Український націоналістичний рух оун— угта 1941-1944 рр.
27 серпня 1939 р. у Римі на другому Великому Конгресі ОУН лідером організації було обрано А. Мельника. Однак молоді радикали у квітні 1941 р. у Кракові провели свій власний Конгрес, який проголосив лідером ОУН С. Бандеру.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Бандера Степан Андрійович (1909-1959 рр.) — політичний діяч, ідеолог українського націоналістичного руху. Народився в с. Старий Угринів на Станіславщині (Івано-Франківської області) в родині греко-католицького священика. У 1927р. закінчив Стрийську гімназію, був членом молодіжних організацій «Пласт», «Сокіл» і Української військової організації (УВО). В 1929 р. вступив в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), з 1931 р. — член Крайової екзекутиви (керівництва) ОУН, з червня 1932 р. — заступник крайового провідника та референт пропаганди, а з червня 1933 р. — крайовий (галицький) провідник ОУН. За організацією вбивства міністра внутрішніх справ Польщі В. Перацького 1934 р. заарештований і засуджений до смертної кари, яку було замінено на довічне ув'язнення. У вересні 1939 р. звільнений німцями з в'язниці «Святий Хрест» у Варшаві. На конференції у Кракові (лютий 1940 р.) заснував революційну фракцію ОУН-ОУН (р). З початком війни у союзі з німцями виступав проти СРСР.
Підготував Акт ЗО червня 1941 р. про відновлення Української держави. У вересні 1941 р. заарештований німцями, до вересня 1944 р. перебував у тюрмах і концтаборах. В повоєнний час очолював створений у Мюнхені провід закордонних частин ОУН. Виступав проти перегляду ідеологічних засад ОУН (реформа 1943 р.) через що розгорнувся конфлікт між групою представників ОУН (Р) із України та закордонною організацією С. Бандери. 15 жовтня 1959р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб.
З цього часу починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій:
ОУН(М) — мельниківська
УН(Б) — бандерівська (офіційна назва ОУН(Р) — революційна).
Обидві організації орієнтувалися на Німеччину і з початком війни у союзі з німцями виступили проти СРСР.
У квітні 1941 р. у складі вермахта був сформований Легіон українських націоналістів із двох батальйонів «Роланд» (командир — майор Е. Побігущий) і «Нахтігаль» (командир гауптман Д. Герцнер, заступник гауптман Р. Шухевич). Численністю легіон мав близько 680 солдатів. Разом із німецькими військами пройшов по маршруту Львів — Тернопіль — Хмельницький, брав участь у боях під Вінницею та Одесою.
У серпні-вересні 1941 р. на базі легіону був сформований 201 батальйон охоронної поліції, який діяв до грудня 1942 р. в Білорусії, ведучи боротьбу з партизанами.
Німці намагалися використати ці частини для охорони і каральних акцій на окупованій території.
Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН(Б).
Разом із частинами вермахта по Україні рухались похідні групи обох крил Організації Українських Націоналістів. Завдання цих груп полягало в тому, щоб опанувати владу в Україні, організовуючи міську адміністрацію та розбудовуючи громадське і культурне життя.
Покладаючи надії на німецьку підтримку, лідери ОУН(Б) 30 червня 1941 р. проголосили Акт про відновлення Української держави і сформували Українське державне правління (уряд) на чолі з Я. Стецьком.
Однак у плани Гітлера це не входило, 15 вересня 1941 р. С. Бандера, Я. Стецько, а також деякі члени уряду були заарештовані (Бандера перебував за ґратами до вересня 1944 р.)
ОУН(м) рішуче відмежувався від львівської акції ОУН(Б). Під контролем окупаційної влади мельниківці організовували місцеві самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. Вони намагались поступово встановити свій контроль на українських землях та відновити державу під протекторатом Німеччини.
Значних успіхів вдалося досягти ОУН(М) у Києві. її зусиллями організовувалась Київська міська управа, університет, Українська кооперативна Спілка та ін.
За ініціативою мельниківців 4-5 жовтня 1941 р. в Києві було створено Українську національну раду на чолі з професором О. Величківським, І. Дубиною, О. Ольжичем (Кандибою). В раду входили 61 представник із різних міст України. Своє завдання її діячі вбачали в тому, щоб репрезентувати український народ в органах окупаційної влади та підготувати формування національного уряду. Фактично, це була ще одна спроба самостійного вирішення українських проблем самими українцями. Наприкінці 1941 р. -на початку 1942 р. німці почали репресії й проти ОУН(М). У звіті начальника поліції та СД в м. Києві зазначалося, що на початку лютого 1942 р. в Києві було «викрито нелегальну організацію ОУН». Усі арештовані — письменники, журналісти, члени редакції «Українського слова» і «Литаври» були розстріляні в Бабиному Яру. Серед них: О. Теліга, І. Ірлявський, І. Рогач, О. Чемеринський та інші. Більшість дослідників вважає, що ця трагічна подія відбулася 21 лютого 1942р.
Сам керівник ОУН (М) — А. Мельник був заарештований німцями у лютому 1944 р. і відправлений у концтабір Заксенхаузен. У вересні 1944 р. звільнений разом з С. Бандерою, Я. Стецьком та іншими керівниками ОУН.
Крайова Українська Національна рада була створена у Львові як орган, покликаний представляти інтереси населення західноукраїнських земель перед окупаційною адміністрацією. Керівники — К. Левицький і митрополит А. Шептицький.
У 1942 р. за наказом німців Київська та Львівська ради були розпущені.
У часи війни в «Дистрикті Галичина» (Львівська, Дрогобицька, Станіславська та Тернопільська обл.), який входив до Польського генерал-губернаторства, діяв Український Центральний комітет (УЦК), на чолі з В. Кубійовичем. УЦК був визнаний німецькою владою і нею контролювався.
Після Сталінградської битви німці погодилися на формування військової частини з українських добровольців. УЦК та ОУН(М) оголосили набір до дивізії СС «Галичина».
28 квітня 1943 р. дивізія в кількості 18 тис. вояків була створена. Українці займали тільки три командні посади. ОУН(Б) виступила проти створення дивізії СС «Галичина», вважаючи це недоцільним і шкідливим.
Перші партизанські загони, що пізніше отримали назву Українська повстанська армія (УПА), виникли на Поліссі й Волині. У липні-серпні 1941р. Тарас Боровець (псевдонім Бульба) сформував загін під назвою «Поліська Січ», пізніше перейменовану в Українську повстанську армію (УПА). Боровець був близький до екзильного уряду УНР (петлюрівського) і не був пов'язаний з ОУН.
Велика групадослідників стверджує, щонаціоналістичний рух опору розпочався саме з створення загонів Т. Боровця. Інша група дослідників, посилаючись на німецькі документи та спогади самого Боровця, не вважає ці загони повстанською армією. Створені вони були за сприяння німецького командування та діяли цілком офіційно, ведучи боротьбу проти радянських військових частин
Коли у листопаді 1941 р. німці спробували розпустити «Поліську Січ», частина «бульбівців» перейшла в підпілля. У липні 1943 р. Боровець перейменував очолювані ним загони в Українську Народно-Революційну Армію (УНРА).
З осені 1942 р. на Волині під егідою ОУН(Б) створюються загони, що теж взяли назву УПА. Перший командувач Д. Клячківський (К. Савур). Наприкінці 1943 р. командиром УПА стає Р. Шухевич (Т. Чупринка), який водночас виконував функції голови ОУН(Б).
Для об'єднання усіх націоналістичних загонів ОУН(Б) силоміць включила до своїх формувань підрозділи УНРА та ОУН(М). Боровець наприкінці листопада (за іншими даними у грудні 1943 р.) під час переговорів з німцями був заарештований і посаджений до концтабору (у вересні 1944 р. звільнений).
УПА Шухевича контролювала значну територію Волині, Полісся, а згодом Галичини. УПА у 1944 р. налічувала за різними даними від 30 до 100 тис. вояків. Основним об'єктом дії УПА були радянські партизани та німці, а згодом підрозділи Червоної Армії, польське населення та Армія Крайова.
У жовтні-листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 проти радянських партизан. У той же час йшла неоголошена польсько-українська війна, яка мала форму етнічних чисток. Польська Армія Крайова (АК) вирізала декілька тисяч українців на Холмщині, а УПА, відповідно, поляків на Волині.
Це були трагічні сторінки в українсько-польському протистоянні, яке тривало до 1947 р. І польський, і український народи зазнали великих втрат, особливо мирне населення.
Під час війни відбувся перегляд програмних цілей ОУН (Б). Оунівці дійшли висновку, що завоювати симпатії до ідеї самостійної, соборної України можливо лише поєднавши національні вимоги з програмою загальнодемократичних перетворень.
У червні 1943 р. відбувся III надзвичайний великий збір ОУН(Б), який виробив нову соціально-економічну та політичну платформи організації. Нова соціальна програма базувалась на принципах багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державному захисті менш забезпечених верств населення. Попередня національна політика, суть якої зводилась до гасла «Україна для українців», змінювалась. Проголошувалася рівність у правах та обов'язках у майбутній українській державі всіх громадян, які мешкають на її території, незалежно від їх національності. ОУН, досі вважаючи себе єдиною національною силою в політичній сфері, визнала право на існування інших політичних течій і партій.
У липні 1944 р. в селі Сприня неподалік від Самбора (Галичина) з ініціативи ОУН(Б) була заснована Українська головна визвольна рада (УГВР) — всеукраїнський представницький орган, покликаний здійснювати крівництво національно-визвольним рухом.
Більшість членів УГВР були членами ОУН(Б) або її прихильниками. Генеральний секретаріат ради очолив Р. Шухевич. ОУН (М) ще навесні 1944р. у Львові заснувала аналогічну організацію — Всеукраїнську національну Раду.
З наближенням радянських військ до районів, контрольованих УПА, вона практично припиняє воєнні дії проти німецьких військ. Протягом січня- липня 1944 р. між УПА й окупаційними частинами вермахту склалися відносини взаємного порозуміння. В обмін на розвіддані Абвер (військова розвідка) зобов'язався постачати УПА зброєю, боєприпасами, з допомогою німецьких саперів споруджувалися численні схрони (сховища).
У вересні 1944 р. гітлерівці звільнили з концтаборів С. Бандеру, Я. Отецька, Т. Боровця, А. Мельника та інших керівників ОУН, сподіваючись, що їх боротьба проти радянської влади в Україні дасть змогу полегшити становище німецьких військ на фронті. Проте сутички з відступаючими німецькими частинами відбувалися. Польові командири УПА намагалися поповнити арсенали зброї та інших припасів. УПА закладає бази для тривалої боротьби проти радянської влади. Головною метою УПА в цей час було запобігання утвердження радянської влади на західноукраїнських землях.
Дії УПА в цей період проходили під гаслом, яке проголосив Р. Шухевич: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати. Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає».
Починаючи з січня 1944 р., розгорілися бої УПА з радянською армією. Для ведення антипартизанської боротьби у західному регіоні України було передислоковано значні підрозділи військ НКВС. Поштовхом до широкомасштабних акцій проти УПА стало смертельне поранення 29 лютого 1944 р. на Волині у сутичці з підрозділом УПА командуючого 1 Українським фронтом генерала М. Ватутіна, який помер у Києві 15 квітня 1944 р.
На західноукраїнських землях розгорнулася справжня громадянська війна. У багатьох селах фактично існувало двовладдя (радянська влада і націоналістичне підпілля). За офіційними даними, восени 1944 р. УПА провела на Волині більш як 800 рейдів. Поступово сили виснажувались, однак боротьба тривала ще довгий час в повоєнні роки.
Історія антигітлерівського націоналістичного руху опору (ОУН-УПА) досить складна, неоднозначна і ще містить чимало «білих плям». Декілька разів на найвищому державному рівні незалежної України розглядалося питання про політичну оцінку діяльності ОУН і УПА. Однозначного рішення немає й досі.