2. Головні наукові напрями в європейському літературознавстві хiх ст.

Виникнення в літературознавстві якогось нового наукового напряму (школи, методу) як спроба знайти нові підходи до вивчення літератури. Складність художньої літератури як об’єкта вивчення, що потребує різнобічних наукових підходів. Шкідливість практики, яку застосовувало «войовниче» марксистсько-ленінське літературознавство, раз-по-раз оголошуючи ту чи іншу наукову школу реакційною, шкідливою, ненауковою тощо. необхідність дотримуватись терпимості у ставленні до різних наукових напрямів, беручи до уваги, що в кожному із них є позитивний набуток.

Літературознавча методологія (грецьк. – шлях дослідження) – система методів, які використовуються в науці про літературу.

За Г.Гегелем, метод – це теорія, повернута до практики, отже, літературознавчі методи – це теоретико-літературознавчі знання, на які спирається дослідник літератури в процесі її вивчення.

Метод – це вироблені на основі осягнутих закономірностей правила, які служать справі подальшого просування пізнання. У методі закономірності об’єкту переосмислюються і стають правилами дій суб’єкта.

Це спосіб досягнення результату, конкретний спосіб здійснення тієї чи іншої діяльності, інструмент аналізу.

Дотримання якогось методу вивчення об’єкту передбачає певну і строгу упорядкованість у русі дослідницької думки, певну послідовність пізнавальних процедур і операцій, дотримання вченим ряду обов’язкових правил, норм аналізу свого об’єкту.

Літературознавча методологія залежить від адекватного і повного пізнання літературного процесу в усьому його розмаїтті, а тому вона не може бути застиглою, аби за її допомогою вичерпно і задовільно пояснити нові неповторні художні цінності. У зв’язку з цим кожна літературознавча школа, яка опирається на літературу свого часу і відповідні її суті засади, швидко виявляє власну обмеженість і дає поштовх народженню нових методологічних підходів.

Біографічний метод (грецьк. – життя, пишу) - спосіб вивчення літератури, при якому біографія і особистість письменника розглядаються як визначальний момент творчості. Біографічний метод — метод дослідження художніх творів і еволюції творчості письменника у тісному зв’язку з його біографією. Зачинатель методу — французький критик Ш.Сент-Бев. Основи методу він виклав у праці “Літературно-критичні портрети». Дослідник вважав за потрібне вивчати біографії великих людей, навіть не студіюючи творів письменників: “Мене завжди приваблювало вивчення листів, розмов, думок, різних особливостей характеру, морального обличчя – одним словом, біографії великих письменників...”. (Сент-Бев).

Кожний художник творить по-своєму. Якостями його індивідуальності визначаються риси творчості. Звідси — розуміння завдань науки: необхідно зосередити увагу на вивченні біографії письменника і через неї тлумачити творчість.

Наголошення на значенні біографії митця для розуміння його творчого доробку, увага до конкретних літературних фактів були позитивним внеском у розвиток літературознавчої думки

Життя письменника і сам письменник є джерелом і об’єктом при тлумаченні твору. Біографія дає нам в руки ключ до літературної творчості, за умови, що вона розкривається не тільки з творчості.

З біографії письменника випливають необхідні дані про роботу над твором. Дослідники знайомляться з колом читання письменника, дізнаються, якими творами він захоплювався, який його літературний кругозір у національній і світовій літературі. У них можна знайти літературознавчі оцінки своїх і чужих творів, естетичні теорії, які письменник формулював. Також він допоможе у вивченні еволюції письменника: набирання сил, зрілість, спад у творчості.

Біографія може бути предметом вивчення, оскільки вона здатна пролити світло на сам твір; закономірна і виправдана її роль у вивченні феномена генія як свідчення його морального, інтелектуального і емоційного розвитку; біографічні пошуки дають матеріал для систематизованого вивчення психології творця і самого творчого процесу.

Біографічний метод цінний з точки зору тлумачення – з його допомогою прояснюються численні алюзії і навіть таємний зміст окремих слів у творі.

Дослідник мусить знати біографічні факти, тому що він цікавиться джерелами творчості письменника, він мусить знати, звідки автор бере матеріал – з свого особистого життя чи з життя, що його оточує, - тобто який його кругозір, які його можливості пізнання дійсності, що його оточує.

Але ці біографічні джерела творчості врешті цікаві тільки як сирий матеріал, що сприяє узагальненню дійсності, яке і втілено в художніх образах твору.

Біографічні інтерпретація і використання з цією метою творів мистецтва у кожному окремому випадку вимагають обережності і переперевірки, адже твір мистецтва – це не документ для біографії.

Біографічний підхід ігнорує елементарні психологічні явища. Якщо вже говорити про «реальне життя», то не його втілює поет, а скоріше свій «ідеал» життя, «мрію», автор може закритися «маскою», сховатися за фігуру «двійника». Може так статися, що картина життя, відтворена ним, - це якраз те, від чого він прагне втекти.

Стосунки між приватним життям і твором мистецтва неможливо звести до причинно-наслідкового зв’язку.

Не можна ігнорувати чіткої різниці між заявами автобіографічного характеру і тим же мотивом у творі мистецтва.

Глибоко помилковий сам принцип бачити в мистецтві тільки самовираження, перевтілення індивідуальних почуттів і думок. Ніякий, навіть найтісніший зв’язок твору мистецтва з життям його творця не дає права стверджувати, що цей твір є точною копією дійсності.

Навіть якщо твір має безумовно біографічні риси, вони зазнають значної перебудови і перевтілення, в результаті чого втрачають свою специфічно особистісну забарвленість, стають просто конкретним матеріалом, невіддільним від твору як цілого.

В українському літературознавстві ІІ половини ХІХ ст. представником біографічного методу був професор Львівського університету О.Огоновський. Його “Історія літератури руської” – це поєднання біографічного принципу аналізу з бібліографією творів письменника. Він розглядав художнє полотно як прояв елементів біографії його автора.

Ю.Тинянов, Б.Ейхенбаум ввели поняття “літературний побут”, звернули увагу на взаємозв’язки між художниками, їх особистісними особливостями, психологією.

Вони стверджували, що особистість письменника так фіксується у творі, що можна встановити його автора за стилем, за неповторним “зчепленням слів”.

Подальше вдосконалення біографічний метод знайшов у працях І.Тена та Г.Брандера. Якщо Ш.Сент-Бев біографію і особистість письменника розглядав лише у зв’язку з соціальними і художніми ідеями століття, то І.Тен не вилучав їх із впливу середовища та моменту, Г.Брандер – із суспільних рухів.

Г.Брандер, на думку І.Франка, теоретичну доктрину Ш.Сен-Бева помітно скоригував, доводячи, як “великі люди силою свого генія перетворюють осередок, з котрого вийшли, з одержаних виражених ідей силою вродженого комбінаційного дару і чуття творять зовсім нові образи, могутні імпульси для подальшого історичного розвою”.

Принцип біографічного методу був важливою складовою дослідницьких методів І.Франка, пізніше — О.Білецького. Трансформація біографічного підходу: увага до творчої індивідуальності письменника, до особливостей його художнього мислення як до формотвірного чинника.

Культурно-історичний метод виник у Франції в середині ХIХ ст. – розглядав обумовленість письменницької діяльності внутріхудожніми явищами, перш за все – суспільною психологією.

Родоначальник культурно-історичної школи - Іполіт Тен. Визнавав мистецтво як форму пізнання життя. Вважав, що  література залежна від особливостей суспільства, його моралі та психології. «Твір літератури – не просто гра уяви, свавільна примха нашої душі, але відбиток з оточуючих нас звичаїв і свідчення певного стану умів... з літературних пам’яток можна судити про те, як почувалися і мислили люди багато віків тому» (Іполит Тен).

Вивчення літератури “дозволяє створити історію морального розвитку і наблизитися до пізнання психологічних законів, що керують подіями” (І.Тен).

Значна увага приділялась фольклору.

Література розглядається у співвідношенні із загальнокультурними і суспільними явищами.

Фактори, які Тен вважав визначальними для літературного розвитку: «раса» (вроджений національний темперамент, вроджені, спадкові якості), «середовище» (природа, клімат, соціальні умови), «момент» (досягнутий рівень культури і  традицій).

Досягнення культурно-історичної школи: створення історії національних літератур, зародження принципів порівняльно-історичного та психологічного літературознавства.

Представники цього напряму намагались осмислити літературні явища у взаємних зв’язках, зрозуміти літературу не як суму ізольованих один від одного фактів, а як процес, котрий має своєю основою життя суспільства. Вони виходили з думки, що наука покликана описувати факти. Свою назву школа дістала у зв’язку з прагненням розглядати літературу в історичному розвитку і шукати її коріння в людській духовній культурі.

Завдання дослідника історії літератури полягає у викладенні фактів та поясненні того, яким чином ці факти виникли. Митець залежить від суспільства, від рівня норм моралі.

В Україні надбання цієї школи використовував Іван Франко.

Видатні представники культурно-історичної школи на Україні (М.Петров, М.Дашкевич, П.Житецький та ін.).

Літературний твір представниками школи усвідомлювався більше в якості культурно-історичного свідчення, ніж власне естетичне явище.

Недолік. Нехтування естетичною природою літератури і мистецтва, розчинення питань їх специфіки у загальнокультурній проблематиці.

Еволюційний метод (лат. - розвиток) – метод у літературознавстві, що склався у 60-80-ті ХІХ ст. Розробляв цей метод послідовник І.Тена Фердінанд Брюнетьєр у книзі «Еволюція жанрів в історії літератури». Він прагнув вдосконалити вчення свого попередника з позиції позитивістської філософії. Він звертався до посилення зв’язків літературознавства з природознавством. Дослідник намагався створити критику, яка ґрунтувалася б на природознавстві Дарвіна і Геккеля. Під впливом вчення про еволюцію тваринного й рослинного світу представники цього методу бачать мету науки про літературу у дослідженні еволюції літературних жанрів. Ф.Брюнетьєр на матеріалі трагедії, лірики, роману намагався продемонструвати, як той чи інший жанр зароджується, зростає, стає досконалим, хилиться до занепаду, вмирає. Але згодом сам розчарувався у своїй теорії і намагався пояснити розвиток літератури виключно дією її внутрішніх законів з погляду впливів та особистих уподобань митців.

Концепцію еволюційного методу поділяв київський педагог, автор шкільних підручників В.Осиповський, розглядаючи літературний твір як організм, що переживає свою юність, зрілість та старість.

Порівняльно-історичний метод або Компаративізм (лат. – порівнюю, фр. – літературна компаративістика, порівняння) – порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу).

Теодор Бенфей — німецький сходознавець, основоположник методу. Він розробив теорію запозичень сюжетних мотивів.

Існування двох типів літературних взаємозв’язків, кожний з яких вимагає окремої методики дослідження, — 1) зв’язки за історично зумовленою подібністю літературних процесів; 2) контактні зв’язки.

Компаративісти звертають увагу на схожість сюжетів у творах різних народів. Т.Бенфей висунув думку по східне походження більшості сюжетів, образів (здебільшого фольклорних) світової літератури, про міграцію сюжетів, яка розглядається як чинник літературного розвитку. У центр спостережень ставляться сюжет, котрий тлумачиться як загальна подвійна схема, що варіюється у творах різних літератур, а також мотивів, трактований як найменший компонент художнього твору — неподільний елемент змісту, що теж може всіляко комбінуватися у конкретних творах різних епох і народів, і нарешті, образ, свого роду символ, втілення вічних ідей і якостей, котрі образ переносить з літератури і літературу. Вивчення того чи іншого сюжету — типу, мотиву, образу, простеження їх долі, міграції в літературі різних народів і епох, прагнення у такий спосіб конструювати первісні, вихідні форми цих літературних компонентів стає у компаративістиці найважливішою ланкою дослідницької роботи. Природною стає думка про вирішальне значення форми.

Зміст твору у конкретних дослідженнях вченого відіграє другорядну роль. Розгляд його носить найчастіше абстрактний, загальнолюдський характер.

Фокусує увагу на взаємодіях всередині одного виду мистецтва, розкриває лінії взаємодії у художньому процесі, типологічні спільності художніх явищ, подібні зв’язки різних творів з соціальною дійсністю, яка їх породила.

Спирається на художні взаємодії, які йдуть всередині одного виду мистецтва і стосуються змісту, мислительного матеріалу, форми художньої мови. Досліджує зв’язки у широкому сенсі, тобто в об’ємі більш складно організованих, ніж національна література, утворень, наприклад, з точки зору спільності близьких у етнічному, географічному, державно-політичному відношенні народів, а врешті – з точки зору загальносвітового літературного процесу.

Усвідомлення міжнародності літературного процесу було зумовлене потребою поглянути на історію національної літератури як на певну відносно самостійну і своєрідну цілісність, що сягає при цьому всезагального – історії світової літератури.

На думку О.Веселовського, історія літератури лише тоді стане справжньої наукою, коли зуміє відкрити специфічні закономірності літературного процесу.

Вихідним пунктом виступає при цьому принцип причинної обумовленості літературних явищ, послідовне розкриття причинно-наслідкових зв’язків літературного розвитку.

Головна мета компаративізму:

- Встановлення типологічної і генетичної сутності літературного явища у рамках національної і врешті в масштабі світової літератури.

- Не лише реконструкція закономірностей розвитку національної літератури як органічного історико-літературного комплексу, але і усвідомлення більш широких закономірностей літературного процесу, спрямованих до розуміння логіки руху світової літератури.

- Визначення як змісту, так і багатоманіття та внутрішньої динаміки між літературних відносин.

Сутність твору розкривається шляхом аналізу його зв’язків чи об”єктивних співвідношень з іншим фактом, що дозволяє визначити їх місце у літературно-суспільному русі.

Дозволяє зрозуміти важливі закономірності літературного процесу, а саме – зв’язки, що виявляються в ньому, між різними явищами.

Чотири основні аспекти порівняльного вивчення (за В.Жирмунським):

- просте співставлення літературних явищ, яке є основою всякого більш поглибленого порівняльно-історичного розгляду;

- порівняння історико-типологічне, яке пояснює подібність генетично між собою не пов’язаних явищ подібними умовами суспільного розвитку;

- порівняння історико-генетичне, яке розглядає подібні явища як результат їх генетичної спорідненості і наступних історично обумовлених розходжень;

- порівняння, яке встановлює генетичні зв’язки між явищами на основі культурних взаємодій, «впливів» чи «запозичень», обумовлених історичною близькістю народів і передумовами їх суспільного розвитку.

Розвивали це вчення Олександр Веселовський та Михайло Драгоманов. Звертався до цього методу й Іван Франко, який виступив блискучим майстром порівняльно-історичного аналізу («Варлаам і Йосааф», «Старохристиянський духовний роман і його літературна історія», «Тополя» Т.Шевченка, статті про «Перебендю» Т.Шевченка та ін.).

Дослідження професора Йоркського університету Романи Багрій (Канада) «Шлях сера Вальтера Скотта на Україну» - один з показових прикладів сучасної компаративностики.

Психологічна школа. Психологізація філософії, естетики, літературознавства — процес характерний для європейської науки останньої чверті ХIХ ст. У цей час зароджується психологічна поетики на Україні (М.Тулов, П.Аландський).

Сприйнявши основні положення культурно-історичної школи, науковці зосередили увагу на глибинних проблемах співвідношення мови і думки, розрізненні наукового і художнього мислення, взаємозв’язку літератури і суспільної психології, психології творчості і сприйнятті творів художньої літератури. В Україні її виникнення пов’язане з діяльністю професора харківського університету Олександра Потебні та його послідовників — Гонфельда, Овсянико-Куликовського, Лєзіна, Харцієва, Райнова. Головний об’єкт уваги представників цієї школи — внутрішній, психологічний бік творчості. Дослідження психології сприймання художніх творів. Художній твір ставиться у пряму залежність від внутрішнього світу автора, від його індивідуальної долі та рис особистості.

Вчені цієї школи вважали, що художній образ є засобом пізнання внутрішнього світу митця, засобом формування його думок і почуттів. Тому об’єктивна дійсність не може бути критерієм істинності художнього твору. З другого боку, художній образ багатозначний, не несе у собі сталого змісту, а є лише знаком, символом, у який кожний читач вкладає свій суб’єктивний символ, у який кожний читач вкладає свій суб’єктивний зміст. Сприйняття художнього твору розглядається як продовження акту творчості, характер якої залежить від особливостей реципієнта (його життєвий досвід, рівень і своєрідність культури, психічні якості, погляди, смаки тощо). Таким чином, кожен читач творить заново. О.Потебня вивчав, зовнішню (звукову) та внутрішню (суто образну) форму слова як образне уявлення, проводив аналогію між словом та художнім твором, де звуку, внутрішній формі, лексичному значенню відповідають: зовнішня форма, образ, зміст (або ідея), а літературу розглядав як засіб пізнання дійсності.

Цінними є думки дослідника про необхідність вивчати літературну творчість у зв’язках з лінгвістикою та психологією. Новий, психологічний аспект аналізу художнього образу, висунення питань психології творчості та психології сприйняття вказували на своєрідний і продуктивний підхід до художньої творчості, на нові важливі літературознавчі проблеми.

Д.Овсяноко-Куликовський зробив внесок у методику психологічного аналізу образів-персонажів («История русской интеллигенции»), у розробку поняття «художнє мислення письменника», висунув положення про дві форми художнього пізнання дійсності:

• Спостереження

• Досвід.

Тому мистецтво, художню творчість він розподіляв на:

• Спостережне: якщо художник, спостерігши явища життя, переносить їх у свій твір у тому вигляді, в якому їх спостерігає, не вносячи ніяких змін;

• Дослідне, експериментальне: художник творить свій твір на основі комбінування образів і подій у потрібному йому напрямку, здійснюючи своєрідний дослід над дійсністю.

Досліджуючи в історичному плані співвідношення літературних явищ з реальною дійсністю Росії, вчений вводить поняття “суспільно-психологічного типу” і розглядає історію російської літератури у тісному взаємозв’язку з суспільно-політичним життям, як безперервну зміну таких типів, що відображають сутність суспільних явищ.

Одне з головних завдань: дослідження психології самого автора і художнього твору.

Продовження ідей психологічної школи в науковій спадщині спостерігаємо у «раннього» О.Білецького в його праця «В майстерні художника слова».

Актуальність ідей психологічної школи в наш час, зумовлена потребою подальшої психологізації літературознавства, становленням так званої «рецептивної поетики», що ґрунтується на психології художнього сприймання.