4) Реформа у галузі культури та побуту.

Процес європеїзації Росії в епоху Петра Великого - найбільш суперечлива частина Петровських реформ. Ще до Петра були створені передумови широкої європеїзації, помітно посилилися зв'язки із зарубіжними країнами, в Росію поступово проникають західноєвропейські культурні традиції, навіть брадобритие йде корінням в допетровську епоху. У 1687 р. була відкрита Слов'яно-греко-латинська академія - перший вищий навчальний заклад в Росії. І все ж діяльність Петра була революційною. В. Я. Уланов писав: "Новим у постановці культурного питання при Петрі Великому було те, що тепер культура була визнана творчою силою не тільки в області спеціальної техніки, але і в її широких культурно-побутових проявах, і не тільки в додатку до вибраного суспільству ... але і по відношенню до широких мас народу ".

Найважливішим етапом в проведенні реформ стало відвідання Петром в складі Великого посольства ряду європейських країн. Після повернення Петро спрямовує багато молодих дворян в Європу для вивчення різноманітних спеціальностей, головним чином для оволодіння морськими науками. Цар піклувався і про розвиток освіти в Росії. У 1701 р. в Москві, в Сухаревой башті відкривається Школа математичних і навигацких наук на чолі з професором Абердинського університету шотландцем Форварсоном. Одним із викладачів цієї школи був Леонтій Магницкий - автор "Арифметики ...". У 1711 р. в Москві з'являється інженерна школа.

Петро прагнув до того, щоб якомога швидше подолати виниклу ще зі часів татаро-монгольського ярма роз'єднаність Росії та Європи. Одним з її проявів було різне літочислення, і в 1700 р. Петро перекладає Росію на новий календар - 7208 рік стає 1700-м, а святкування Нового року переноситься з 1 вересня на 1 січня.

В 1703 р. в Москві виходить перший номер газети "Відомості" - першої російської газети, в 1702 р. в Москву запрошується трупа Куншта для створення театру.

Відбувалися важливі зміни в побуті російських дворян, що переробили російське дворянство "по образу і подобі" європейського. У 1717 р. виходить книга "Юності чесне зерцало" - свого роду підручник етикету, а з 1718 р. існували Асамблеї - дворянські зібрання за зразком європейських.

Однак не можна забувати про те, що всі ці перетворення виходили винятково згори, а тому були достатньо болісні як для вищих, так і для нижчих шарів суспільства. Насильницький характер деяких з цих перетворень викликав відразу до них і вів до різкого неприйняття інших, нехай навіть самих прогресивних, починань. Петро прагнув зробити Росію європейською країною в усіх значеннях цього слова і надавав великого значення навіть самим дрібним деталям процесу.

5) Церковна реформа.

Важливу роль в затвердженні абсолютизму грала церковна реформа Петра. У другій половині XVII ст. позиції Російської православної церкви були надто тривкими, вона зберігала адміністративну, фінансову і судову автономію по відношенню до царської влади. Останні патріархи Іоаким (1675-1690 рр..) І Адріан (1690-1700) рр.. проводили політику, спрямовану на зміцнення цих позицій.

Церковна політика Петра, як і його політика в інших сферах державного життя, була спрямована, перш за все, на як можна більш ефективне використання церкви для потреб держави, а якщо конкретніше - на вижимання з церкви грошей на державні програми, передусім на будівництво флоту ( про "кумпанствах"). Після подорожі Петра в складі Великого посольства його займає ще і проблема повного підпорядкування церкви своїй владі.

Поворот до нової політики відбувся після смерті патріарха Адріана. Петро розпоряджається провести ревізію для перепису майна Патріаршого будинку. Скориставшись інформацією про виявлені зловживання, Петро скасовує вибори нового патріарха, доручаючи в той же самий час митрополиту Рязанському Стефану Яворському пост "місцеблюстителя патріаршого престолу". У 1701 р. утворюється Монастирський наказ - світська установа - для управління справами церкви. Церква починає втрачати свою незалежність від держави, право розпоряджатися своєю власністю.

Петро, ​​керуючись просвітницькою ідеєю про суспільне благо, для якого необхідна продуктивна праця всіх членів суспільства, розгортає наступ на ченців і монастирі. У 1701 р. царський указ обмежує число монахів: за дозволом на постриг тепер потрібно було звертатися в Монастирське відомство. Згодом у царя з'явилася ідея використати монастирі як притулки для відставних солдат і жебраків. В указі 1724 р. кількість ченців у монастирі ставиться в пряму залежність від числа людей, за якими вони доглядають.

Сформовані відносини між церквою і владою вимагали нового юридичного оформлення. У 1721 р. видатний діяч Петровської епохи Феофан Прокопович складає Духовний регламент, який передбачав знищення інституту патріаршества і утворення нового органу - Духовної колегії, яка незабаром була перейменована в "Святійший урядовий Синод", офіційно зрівняний в правах із Сенатом. Президентом став Стефан Яворський, віце-президентами - Феодосій Яновський і Феофан Прокопович. Створення Синода з'явилося початком абсолютистського періоду російської історії, так як тепер вся влада, в тому числі і церковна, була зосереджена в руках Петра. Сучасник повідомляє, що коли російські церковні діячі намагалися протестувати, Петро вказав їм на Духовний регламент і заявив: "Ось вам духовний патріарх, а якщо він вам не подобається, то от вам (кинувши на стіл кинжал) булатний патріарх".

Прийняття Духовного регламенту фактично перетворила російських священнослужителів в державних чиновників, тим більше що для нагляду за Синодом була поставлена ​​громадянська особа - обер-прокурор.

Реформа церкви здійснювалася паралельно з податковий реформою, проводилися врахування і класифікація священників, а нижчі їхні шари були переведені в подушний оклад. За зведеними відомостями Казанської, Нижегородської і Астраханської губерній (утворені в результаті членування Казанської губернії), від податі було звільнено тільки 3044 священника з 8709 (35%). Бурхливу реакцію серед священників викликала Постанова Синоду від 17 травня 1722 року, в якому священнослужителям ставилося в обов'язок порушувати таємницю сповіді, якщо у них була можливість повідомити важливі для держави відомості.

В результаті церковної реформи церква втратила величезну частину свого впливу і перетворилася в частину державного апарату, строго контрольовану і керованою світською владою.

Реформи державного управління

У Петра I спочатку була відсутня чітка програма реформ у галузі державного правління. Поява нового державного закладу чи зміна адміністративно-територіального управління країною диктувались веденням війн, що вимагало значних фінансових ресурсів й мобілізації населення. Успадкована Петром I система влади не дозволяла зібрати достатньо коштів на реорганізацію та збільшення армії, побудову флоту, будівництво фортець і Санкт-Петербурга.

З перших років правління Петра прослідковувалась тенденція зниження ролі малоефективної Боярської думи в управлінні державою. У 1699 році при царі було організовано Ближня канцелярія, або Консиліум (Рада) міністрів, що складався з 8 довірених осіб, які управляли окремими наказами. Це був прообраз майбутнього Урядового Сенату, сформованого 22 лютого 1711 року. У Консилії було встановлено певний режим роботи: кожен міністр мав особливі повноваження, з’являються звітність і протоколи засідань. У 1711 році замість Боярської думи і Консилії було започатковано Сенат. Петро так сформулював основну задачу Сенату: «Дивитись у всій державі витрат, й непотрібні, а особливо марні, відставити. Грошей, якомога, збирати, оскільки гроші суть артерією війни.»

Створений Петром для поточного управління державою на час відсутності царя, Сенат, у складі 9 чоловік, поступово перетворився із тимчасового на постійно діючий вищий урядовий заклад, що було закріплено Указом 1722 року. Він контролював правосуддя, контролював торгівлю, збори й видатки держави, стежив за відбуванням дворянами військової повинності, йому були передані функції Розрядного й Посольського приказів.

Одночасно із Сенатом з’явилась посада фіскалів, до обов’язків яких входив негласний нагляд за діяльністю закладів: виявляли випадки порушення указів та зловживань й доносили Сенату та царю.

Сенат як уряд міг приймати рішення, але для їх виконання потрібен був адміністративний апарат.

У 1717—1721 роках була проведена реформа виконавчих органів управління, в результаті якої паралельно до системи приказів [6] з їхніми розпливчатими функціями були створені за шведським зразком 12 колегій — попередники майбутніх міністерств. На відміну від приказів функції і сфери діяльності кожної колегії були суворо розмежовані, а відносини у самій колегії грунтувались на принципі колегіальності рішень. Були введені:

Колегія чужостранних (закордонних) справ.

Військова колегія — комплектування, озброєння, спорядження та навчання сухопутної армії.

Адміралтейств-колегія — військово-морські справи, флот.

Вотчинна колегія — змінила Помісний приказ.

Камер-колегія — збирання прибутків держави.

Штатс-контор-колегія — завідувала видатками держави.

Ревізіон-колегія — контроль збору і витрат казенних коштів.

Комерц-колегія — питання судноплавства, митниці й зовнішньої торгівлі.

Берг-колегія — гірничо-металургійна справа.

Мануфактур-колегія — легка промисловість.

Юстиц-колегія — завідувала питаннями цивільного судочинства.

Духовна колегія — управляла церковними справами (пізніше Святійший Урядовий синод).

Окрім того діяли Преображенський приказ і Таємний приказ (політичний розшук), Соляна контора, Мідний департамент, Межова канцелярія.Колегії підпорядковувались Сенату, а їм — губернська, провінційна та повітова адміністрації.

Фінансова реформа

На першому етапі все зводилось до пошуку нових джерел коштів. До традиційних митних і шинкарських поборів додавались збори й вигоди від монополізації продажу окремих товарів (солі, алкоголю, дьогтю, щетини тощо), непрямих податків (банні, рибні, кінські податки, податок на дубові труни тощо), обов’язкове використання гербового паперу, карбування монет меншої ваги.У 1704 році Петром була проведена грошова реформа, в результаті якої основною грошовою одиницею стала не дєньга, а копійка. Вона стала дорівнювати не ½ дєньги, а 2 дєньгам, а слово це вперше з’явилось на монетах. Тоді ж було скасовано й нерозмінний карбованець. Ще одним нововведенням Петра I стало те, що податки почали «вибивати» з населення за допомогою армії.

Для встановлення жорсткого контролю над управлінням Петро в 1711 р. створює систему фіскалів, які підкорялися обер-фіскалу. В обов'язки їм ставилося доносити Сенату і царю про всі зловживання і непорядні вчинки посадових осіб. Фіскали були практично безкарні, але якщо їх донос підтверджувався, фіскал отримував половину майна винного. Інститут фіскалів створив умови для розквіту корупції і дав широкі можливості для зведення рахунків.

Однак на цьому Петро не зупинився - в 1722 р. вводиться посада генерал-прокурора для керівництва фіскалами. Головна його роль полягала в нагляді за Сенатом, тепер тільки він міг пропонувати Сенату питання для обговорення. Таким чином, роль Сенату як органу державної влади була різко знижена.

Але новий централізований апарат влади з установою Сената ще тільки починав створюватися, і зразком для подальшої реформи державного управління Петро обрав шведське державний устрій. Розглядаючи цю реформу, як і багато інших перетворення Петра, не можна не торкнутися питання про ступінь запозичення їм західноєвропейського досвіду.

Шведська державна система була побудована на принципах камерализма - вчення про бюрократичне управління, що отримало розповсюдження в Європі в XVI-XVII вв. Камерализм містив ряд рис, надто привабливих для Петра:

1) Це функціональний принцип управління, який передбачав створення установ, які спеціалізувалися в якій-небудь сфері;

2) Це влаштування установ на засадах колегіальності, чіткої регламентації обов'язків чиновників, спеціалізації канцелярської праці, встановлення одноманітності штатів і платні.

У 1712 р. у Петра з'являється ідея створити по шведському зразку колегії. Перша замітка царя про кількість колегій відноситься до 23 березня 1715 р. - тільки шість колегій без розшифровки їхніх обов'язків: Юстиції, Іноземні справи, Адміралтейство, Військова, Камер-і Комерц-колегії. Реформа почалася в кінці 1717 - початку 1718 рр.., Коли Петро склав своєрідну програму майбутніх перетворень: він визначив число і компетенції колегій, а також укомплектував їхнім керівним складом. Указом від 15 грудня 1717 р. призначаються президенти і віце-президенти колегій (див. таблицю 1 в додатку).

Документ від 12 грудня 1718 року: "Реєстр колегіям. Про посаду, що в якій управляти надлежит ...

1. Чужоземних справ (що нині Посольський наказ). Усякої іностранния і посольських справи і пересилання з усіма навколишніми держави і приїзди послів і посланників, і приїзди кур'єрів і інших іноземців.

2. Камор (або казенних зборів). Всяке розташування і ведення доходів грошових всієї держави.

3. Юстиція (тобто розправа цивільних справ). Судния і розискния справи, в тій же колегії в веденні і Помісний наказ.

4. Ревизион. Рахунок всіх державних приходів і витрат.

5. Військової. Армія і гарнізони і всі військові справи, які були відомі у Військовому наказі і які прилучаются у всій державі.

6. Адміралтейській. Флот з усіма морськими військовими служителі, до того належать морськими справами і управлінні.

7. Комерц. Дивитися над всіма торгами і торговими дії.

8. Штатс-контор (Казенний будинок). Ведення всіх державних витрат.

9. Берг і Мануфактур. Рудокопних заводи і всі інші ремесла і рукоділля, і заводи оних, і розмноження, при цьому же і артилерія ".

З появою колегій припиняли своє існування багато з збереглися ще наказів, а деякі з них увійшли до складу нових установ, так, в Юстиц-колегію війшли сім наказів. Особливістю колегіальної системи стало більш чітке розмежування сфер діяльності і дорадчий порядок ведення справ. Колегіальна система мала недоліки, і склад колегій при житті Петра неодноразово змінювався. У 1721 р. була утворена Духовна колегія - Синод, що був виведений з підпорядкування Сенату, в 1722 р. Берг і Мануфактур-колегія була поділена на Берг-колегію і Мануфактур-колегію, була утворена Малоросійська колегія для поліпшення управління Україною, а Вотчина контора Юстиц-колегії отримала статус колегії.

У 1720 р. був прийнятий Генеральний регламент - документ, що визначає штати колегій, остаточно розмежовував їхні функції і компетенцію. Формування колегіальної системи було завершене. Вона функціонувала майже сторіччя - з 1717 по 1802 р.

Після установи колегій Петро вирішив по шведському зразку реформувати і місцеве управління. Почалася чергова реформа місцевого адміністративно-територіального устрою. В 1719-1720 р. були скасовані "частки" і посади ландратами, губернії тепер ділилися на провінції, а ті, в свою чергу, на дистрикти, на чолі яких стояли земські комісари, призначувані Камер-колегією.

Міське управління було передано в руки міських верхів. Посада бурмистрів скасовувалася. Все посадское населення ділилося на три частини: 1-у гільдію (багаті купці і володарі ремісничих майстерень), 2-у гільдію (дрібні торговці, заможні ремісники) і "підлий люд", переважна більшість міського населення. Правом вибору в нові органи міського самоврядування - магістрати - отримали лише представники "регулярного" населення - члени гільдій, обиратися могли лише члени 1-ї гільдії. Діяльність всіх міських магістрів контролював створений в 1720 р. Головний магістрат.

Поряд з розподілом міського населення, були проведені перетворення і в відношенні численного класу некрепостного населення - воно об'єднувалося в стан державних селян зі значним звуженням прав і можливостей. Переписом 1719-1724 рр.. було ліквідовано холопство шляхом злиття його з кріпосними селянами.

Нова система органів управління створила потужний шар чиновницького дворянства в Росії, склався розгалужений дворянсько-бюрократичний апарат. Після повного рівняння земельних володінь дворян (маєтків) і бояр (вотчин) дворянське землеволодіння остаточно перетворилося в панівне, причому указ про майорате 1714 р. запобіг дроблень володінь. Але ця міра повністю реалізована не була.

Своєрідним підсумком адміністративних перетворень Петра I стала прийнята в 1722 р. Табель про ранги - зведення законів про порядок державної служби. Табель зобов'язувала усіх дворян служити, і оголошувала службу єдиним способом отримання будь-якого державного чину, причому відкривалися можливості просування по службі і вихідців з "підлого люду", а досягнення восьмого рангу означало привласнення дворянства, в ніж полягала відома демократизація системи управління. Петро відзначав в указі про Табелі: "Ми для того нікому жодного рангу не дозволяємо, доки вони нам і отечеству жодних послуг не покажуть і за оні характеру не отримають". За Табелі всі посади ділилися на шість частин - військові (сухопутні, гвардія, артилерія, морські), статського і придворні, і на 14 класів або рангів (витяги з Табелі про ранги см. в таблиці 2 в додатку).

Багато істориків вважають адміністративні перетворення найбільш слабким місцем Петровських реформ. Відомий російський історик В. Я. Уланов писав: "Всі ці перетворення, безперервним потоком слідували одне за іншим ... не тільки не вели населення до матеріального і морального преуспеянію, але були гнітом, мало ніж поступався війні Петровського часу".

Велике посольство

«Велике посольство» в складі 250 осіб виїхало з Москви 9 березня 1697. Формально його очолював адмірал Ф. Лефорт і генерал Ф. Головін, але в його складі був і сам Петро I під ім'ям «урядника Преображенського полку Петра Михайлова. Крім пошуків союзників, Петро поставив перед собою завдання вивчення кораблебудування і кораблеводіння в Англії та Голландії. Посольство відвідало Пруссію, Польщу, Францію, Голландію, Англію, Австрію. Петро протягом півроку працював на верфях Саардама і Амстердама.

У ході переговорів стало цілком очевидно, що шансів на укладення в Європі союзу для війни з Туреччиною немає, так як Європа стояла на порозі війни за «іспанську спадщину». Це виключало можливість продовження війни з Туреччиною, але давало можливість почати війну за вихід до Балтики без ризику, що Швеція отримає підтримку однієї з великих країн Європи. Росія може спробувати залучити на свій бік Польщі і Данії, у яких були серйозні протиріччя зі Швецією в Прибалтиці. Особливо важлива позиція Польщі, тому їй виявлялася як дипломатична, так і військова допомога для вибору королем і затвердження на польському престолі саксонського курфюрста Августа, що створило умови для зближення політики Польщі та Росії. У результаті Росія могла мати у війні зі Швецією союзниками Польщу та Данію, союзників, правда, ненадійних, і не дуже зацікавлених у посиленні Росії.

Що ж стосується другої мети подорожі, то Петро провів 8 днів на голландській верфі в Саардама, рекомендованої йому одним з московських знайомих. Він здивував населення маленького містечка своєю екстравагантною поведінкою. У січні 1698 Петро поїхав до Англії і залишався там три з половиною місяці, працюючи переважно на верфі в Дептфорде.

Хоча головна мета посольства не була досягнута - Росія не змогла знайти союзників для війни з Туреччиною, зате Петро вжив час перебування в Голландії та Англії для придбання нових знань, а посольство займалося закупівлею зброї і всіляких корабельних припасів, наймом моряків, ремісників і т.п . На європейських спостерігачів Петро справив враження допитливого дикуна, зацікавленого переважно ремеслами, прикладними знаннями і всілякими чудасіями недостатньо розвиненого, щоб цікавитися істотними рисами європейської політичної та культурного життя. Його зображують людиною запальною і нервовим, швидкий змінює настрій і плани і не вміє володіти собою у хвилини гніву, особливо під впливом вина.

Закордонну подорож Петра Великого мало дуже велике значення. По-перше, перебування в чужих краях протягом півтора років остаточно виробило особистість Петра. Він отримав багато корисних знань, звик до культурних форм європейського життя, розумово дозрів. По-друге, подорож царя на Захід пожвавило відносини Москви із Заходом, посилило обмін людьми між Руссю і Європою. По-третє, за кордоном Петро дізнався дійсні політичні відносини держав, і замість нездійсненних мрій про вигнання турків в Азію виробив тверезий план боротьби зі Швецією за Балтійське узбережжя. [22]

У 1699 році в очікуванні швидкої смерті іспанського короля й війни між Австрією і Францією Австрія, Польща і Венеція, союзники Росії проти Туреччини, уклали з нею світ. У Петра був вибір: або продовжувати війну з Туреччиною один на один, або, використовуючи те, що в Європі, коли Австрія і Франція, а також Англія і Голландія виявляться зв'язаними боротьбою за "іспанську спадщину", знайти союзників і почати війну зі Швецією за повернення виходу до Балтійського моря. Останнє було набагато важливіше для Росії: узбережжя Чорного моря було віддалено від центральних областей Росії і повідомлення з ним знаходилося під загрозою з боку кримських татар; вихід з Чорного моря - Через Босфор - був замкнений Туреччиною; по цьому морю пролягав більш далекий і більш небезпечний шлях до країн Західної Європи.

Зваживши все це, Петро зважився на війну зі Швецією.

На жаль, вирішивши йти ва-банк, Петро не дуже тверезо зважує свої можливості. Після розформування стрілецьких полків Росія фактично залишається без війська: два полки колишніх потішних, кілька полків "іноземного ладу", давно розпущені по домівках, дворянське ополчення - от всі, чим вона мала в своєму розпорядженні. До весни 1700 було сформовано 9 полків (близько 32 тис. чоловік).

Північна війна

Основним напрямом зовнішньої політики Росії у розглянуту епохустала боротьба за вихід до Балтійського моря, а її змістом сталатривала, яка зайняла майже всі роки петровського правління Північна війна

(1700-1721). Однак, не заперечуючи такого серйозного масштабного і підприємства,як заняття російськими Прибалтики, варто відразу зробити одне важливеуточнення: Росія боролася з державою, що знаходилася не в розквіті років, аскоріше на заході сонця. Міць Швеції була вже непоправно підірвана і участю втридцятирічної війни (163-1648) і низкою великих втрат у військовій силі івійськовому флоті, понесених у другій половині XVII ст. від Польщі.

Уклавши перемир'я з Туреччиною (1700), Росія в союзі з Саксонією, їїкурфюрст Август II був одночасно польським королем, і Данією (такзваний Північний союз) оголосила в 1700 р. війну Швеції. Однак невеликешведське держава виявилася набагато краще готовий до війни, ніж йогосуперники. На чолі його армії став молодий король Карл XII, чудовийполководець. У 1700 р. Карл, висадивши під Копенгагеном десант, змусив Даніюкапітулювати; після цього він перекинув війська до Прибалтики, атакувавши зтилу російську армію, безуспішно осаджала Нарву. Під час Нарвськогобитви Петрові було 28 років, його противнику Карлу XII - 18 років, у Петра було 35 тисяч солдатів, у Карла -8 тисяч. І все ж напередодні битви здрейфили Петропокинув свою армію, довіривши її авантюристові графу де Круа, який в розпалбитви здався шведам разом з іншими іноземними пройдисвітами,командував військами Петра. Скільки ж необхідно було військ для перемогинад 8-тисячним загоном Карла XII. Адже Петро і так мав воїнів більше, ніж Карл, у п'ять разів. Під Нарвою адже були хвалені петровські війська. Північнавійна почалася через 11 років після сходження на престол Петра. Цей термінцілком достатній, щоб покращити армію, при батькові Петра остаточнодобівшую Польщу. І де, нарешті, хвалений військовий і організаційний геній Петра?

Страшна поразка поставило Росію на межу катастрофи. Ціноюнеймовірних зусиль створювалися нові полки, офіцерські кадри, зміцнювалисяміста. В умовах браку металу в переплавку йшли церковні дзвони. У 1704 владу в Польщі перейшла в руки шведського ставленика Станіслава Лещинського, а в 1706 р. Карл змусив польського короля Августа II докапітуляції і виходу з Північного союзу. Росія залишилася на самоті,втративши останнього союзника. У 1708 р. головні сили шведської арміїрушили на Москву. Були зайняті Мінськ, Могильов. Російська армія відступала.

Проте йти далі на Смоленськ і Москву ДоАрл не наважився. Він відвів армію на Україну, де, розраховуючи на підтримку зрадника Івана Мазепи, припускавпровести зиму, з'єднавшись з йшов до нього з Прибалтики з великим запасомбоєприпасів і продовольства корпусом генерала Левенгаупта. Однак цимпланам не судилося збутися. 28 вересня 1708 біля села Лісовий (поблизу

Могилева) корпус Левенгаупта був перехоплений і розбитий загоном Шереметьєва (азовсім не Петром I). В результаті битви під Лісовий Карл XII втратив настількипотрібних йому підкріплень та обозу. Одночасно розрахунок Карла XII на посиленняшведської армії у зв'язку з переходом на її бік гетьмана України І. Мазепине виправдався: тільки незначна частина козацтва, обманута гетьманом,перейшла на бік шведів.

Вранці 27 червня 1709 відбулася битва між військами Петра I і Карла XII під Полтавою (Полтавська битва) зовсім треба сказати не грандіознеабо того гірше епохальне, тиражовані у вітчизняній історіографії. Зросійської сторони в Полтавській битві брало участь безпосередньо лишедесять тисяч солдатів (і ще тридцять тисяч стояли в резерві). У шведів --шістнадцять тисяч. Проти чотирьох шведських гармат були виставлені сімдесятдва російських (а за іншими даними - сто дванадцять). Треба підкреслити, щомова йде про свіжі російських частинах і гранично виснажених шведських, якідіяли на ворожої їм території, не отримуючи ні підкріплень, ніпровіанту, ні боєприпасів. Не дарма В.О. Ключевський, якого ніяк не можназапідозрити в русофобії, так і писав: «Соромно було б програти Полтаву ...російське військо, їм (Петром) створене, знищила шведську армію, тобто 30тисяч охляв, обносилися, деморалізованих шведів, яких затягнувсюди 27-річний скандинавський бродяга ».

Здавалося, настав час для рішучого удару по Швеції, але його невідбулося. «У Петра зародився спорт, - пише Ключевський, - полюваннявтручатися в справи Німеччини. Розкидаючи своїх племінниць за різними глухимкутах німецького світу, Петро втягується в придворні чвари і дрібнідинастичні інтереси величезної феодальної павутини. Ні з того, ні з сього Петро вплутався в розбрат свого мекленбургского племінника з його дворянством,а воно через братів своїх ... посварило Петра з його союзниками, якіпочали прямо ображати його ». Німецькі відносини перевернули всю зовнішнюполітику Петра, зробили його друзів ворогами, не зробивши ворогів друзями, і вінзнову почав кидатися з боку в бік, ледве не був заплутаний в задумповалення Ганноверського курфюрста з англійського престолу і відновлення Стюартів. Коли ця фантастична затія розкрилася, Петро поїхав до Франції пропонувати свою дочку Єлизавету в нареченої малолітній короля Людовика XV ...

Головне завдання, яке стояло перед Петром після Полтави рішучим ударом змусити мир у Швеції, розмінялася на саксонські, мекленбургскіе і данські дрібниці, який продовжив млосно дев'ятирічну війну ще на 12 років. Закінчилосяце тим, що Петрові ... довелося погодитися на світ з Карлом XII. «Петрозобов'язався допомагати Карлу XII повернути йому шведські володіння в Німеччині,відібрання яких він сам найбільше сприяв і зігнати з польськогопрестолу свого друга серпня, якого він так довго і платонічнопідтримував ».

Нарешті 30 серпня 1721 у фінському місті Ніштадте був підписанийросійсько-шведський мирний договір. Північна війна завершилася. Росія отримувала Інгерманландію, частина Карелії, Естляндію і Ліфляндію з містами Рига, Дерпт, Нарва, Виборг, Корела, острови на Балтиці Даго і Езель. Запридбані землі Росія виплатила 1,5 млн. руб. Фінляндія поверталася вскладу Швеції. За прибалтійським дворянством і городянами, переважнонімцями, були закріплені їхні права і привілеї. Цілий місяць в Петербурзіпроходили урочистості з нагоди перемоги. За перші санного шляху Петро виїхав до Москву, де урочистості були продовжені. Сенат удостоїв Петра чином адмірала,титулом «батька Вітчизни імператора Всеросійського Петра Великого".

Прутський похід

Повертаючись назад, відзначимо, що інтерес у південному напрямку буввиявлений Петром I ще в 1695 рр.. коли молодий цар здійснив похід на Азов - Турецьку фортецю у гирлі Дону, перекривають шлях в Приазов'ї і Північне Причорномор `я. Погано підготовлена армія не змогла взяти Азов штурмом, аналагодити правильну облогу її виявилося неможливим через відсутність флоту.

Після тримісячної облоги Азова (весна-літо 1695) Петро був змушений відступити. Без флоту осадити фортецю і з суші і з моря було неможливо.

Перший азовський похід закінчився невдачею. Взимку 1695/96 рр.. розгорнуласяпідготовка до другого походу. У Воронежі почалося будівництво першогоросійського флоту. До весни були готові 2 кораблі, 23 галери, 4 брандерів і 1300стругів, на яких 40-тисячне російське військо в травні 1696 знову взяло в облогу

Азов. Після блокади з моря 19 липня турецька фортеця здалася, флоту знайшлизручну гавань - Таганрог, стали будувати порт .

У 1710 році підбурюваний Карлом XII і дипломатами провіднихєвропейських держав турецький султан оголосив Росії війну, зажадавшиповернення Азова та ліквідації російського флоту. Після невдалих спробприйти до компромісу дипломатичними шляхами Петрові в кінці лютого 1711довелося прийняти виклик Туреччини. Наприкінці червня 1711 російська армія підкомандуванням Петра вступила до Молдови і, переправившись через Дністер,підійшла до Пруту. Обіцяна допомогу від молдавського господаря Кантеміра буланезначна, а волоський правитель Бринковяну, змінивши Росії, видав планвійни султанові. У результаті 9 липня 1711 38-тисячна російська армія булаоточена біля річки Прут 135-тисячної турецької армії та 50-тисячним військомкримського хана.

Трохи раніше, представники православних балканських народів,буквально облягали Москви з проханням про допомогу, з найкращих спонуканьперебільшували розмах антитурецького руху в своїх країнах і в таких жепропорціях применшували чекали російську армію труднощі. Зображувалиабсолютно фантастична картина: як, за однієї появу російських військсерби, чорногорці, болгари, волохи і молдавани прямо-таки зметуть в єдиномупориві турецьких гнобителів. Наслухавшись цих казок, Петро писавфельдмаршалу Шереметьєва: «Господарі пишуть, що як тільки наші військавступлять в їх землі, то вони зараз же з ними з `єднаються і весь свійчисленний народ спонукають до повстання проти турків: на що дивлячись і серби

(від яких ми таке ж прохання і обіцянку маємо), також болгари та іншіхристиянські народи встануть проти турків, і одні приєднаються до нашихвійськам, інші піднімуть повстання всередині турецьких областей; в такихобставин візир не посміє перейти за Дунай, більша частина військайого розбіжиться, а може бути, і бунт піднімуть ». Французький історик Жорж

Удар писав згодом: «... він (Петро) мав нещастя, замість того, щобсконцентрувати всі зусилля на укладенні миру зі Швецією, вплутатися в хаосскладних дипломатичних інтриг, які вимагали тонкого політичногочуття, витонченої дипломатії і фінансових коштів, яких йому не вистачало ".

Як вже було сказано наприкінці червні 1711 російські війська підкомандуванням Петра вступили до Молдавії. Проте єдиною «підмогою»,яку вони дочекалися, став приїзд молдавського господаря Кантеміра з купкоюпридворних. Не було ні багатотисячних загонів повстанців, ні обіцянихскладів з провіантом, ні води. А турецьке військо замість того, щоб піднятибунт проти своїх начальників і розбігтися, взяло росіян в оточення.

Петро, сидячи в оточеному таборі, до того занепав духом, що, направивши до великоговізира свого посла Шафірова, наказав домагатися світу будь-яку ціну. Якщобуде потрібно, не тільки віддати Туреччині все завойовані на півдні землі, а йповернути шведам всю Прибалтику, крім Петербурга, а якщо цього шведамздасться мало, віддати їм і Псков з прилеглими землями ... Словом, веденобуло «погоджуватися на все, крім рабства».

На щастя, турки зовсім не збиралися вести дипломатичні баталії взахист шведських інтересів, однак у відстоюванні своїх інтересівдосягли успіху . Шафіров і великий візир Балтаджі Мехмет-паша підписали Прутський мирний трактат, по якому Росія зобов'язувалася повернути Туреччини

Азов, зірвати свої фортеці, Таганрог, Кам'яний Затон, знищити російськікораблі на Чорному морі, не втручатися в польські справи, не тримати в Польщівійська, відмовитися від вмісту в Стамбулі постійного посольства (що помірками того часу було нечуваним приниженням російської дипломатії).

Гірка іронія полягає в тому, що після першого бою турецьківійська, навіть яничари, аж ніяк не горіли бажанням йти в бій. У Прутськомупоході російська армія втратила 27 285 чоловік. З них у бойових діяхзагинули лише 4800, решта - від спраги, хвороб і голоду. Однак,повернувшись до Петербурга, Петро вчинив цілком по-сучасному - влаштувавпишний парад, наче це він залишився переможцем і безумовним тріумфатором.

Каспійський (Перська) похід

Поряд з «західним» Росія проявляла виразний інтерес і до «Східному» напрямку. У 1714 р. експедиція Бухгольца на південь від Іртишазаснувала Омськ, Семипалатинськ, Усть-Каменогорськ та інші фортеці. У 1716-1717 рр.. Петром був направлений до Середньої Азії через Каспій, 6-тисячнийзагін князя А. Бековича-Черкаського з метою схилити хівинського хана допідданство і розвідати шлях до Індії (за іншими даними - загін повинен буврозшукати старе русло річки Аму-Дар'я і спрямувати її плин в Каспійськеморе). Однак і сам князь, і його загін, що розташувався в містах Хіви,були знищені за наказом хана.

До інших зовнішньополітичних заходів уряду Петра відноситься Каспійський (Перська) похід 1722-1723 рр.. Скориставшисьвнутрішньополітичною кризою в Ірані, Росія активізувала зовнішню політикуу Закавказзі. Влітку 1722 р. Петро I особисто очолив перський похідросійського війська у зв'язку зі зверненням до нього за допомогою сина перськогошаха Тохмас-мірзи. 18 июля 22-тисячний російський загін на чолі з імператоромвідплив з Астрахані по Каспію. Вздовж берегів рухалися 9 тис. кавалерії і 50 тис. козаків і татар. Незабаром без бою був узятий Дербент, і Петро повернувся до Астрахань. Командування військами було доручено генералу М.А. Матюшкина,який у грудні зайняв Решт, а в липні 1723 був висаджений десант і взято Баку.

Проте подальше просування російських військ було зупиненоширокомасштабної турецькою агресією на Кавказ, і однозначною підтримкою Туреччини з боку Англії і Франції. У результаті 12 вересня 1723 в Петербурзі було укладено мир з Персією, за яким до складу Російськоїімперії включалися західне і південне узбережжя Каспію з містами Дербент і Баку і провінціями Гілянь, Мазендеран і Астрабад; Росія і Персія укладалиоборонний союз проти Порти. За Стамбульському договором від 12 червня 1724р. Туреччина визнала всі надбання Росії в Прикаспії і відмовлялася віддомагань на Персію. Стамбульський трактат розмежував сфери впливу на Кавказі. Територією переважно російського впливу визнавалисяприморські частини Дагестану і Азербайджану, турецького - Грузія, Вірменія,внутрішні райони Дагестану і Азербайджану .

Області, зайняті в результаті військових операцій 1722-1723 років, Росіяне змогла утримати за собою. Місцеве населення не припиняв опору.

Російські гарнізони в завойованих фортецях і у знову заснованих укріпленняпіддавалися постійним нападам. Нарощувати військову присутність в регіоні наступники Петра I на російському престолі були не в змозі, так самояк і воювати проти Персії або Туреччини. У підсумку в 1732 році в Решті бувпідписаний мирний договір з Іраном, за яким Росія повертала відвойованіу нього провінції Гілян, Ширван, Мазендаран, а головна квартира російськихвійськ переносилася в Баку. За Росією в Прикаспії залишилася тількитериторія між Курою та Терек.

Проте в Дагестані і після Рештского договору посилився збройнеопір населення. Цю ситуацію використала Туреччина, перекинувши сюдизагони кримських татар для військових дій, як проти Персії, так і проти

Росії. Боротьба російських частин з ними велася 1733 року зі зміннимуспіхом, вимагаючи все більше сил і засобів. У 1735 році уряд Анни Іоаннівни визнало за краще вийти з протиборства, уклавши Гянджійскійдоговір з Персією, за яким відмовлялося від всіх придбань наузбережжі Каспію, зроблених за Петра I. Русская кордон знову відсунуласяна Терек. Фортеця Св. Хреста, закладена на Сулак під час Перського походу, була знищена. Але замість неї в тому ж 1735 на Тереку заснували фортецю Кизляр, що поклала початок майбутньої Кавказької укріпленої лінії.

Булавінське повстання

Булавінське повстання 1707—1709 років — селянсько-козацьке повстання в Російській Імперії. Названо за прізвищем Кіндрата Булавіна, ватажка повсталих.

Основною рушійною силою стали донські козаки. Активну участь брали бурлаки (працівники козаків, що жили на Дону, але які не входили до складу козацтва), дрібні посадські люди й пригнічені народності — татари, мордва та ін.

Приводом до початку бойових дій послужило прибуття на Дон карального загону князя Ю. В. Долгорукова, який був спрямований на Дон для розшуку і повернення втікачів. Коли загін полковника став на ніч у Шульгинському містечку, козаки на чолі з Булавіним напали на карателів. Загін карателів (близько 1000 чіл.) був розгромлений, а князь Долгоруков і всі офіцери були убиті. Так у ніч на 9 жовтня 1707 року почалося повстання. Повстання швидко поширилося містечками верхньої течії Дону. Cтаршини нашвидку зібрали похідне військо і направили його проти булавинців. Проти повстанців було кинуто загони заможних козаків і калмиків. У Закотного містечка, що на Айдарі, 18 жовтня вони розбили повсталих. Самому Булавіну з групою козаків вдалося піти в Бахмут, де він міг отримати допомогу від татар і запорожців. Булавін відправився в Запорізьку Січ, де уклав із запорожцями таємний союз — «друг за друга стояти твердо і радєть одностайно».

У кінці 1707 року повстання спалахнуло знов. Пізніше прихильники Булавіна на лівому березі Дніпра, коло Звонецького порогу заснували укріплення типу Січі. Саме звідси Булавін відсилав свої універсали із закликами до повстання, яке незабаром охопило Верхнеломовський і Ніжнеломовський повіти, Лівобережну та Слобідську Україну.

Царський уряд, передбачаючи небезпеку, вирішив задушити повстання на самому початку: 20 000 чоловік регулярних військ рушили від Тули під начальством князя Д. М. Голіцина, незабаром корпус цей разом з вірними царю донськими козаками був відданий під начальство князя Василя Долгорукого, брата убитого Юрія Довгорукого. Ранньої весною 1708 р. Булавін зосередив у ріки Міус усі свої загони; 9 квітня 1708 року в бою на річці Лісковатці, нижче Паншино, він розбив військо отамана Л. Максимова, захопив гармати, рядові козаки перейшли на бік повсталих. Максимов відступив в Черкаськ.

Булавін, одержавши перемогу, відправив трохи легких загонів до станиць Донецьким, Хоперським, Бузулукським і Медведицьким, відкіля вони поширилися до Козлова і Тамбова, сам же з головними силами направився до Черкаську. До Кобилинської станиці він зустрічав сильний опір з боку вірних станиць, що захищалися від нього, як від ворога, але тут, підсилившися вигнаними з Росії розкольниками, він безперешкодно дійшов до Черкаська, яким і заволодів хитрістю (на сторону Булавіна перейшла черкаська «голота»). 1 травня сталося повстання в Черкаську, і місто майже без бою перейшло до рук повстанців; Повсталі стратили декількох старшин, відрубавши голови отаману Лук'янові Максимову з чотирма старшинами, задушивши п'ятого старшину Єфрема Петрова, розділили їхнє майно. Майно старшин і церковна казна розподілені серед повстанців, встановлені знижені ціни на хліб.

9 травня Булавін був обраний військовим отаманом на козацькому Колі. Ставши отаманом Кіндратій Панасович спробував почати переговори з центральною владою, але московські влади не могли йому простити убивства родовитого карателя. Організовуючи похід на Москву, він прагнув заручитися допомогою запорізьких та кубанських козаків, розкольників, Ногайської Орди; намагаючись припинити рух царських військ на Дон, відправив лист Петру I.Після невдачі в переговорах Булавін негайно відправив вгору по Волзі, разинським шляхом, повстанські загони отаманів І. Некрасова, І. Павлова, Хохлача.

12-13 травня 1708 року вони взяли Дмитріївськ, 26 травня обложили Саратов, але оволодіти ним не змогли і рушили на Царицин, який захопили 7 червня. Отаман Хохлач взяв Камишин.

Співчуття булавинцям виражало населення південних російських повітів. Однак ні Хохлач, ні Некрасов не одержали з Черкаська ніякої допомоги. Вся увага булавинців було прикута до Сіверського Дінця, відкіля очікувався з боку України підхід царських військ. Там отамани С. Драний, Н. Голий і С. Беспалий одержали 8 червня перемогу на річці Уразовій над Сумським полком. 30 червня козаки завдали нової поразки слобідським полкам і обложили місто Тор.

Уряд на додаток до 20-тисячного загону Довгорукова кинув проти повсталого Дону нові каральні загони — генералу Бахметеву з його бригадою було наказано поспішити до Черкаська. Бахметев приєднався до головного корпусу князя Долгорукого. Шлях до Черкаську прокладався силою зброї. Карателі по шляху палили станиці, не щадили ні старих, ні малих.

Роздроблення сил повсталих, проте, призвело до їх розгрому. Для придушення повстання була створена спеціальна армія (32 тис. чол.) під командуванням В. В. Долгорукого. 30 червня і 2 липня 1708 року загони Драного і Безпалого зазнали серйозної поразки під містечком Тор і в урочищі Крива Лука на Сіверському Донці.

На ріці Куртлак Долгоруков напав на 15-тисячний загін повсталих козаків, очолюваний Хохлачем, і розсіяв їх; жорстокість карателів була такою великою, що в полон було узято тільки 143 чол., а інші були перебиті, крім деяких врятованих втечею. Майже в той же час інший загін, під начальством полковника Кропотова і Гуліца, розбив на голову отамана Драного. Незважаючи на все це, повсталі наважилися діяти наступально. Хохлач, Казанкин і Ганкин з 5 000 козаків з'явилися під Азовом і обложили його, але зустріли сильну відсіч і примушені були відступить. Вісті про невдачі швидко досягли Черкаська і козача старшина вирішила діяти. 18 (7) липня 1708 року вірні козаки під проводом обраного ними старшини, Іллі Зерщикова, напали на отаманський будинок Булавіна. Булавін з 11 відданими йому людьми захищався запекло, але побачивши, що будинок почали обкладати очеретом з метою підпалити його, застрелився з пістолета (за іншими даними був убитий у бою). Усі його захоплені в Черкаську сподвижники були відправлені в Москву, а труп Булавіна відвезений в Азов і там, по відсіканні голови, був підвішений.

Надалі війну проти царських військ продовжували окремі загони повстанців з голоти, керовані Н. Голим, І. Некрасовим, З. Беспалим, І. Павловим. Залишки повсталих діяли на середній і нижній Волзі до початку 1709 року.

Булавінське повстання було жорстоко придушене: дуже багато донських станиць було знищено, частина земель (насамперед — по Сіверському Донцю) була відібрана у Донського війська, втікачі повернуті власникам. Дон втратив незалежність.

Роздроблення сил повсталих, проте, призвело до їх розгрому. Для придушення повстання була створена спеціальна армія (32 тис. чол.) під командуванням В. В. Долгорукого. 30 червня і 2 липня 1708 року загони Драного і Безпалого зазнали серйозної поразки під містечком Тор і в урочищі Крива Лука на Сіверському Донці. Спроба повсталих захопити Азов 6 липня закінчилася невдачею. Верхівка козацтва, тимчасово примкнула до повстання, відійшла від нього після взяття Черкасска і організувала змову.

Частина повсталих на чолі з Некрасовим (т. з. некрасівці) пішла на Кубань, а в 1740 році, рятуючись від царських військ, переселилася в Османську імперію (область Добруджа і дельта Дунаю на території сучасної Румунії). На чужині вони зберігали свою мову, звичаї та одяг. Їхні нащадки становлять частину сучасних липован. В 1962 року велика група нащадків булавінців повернулася в СРСР і оселилася в Будьонівському районі Ставропольського краю.