Тема: початки вищої педагогічної освіти на київщині

Витоки вищої світської педагогічної освіти в Україні загалом та в м. Києві і на Київщині зокрема беруть свій початок від широкоформатної освітянської реформи в Російської імперії, започаткованої Олександром І у 1802-1804рр. реформи стало утворення Міністерства народної освіти (1802), керівником якого був призначений українець граф Петро Васильович Завадський (1738-1812). Він походив з чернігівської шляхти, закінчив Оршанську єзуїтську школу та Могилянську академію. Був міністром освіти (1802-1810). До складу нечисельного міністерства входили шість попечителів навчальних округів, якими управляв Василь Назарович Каразін (1773-1842), уродженець села Кручик на Харківщині, спадковий дворянин, український вчений у галузі агрономії і кліматології.

Головне управління школами на чолі з В.Н. Каразіним встановило замість попередніх головних, середніх та малих такі типи шкіл: гімназії в кожному губернському місті; нагляд за ними мав належати університетові як управлінському центрові навчального округу.

Університет вважався вищим типом школи. Окрім гімназій засновувались повітові училища, за якими мав наглядати директор відповідної гімназії. Найнижчою школою вважалась парафіяльна або "приходська". Такі школи ор­ганізовувались у сільських церковних парафіях; нагляд за ними доручався управителям відповідних повітових шкіл. Таким чином, ор­ганізаційна структура освіти мала складатися з чотирьох основних типів навчальних закладів - парафіяльних шкіл, повітових, губернських учи­лищ (гімназій) та університетів.

Звернемо увагу на зміст освіти, яку відповідно до Постанови 24 січня 1803 р. "Про влаштування училищ" повинні були давати вищеназвані типи навчальних закладів. Це зробить зрозумілим для нас, за якими напрямами мали готуватись світські вчителі для гімназій і повітових училищ. Бо вчителями парафіяльних шкіл були приходські священики, випускники духовних семінарій і академій.

«У приходських училищах вчитель навчає читання, письма, першим арифметичним діям; наставляє в головних началах закону Божого, у благонравії, в обов'язках щодо государя, началь­ства і ближнього...

Як би корисно було, коли б приходські священики і церковнослужителі самі виконували посаду вчителів, відповідну їх знанням"

Зміст освіти повітових училищ був більш складним, і для викладання навчальних предметів потрібні були спеціально підготовлені вчителі-предметники. Приходські священики навряд чи могли на належному рівні протягом навчального року вести викладацьку роботу. Тому виникла велика потреба у світських вчителях словесності, філології, природничо-математичних наук та історії.

"У повітових училищах викладається учням, які вступили з приходських шкіл, граматика мови російської і місцевої, як то: польської, німецької та ін.; скорочена географія та історія; першо-початкові основи геометрії і природознавчих наук; також настанови у посадах людини і громадянина, практичні знання, корисні для місце­вої промисловості і потреб краю".

"В гімназіях (які задумувались у якості вищих шкіл) мають викладатись витончені науки, мови: латинська, французька і німецька, логіка, основи чистої математики, а також механіки, гідравліки та інших частин фізики, найбільш потрібних в суспільстві, скорочена природна історія, загальна географія та історія, основи політичної економії та комерції. Зверх цього мають читатись і перекладатись твори, що слу­гують для освіти серця і подають чисте ро­зуміння закону Божого та громадянських обов'язків. Зверх штату можуть бути приєдна­ними вчителі гімнастичних вправ.

В університетах ... викладаються науки в усьому обсязі, потрібні для усіх знань і різних родів державної служби.

Зрозуміло, що найбільш масовим типом школи була школа парафіяльна або церковно-приходська. В залежності від того, до якого приходу - православного чи католицького - вона належала, в ній домінувала певна конфесіональна, державницька, мовна політика. Тому саме в ній масово виховувався людський загал з тими чи іншими стійкими спрямуваннями.

Згідно з планом освітньої реформи у межах Російської імперії утворювалося шість світських навчальних округів (Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський, Віленський і Дерптський). Центром кож­ного світського навчального округу ставав університет, який поєднував функції вищого навчально-наукового закладу і навчально-адміністративного органу. Цією ж освітньою реформою вперше було поставлено питання про необхідність спеціальної підготовки - на­самперед для гімназій і повітових училищ - світських педагогічних (учительських) кадрів з вищою університетською освітою, які до того спеціально не готувалися і які б могли протидіяти антирусифікаторським тенденціям. Задля цього документи тогочасної реформи диктували принципову щодо існуючих і запла­нованих університетів вимогу: всі університети "повинні мати Учительський або Педагогічний інститут". Про це йдеться у "Попередніх прави­лах народної освіти" (1803) і в типовому Ста­туті імператорських університетів (1804). У § 7 Статуту перераховуються самостійні заклади при університетах, у тому числі Педа­гогічний інститут, якому далі присвя­чується цілий XII розділ. До змісту цього розділу повернемося нижче.

На початку XIX століття Київ і Київщина входили до Віленського світського навчального округу [4,с. 22], першим попечителем якого став поляк князь Адам Чарторизький. Для навчально-адміністративного керівництва Віленським округом у 1803 р. був створений університет у місті Вільно (нині Вільнюс, Лит­ва). В округ Віденського університету входили такі губернії: Віденська, Гродненська, Вітебська, Могильовська, Мінська, Волинська, Київська і Подільська [4, с. 22].

Віденський навчальний округ традиційно знаходився під впливом полонізаторських на­строїв, що дуже непокоїло уряд Російської імперії. Тим часом такий густонаселений, істо­рично усталений, економічно і політично по­тужний і впливовий регіон, як м. Київ та Київщина, який до того ж інтенсивно розви­вався, потребував власних підготовлених учи­тельських кадрів, які, крім просвітницької функції, змогли б нейтралізувати все ще досить помітні в цьому регіоні полонізаторські наст­рої, посилити російський вплив на населення. З метою ескалації свого просвітницько-політич­ного впливу царський уряд активно обговорює організаційні заходи щодо протидії полонізаторським настроям через нові освітянські кад­ри. Поблизу Києва, на Чернігівщині ство­рюється Ніжинська гімназія вищих наук князя Безбородька. Згодом вона стала ліцеєм і готувала світських вчителів для Чернігівщини і Київщини. З кінця 1806 р. на державному рівні ведуться дебати про засну­вання Першої гімназії в Києві, яка хоч би частково опікувалась підготовкою вчи­тельських кадрів. У вересні 1818 року виходить імператорське повеління "Про причислення навчальних закладів Київської губернії до округу Харківського університету".

Харківський університет відкрився 17 січня 1805 р. з ініціативи Василя Назаровича Каразіна, дворянина Харківської губернії. В.Н.Каразін належав до гуртка осіб, близьких до молодого царя Олександра І. Саме він подав ца­реві думку про заснування Міністерства народної освіти та інституту попечителів навчальних округів, який і очолював з січня 1803 р. Згодом опального В.Н.Каразіна було усунено від освітніх справ.

Приєднання Київщини до Харківського на­вчального округу відбулося, коли його попечи­телем став Захар Карнєєв (1817-1822), схильний проводити послідовну русифікаторську політику. Проте Київщина не відчувала її наслідків, таких бажаних з огляду на устремління царського уряду. Два-три випускники Педагогічного інституту при Харківському універ­ситеті, які щорічно прибували на Київщину, не дуже справлялись з по­доланням полонізаторських на­строїв та з тодішньою традицією шляхти відправляти дітей на навчан­ня до католицьких повітових і па­рафіяльних навчальних закладів.

Тому у 1832 р. засновується Київський світський навчальний округ, попечителем якого стає Єгор Федорович фон Брадке (1796-1862). Як наголошує чи не найавторитетніший історик університету Св. Володимира М.Ф.Владимирський-Буданов, нащадок шведських дво­рян Є.Ф. фон Брадке був на Київщині сумлінним виконавцем задумів царя та тодішнього міністра народної освіти графа С. С. Уварова, котрі планували зробити і округ, і його майбутній університет імперською про­тивагою полонізації. Згідно з державницькою ідеєю Київського університету та очолюваного ним навчального округу він мав стати центром освітніх впливів Російської імперії на велику територію з численним населенням.

Зі створенням Київського шкільного окру­гу Київ став центром відразу двох навчальних округів - духовного і світського. Духовний на­вчальний округ, очолюваний Київською духов­ною академією, яку у 1819 р. створили на базі Академії Петра Могили, був просто величез­ним. Окрім Київської єпархії до нього входили Чернігівська, Волинська, Подільська, Полтавсь­ка, Катеринославська, Херсонська, Харківська, Таврійська, Донська, Воронезька, Курська, Ор­ловська, Мінська, Варшавська і Кишинівська. З 1835 р. до складу Київського духовного округу приєднуються Грузинська та Імеретинська єпархії. Кожна єпархія мала одну духовну семінарію, підпорядковану Київській духовній академії. У свою чергу кожна семінарія опікала нижчі духовні училища. Ви­кладали в духовних навчальних закладах пере­важно священнослужителі. Лише їм дозволя­лось викладати у світських училищах богословські дисципліни та закон Божий.

Фундатор Київського світського навчального округу Є.Ф. фон Брадке ніколи не вчителював. Він був типовим управлінцем. Керував і землевпорядкуванням у Фінляндії, і створенням навчального округу та університету в Києві. Керував, думаємо, непогано. Принаймні всі більш-менш авторитетні його сучасники відгукуються про Єгора Федоровича із симпатією. Керуючи Київським навчальним округом (1832-1839), він проявив себе вірним виконавцем директив російського уряду. Саме звідси, напевно, і вищезгадані симпатії. Фон Брадке провів у життя постанову Міністерства народної освіти від 16 серпня 1822 р. "Про заборону російському юнацтву навчатись в іноземних єзуїтських училищах". Фон Брадке повів послідовний наступ на історично усталену плюралістичну структуру різних за національно-конфесійною спрямованістю типів училищ. Високого урядовця дуже непокоїла та обставина, що всі повітові училища в Київській, Подільській і Волинській губерніях, за винятком м. Києва, були в руках римсько-католицького духовенства і навчання в них відбувалося польською мовою. Такі училища, - писав він, - "шкідливі тим, що через них римсько-католицьке духовенство має вплив на населення".

Щоб обмежити цей вплив, Є.Ф. фон Брадке мав вірнопідданий обов'язок протиставити окатоличеним училищам російськомовні школи із православним спрямуванням. Але перед ним проблема вчительських кадрів для парафіяльних та повітових шкіл. Ці навчальні заклади, як ми знаємо, були найбільш масовими і з огляду на складну конфесійну ситуацію потребували світських учителів. З метою іх масової підготовки засновуються нові російські гімназії в Вінниці, Кам'янці-Подільському, Житомирі. Ліквідуються окатоличені повітові училища. Замість них відкриваються нові школи з православним спрямуванням. У Києві планується створити інститут шляхетних дівчат, починаються дебати про те, що Київський університет має стати навчально-адміністративним центром у Київському окрузі та вищим навчальним закладом для підготовки вчителів губернських училищ (гімназій) та повітових шкіл.

Реформа вперше зробила вчительську працю привабливою для вихідців із сільського, купецького та робітничого люду. За умови відповідної освіти, виходець із нижчих який вступав на посаду, міг отримати чин 14 класу (колезького реєстратора, найнижчий чин у заведеній Петром І у 1722 р. "Табелі про ранги"). Але вже завдяки цьому чинові він ставав повноцінним дворянином. Університетські студенти відразу отримували 12-й чин.

Принагідно перерахуємо інші чини «Табелі про ранги», оскільки відповідно до них ранжувались учительські та академічні посади і звання в Російській імперії аж до 1917 р. Чини 13 класу (провінційний секретар), 12 (губернський секретар), 11 (корабельний секретар) та 10 (колезький секретар) присвоювались, як правило за вислугу років і отримання більш високих учительських посад. Їх присвоювали також студентам із недворянських верств і підвищували по мірі отримання університетських звань. Чини 9 класу (титулярний радник), 8 (колезький асесор), 7 (надвірний радник) 6 (колезький радник), які відповідали армійським чинам старших офіцерів, наприклад 5 класу (статський радник) прирівнювався до полковника, дуже рідко присвоювались заслуженим вчителям, директорам училищ і гімназій, лекторам і ад’юнктам університетів, частіше екстраординарним професорам. Чин 4 класу (дійсний статський радник), що в армії надавався генерал-майору, мали ординарні професори університетів. А чини 3 рангу (таємний радник, в армії – генерал-лейтенант) та 2 рангу (дійсний таємний радник – генерал-фельдмаршал) присвоювались в академічних колах заслуженим ординарним професорам з великим досвідом та вислугою років, ректорам університетів, попечителям навчальних округів, міністрам народної освіти.

Реформа робила також набуття вищої університетської освіти дуже бажаним для різнонаціональних спадкових дворян. Щоб отримати вищі чини, вони мали надати відповідному начальству свідоцтво про університетську освіту або скласти ряд іспитів з російської та інших мов, економіки Росії, права, російської історії, статистики, математики, фізики, географії тощо.

Тож відкриття на Київщині університету відповідало не лише інтересам уряду імперії, який мріяв зробити його центром політико-ідеологічного впливу, але, хоч як це не парадоксально звучить, також інтересам багатонаціонального дворянства західних губерній. Адже діти дворян західного краю отримували можливість набувати освіту поблизу своїх маєтків.

Згідно з парадигмою тогочасного євро­пейського університету (зразком слугував щойно відкритий Берлінський універси­тет) його випускники мали бути широко освіченими і науково випестуваними особисто­стями, незалежними від будь-яких релігійних течій у своїй світській діяльності. Дана парадиг­ма зробилась аж надто популярною в ака­демічних колах тогочасної Росії. Імперський лозунг православ'я щоразу стикався із доміну­ючими релігійними уподобаннями численних крайових спільнот. Особливо гострими ці зіткнення були у західних губерніях імперії. Тож і мусили її ідеологи думати про створення осередку підготовки висококваліфікованих світських діячів, здатних доносити вплив уряду до найнижчих освітніх закладів, які покликані формувати душі нових поколінь громадян.

Питання про відкриття університету в Києві вкотре було порушено на початку 30-х років XIX століття. Придушивши польське по­встання 1830-1831 рр., царизм змінив політи­ку щодо Правобережної України. Поряд з жорстокими репресіями проти повстанців, за­кривалися школи з польською мовою викла­дання, а замість них відкривались російські. Бу­ло ліквідовано Кременецький ліцей та Віденський університет, на матеріальній і кад­ровій базі яких мав початково існувати май­бутній університет у Києві.

У 1833 році Міністерству народної освіти, яким керував тоді граф С.С.Уваров, було дане доручення царя терміново розро­бити проект статуту і штати майбутнього університету. Звичайно новостворюваний на­вчальний заклад мав беззастережно керува­тися типовим статутом імператорських університетів. Але особливі завдання Київського університету повинні були відоб­разитись у його "внутрішньому" статуті, або "проекті статуту", затвердженому особисто царем Миколою І 25 грудня 1833 р., що діяв аж до 1842 р. Повеління царя про відкриття університету Св. Володимира в Києві також виходить 25 грудня 1833 р. за старим стилем. Рішення про конкретну дату його відкриття прийняв міністр С.С.Ува­ров. "По представлению Попечителя Киев­ского Учебного Округа, управляющий Мини­стерством Народного Просвещения изъявил согласие на открытие Университета Св. Вла­димира в 15 день Июля сего года, в наемных домах, на счет 20 000 руб. ассигнациями., которые по штату оного на сей предмет назначены".

15 липня 1834 р. (за ст. ст.), саме в лень Св. Володимира Великого, відбувся урочистий акт відкриття університету. О 9-й годині ранку всі члени університетської спільноти, серел яких були і три щойно зараховані студенти. відвіда­ли Печерську лавру, де провів богослужіння митрополит Київський Євгеній. Після літургії всі повернулися до університетського будинку, орендованого в І.Ю.Корта. Присутні на урочистостях, серед яких був і ректор Київської ду­ховної академії архієпископ Інокентій (Бори­сов), заслухали укази царя про заснування університету і введення в дію його Тимчасово­го проекту статуту. З великою промовою висту­пив попечитель Київського навчального округу Є.Ф. фон Брадке. Глибоку вдячність за надану імператором можливість вищої освіти нових поколінь висловили губернські предводителі дворянства Київщини, Волині, Поділля. Ректор М.О.Максимович, який напередодні прибув до Києва, вручив митрополиту Євгенію (Болховитінову), генерал-фельдмаршалу Остен-Сакену, київському генерал-губернатору Левашову дипломи почесних членів університетської спільноти. З рук генерал-фельдмаршала Остен-Сакена три студенти отримали шпаги - символ дворянської (рицарської) приналежності.

На початку липня 1834 р. професора кафе­дри ботаніки Московського університету Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873), полтавця, було переведено до Києва і призначено ординарним професором російської словесності.

Протягом 1834/35 навчального року він виконував обов'язки ректора і декана історико-філологічного відділення єдиного в універ­ситеті філософського факультету. До приїзду М.О. Максимовича в Київ 13 липня 1834 р. ректорські обов'язки покладались на вихо­ванця Київської академії і директора Першої гімназії історика Максима Берлінського, ав­тора відомих і цікавих книг про Київ. Власне, він і був організатором усіх урочисто­стей, пов'язаних з актом відкриття закладу.

Влітку 1834 р. ще не було ані Бібіковського бульвару, ані Круглоуніверситетської вулиці, яка з'єднує Бесарабську площу з Липками, ані величної університетської будівлі на Володимирській. Все це з'явилося пізніше.

У 1834-1835 рр. університет розміщував­ся у трьох найнятих будинках в Липках на Печерську. Перший будинок знаходився у про­сторій садибі генерала Д.М.Бегічева, там, де у 1839 р. звели величну споруду Інституту шляхетних дівчат, яка з 1993 р. носить назву Міжнародного центру культури та мистецтв.

Друга будівля університету (не збереглася) належала відставному капітанові І.Ю.Корту (сучасна вулиця М.Грушевського, майже на­проти Будинку офіцерів). Тут відбувся акт відкриття університету і містились аудиторії. Тут же поселився ректор М.О.Максимович і жив до весни 1835 р., поки не перебрався до бу­динку Катериничів біля Нікольського монасти­ря. Казеннокоштні студенти Педагогічного інституту при університеті мешкали неподалік у будинку інженера Київської фортеці, генера­ла Р.Гербеля. За казармені умови і жорсткий нагляд за мешканцями цей будинок невдовзі прозвали "штрафгаузом".

Протягом першого академічного року, ко­ли університет мав лише один факультет з історико-філологічним (першим) та фізико-математичним (другим) відділеннями, до нього входили такі кафедри:

"Перше відділення: 1) Філософія. 2) Грець­ка словесність і старожитності. 3) Римська сло­весність і старожитності. 4) Російська сло­весність. 5) Загальна і російська історія і статистика.

Друге відділення: 1) Чиста і прикладна ма­тематика. 2) Астрономія. З) Фізика і фізична географія. 4) Хімія. 5) Мінералогія і геогнозія. 6) Ботаніка. 7) Зоологія. 8) Технологія, сільське господарство, лісоводство і архітектура.

Свій перший академічний рік університет Св. Володимира розпочав 28 серпня 1834 р. у складі 62 студентів, понад півтора десятка ви­кладачів, здебільшого колишніх учителів роз­формованого Кременецького ліцею. На фоні останніх вигідно вирізнялись ректор М.О.Максимович, професор православного богослов'я І.М.Скворцов, професор загальної історії В.Ф.Цих. Протягом 1834/35 навчального року функціонував лише один філософський фа­культет, з історико-філологічним і фізико-математичним відділеннями, та "особливий виховний заклад" — Інститут казенних студентів, про який йтиметься нижче.

Сьогодні важко повірити, що Київський університет засновувався як переважно освітянська установа. У відповідності з його державницькою ідеєю, він мав на замовлення уряду готувати вчи­телів і держслужбовців із студентів, що вчи­лися й утримувалися цілком за казенний кошт. Звичайно, в університеті могли вчи­тися і своєкоштні студенти, платячи за на­вчання чималі гроші. Оскільки функція підготовки вчителів університетом на перших порах домінувала (йому навіть не ставились в обов'язок наукові дослідження, він, — зазначає перший історик і професор йо­го В.І.Шульгін, - "по характеру ... не был уни­верситетом в обширном, идеальном смысле слова, но в самом тесном смысле слова был университетом западно-русским, местным". Головне завдання університету тодішній міністр освіти граф С.С.Уваров сформулював так: прищеплювати польському і полонізованому юнацтву Київщини і Західних губерній "общий дух русского на­рода".

Другий історик університету в Києві і один із найвідоміших його професорів М.Ф.Владимирський-Буданов звертає увагу на те, що Київський університет, на відміну від інших, має ім'я Св. Володимира і особливу (спеціаль­ну) ціль. "Его преимущественное значение оп­ределено границами трех юго-западных губер­ний, а впоследствии указом 28 февраля 1834 г. распространено и на весь северо-западный край... Но этим указан лишь ближайший внеш­ний район его действий. Внутреннее содержа­ние его просветительной миссии определено выбором города "равно драгоценного для всей России", т.е. ...Университет Св. Владимира при­зван быть проводником общерусского просве­щения". Свою особливу регіональну місію універси­тет здійснював згідно із своїм "особливим" ста­тутом 1833 р., котрий, як уже зазначалося, на­зивався "Тимчасовим проектом статуту" і діяв аж до 1842 р. Проект відрізнявся від статутів 1804 р. інших університетів імперії хоч би тим, що обов'язкова для них справа підготовки вчи­телів покладалась на директорів Педагогічних інститутів при цих університетах, а в Києві — на університет у цілому і його рек­тора.

Університет Св. Володимира довго зали­шався б таким собі регіональним "учительсь­ким інститутом", якби вже у першому се­местрі 1834/35 академічного року функція підготовки вчителів не відділилась від загаль­ного набору освітньо-наукових, культурних і адміністративних функцій університету та не інституціалізувалась у вигляді специфічного вчительського навчального закладу при ньому.

Інституціалізація вчительської підготовки у самостійний структурний підрозділ при університеті Св. Володимира, звичайно, не була якоюсь особливою самодіяльністю універси­тетського начальства тих років. Універси­тетські начальники і тоді добре усвідомлювали свої обов'язки і розуміли допустимі норматив­ними документами межі оперативного манев­ру. Вони послідовно виконували загальну ста­тутну вимогу імператорських університетів, сформульовану ще у 1804 р. і поширювану на діючі і заплановані університети, у тому числі - на Київський: кожен університет по­винен мати при собі педагогічний інститут. Тому, незважаючи на відсутність словосполучення "Педагогічний інститут" у тимчасовому проекті статуту Київського університету, університет інституціалізує покладену на нього функцію вчи­тельської підготовки у формі "особливого ви­ховного закладу", відкритого 21 листопада 1834 р. (за ст. ст.). Заклад цей є, безумовно, не­пересічним. По-перше, він дав можливість університетові сконцентрувати увагу на своїх ключових функціях, властивих закладам університетського типу, - навчально-науковій, адміністративній, політичній, культурній то­що. По-друге, цей заклад започаткував на Київщині систематичну вищу світську педа­гогічну освіту, яку сьогодні очолює його пря­мий спадкоємець - Національний педа­гогічний університет імені М.П.Драгоманова.

Що ж являла собою ота "особлива ви­ховна установа" при університеті Св. Володимира, про заснування якої в кінці листопада 1834 р. йдеться в універси­тетському "звіті" за перший академічний рік? Чому в 1834 р. її назвали "Інститутом казеннокоштних студентів" і лише з 1842 р. починають офіційно іменувати Педагогічним інститутом? Адже, як свідчить вже згадуваний "Звіт за 1835 рік" вона з осені 1834 р. не переставала готувати вчителів і навіть у першому акаде­мічному році провела атестацію дев'ятьох екс­тернів, видавши їм учительські атестати. Щоб осмислити феномен тогочасного Пе­дагогічного інституту, повернемось до змісту вже згадуваних урядових документів і автори­тетних джерел. Типовий, тобто беззастережно обов'язковий для всіх російських універси­тетів статут 1804 р. вимагає, щоб кожен університет мав "Учительський або Педа­гогічний інститут". В розділі XII цьо­го статуту "Про Педагогічний інститут" гово­риться: "Педагогический или Учительский Институт образует Учителей для Гимназий и Училищ, округ Университета составляющих, под начальством Директора, из Ординарных Профессоров общим Советом избранного. Положенное в штате число Студентов-Кан­дидатов преимущественно наполняется воспи­танниками, на казенном иждивении содержи­мыми. Директор Педагогического Института в каждые полгода представляет общему Собра­нию план учения, сообразный намерению сего учреждения. Он не только надзирает, чтоб по оному в точности было исполнено, но и сам на­блюдая за поведением учащихся, руководству­ет их в учении... наставляя в искусстве препода­вать науки ясным и систематическим образом" Передбачалися типовим статутом 1804 р. й інші інститути при університетах - медичні, юридичні тощо. Але їхнє створення при Київському університеті свідомо відсувалось у майбутнє. В указі царя "Про заснування в Києві університету..." від 8 листопада 1833 р. про ме­дичний факультет говориться як про далеку перспективу. Юридичний, навпаки, начебто мав бути відкритий негайно, але, як виявилось, його кадрове забезпечення не було продумано, хоча контингент казенних студентів для нього був замовлений. Тож і влилися набрані у 1834 р. майбутні юристи-чиновники до загаль­ного Інституту казеннокоштних студентів, кот­рий з кінця листопада 1834 р. почав і їм давати вчительську підготовку. Іншої він просто не в змозі був забезпечити. Зволікання з відкриттям Юридичного інституту пояснюється тим, що протягом пер­шого академічного року в університеті працю­вав лише один учитель правознавства. То був виходець із Кременецького ліцею О.М.Міцкевич, рідний брат знаменитого польського поета. А для відкриття інститутів, у тому числі і Педагогічного, потрібно було не менше чоти­рьох професорів. Ось як про це сказано у про­екті статуту 1833 р., який жорстко зобов'язував відповідних професорів з профільних для гімназій дисциплін забезпечувати набуття сту­дентами вчительського фаху вже з початку пер­шого семестру: "§68. Наблюдение за учебною частию приготовляемых к Учительскому зва­нию Студентов возлагается на Профессоров Российской Словесности, Древней Филологии, Философии и Чистой Математики. Из них профессор Философии преподает Педагогику. Не­зависимо от преподавания в Университете, профессоры сии обязаны заниматься по два ча­са в неделю с оными Студентами".

Окрім обов'язкових предметів, що вивча­лись на історико-філологічному і фізико-математичному відділеннях філософського факуль­тету, студенти новоствореного закладу освоювали ґрунтовний курс педагогіки, писали випускні роботи, проходили педагогічну прак­тику. Як зазначалось у проекті статуту універ­ситету Св. Володимира 1833 р., "студенты, предназначаемые к званию Учителей, сверх слушания Университетских курсов, получают руководство в практических упражнениях по части Отечественной Словесности, Древних языков, Математики и Педагогики, сочиняют рассуждения, произно­сят пробные лекции и, под надзором Профес­соров, дают уроки в училищах".

Необхідні за стату­том кадрові умови відкриття в універси­теті Св. Володимира Педагогічного інститу­ту склалися на кінець листопада 1834 р. З по­чатку семестру тут пра­цювали лише три про­фесори з чотирьох, необхідних для ство­рення за статутними умовами самостійного за­кладу підготовки вчителів. Це профе­сор російської словесності М.О. Максимович, ректор і декан історико-філологічного відділен­ня; професор стародавньої філології М.Ю.Якубович; професор чистої математики С.С.Вижевський, декан фізико-математичного відділення. Не було лише професора філософії, який мав читати педагогіку, знакову для педа­гогічного інституту дисципліну.

На цю посаду запросили молодого виклада­ча Київської духовної академії О. М. Новицького, який 17 жовтня 1834 р. розпочав в універ­ситеті лекції з філософії, залишаючись викла­дачем академії.

Серед професорів університету Св. Володи­мира О.М.Новицький тоді "був четвертим. "Обійнявши дві кафедри філософії, тобто в Київській академії і в університеті", О.М. Новицький прагне повністю присвятити себе університетові. З його приходом до університету та початком педагогічних читань напередодні свята Введення у Храм Пресвятої Богородиці (21 листопада 1834р.) відбулося фактичне відкриття Педагогічного інституту при університеті Св. Володимира.

Декілька слів щодо документального оформлення нововідкритого "особливого виховного закладу" - Педагогічного інституту в Київському університеті. Звіт за 1834/35 ака­демічний рік без зайвих подробиць констатує його "заснування". Він не наводить ані номерів протоколів Ради університету, ані якихось дер­жавних указів. І це зрозуміло. Заснування "особливої педагогічної установи", передбаче­ної загальним Статутом імператорських університетів і Тимчасовим проектом статуту університету Св. Володимира, відбулося авто­матично, цілком у "робочому порядку".

Оскільки за проектом статуту 1833р. підго­товка вчителів цілком покладалась на універси­тет, то загальне керівництво нею мав здійсню­вати ректор, який виконував функцію її спрямовувача (директора), планувальника і контролера. Директор "особливого виховного закладу" - почесна позаштатна посада і додат­кове навантаження ординарного професора.

Посаду директора вчительського закладу довелося обійняти М.О. Максимовичу, суміща­ючи її з ректорством і деканством. її не могли запропонувати колишнім кременчанам М.Ю.Якубовичу та С.С. Вижевському, полякам за національністю. Не міг зайняти цю посаду і українець О.М.Новицький, який хоч і був гли­боким філософом та педагогом, але його "російська словесність" була не на висоті, бо ча­сто-густо супроводжувалась польсько-ук­раїнським суржиком. Зважаючи на то­гочасне акцентування урядом російськомовної підготовки вчителів, зобов'язаних нести "дух русского народа", зрозуміло, чому першим ди­ректором Педагогічного інституту мав бути М.О.Максимович.

У споминах його учнів є свідчення про покладену на нього статутом копітку директорську роботу з наставляння майбутніх вчителів у мистецтві викладати на­уки зрозуміло, ясно і систематично.

Методики окремих предметів починають викладатися з кінця 30-х років. Одним із найяскравіших прикладів за­нять з методик викладання окремих предметів слід вважати практичні вправи з російської словесності під керівництвом ректора універ­ситету М.О.Максимовича. Як правило, ці занят­тя планувалися для І—III курсів першого відділення філософського факультету і прохо­дили з розрахунку 1,5 години на тиждень. Аналізувалися твори російських письменників. На І курсі всіх факультетів такі заняття відбувалися по 3 години на тиждень. Студенти вправлялись у зв'язному і логічному мовленні, а починаючи з 1837/38 навчального року, у ході цих занять навчальними планами першого відділення словесного факультету офіційно пе­редбачався аналіз студентських творів. Заняття на першому курсі відбувалися під керівництвом ад'юнкта Г.І.Голубкова. На II-III курсах їх проводив сам М.О.Максимович. У 1838/39 навчальному році для студентів 1-х курсів усіх факультетів практичні заняття з російської словесності планувалися в тому ж обсязі і з тим самим змістом, що і в попередні роки, а для II-III курсів першого відділення філософського факультету вводилися (по 1,5 го­дини на тиждень) "практичні вправи з російської словесності". Підтвердженням цих даних, знайдених в архівах, слугують чорнові записи звітів М.О.Максимовича про практичні заняття у період з 1834/35 по 1837/38 навчальні роки. Зокрема, у звіті за 1834/35 навчальний рік за­нотовано, що, "крім лекцій, слухачі вправля­лись у критичному аналізі творів російських письменників; вибір тем здійснювався ними самостійно; від викладача було запропоновано такі теми: "Про Кирила і Мефодія", "Про цер­ковну слов'янську мову". У звіті за 1836/37 на­вчальний рік знаходимо ще одну інформацію: "Крім розгляду доробків письменників і влас­них творів, мали виголошуватися усні лекції". У звітах М.О.Максимовича також відмічалися і окремі особливо визначні успіхи студентів. Зо­крема, серед казеннокоштних студентів він виділяв такі прізвища, як Костирьов і Тулов, а серед своєкоштних - Терешкевич. Нарешті, у звіті за 1837/38 навчальний рік знаходимо пряму вказівку М.О.Максимовича про прове­дення ним занять з методики викладання російської словесності, а саме: "З казеннокошт­ними студентами IV курсу першого відділення філософського факультету по дві години на тиждень займався наставлянням у викладанні російської словесності в гімназіях". Ця інфор­мація підтверджується документом, який також зберігся в паперах М.O. Максимовича. Він має назву "Виписка з правил для педагогічних занять з казеннокоштними студентами, затвер­джених Попечителем Київського навчального округу 16 січня 1837 року".

Після звільнення у 1835 р. з посади ректо­ра за власним бажанням, М.О.Максимович продовжував виконувати функції директора вчительського інституту казеннокоштних сту­дентів до кінця 1841 року. Бо наступні ректо­ри - В.Ф.Цих (1836 - квітень 1837), К. О. Неволін (1837—1843), а потім В. Ф. Федоров (1843-1847), Р.Е.Траутфеттер (1847- 1859), Н.Х. Бунге (1859—1862) за своїми науковими спрямуваннями були далекими від проблем учительської освіти. Тим більше, що після набрання чинності Статутом 1842 р., в якому "особливий виховний заклад" починає зватись Педагогічним інститутом і бере на себе загаль­но-університетську функцію підготовки вчи­телів, його директором вже не обов'язково мав бути ректор. Наступними директорами ста­ють, як правило, декани першого відділення філософського факультету. Це — І.Я.Нейкірх (1842-1845) та (1849-1861), О.М. Новицький (1845-1849).

Умови формування контингенту казен­нокоштних студентів для Педагогічного інсти­туту були особливими. Вступ до нього збігався як із проходженням абітурієнтом вступних ви­пробувань із загальних предметів гімназичного курсу, так і з жорстким відбором за національними та віросповідальними ознаками і укладан­ням угоди про казенне утримання та зобов'язанням після закінчення Інституту казеннокоштних сту­дентів "прослужити 6 років у тому відомстві, в яке вони начальством призначені будуть". До кінця 1850-х років казеннокоштні студенти педагогічного інституту отримували вчительську підготовку, починаючи з 1 семестру.

Студенти Педагогічного інсти­туту, на відміну від інших студентів університету, перебували на повному пансіоні і під жорстким наглядом інспектора, якого при­значав сам міністр, і двох помічників інспекто­ра, яких призначав попечитель округу. Наглядали за студентами також університетська поліція та екзекутор. Щоби скласти уявлення про статус і вплив інспектора, погляньте на штатні розписи тодішніх університетів. Це — друга після ректо­ра особа і за своїм авторитетом, і за посадовим окладом. Помічники також цінувались на рівні професорів, причому ординарних.

Як свідчить М.Ф.Владимирський-Буданов, "Институт казеннокоштных студентов сначала помещался в наёмных домах (в Липках) [при­ватні будинки Корта і Гербеля.]; а с окончанием собственного здания Университе­та, — в главном корпусе его. С устройством ме­дицинского института, этот последний поме­щался отдельно, между тем как институты педагогический и юридический всегда вместе... помещение для них отведено было на 4-м эта­же здания". "Ещё по штату 1833 г. при институте казеннокоштных положена бы­ла студенческая больница ... Воспитанники ин­ститутов имели особые права на пользование библиотекою Университета".

їх

М.Ф.Владимирський-Буданов особливо на­голошує, що "згідно зі Статутами 1833 та 1842 рр. Інститути (педагогічний та юридич­ний) були не благодійними закладами при Університеті, а насамперед самостійними навчально-виховними закладами, зв'язок яких з Університетом полягав тільки у тому, що їх вихованці повинні були користуватись загаль­нообов'язковими теоретичними університетсь­кими лекціями. їхні ж інститутські заняття не повинні були збігатись з факультетським набо­ром наук; наприклад, для студентів педа­гогічного інституту, які отримували предметну підготовку для роботи в гімназіях на 2-х відділеннях філософського факультету, прово­дилися обов'язкові лише для них спільні занят­тя з педагогіки".

У рік відкриття Педагогічного інституту було видано перші свідоцтва наставників і вчи­телів особам, які пройшли випробування інститутською комісією з професорів російської словесності, математики, філософії і педагогіки. Як свідчить "Звіт за 1835 рік", в якому відображені результати роботи універ­ситету Св. Володимира протягом першого ака­демічного року, випробування на отримання вчительських атестатів пройшли 9 осіб. Тобто відразу після свого відкриття 21 листопада (4 грудня за новим стилем) 1834 р. Педагогічний інститут при університеті Св. Володимира дає дорогу в життя атестова­ним світським вчителям для Києва і Київщини.

Чому ж цей педагогічний заклад довгий час носив назву "особливої виховної установи"? То­му, по-перше, що готував не просто вчителів, а своєрідних "ідеологічних бійців", здатних в умовах поліфонії національних інтересів різних верств населення краю провести імперську ідеологію. Цим заклад вельми відрізнявся від педагогічних інститутів при університетах більш "спокійних" регіонів. По-друге, закритість і "напівказармене" утриман­ня студентів "особливого виховного закладу" мало на меті якомога ефективніше ізолювати їх від ідейних впливів неросійських студентсь­ких земляцтв. По-третє, особливості цієї педа­гогічної установи цілком зумовлювались політичною місією Київського університету в перші десятиліття його існування.