1. Головні етапи розвитку науки про літературу від античності до нового часу

Антична епоха

Блискучий розквіт античного мистецтва спричинився до широкого розвитку естетичної й теоретико-літературної думки в Елладі.

Античні філософи сформували основні проблеми естетики й теорії літератури, створили відповідні поняття й терміни. У стародавній Грації, естетична думка розвивалась у протиборстві ідеалістичного й матеріалістичного напрямків. Така боротьба характеризувала всю історію філософії, з якою завжди була тісно пов’язана й теорія літератури.

Перші античні мислителі (Геракліт, Емпедокл, Демокрит) по-матеріалістичному розв’язували головне питання естетики — питання про відношення естетичної свідомості до реальної дійсності. Матеріальні властивості світу (певний порядок, гармонію, симетрію) вони розглядали як об’єктивну основу краси і вважали, що однакові закономірності лежать як в основі космосу, так і в людській (в тому числі й духовній) діяльності.

Найвидатнішим представником ідеалістичної естетики в античному світі був Платон (427-347 рр. до н.е.). Він твердив, що чуттєві речі мінливі, скороминущі й тому не являють собою справжнього буття. Справжнє буття становлять духовні, вічні ідеї, загальні поняття, — «види», як їх називав філософ. Ідеї по відношенню до речей є «прототипами», причиною. Чуттєві, реальні речі — тільки відбиття, «тіні» надчуттєвих безплотних ідей. Людська душа, на думку філософа, мала доземне існування і тоді стикалася із світом справжнього буття. Душа пригадує своє минуле буття. Так і виникають поняття абсолютної ідеї, в тому числі й ідей прекрасного, як акт спогаду («анамнезис»). В системі ідеальної держави «поезія ну в якій мірі неприйнятна», а «наслідувана поезія зовсім неприпустима». ні для чого не потрібні копії з дійсності; мистецтво — забава, іграшка — не може сприяти вихованню достойного громадянина. Навіть Гомера виключає Платон із своєї улюбленої аристократичної держави. І тільки музику та гімнастику залучає до створеної ним системи естетичного виховання. Проте і в музиці він забороняє все те, що веде до розбещеності та розслабленості почуттів.

«Поетика» Аристотеля як вершинне досягнення естетичної думки в античну епоху. Опорні моменти цієї пам’ятки наукової думки: розуміння мистецтва як наслідування дійсності; думки про співвідношення науки і мистецтва, про художнє узагальнення як внутрішній закон мистецтва; цілісність літературного твору. Розподіл літератури на роди, характеристика епосу, лірики, драми та драматургійних жанрів комедії і трагедії; вчення про катарсис.

Аристотель доводив безплідність вчення Платона, який для кожної речі встановлював її «ідеї» і тим лише подвоював число предметів, що потребують пояснення. Аристотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу і виявляв елементи діалектичного розуміння дійсності. Але в той же час він вірив, що існує «думка, яка мислить сама себе», тобто — Бог.

Основну естетичну категорію — прекрасне — Аристотель визначає як об’єктивно існуючу якість, властиву самим речам, як «порядок (у просторі), пропорційність і визначеність», як гармонію й симетрію. Краса знаходиться в залежності від величини речі, яку легко чи важко оглянути; тому фабула в літературному творі має бути такої тривалості в часі, яку легко запам’ятати, і цілість, зумовлену наявністю одного центрального героя чи однієї основної дії.

Саме виникнення мистецтва Аристотель пояснює наслідуванням, яке завжди падає людям задоволення. Навіть те, що в дійсності викликає огиду, відтворене в мистецтві — вже розглядається з приємністю. Аристотель користується тут грецьким терміном «мімесис», який перекладається «наслідування» або «відтворення».

Танцівник, як каже Аристотель, «за допомогою виразних ритмічних рухів відтворює характер, душевні настрої і дії. Письменники малюють життя, наслідуючи дійових осіб — «то кращих, ніж ми, то гірших чи навіть таких, як ми». Комедія малює гірших, а трагедія — «кращих людей, ніж ті, що нині існують». Література відтворює предмети трьома способами: вона малює їх або «такими, якими вони є, або такими, як їх уявляють, або, нарешті, такими, якими вони повинні бути». Саме тому мистецтво має велике естетичне й пізнавальне, інтелектуальне, а також суспільно-виховне значення.

Великий античний мислитель дає спробу класифікації різних видів мистецтва та родів і жанрів художньої літератури.

Аристотель стверджує: «Завдання поета говорити не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче. Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий — прозою: можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки ще була б історія, хоч і у віршах. Відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий — про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію — поезія говорить більш про загальне, а історія — про окреме».

Грецькі філософи Піфагор, Сократ, діячі еллінізму Каллімах і Аристарх, римські мислителі Сенека, Марк Аврелій, Лукрецій, Цицерон, Горацій, Квінтиліан та ін. зробили більший чи менший внесок у розробку питань естетики та теорії літератури.

Квінт Горацій Флакка (65-8 до н.е.). Його віршоване, писане гекзаметрами послання до Пізонів, що придбало назву «Наука поезії» («Ars poetica»), зберігало широку популярність і в пізніші віки, до епохи класицизму включно. Цей трактат, написаний у дидактичній формі, подає практичні поради початкуючим поетам, може служити зразком тогочасної нормативної поетики. Горацій захищає класичні традиції грецького мистецтва, найперше — принципи єдності художнього твору, урівноваженості, чуття міри у всьому. Римський теоретик — противним усього фантастичного, неправдивого в поезії.

Мета поезії: «розважаючи, повчати». Мудрість поета мусить сполучатися з умінням творити правдоподібні образи на основі життєвих спостережень. Слова, які вживає письменник, повинні повністю відповідати характерові, а характер — вікові і становищу персонажа.

Середні віки

Розпад античного світу і встановлення феодальних відносин на Заході обумовлює значні зміни в розвиткові культури.

Раннє середньовіччя: кінець V - ХI ст.

Зріле середньовіччя: ХI-ХIII ст.

Пізнє середньовіччя: ХIV - середина ХVI ст.

Становленню середньовіччя передував розкол римського світу після заснування імператором Константином у 324 р. міста Константинополя - так званого Нового Рима. У 330 р. Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді захід і Схід (Візантія) почали розвиватися різними шляхами. Приблизно в цей самий час починається характерне для середніх віків змішання народів, яке надало культурі середньовіччя особливого колориту. Саме в цей складний період формується уявлення про творчий потенціал нової релігії - християнства, про консолідуючу роль Христа. Поступово християнство стає основним елементом світогляду середньовічної Європи.

У всіх галузях розумової діяльності встановлюється панування церкви і християнського богослов’я. Саме мистецтво силкуються зробити прислужницею релігії, підпорядкувати церковним догмам. Треба пам’ятати, що в середні віки існують дві культури: феодально-церковна і народна, яка живилася традиціями общинного ладу. В готичному мистецтві зростають реалістичні тенденції, в культі Марії посилюється увага до земної жінки-матері, виникають естетичні оцінки таких моральних якостей, як вірність, чесність, хоробрість та ін. Але в теорії мистецтва й літератури середньовіччя не дає поступу й характеризується пануванням ідеалістичних концепцій, містицизму.

Один із «отців церкви», «князь схоластики й теології» — Августин Блаженний (354-430) у своїй «Сповіді» пише: «Прекрасні різноманітні форми, блискучі й приємні кольори — ось що люблять очі. Але хай не володіють вони душею моєю; хай володіє нею Бог, який створив їх прекрасними. Тільки бог є благо моє, а не вони».

Людині має подобатись не саме мистецтво, а божественна ідея в ньому. Якщо, слухаючи церковні співи, ти захоплюєшся красою самої музики, а не тим, про що співається, — ти впадаєш в тяжкий гріх, і краще було б тобі зовсім не слухати музики. Замість живих, чуттєвих форм у мистецтві пропагується творення релігійної символіки і алегорій, схематичність. Основною естетичною категорією оголошується високе, величне, піднесене, що наближає до Бога — джерела всякої краси. Естетична думка, таким чином, переживає різко відмінна від естетичної думки античного світу.

Мислитель ХIII ст., професор Сорбонни Фома Аквінський (1225-1274) продовжував твердити, що Бог іменується прекрасним як причина світової гармонії і ясності, що краса тіла — то не повноцінна краса, що треба дбати за духовну красу. «Воля Бога — є причина речей». Для краси потрібні цільність, досконалість, пропорція і співзвучність, духовна ясність розуму, властива найперше Богові.

В ХI ст. в Європі були відкриті твори Арістотеля. Фома Аквінський використав ці твори, але доклав немало зусиль до того, щоб змертвити і викривати його ідеї. Аристотель вважав матерію речовиною, яку не можна ні створити, ні знищити. А «янгольський доктор», як називали Фому його послідовники, оголошує матерію «Тліном». У галузі соціології він захищав уроджену нерівність людей і право одних людей панувати над іншими. У другій половині ХХ ст. західнонімецький естетик Аккерман знову проповідує: «Бог є найвища краса», — і стверджує релігійний зміст мистецтва. Неотоміст А. Бруннер, прокламуючи ідею надкласового мистецтва, вимагає від нього стати засобом примирення всіх класів і соціальних груп, закликає «спасати» людство від комунізму.

Закономірності змін естетичних мод пов'язана з боротьбою за владу як за монополію на інтерпретацію. Коли та чи інша корпорація приходить до влади, вона передусім накидає суспільству свій власний варіант інтерпретації дійсності — в релігійному, світоглядному чи ідеологічному сенсі. Однак треба враховувати той факт, що ця проблематика розглядається нами і є правовірною тільки в системі європейського мислення. Тож чим характеризується феномен Європи?

Передусім двома головними чинниками: давньогрецьким скепсисом і християнською визначеністю. Європейська філософія як вільне міркування починається від Платона. Цей мислитель оперував ідеями як об'єктами реального, тобто матеріального, світу. Іншими словами, ідеї були для греків такими ж реальними, як і предмети. Важливим є міркування, філософування — шлях до істини, а не певні сакральні постулати чи саме знання. Давньогрецький скепсис окреслював іронічну дистанцію для будь-якої ідеології, створював ґрунт для розвитку науки.

Спираючись на теоретичний досвід, накопичений на перших етапах свого становлення, естетика продовжувала активно розвиватися у межах загальнофілософського знання і в наступних століттях, посідаючи вагоме місце в динаміці формування європейської та світової культури. В історії розвитку естетики в межах загальнофілософського знання важливе значення мала естетика середньовіччя.

Середньовіччя, зосередивши увагу на таких складних естетичних проблемах, як специфіка краси і прекрасного, види мистецтва, співвідношення чуттєвого й духовного в мистецтві, стало помітною віхою у становленні естетичної науки.

Естетична думка країн Сходу. Традиційність і консерватизм культури країн Сходу

Стародавня Індія. Специфіка наукових пошуків індійських учених та їх теоретико-пізнавальної традиції. Скутість тісними релігійними уявленнями таких сфер пізнання, як географія, космологія, фізика, історія. Схильність до систематизації та методичної класифікації кожної сфери мислення, кожної галузі пізнання, мистецтва і діяльності. Трактат Стародавньої Індії «Натья-Шастра» (I ст. н. е.). Перші спроби аналізу проблем художньої творчості (розгляд питань виховання актора, висвітлює питання художньої майстерності). Теоретичні коментарі до «Натья-Шастра» (розробка поняття «раса», «бхава»). Закон «карма». Провідна тенденція індійської теорії — єдність естетичного й етичного («дхвани»). Концепція «дхвані — раса»була розроблена в працях давньоіндійських вчених Анандавардхвани (IХ ст.) і Абхинавагунта (Х-ХI ст.) як центральна доктрина санскритської поетики. Актуальність цієї концепції для сучасної естетики.

Тісний зв'язок мистецтва Індії з релігійними системами, релігійний характер творів. Зв’язок мистецтва з народними легендами. Епічні поеми Стародавньої Індії «Махабхарата» й «Рамаяна» — результат колективної народної творчості.

Стародавній Китай. Естетика Стародавнього Китаю VII ст. до н. е. — III ст. н. е. Наголошування на поняттях «досконалість», «довершеність», «гармонія» в китайській естетиці. Доведена до рівня високого мистецтва кожної сфери людської діяльності. «Тотальний естетизм». Естетичні погляди та педагогічні ідеї Конфуція.

Категорію «просвітлення» — особливе сприймання світу в єдності властивих йому якостей, насолода від спостереження гармонії..

Арабо-мусульманська естетика. Вплив ісламу на розвиток естетичних теорій. Роль й значення Корану в духовному житті мусульман.

Кopaн — унікальне явище світової літератури: регламентація релігійних обрядів, моральні приписи й правові настанови, визначення звичаїв і традицій, найважливіші моменти укладу життя та манера поведінка. Марність спроб окремих філософських шкіл переосмислити цінність Корану. Розвиток арабо-мусульманської філософії під впливом античної філософії у VII-Х ст. Спрямування мутазилітів — мусульман, які виступали проти ортодоксальних догматів церкви, зокрема заперечували множинність атрибутів бога. Школа мутакаллімів, які відстоювали ідеї аскетизму. Авторські інтерпретації спадщини Аристотеля. Заборона мусульманською релігією зображати бога, людину, тварин. Розвиток літератури.

Значення IХ- ХII ст. в історії арабської літератури. Поява збірки «Тисяча і одна ніч».

Епоха Відродження

З часом антична цивілізація, поширена на весь відомий тоді світ найкращими організаторами — римлянами, була знищена варварами. Причина її загибелі знаходилася не ззовні, а всередині системи; вона була не об'єктивною, а суб'єктивною. Християнство, із самопожертвою Ісуса, сформувало нові моральні постулати й відкрило нові цивілізаційні перспективи.

Ґотика була ідеологією Середньовіччя. Вона символізувала ієрархічний світ, в центрі якого стояв Бог. Найяскравіше вона виявилася в архітектурі — стремління вперед і вгору, немов з темноти дрімучого лісу — до світла, до Бога. Для багатьох наших сучасників є незрозумілими джерела пристрасної боротьби Церкви з єретиками, що не зводяться до одного релігійного фанатизму. Насправді Церква мусила стверджуватися не лише як духовна, а також як суспільна інституція. Тому вона вела боротьбу за інтерпретацію — за те, що ми сьогодні називаємо боротьбою за інформаційний простір, освіту тощо. Ґотика також символізувала монополію Церкви на інтерпретацію у Середньовіччі.

Радянська історіографія пов'язувала кінець Середньовіччя із т.зв. буржуазними революціями ХVII-ХVIII ст., але насправді ця доба закінчується разом з початком Відродження, тобто з ХIV ст. В Європі виникає велике зацікавлення античним світом, що був свого часу відкинений Церквою як поганський і гріховний. Церква починає здавати свої позиції. Знову звертається увага на красу людського тіла, земні утіхи, виникає новий для Середньовіччя скепсис, коріння якого були пов'язані з давньогрецькою добою. Відтак набуває поширення гуманізм — нова інтелектуальна тенденція, яка засвідчила збільшення ролі одиниці в житті суспільства. Розквітають мистецтва, надходить Ренесанс, який нам дав Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Дюрера, Босха, Данте, Петрарку, Бокаччо.

Церква вже неспроможна була контролювати всі відтинки суспільного життя. Найголовніше: в суспільстві виникає сумнів у тому, що інтерпретація світу Церквою є абсолютно правильною. Нагадаємо, які чинники призвели до цього. По-перше, поразка хрестових походів; по-друге, чума; по-третє, наукові та географічні відкриття; по-четверте, криза самої Церкви. Великого розмаху набуває торгівля індульгенціями — гріхи відпускаються за гроші. Хоч прощення можливе лише за умови щирого покаяння. Але Церква вже не може проконтролювати всі ці надужиття. Зрештою руйнується цілісність середньовічної свідомості.

Такий хід подій поступово призводить до Реформації. Німецький священик Мартін Лютер виступає проти закостенілості тодішнього церковного життя. Він був щирий християнин. Виступаючи проти католицької Церкви як проти суспільної інституції, він хотів врятувати і піднести Церкву як інституцію духовну. Виступ Мартіна Лютера виконав також інше, антилатинське завдання. Біблія перекладається на німецьку мову. Реформація на німецькому ґрунті була тісно пов'язана з романтизмом. Пізніше в усій Європі вона дала поштовх для розвитку національних культур.

Істотно змінилась естетика в епоху Відродження, яка настала після тисячолітнього середньовіччя. Розпочинається розвиток нової соціально-економічної формації в надрах феодалізму — капіталістичної.

Данте Алігієрі і Петрарка, Рафаель і Леонардо да Вінчі, Мікеланджело і Тіціан, Веронезе і Джордано Бруно, Альберхт Дюрер і Еразм Роттердамський, Рабле і Монтень, Сервантес і Шекспір — які великі імена, які сузір’я геніїв!

Цю добу французи назвали Ренесансом, її називають ще епохою гуманізму, а найчастіше добою Відродження, тому, що людське почуття власної гідності, безмежна віра в силу людської особистості, в її право на земні радощі, прагнення людини до гармонійного розвитку і звільнення від феодального гніту, — все це стало основною темою мистецтва і літератури, провідним мотивом естетичних ідеалів епохи. Для людини нема нічого неможливого. Вона може впасти до рівня тварин, вона ж може силою своєї волі стати богоподібною. Людина — не утлий човен, не лампада на вітру, а герой, що прийшов на землю творити подвиги й великі діяння.

Першою ластівкою літератури Відродження це в умовах середньовіччя була творчість Данте Алігієрі (1265-1321). Його трактат «Про народну мову» доводить потребу писати художні твори рідною мовою, а не метвою латиною. Тут же він подав короткий огляд поезії ХIII ст.

Франческо Петрарка (1304-1374), Джованні Боккаччо (1313-1375) продовжують розпочате Данте. Вони починають збирати і вивчати пам’ятки античної літератури. Боккаччо пише трактат про античну міфологію («Генеалогія богів»), цю невичерпну скарбницю літератури стародавнього світу. Йому ж належить і «Апологія поезії» — теоретична спроба охарактеризувати мистецтво з позицій гуманізму.

Діячі епохи Відродження з презирством відвертаються від середньовічного містицизму і виявляють реалістичну спрямованість у своїй творчій діяльності. Їх приваблює більше практична діяльність, ніж теоретичні міркування, предметна естетика, аніж абстрактно-філософська думка.

Цікавий у цьому плані трактат про насолоду», який написав у 1431 р. Лоренцо Валла (1407-1457). Це войовничий маніфест, спрямований на реабілітацію чуттєвої, плотської природи людини. Природа сам по собі прекрасна. Вона дала людині численні блага, і наша справа — вміти добре скористатися з цих благ. Наповнити життя своє радістю, гру в кості зміняй на м’яч, м’яч — на співи, співи — на танці. Дбай про здоров’я, розвивай силу, милуйся жіночою красою. Валла співає гімни смаку їжі, вину, нюхові, ароматам — саме тим чуттям, до яких в середні віки ставились з особливою зневагою. він хотів би, щоб у людей було не 5 чуттів, а 50, а ще краще - 500. Полемічний запал веде до того, що духовні потреби залишені у Валла якось в тіні. Щось аналогічне ми ще спостерігаємо і в образі Гаргантюа у Рабле.

Естетика в епоху Відродження не склалася у закінчену систему. Діячі мистецтва і його теоретики найперше прагнули відродити кращі надбання античного світу і, спираючись на них, знайти шляхи до нового світогляду. Мистецтво, література демократизувалися. Відбувався процес формування національних літератур. Митці стихійно ставали на шлях реалізму, ставали питання про художню правду в літературі й мистецтві. У всьому цьому виявляють себе матеріалістичні тенденції в естетиці Відродження. Митці беруться за вивчення анатомії і математики. Простір (в архітектурі, а потім і в живописі) починають будувати за законами лінійної, а потім і повітряної перспективи. Все ширше вивчаються професійні сторони художньої діяльності.

Гідна подиву постать великого художника, діяльність якого ознаменувала перехід від раннього Відродження ХV ст. (кватроченто) до Високого Відродження кінця ХV — початку ХVI ст. (чинквіченто). Це Леонардо да Вінчі (1452-1519), універсальна людина: живописець скульптор і архітектор, анатом, математик і фізик, механік, астроном, геолог, ботанік, фізіолог, військовий інженер і винахідник. Він людина великої фізичної сили і спритності, справна і красива, першорядний наїзник і музикант. Леонардо да Вінчі автор і виконавець чудових пісень. Він співав їх під акомпанемент лютні, яку сам сконструював. Його теоретичні висловлювання з питань мистецтвознавства й естетики зібрані в тритомному виданні «Трактат про живопис». Леонардо да Вінчі прокладає дальші шляхи до реалістичного мистецтва, закликає митців «вчитися на предметах природи» — «вчительки вчителів», бути уважними до «математичних предметів», досягти «достовірності». «Розум живописця повинен бути подібним до дзеркала, яке завжди приймає колір того предмета, який воно має перед собою, і виповнюється стількома образами, скільки предметів свічаду протистоїть».

Порівнюючи образотворче мистецтво з літературою, Леонардо да Вінчі всі переваги віддає першому. Живопис — це сама реальна дійсність, яку бачить око, як саму природу. Словесна творчість діє тільки на уяву, літературний образ — це тільки тінь від предметної дійсності. «Якщо ти назвеш живописнішою поезією, то живописець може сказати, що поезія — сліпий живопис. А хто більший каліка: сліпий чи німий?» Глядач скоріше піде дивитися на талановиту картину бою, ніж буде слухати розповідь про нього.

На розвиток літератури епохи Відродження певний вплив справляли в ХVI ст. численні видання поетик Аристотеля й Горація з коментарями до них. На цій основі виникають і більш-менш самостійні праці з поетики, в яких вчення античних авторів пристосовувалось до потреб гуманізму, широко використовувалась без всяких змін теорія літературних жанрів.

Епоха класицизму

Дальший розвиток капіталістичних відносин у Європі, розквіт абсолютистських держав сприяли розвитку таких стилів і течій у мистецтві ХVII ст., як бароко і класицизм. Бароко — наслідок ускладнення капіталістичних суперечностей нового суспільства, а ще більше — тимчасових перемог феодальної реакції. Простота і цілісність літератури Відродження (Ф.Рабле, Лопе де Вега) поступається перед складністю, мотивами песимізму, трагічністю перспектив боротьби проти зла, скепсису, мозаїчністю, вишуканістю художніх засобів (д’Обіньє, П.Кальдерон).

Бароко не висунуло свого теоретика, тоді як класицизм став розвиненою естетичною доктриною. Її філософською основою було дуалістичне вчення раціоналіста Декарта. Класична країна абсолютизму — Франція дала найбагатшу художню практику класицизму й висунула найвидатнішого теоретика цього напряму — Нікола Буало (1636-1711), автора всесвітньо відомого віршованого трактату «Поетичне мистецтво». Центр літературознавчої думки переноситься з Італії до Франції.

Культура абсолютизму відбивала інтереси дворянства й зростаючої буржуазії й характеризувалася зневажливим ставленням до народного мистецтва. Громадська енергія епохи Відродження слабшає, соціальна база естетики класицизму звужується. Дух суворої регламентації, непорушного авторитету, творчої дисципліни стає керівним принципом класицистичної естетики й теорії літератури. Над усім панує «високе» начало — людський розум», а пристрасті — то «низька», негідна, тваринна стихія. І конфлікт трагедії має будуватися на зіткненні особистого почуття й державного обов’язку, патріотизму, при неодмінній перемозі останнього. Героїка античного світу, переважно римських зразків, — ставала джерелом традиційних образів і сюжетів.

Не може бути різних смаків у мистецтві. Є єдиний і незмінний «добрий смак, заснований на певних правилах. Все, що не вкладається в ці правила, оголошується «поганим» смаком. Звідси — безумовна нормативність, консерватизм, догматичність класицистичних поглядів на літературу. Ясність, чіткість, правильність, чистота + найважливіші ознаки краси. Художник має наслідувати природу, але очищаючи її від первісної брутальності, грубості. «Виправляй природу!» — виголошує Буало. Мета мистецтва — не пізнання життя у всіх його проявах, а зображення лише досконального, довершеного, достойного похвали, всього того, що відповідало політичним і моральним нормам абсолютної монархії. З абстрактно-метафізичних позицій вирішує Буало і проблему характеру. Його ідеалом був узагальнений художній образ. Його ідеалом був узагальнений художній образ, що виключав усе поодиноке й випадкове. Герої ставали уособленням абстрактних ідей.

Буало обстоював важливість змісту і відповідної йому форми.

Класицизм обстоював і своєрідну ієрархію поетичних жанрів — високих і низьких, правило трьох єдностей, рішуче боровся проти локальної та професійної лексики, проти «базарної», корчмарської мови і т. ін.

Теорія і особливо практика класицизму (Корнель, Расін, Мольєр) була все-таки кроком уперед у художньому розвитку людства.

Культ розуму супроводжувався рішучою відмовою від християнської міфології.

В.Тредіаковський (1703-1769) переклав на російську мову «Поетичне мистецтво» Буало і дуже популярне серед класицистів «Послання до Пізонів» Горація. Він виходив за межі традиційних доктрин західного класицизму, стверджував, що характер мистецтва міняється в залежності від часу й суспільних потреб і що античний ідеал не може бути абсолютним для всіх часів.

У віршованому творі «Наука про вірш і поезію» (1752) В.Тредіаковський дотепно говорить про вирішальну роль змісту, думки в поезії. Російська мова, на думку вченого і поета, багата метафоричними прикрасами, в російській поезії цілком можливий дактиль.

У 1735 р. В.Тредіаковський виступив з пропозицією реформи російського віршування, заснованої на регулярному чергуванні наголошених та ненаголошених складів, відмовившись від силабічної системи, якою користувалися тодішні поети в Росії й в Україні. реформа ця ґрунтувалася на національній основі, оскільки акцентна природа української (як і російської) мови тяжіла саме до силабо-тонічної системи віршування. Основним розміром вважав хорей, заперечував ямб і можливість поєднання чоловічих і жіночих рим. Цю реформу завершив М.Ломоносов (1711-1762) — російський учений і поет, який розвивав свої естетичні погляди на основі філософії матеріалізму. Виникнення ідей він трактував як наслідок сприйняття зовнішнього світу. Предметом літератури і мистецтва може бути все багатство навколишнього життя, — все, про це говорити можна, тобто всі відомі речі в світі».

Велике значення надавав Ломоносов виховній, «учительській» функції літератури. Її головне достоїнство — у «виправленні нравів людських», у вихованні патріотичних почуттів, у відданості вітчизні.

У «Листах про правила російського віршування» довів закономірність у російській поезії силабо-тонічної системи віршування («Нашій мові властиво стопи, певним чином і в певному порядку розроблені, вживати»). У згоді з поетикою класицизму Ломоносов розробляє свою теорію трьох «штилів», але йде далі від Буало, стає на шлях демократизації літератури, рекомендуючи включати в певні жанри «простонародні низькі слова». Закликав розвивати свій національний стиль у мистецтві, а не обмежуватись античними зразками, «показать і в інших державах російські древності і тщаніє предків наших».

Епоха Просвітництва

Новим важливим етапом у розвитку естетичної думки стала епоха Просвітительства, пов’язана з підготовкою буржуазної революції у Франції ХVIII ст. В інших країнах Європи зв’зок між революцією та Просвітительством мав іншу послідовність у часі. Проте рух ідей, відомий під назвою Просвітительства, має спільні риси.

Найперше основні ідеї естетики Просвітительства виникли в Англії, передовій капіталістичній країні в галузі економічного розвитку, в ХVII-ХVIII ст. (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Д.Юм та ін.). В Англії у ХVIII ст. з’являється сентименталізм, виникає реалістичний роман. Англійські естетики-просвітителі відстоюють сенсуалістичні принципи, близькі до матеріалізму, вимагають реалістичного підходу до людини, пов’язують мистецтво з високими етичними ідеалами. Але англійським просвітителям властива поміркованість, що відбивала своєрідні риси англійської революції ХVII ст., яка скінчилася компромісом між буржуазією і дворянством.

Франція ХVIII ст. — країна найширшого й найпередовішого просвітительського руху, що висунула таких геніїв, як Вольтер, Монтеск’є, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Руссо та ін.

Дені Дідро (1713-1784), філософ, письменник, теоретик мистецтва і художній критик, був найяскравішим представником французького Просвітительства. Войовничий матеріаліст. З презирством ставився до церкви. Але в суспільних прогнозах стояв на ідеалістичних поезіях. Освіта врятує народ від тиранії. Це зроблять філософи у співдружності з художниками, драматургами, діячами мистецтва. Підкреслюючи високе моральне значення мистецтва, Дідро вважав, що воно повинно виносити «вирок над пороком і злом», «устрашати тиранів», бути «наставником» роду людського, виконувати в дусі громадянських обов’язків і справжньої мужності, вести людей за собою. Критикуючи дворянський класицизм Дідро бореться за демократичне мистецтво, яке малювало б життя простих людей. Високо цінуючи в своїх «Салонах» художника Греза, Дідро захоплюється тим, що він «посилає свій талант на вулицю, в натовп народний, в церкви, на базари й невтомно спостерігає характери, вчинки, пристрасті, обличчя».

Переконаний прихильник реалістичного мистецтва, ворог класицистичних принципів регламентації, Дідро радив письменникам: «Шукайте вуличних пригод, будьте спостерігачами на вулицях, на ринках, вдома, і ви складете собі правильну уяву про справжній рух у всіх життєвих діях».

Українська теоретико-літературна думка в ХIХ ст. Проблема зв’язків літератури з фольклором у літературній теорії романтиків (М.Максимович, А.Метлинський, М.Костомаров, П.Куліш). Теоретичні міркування про бурлескно-травестійну творчість І.Котляревського, сентименталізм і елементи класицизму в Г.Квітки-Основ’яненка. Уявлення М.Костомарова про можливості літератури в пізнанні національного духу народу («Две русские народности»). Визначення М.Костомаровим деяких особливостей природи художнього таланту («Воспоминание о двух малярах»).

Естетичні погляди Т.Шевченка. Поезія Кобзаря, його «Щоденник» та епістолярна спадщина як головні джерела, що дають можливість скласти досить повне уявлення про систему філософсько-естетичних поглядів митця. Ствердження гуманістичного змісту літератури; вимога глибокого пізнання життя народу, переконаність у необхідності національної літератури, що твориться національною мовою (передмова до нездійсненного видання «Кобзаря», вступ до поеми «Гайдамаки»; правда реального життя, як одна з найважливіших категорій естетичного кредо митця.

Наукова спадщина І.Франка як один з вищих і найбільш повних (підсумовуючих) виявів європейських теоретико-літературних надбань ХIХ ст. Внесок І.Франка в розробку проблем специфіки художньої літератури, її призначення як виду мистецтва, в теоретичне осмислення реалізму, в осягнення закономірностей розвитку  літератури. теоретична та практична розробка І.Франком різних методів аналізу літератури, і насамперед порівняльно-історичного та психологічного. Трактат «Із секретів поетичної творчості» як зразок поєднання наукових здобутків психології, поетики та авторських самоспостережень митця.