до літературного твору як до системно-організованого об’єкту: розробка представниками ОПОЯЗу (Ю.Тинянов, В.Жирмунський, В.Шкловський, Б.Ейхенбаум та ін.) понять прийом, функція, домінанта, установка, що з часом стануть категоріями системного аналізу.

Процес кристалізації системного підходу як конкретної, спеціалізованої для потреб  літературознавства методології, що здатна осягати системну природу  літературних явищ — і насамперед поетику окремого твору та індивідуальну поетику письменника. Відбувалось накопичення уявлень про чинники, що формують цілісність твору та індивідуальної поетики в працях 60-70-х років, у яких досліджувалась поетика видатних майстрів слова (Л.Новиченко, А.Чудаков, М.Чудакова та ін.). Поступове формувалось літературознавче розуміння таких понять системного підходу як система, цілісність, системотвірний чинник, компонент, зв’язок, функція та ін.

Усвідомлене осягнення системної природи літературних явищ, коли їх дослідження свідомо ґрунтується на принципах системного підходу спостерігаємо у працях Л.Тимофєєва, Б.Гончарова, та ін.

Проблема точності літературознавчих досліджень і системний підхід. Системне розуміння природи літературного твору і пошуки нових методологічних прийомів, що сприяють ефективності вузівської літературної освіти (Г.Клочек. Як наблизитись до Давида Мотузки. — К., 1989).

Обґрунтування актуальності проблеми: без теоретичного осмислення складу явища неможливе його вивчення як системно організованої цілісності. Труднощі в розробці теоретичної концепції складу поетики. Критичний аналіз деяких найбільш конструктивних концепцій в розробці складу поетики літературного твору (В.Жирмунський, Г.Поспєлов, М.Бахтін). Недохопи «рівневого» розуміння складу літературного твору.

Трактування категорій «система», «елемент», «компонент» у системології. Поетикальна інтерпретація цих категорій. Поняття прийому як далі неподільної одиниці форми, здатної до виконання певної художньої функції. прийом як еквівалент поняттю «виражальний засіб». Поділ прийомів на групи — мовні, сюжетні, композиційні, ритмічні, характеротвірні і т. д. Прийом яе елемент поетики літературного твору, а група прийомів — як компонент чи субсистема. Поетика високохудожнього твору як гармонійна система, що складається з елементів та компонентів, тотально організованих на досягнення кінцевого художнього результату. «Технічний» (М.Бахтін) характер пропонованої концепції складу поетики.

Погляд на форму літературного твору як не тільки на «техніку», а й на естетично самоцінний зміст, який виділено автором з «єдності природи» (М.Бахтін) і який естетично переживається читачем під час сприймання літературного твору.

Тісний зв’язок поняття «літературний прийом» з поняттям «функція». Визначення категорії «функція», її значення для теорії літературного твору. Проблема методики виявлення функції літературних прийомів. Аргументація положення, що пошуки рішень даної проблеми треба шукати в науковій сфері, яка визначається як «художнє сприймання».

Стисла історія взаємодії літературознавства та психології в розкритті «секретів» художності. Класика рецептивної поетики: естетика і поетика О.Потебні, трактат І.Франка «Із секретів поетичної творчості» та «Психологія мистецтва» Л.Виготського.

Сучасні спроби здійснити аналіз поетики літературного твору з рецептивних позицій.

Обґрунтування актуальності проблеми: головний пафос системного підходу полягає у виявленні тих «сил», що формують явище як системно організовану цілісність.

Розмаїття думок про природу «сил», які визначають цілісність літературного твору. Спроби понятійно-термінологічного оформлення цих думок («самобутність етичного ставлення автора до предмета», «художній задум», «естетичний намір», «художнє завдання», «художня ідея» і т.д.).

Тріада понять «художня ідея», «художній результат» і «творча мета», що перебувають в синтезованому стані, як головний (загальний) системотвірний чинник  літературного твору.

Категорії «цілісність» і «системність» на загальнофілософському рівні осмислення; відношення між ними. Висловлювання письменників про цілісність художнього твору. «Метафора «організм» літературного твору. Сенс порівняння літературного твору з живим організмом.

Оптимальна організація твору. Зв’язок понять «оптимальна організація» — «цілісність» — «художність». Роль авторського відчуття оптимальності у виборі словесного матеріалу, сюжетних ходів, композиційних вирішень тощо. Категорія гармонії, що характеризується поняттями міри, симетрії, врівноваженості, пропозиції і диспропорції, як важливий, хоч ще мало застосовуваний інструмент аналізу оптимальної організації художнього твору. Відчуття гармонійності явища суть відчуття його цілісності.

Методика визначення оптимальності художнього прийому. Проблема «необов’язкових» елементів у літературному творі.

Повнота освоєння теми і цілісність літературного твору. Тісний зв’язок вичерпаності проблеми літературного твору. Тісний зв’язок вичерпаності проблеми літературного твору, повноти вираження теми, художньої ідеї з досягненням художньої істини. Теза: цілісність твору можлива у тому випадку, коли він відображає сутність художнього осмислюваного явища, відкриває читачу художню істину.

Тотальність процесу внутрішньої гармонізації, що охоплює не тільки найменші «технічні» прийоми, а й усі складові художнього світу твору. Явище «притишення» окремих компонентів твору, послаблення їх функціональності, що зумовлюється необхідністю сприяти функціональності інших компонентів.

Цілісність твору як критерій оцінки його мистецької вартості.

Аналіз літературного твору — одна з найважливіших ділянок літературної науки. Загальнокультурне значення високопрофесійного підходу до аналізу літературного твору, яке ґрунтується на тому, що, по-перше, такий аналіз сприяє активнішому засвоєнню суспільством того своєрідного пізнавального, морально-етичного та естетичного потенціалу, який містить у собі художня література, а по-друге, саме на цій ділянці академічне літературознавство контактує із методикою викладання  літератури в школі.

Мета, з якою аналізується твір, — фактор, що визначає акцентацію, шлях та вид аналізу.

Напрями аналізу: науково-академічний, літературно-критичний, шкільний та вузівський. Шляхи аналізу: пообразний, проблемно-тематичний, послідовно-цілісний. Види аналізу: соціологічний, психологічний, естетичний, поетикальний. Взаємодія шляхів та методів аналізу. Зумовленість вибору шляху, виду та методу аналізу специфічністю літературного твору. Важлива роль методу «повільного читання» (або ж читання «під мікроскопом») окремих фрагментів твору.

Варіантність у застосуванні методологічних та методичних принципів системного підходу при різних напрямах, шляхах, та видах аналізу літературних творів.

Літературний твір існує в якості завершеного тексту, написаного тією чи іншою мовою, – результат творчості письменника.

В історії естетичної думки єдність твору – одна з наскрізних проблем.

Творча воля, задум автора, продумана композиція організовують ціле, вносять єдність у найбільш, здавалося б, різнорідні матеріали.

Немає таких жанрів, де автор міг би обмежитися турботою про розташування «готових» частин, був би позбавлений мук слова, створення свого тексту.

Єдність літературного твору полягає у тому, що:

1) твір існує як певний текст, що має межі, начебто «ув’язнений» в рамки: початок і кінець. Текст сприймається у лінійній послідовності знаків, рамочні компоненти відділяють його від всіх останніх текстів.

У художньому творі є і інша рамка: адже він функціонує як естетичний об’єкт, як «одиниця» художньої літератури. Читання тексту породжує у свідомості читача образи, уявлення предметів у їх цілісності, що є найважливішою умовою естетичне сприйняття.

Твір таким чином опиняється у подвійній рамці: як умовний світ, створений автором, відокремлений від первісної реальності, і як текст, відмежований від інших текстів;

2) міра узгодження частин і цілого, мотивування подробиць чим різнорідніший і складніший склад Художнього цілого (розгалужена система персонажів, багато лінійність сюжету, зміна часу і місця дії), тим гостріше ця проблема стоїть перед письменником.

Узгодженість цілого і частин у творі належить до «вікових правил естетики», це одна з констант у русі естетичної думки. Однак критерії єдності твору еволюціонують, і дані історичної поетики вражають контрастами. Найбільш різкі – між уявленнями про художню єдність у епохи традиціоналізму (панування риторичної традиції, нормативної поетики; панує «поетика стилю і жанру», стиль підкоряється темі, жанровій моделі) та індивідуальних стилів (пріоритет оригінальності, своєрідність конкретного автора, який виробляє свій стиль, що протистоїть нормі).

Заголовок («ім’я») – можна розглядати як міні текст, що дає попереднє загальне уявлення про твір.

З позиції читача до складу заголовка входить і ім’я (псевдонім) автора, воно відсилає читача до попередньої творчості. Псевдонім з виразною семантикою (Панас Мирний, Леся Українка, Іван Багряний) – органічна частина ХТ і для самого автора.

Авторське визначення жанру ( часто у підзаголовку) пов’язує даний твір з іншими, з певною літературною традицією. Роль жанрових означень у формуванні “горизонту очікування” (Х.-Р. Яусс) читача надзвичайно велика: збудження цілого комплексу літературних ( і не тільки!) асоціацій.

Нетрадиційне, суперечливе жанрове визначення часто задає спрямування інтерпретації.

Заголовок і авторське визначення жанру ведуть за межі даного твору: до літературної і суспільної репутації письменника, фактів його біографії, до жанрової традиції. Саме тому вони високоінформативні. Назва може “інформувати” про інтертекстуальні зв’язки, у які залучено твір.

«Входження у твір»: виявлення численних зв’язків даного твору з іншими:

• типологічні властивості, на основі яких твір відносимо до певного літературного роду, жанру;

• домінуюча естетична категорія чи модус художності (піднесене, романтичне, ідилічне, трагічне тощо);

• ритмічна організація мовлення (вірш, проза);

• стильова домінанта (сюжетність/описовість/психологізм, номінативність/риторичність);

• ознаки літературного напрямку (символізм/акмеїзм);

“чуже слово”: цитата, ремінісценція.

Тема № 5: Творча робота письменника

План

1. Об’єктивне і суб’єктивне у творі. Науковий і художній тип пізнання..

2. Значення терміна «автор».

3. Споглядання і спостереження як матеріал.

4. Творчий задум як привід до творчості.

5. Творча уява і творча фантазія.

6. Мистецтво і гра (для магістрів)

7. Концепція смерті автора (для магістрів)

Література:

Ананьев Б. Задачи психологии искусства // Художественное творчество. — 1982. — М., 1983.

Бахтин М. Литературно-критические статьи. — М., 1975.

Выготский Л. Психология искусства. — М., 1960.

В’язовский Г.А. Творче мислення письменника. — К., 1982.

Ігнатенко М.А. Генезис сучасного художнього мислення. — К., 1986.

Кухар-Онишко О.С. Індивідуальний стиль письменника: генезис, структура, типологія. — К., 1985.

Ленсу Е. Художественная идея и образный мир литературного произведения. — Минск, 1986.

Мейлах Б. Художественное восприятие как научная проблема // Художественное восприятие. — М., 1971.

Мейлах Б. Талант писателя и процессы творчества. — Л., 1969.

Никифорова О. Исследование по психологии творчества. — М., 1972.

Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Твори: У 50 т. — К., 1981. — Т.31.

Хализев В.Е. Теория литературы. – М.: «Высшая школа», 2005. - С. 61-74.

Тези лекції

У мистецькій сфері поняття «автор» має кілька значень:

1) реальна особа, творець художнього твору, який має свою біографію, свою долю, індивідуальні риси;

2) образ автора, який локалізовано у художньому тексті;

3) творець, іманентний твору.

Суб’єктивність автора організує твір і є причиною його художньої цілісності. Автор реалізується як носій певної уяви про буття і його феномен, певної ідеї. Художні ідеї відрізняються від наукових узагальнень їх місцем і роллю у духовному житті людини.

Специфіка художньої творчості порівняно до наукової виявляється і в особливій ролі митця, в специфічності протікання творчого процесу. В результатах наукової роботи особа вченого майже відсутня, відсутнє суб’єктивне начало, наявна підкреслена об’єктивність здобутого науковцем результату, в якому нас цікавлять не відчуття вченого, не його переживання, а знайдена ним об’єктивна істина.

У мистецькій системі пізнання суб’єкт виражає своє ставлення до світу, середовища, до всього, що оточує. Наука і мистецтво ніколи не замінять одне одного, бо у суб’єкта невичерпною залишається потреба висловити своє ставлення до світу.

Вчений, досліджуючи природу, суспільство, шукає наукову істину, яка використовується в практичній діяльності суспільства, перевіряється практикою, митець розкриває своє суб’єктивне ставлення до світу. Митець шукає ідейно-естетичних істини, які б також можна було б використати в практичній діяльності суспільства, які б могли б поліпшити його, удосконалити і піднести людину на вищий моральний і духовний рівень.

Проблематику творчості письменника, відбір життєвого матеріалу, його оцінку з позицій ідеалу, принцип зображення, цілеспрямованість визначає світогляд, який у художника виробляється у процесі набуття життєвого досвіду, освоєння різних наукових знань. На основі світогляду формується естетичний ідеал.

Світогляд митця включає в себе як раціональну, так і емоційно-психологічну сферу, і подібно до світогляду вченого, може бути суперечливим за своїм змістом. Практично всі сфери людською діяльності передбачають наявність певних здібностей, які шляхом удосконалення переростають у талант. Художній талант — це високорозвинена здібність до певної мистецької діяльності. Його специфіка безпосередньо пов’язана з родом діяльності. Наприклад, маляру потрібне гостре й точне око, музиканту — гарний слух, письменникові — уміння творити образи, живописати мовними засобами — словом. Але для того, щоб діяльність митця стала виявом його художнього таланту необхідна емоціональність як природна основа художнього таланту.

Емоція виражає ідейну позицію митця і є тою самою ланкою, в якій відбувається перехід раціонально-поняттєвого в конкретно-чуттєве, перехід від ідеї в пафос.

Ставлення суб’єкта до дійсності завжди виражається у формі емоційних оцінок (люблю, ненавиджу, страждаю, радію, щось сприймається як прекрасне, а щось як потворне та ін.), у формі емоційно забарвлених образів, картин. Емоції та емоційні оцінки сприяють активному сприйняттю інформації про світ. Слід зважити, що емоційна оцінка може відповідати або не відповідати об’єктивній дійсності, але вона (оцінка) передається читачеві, отже, основний результат художньої творчості обов’язково відбивається особа автора. Самобутність поетичних творів відображає самобутність особистості митця.

Емоційна сфера митця пов’язана з споглядання і спостереження. Спостереження характеризується активністю і цілеспрямованістю і є основним матеріалом творчості письменника. Серед спостережень вирізняються: безпосереднє спостереження дійсності, вивчення матеріалів, документів, найрізноманітніші подорожі, безпосередня участь письменника в різних подіях. Матеріали і враження письменники можуть одержувати від своєї першої або другої професії (О.Ольжич).

Митець використовує і весь той запас життєвих вражень, який зберігається у його пам’яті. І.Франко у праці «Із секретів поетичної творчості», вводив умовно поняття «нижньої свідомості», пов’язаної з людським досвідом, які входять у людську психіку через шар «верхньої свідомості», що його контролює. На думку Франка, одним з основних завдань при вивченні основної риси митця є здатності «час від часу підіймати цілі комплекси давно погребаних вражень і споминів, покомбінованих, не раз також несвідомо одні з одним, на денне світло верхньої свідомості». Значне місце у творчому процесі посідає специфічний вид спостереження - самоспостереження (М.Коцюбинський зобразив такий процес у «Цвіті яблуні» і реалізував в «Intermezzo»).

Споглядання і спостереження — це етап пізнання дійсності спільний для вченого і для митця, але вони носять різний характер. Художник запам’ятовує предмети в їх чуттєвому поєднанні, в емоційному забарвленні.

Всі предметні уявлення мають емоційне забарвлення різної інтенсивності. Між цими уявленнями відбувається безперервна прихована боротьба за збереження і перевагу: одні приглушують і витісняються зовсім, інші випливають на поверхню в залежності від життєвих обставин, світогляду письменника.

Характер спостережень залежить від поглядів, темпераменту, індивідуального смаку, нахилів митця. Серед письменників близьких за світоглядом, одні намагаються знайти в житті героїчне, схильні до яскравої романтизації (вісниківці), інших цікавлять ті «дрібниці буття», в яких виявляється характерне (Панас Мирний). Сатирик швидше підмічає потворні сторони дійсності, а трагік – драматичне тощо.

Наслідком спостережень та всієї життєвої практики митця виникає творчий задум як образно-емоційна форма майбутнього художнього твору. Накопичення і синтез матеріалу спричиняють своєрідний «мислительний стрибок», задуму кристалізується у вигляді конкретних образів і картини.

Задум може виникати в різний спосіб: як емоція, яка картина, що хвилює уяву і примушує шукати в житті змістового її наповнення. У такому випадку митець розпочинає спрямований пошук.

Задум набуває матеріального втілення. Первісна форма задуму може гальмувати подальший розвиток змісту, тоді виробляється нова форма. Зміст ніби випереджає форму. Безперервне назрівання і вирішення «конфлікту» між змістом і формою продовжується у творчому процесі, поки зміст не вичерпає закладених у ньому можливостей розвитку, дозволяючи тим самим формі «наздогнати» себе і заспокоїтись у гармонійному з ним примиренні.

Для реалізації творчого задуму потрібен поштовх, який би активізував творчу уяву і творчу фантазію, без якої немислима пізнавальна діяльність людини (і вченого, і художника).

Звичайна уява відтворює явища з усіма випадковостями, а творча уява робить відбір і зберігає лише необхідне, характерне. На відміну від звичайної творча уява відтворює не лише те, що було, але й те, що буває і що можливе в новому поєднанні.

Творча фантазія дає людині змогу вийти за межі свого досвіду і продовжити в мрії розвиток життя або протиставити свій домисел дійсності. Творча функція фантазії полягає не лише в тому, що вона дозволяє створити те, чого немає і чого не було, а можливо, і не буде, а й у синтезуванні, осмисленні за допомогою фантазії матеріалів безпосереднього досвіду, в перетворенні цих матеріалів художником у типові картини, образи, художні ідеї.

У творчому процесі наступає момент граничної конкретизації фантазмів, відбувається персоніфікація в уяві письменника. Художник починає «бачити» створений, синтезований в його уяві образ чітко, в усіх деталях і подробицях, як живий. Формуючи над образами, письменник у своїй уяві створює типові обставини, ставить персонажів в різні ситуації, розвиває в своїй уяві згідно з життєвими закономірностями характери дійових осіб і у великій мірі, перевтілюючись в них, знаходить природні імпульси і реакції, характерні для створених ним дійових осіб. Таке перевтілення зовсім не означає якісне перевтілення митця, зміну його світогляду тощо. Під перевтіленням слід розуміти тимчасове максимальне психо-фізичне пристосування істоти митця в момент творчого акту — до життя, до характеру створюваного ним персонажа з метою найглибшого проникнення в його внутрішній світ. Перевтілення письменника близьке до акторського, лише актор передає поведінку героїв, характер, внутрішнє життя в конкретній сценічній дії, а письменник мусить знайти точні слова, відповідний емоційний темпоритм розповіді, щоб передати настрій, жест, зовнішність, внутрішній стан і т. ін., тобто зробити так, щоб зображувана картина пластично постала перед читачем. Є багато свідчень, згадок про те, що деякі письменники під час писання розмовляють самі з собою, передаючи інтонації зображуваних дійових осіб, жестикулюють, сміються або плачуть (Гоголь). Саме в момент перевтілення включається найбільше інтуїція.

Інтуїція — це своєрідний момент в процесі пізнання дійсності, особливий вид, спосіб пізнання дійсності, один з етапів звичайного пізнавального процесу.

Розвинену інтуїцію слід розглядати як вияв вродженого таланту, і зрозуміло, що вона може проявлятися в найрізноманітніших галузях науки і мистецтва. Але разом з тим інтуїція виявляється лише в наслідок напруженої роботи.

Творчість без натхнення навряд чи може бути повноцінною. Є чимало свідчень митців про цей дивний, незвичайний стан. Саме незвичайність цього стану дала ґрунт Платону створити «теорію одержимості».

Є певна складність у входженні письменника в роботу, заглиблення в неї потребує значних вольових зусиль.

Писання на замовлення не може бути повністю покрите натхненням.

На основі пізнаної дійсності письменник силою творчої фантазії викликає до життя своїх героїв, творить їх, піклується про те, щоб загальне виразно було виявлене в індивідуальному. Відбираючи найтиповіше, властиве багатьом людям, письменник творчо, за допомогою фантазії втілює це в одному персонажі. Це дозволяє виразно виділити те, що взяте в багатьох життєвих характерах та нерідко мало помітне, тому що виступає в сполученні з іншими якостями та властивостями.

Ідея дегуманізації мистецтва породила ідею смерті автора, який перестає бути носієм вищих цінностей (Р.Барт). Прихильники цієї теорії вважають, що автор не має влади над текстом, тому про нього слід забути. Барт доводить, що автора немає ні до написання тексту, ні після; автор стає скрип тором, а повноту влади над художнім текстом має лише читач. Така теорія виникає через популярність дослідження тексту без урахування зовнішніх чинників (концепції формальної школи).

Контрольні питання

1. Охарактеризувати науковий та художній типи сприйняття.

2. Роль суб’єктивності у творчому процесі.

3. Окреслити значення терміна «автор».

4. Розкрити поняття «споглядання» і «спостереження».

5. Творчий задум як привід до творчості. Розкрити шлях від творчого задуму до художнього результату.

6. Визначити роль творчої уяви і творчої фантазії у творчому процесі.

7. Мистецтво і гра (для магістрів)

8. Джерела концепції смерті автора. Ваша позиція щодо цієї теорії (для магістрів).

Тема № 6. ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ

План

1. Основні категорії літературного процесу.

2. Закономірності та основні етапи історичного розвитку літератури

Література:

Бушмин А.С. Преемственность в развитии литературы. — М., 1975.

Волков И.Ф. Творческие методы и художественные системы. — М., 1972.

Днепров В. Проблемы реализма. — Л., 1960.

Жирмунский В.М. Литературные течения как международное явление. — М., 1967.

Историко-литературный процесс. Проблемы и методы изучения. — Л., 1974.

Калениченко Н.Л. Українська література ХIХ ст. Напрями, течії. — К., 1977.

Костенко А.З. Творчі методи в їх історичному розвитку. — К., 1981.

Наєнко М.К. Романтичний епос. — К., 1988.

Наливайко Д.С. Направления, течения, стили. — К., 1985.

Неукопоева И.Г. История всемирной литературы. Проблемы системного и сравнительного анализа. М., 1976.

Николаев П.А. Реализм как творческий метод. — М., 1975.

Реализм и его соотношение с другими творческими методами: Сб. статей. — М., 1962.

Русский и западноевропейсткий классицизм. — М., 1982.

Смена литературных стилей. — М., 1974.

Трофимов П.С. Основные закономерности исторического развития искусства. — М., 1970.

Франко І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т.31. — С.33-44.

Храпченко М.Б. О прогрессе в литературе и искусстве // Храпченко М.Б. Творческая индивидуальность писателя и развитие литературы. — М., 1970.

Шерех Ю. (Шевельов). Троє прощань і про те, що таке історія української літератури // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — К., 1994. — Т.3.

Чижевський Д. Культурно-історичні епохи // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — К., 1994. — Т.3.

Тези лекції

Літературний процес — функціонування та еволюція літератури як у певну епоху, так і протягом усієї історії нації, регіону, світу. Літературний процес як предмет історії літератури та літературної критики. Відмінності в осягненні літературного процесу історією літератури та літературною критикою.

Окремий літературний твір та творчість окремого письменника як основні одиниці (учасники, суб’єкти) літературного процесу. Участь у процесі різноякісних літературних одиниць — від високих художніх зразків до масової низькопробної літератури. Інші суб’єкти літературного процесу — літературно-художні часописи, видавництва, письменницькі професійні об’єднання. Читач як суб’єкт літературного процесу.

Формування поняття літературного процесу протягом ХIХ-ХХ ст., коли відбувалось осягнення літератури як історично змінної цілісності, еволюціонуючої системи. Численні «Історії літератури» як спроби осягнути закономірності літературного процесу.

Літературна епоха — одиниця історико-літературної періодизації, що позначає часовий період, протягом якого література проходить внутрішньо завершену фазу розвитку. Зв’язок між етапами історичного розвитку суспільства та літературними епохами. Синхронність і асинхронність у чергуванні  літературних епох у різних національних літературах.

Критерії періодизації літературної епохи (за Н.Неукопоєвою): зміна у взаємовідносинах літератури і суспільства; відкриття літературою нових сфер життя; зміна основних драматичних колізій; зміна художніх стилів. Літературна епоха як процес, що має внутрішню логіку розвитку, свій початок, вершину та кінцеву кирзу.

Основні методологічні принципи визначення літературної епохи як системи. Необхідність конкретно-історичного підходу. Визначення формуючих детермінант (системотвірних чинників). Позалітературні детермінанти: суспільно-політична ситуація, характер взаємовідносин літератури і суспільства, особливості загально-культурного контексту тощо. Внутрішньолітературні детермінанти: домінування якогось літературного напряму та характер його співіснування з іншими, спрямованість у розвитку художнього мислення, стильові домінанти епохи, епохальна роль видатних літературних талантів тощо. Важливість виявлення в кожній літературній епосі боротьби старого, що відживає, і нового, що тільки народжується, — це дає можливість правильно її розуміти як процес.

Складові літературної епохи (елементи та компоненти системи): різні естетичні системи, традиції, що заперечуються, і традиції, які продовжуються, новаторські елементи, ідейні та тематичні домінанти, характери драматичних колізій, особливості у виборі героїв тощо. Різний субстрат цих складових елементів та підсистем. Виявлення зв’язків між компонентами, що визначають своєрідність епохи, допомагають зрозуміти її як системно організовану цілісність.

Літературний напрям — системна сукупність фундаментальних духовно-змістовних та художніх принципів, які об’єднують значну групу письменників певного історичного періоду. Поняття, що в тій чи іншій мірі накладаються на поняття «літературний напрям»: «стадія літературного розвитку», «тип творчості».

Головні причини, що зумовлювали появу літературних напрямів у європейській літературі нового часу: виокремлення і становлення літератури як мистецтва слова, посилення ролі письменника як творчої індивідуальності, що прагне виражати особистісне бачення світу, культивує власні творчі принципи. Найбільш значні літературні напрями: ренесансний реалізм епохи Відродження, бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм і його різновиди, символізм, окремі модерністські течії (футуризм, експресіонізм тощо). Системна природа літературного напряму. Основні чинники та носії специфічності напряму: особливості бачення світу та його естетичного переживання; тип художнього мислення; ідейно-тематична спрямованість; система виражально-зображувальних засобів (поетика); естетичний ідеал (чи його відсутність).

Літературний напрям як одиниця літературного процесу. Однакова послідовність літературного напряму в більшості європейських літератур.

Літературний напрям як етап у розвитку естетичної свідомості та художнього бачення певного періоду.

Творчий метод — категорія марксистської естетики, що була прийнята у 20-х роках з метою теоретичного обґрунтування соціалістичного реалізму як літературного напряму, покликаного перетворююче впливати на життя. Відсутність — незважаючи на величезні наукові зусилля — переконливої дефініції методу. Поширеніші визначення методу — «спосіб відображення дійсності», «принцип відбору і оцінки письменником явищ дійсності».

Літературна течія — група письменників, що свідомо виділяється в межах літературного напряму особливо зближеністю естетичних позицій і поетики.

Літературна школа — вужчий різновид літературної течії; письменники, що складають літературну школу, як правило, є творчими послідовниками якогось видатного письменника, виявляють тісний зв’язок з певною  літературною традицією.

Традиції і новації в літературі — поняття, що характеризують спадкоємність і оновлення в літературному процесі. Традиції — художній досвід попереднього літературного розвитку, що засвоюється письменниками. Творче і нетворче (епігонське) використання традицій. Традиції ідейно-тематичні, «змістові» й традиції «формальні», що йдуть по лінії засвоєння творчих набутків у сфері поетики. Зв’язки і впливи між окремими літературами та творчістю окремих письменників як форми передачі традицій. Важливість періоду «учнівства» в творчій біографії письменника, коли він засвоює художній досвід своїх попередників.

Новації — нові елементи, що вносяться в літературний процес завдяки творчим відкриттям як у сфері художнього змісту так і в царині форми. Справжнє новаторство — прерогатива високообдарований митців. Головний чинник новаторства — зрушення в духовному житті суспільства, що осягаються митцем і знаходять своє вираження у відповідній формі. Потреба в запереченні віджилих традицій і потреба у ствердженні нових творчих підходів як чинник боротьби між літературними напрямами, течіями, школами.

Стиль — термін, що означає специфічність літературного явища, яке вирізняє його, окреме явище, із ряду однотипних (стиль твору, стиль письменника, стиль літературної доби). Величезна увага літературної науки до проблеми стилю. Відсутність загальноприйнятої дефініції цього поняття. Розмаїтість у його трактуванні. Аналіз найбільш поширених визначень стилю.

Конкурентність понять «стиль» і «поетика» зумовлена тим, що дослідження стилю і дослідження поетики означає, фактично, дослідження одного і того ж об’єкта — системи виражально-зображувальних засобів літературного явища (твору, творчості письменника, літературного напряму тощо). Тенденція до значно ширшого вживання поняття «поетика», яке почало частково замінювати поняття «стиль».

Поняття «літературний прогрес». Дві протилежні думки щодо прогресу в мистецтві та літературі: 1) заперечення прогресу, яке ґрунтується на положенні, що художня цінність нових художніх творів не переважає художньої цінності творів, які з’явились у попередні літературні епохи; 2) ствердження висхідного розвитку літератури, яка від епохи до епохи розширює свої гносеологічні можливості, розвиває систему виражально-зображувальних засобів, збагачується тематично та ідейно-естетично.

Головні критерії, з допомогою яких визначається ступінь прогресу художньої літератури: 1) збагачення гуманістичного потенціалу; 2) поглиблення пізнавальних можливостей літератури, художнє осягнення нових граней об’єктивного і суб’єктивного світу; 3) розвиток системи художніх виражально-зображувальних засобів.

Історична зміна типів художньої творчості (літературних епох, літературних напрямів) як вияв художнього прогресу.

Синкретизм первісного мистецтва та виділення з нього літератури. Міф і магія як образна форма вираження свідомості первісної людини. Віра в магію, в принцип «подібне викликається подібним» — чинник, що стимулював появу обрядових дій, у яких синкретично поєднувались мімічно-танцювальні рухи, ритм і слово. Виникнення обрядових пісень, їх зміст. Аграрні та військові обрядові дії, супроводжувані піснями, — основа, з якої виросла художня драматургія та епос. Роль античного світу в переході від епохи «передмистецтва» до епохи, коли сформувалось словесне мистецтво.

Гуманістичний реалізм. Основні риси освоєння дійсності в античній літературі: поєднання елементів реалізму з міфологізмом; значна роль гуманістичного ідеалу, яка виявилась у прославленні фізичної краси людини, її сили й розуму. Обмеженість реалізму античної епохи.

Середньовічний естетичний принцип «amimeton mimea» («ненаслідувальне наслідування») як ланка поміж античним мімесисом і новоєвропейським реалізмом. Генерика Середньовіччя.

Засвоєння традицій античного мистецтва як фактор виникнення і розвитку реалізму Відродження. Розширення художніх можливостей у творах видатних письменників Ренесансу Рабле, Сервантеса, Шекспіра та ін., яке виявилось у відтворенні динаміки життя, його драматичних моментів, комічих ситуацій, у позбавленні статичності в зображенні персонажів.

Бароко — художня система постренесансної доби, що характеризується (стосовно літератури) складною метафоричністю, алегоризмом та емблематичністю, схильністю до пишного словесного стилю, до риторичних оздоб викладу. Поширеність барокового стилю по всіх європейських регіонах, його особлива активність в літературах, у яких через історичні причини були приглушено сприйняті віяння епохи Відродження. Активний вияв барокових тенденцій в українській літературі з середини ХVII до останньої чверті ХVIII ст. (Лазар Баранович, Іван Величковський, Стефан Яворський, Григорій Сковорода та ін.).

Внесок бароко в художній розвиток людства. Засвоєння його естетичних знахідок новітніми модерністськими напрямами (символізм, асоціативно-метафоричні поетичні стилі, параболізм, химерність у прозі тощо).

Класицизм. Історичні, філософські та соціально-психологічні засади класицизму як першого самоусвідомленого літературного напряму: західноєвропейський абсолютизм ХVII ст. і пов’язаний з ним пафос державності, прагнення до суворої регламентації усіх сфер життя, раціоналістичні, метафізичні уявлення про дійсність.

Головні риси класицизму як художньої системи: наслідування зразків античного мистецтва, орієнтація на героїв з високим державним обов’язком, зображення ідеальних, піднесених сторін життя, уникнення буденщини, усього плебейського, схематизм у зображенні персонажів, дотримування правил «трьох єдностей», унормованість жанрової системи. Розуміння літератури письменником-класицистом як засобу повчання, морально-політичної пропаганди.

Естетичний ідеал класицизму: раціонально організована держава; л(юдина, що підпорядковує свої почуття розумові, а особисті інтереси — державним.

Значення класицизму для загального розвитку європейської літератури. Елементи класицизму в українській літературі.

Просвітницький реалізм — літературний напрям, що сформувався під впливом ідей епохи Просвітництва. Ідейно-естетичні принципи: прагнення просвітити людей, перебороти пітьму невігластва; гуманістична спрямованість; ствердження активного ставлення до життя; увага до побуту, зображення людини в конкретному соціальному оточенні. поширення жанру «роману виховання».

Просвітницький реалізм як реакція на ідеалізуючий пафос класицизму.

Актуальність просвітницьких ідей в українській літературі ХIХ ст.

Сентименталізм.  Літературний напрям, сформований у Західній Європі другої половини ХVIII ст. і тісно пов’язаний з комплексом просвітницький ідей, з естетикою та поетикою просвітницького реалізму.

Визначальні риси сентименталізму як творчого напряму: прагнення відтворити почуттєвий світ людини і таке ж прагнення викликати почуттєву реакцію читача; вибір позитивних героїв із середніх і нижчих прошарків суспільства; відкриття нових епічних жанрових форм (роман у листах, щоденники, подорожні нотатки).

Внесок сентименталізму в літературний прогрес: посилення уваги до «простої» людини; розвиток можливостей літератури у пізнанні і вираженні внутрішнього світу персонажів через поглиблення психологічного аналізу; розмаїття епічних жанрових форм.

Романтизм — як тип художнього мислення. Фольклорні джерела. Романтична тональність у професійній літературі всіх епох. особливості переломної епохи, пов’язаної з суспільними рухами в Європі другої половини ХVIII ст. (французька революція, промисловий переворот в Англії, селянська війна на чолі з Пугачовим в Росії, Коліївщина в Україні та ін.), які висунули ідею свободи людини і породили водночас розгубленість перед жорстокістю та практицизмом нового (буржуазного) суспільства — історичний грунт, на якому сформувався романтичний напрям в європейській літературі початку ХIХ ст. Несумісність ідеалу і реальної дійсності як один із найдійовіших психологічних чинників виникнення романтизму.

Основні риси творчої манери романтизму: створення свого, особливого образу світу, який часто контрастує з реальною дійсністю; пристрасне прагнення ідеалу; умовність, незвичайність, фантастичність, гіперболізована неправдоподібність в образній системі; барвистість зображуваних картин; використання фольклорних образів та сюжетів; екзотичність пейзажів; перевага ліричних та ліро-епічих жанрових форм.

Вираження естетичного ідеалу в характері героя. Основні риси романтичного героя: самотня, наділена сильними почуттями, піднята над буденністю людина, яка загострено реагує на недосконалість навколишнього світу; бачить мету життя не в тому, щоб зробити кар’єру, накопичити багатства, а в служінні високим ідеалам.

Особлива роль романтизму у становленні національних літератур. Романтизм в українській літературі першої половини ХIХ ст. його фольклорні джерела. Елементи романтичного стилю в українській літературі новітнього часу. Неоромантизм кінця ХIХ — початку ХХ ст. як реакція на натуралізм та безвір’я і песимізм декадансу.

Внесок романтизму в художній прогрес (відкриття внутрішньої безконечності людської індивідуальності, вироблення умовних форм відображення життя, заглиблення в людське «я», яке підготувало ґрунт для психологічного реалізму ХIХ століття).

Реалізм. Багатовіковий шлях художньої літератури до реалізму — це шлях художнього прогресу. Лінія: реалізм античної епохи — реалізм епохи Відродження — реалізм, що сформувався в європейських літературах у першій половині ХIХ ст. «Перерваність» цієї лінії стадіями класицизму, сентименталізму-романтизму, яку не слід розуміти як збочення літературного процесу. Внесок названих літературних напрямів у накопичення гуманістичного потенціалу та розвиток пізнавальних можливостей літератури, які будуть творчо засвоєні реалізмом.

Зародження реалізму в 20-40-х роках ХIХ ст. (Бальзак, Діккенс, Пушкін, Гоголь, Шевченко). Новаторство реалізму порівняно з романтизмом, що виявилось у зображенні людського життя в усіх його проявах, в естетизації прози життя, в показі звичайних людей (чиновників, ремісників, купців).

Основні риси реалізму ХIХ ст.: прагнення до максимальної достовірності у відображенні життя, установка на його дослідження, типізація характерів та обставин, особлива увага до відтворення характерів персонажів.

Процес кардинального оновлення виражально-зображувальних засобів, що відбувався на межі ХIХ — початку ХХ ст., його вплив на особливості реалізму всього ХХ століття. Чинники цього процесу: успіхи не-художніх (наукових) форм у пізнанні людини і суспільства, які поставили  літературу та мистецтво перед потребою модернізувати систему виражально-зображувальних засобів, зробити їх більш інтенсивними; природне старіння традиційних виражальних форм та зумовлена ним потреба у їх оновленні; піднесення загального культурного рівня, в т.ч. і філологічної освіченості читача, який був здатний сприймати більш утруднені художні тексти; потреба в подальшому осягненні внутрішнього світу людини, у вираженні почуттєвої нюансовості; інтелектуальних рефлексій, мерехтливих, смислів зі сфери підсвідомості

Нові риси реалізму ХХ ст., що з’явились під впливом вказаних процесів оновлення виражально-зображувальних засобів та формування нового художнього мислення: розширення свободи вибору зображувальних та виражальних засобів, їх інтенсифікація (метафоризація, асоціативний монтаж, потік свідомості, притчевість, міфологізм, інші форми умовності); багатство індивідуальних стилів, яке фактично знімає проблему «боротьби» реалізму з іншими літературними напрямами.

Доля реалізму в епоху радянського тоталітаризму. розробка концепції нового літературного напряму — соціалістичного реалізму. Художня безплідність цього методу через його жорстку ідеологічну заангажованість, яка виявилась в унормованості, в обмеженості свободи творчості та у фактичному закритті доступу до життєвої правди. Поява терміну «критичний реалізм», яким визначали реалізм ХIХ ст. як «не-соціалістичний». Неточність цього терміна, що акцентує на опозиційному ставленні до дійсності, але залишає поза увагою загальнолюдський, життєствердний сенс багатьох літературних шедеврів.

Модернізм — літературно-мистецький напрям, що об’єднав різні течії та школи, породжені епохою кардинальної зміни в художньому мисленні, що стались на грані ХIХ-ХХ ст. (експресіонізм, імпресіонізм, футуризм, сюрреалізм). Характеристика окремих модерністських течій. Їх стосунки з іншими течіями, напрямами. Внесок у процес формування новітнього художнього мислення. Причини їх самовичерпування, зникнення з творчої арени та відродження в нових якостях.