4. Рух опору в Україні та його течії в умовах окупації

А) Радянський партизанський рух і підпілля 1941-1944 рр.;

Б)Український націоналістичний рух 1941 – 1944 рр.

Рух опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав у себе сили, які стояли на різних політичних позиціях, мали різні погляди та мету.

Рух опору включав: радянське підпілля та партизанський рух, українське націоналістичне підпілля та рух ОУН-УПА, польський рух.

Рух опору в Україні

Течії	Радянський	Український націоналіс тичний	Польський
Мета	Визволення від гітлерівських загарбників
	Відновлення Радянської влади	Відродження незалежної української держави	Відновлення польської держави, повернення західноукраїнських земель до складу Польщі
Час створення	1941-1942 рр. Партизанські загони, з'єднання; радянське підпілля	1942 р. підпілля ОУН- УПА та інші загони	1941-1942 рр. Армія Крайова, Армія Людова
Чисельність	180-500 тис.	30-100 тис.	3-20 тис.
Основні райони дій	Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина	Волинь, Галичина, українське Полісся	Волинь, Полісся

Радянський партизанський рух і підпілля 1941—1944 рр.

Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в Україні. На боротьбу проти окупантів виступили широкі маси населення, створюються антифашистське підпілля та партизанські загони. Організаторами їх, як правило, були представники радянської влади.

Радянський партизанський рух та підпілля пройшли кілка етапів:

Перший етап — липень 1941 р.— червень 1942 р. — початок ство­рення, прорахунки в організації, що призвели до значних втрат, пошук оптимальних форм і методів боротьби у ворожому тилу;

Другий етап — червень 1942 р. — середина 1943 р. — стабілізація, створення Українського штабу партизанського руху, координація дій партизанських загонів із операціями Червоної армії та постачання партизан за допомогою авіації; початок здійснення рейдових операцій;

Третій етап — середина 1943 р. — жовтень 1944 р. — широке розгортання та активна боротьба проти окупантів, діяльність добре організованих, керованих із одного центру партизанських з'єднань, «рейкова війна», визволення партизанами населених пунктів України, значна підтримка місцевого населення, перетворення партизанського руху на справжній «другий фронт», який став важливим чинником у досягненні перемоги над окупантами.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Строкач Тимофій Амвросійович (1903-1963 рр.) — співробітник радянських органів держбезпеки. Генерал-лейтенант. Народився в Приморському краї. В 1924-1941рр. служив у прикордонних військах ОГПУ-НКВС СРСР. З 28 березня 1941 по 16 січня 1946 р. — заступ­ник наркома внутрішніх справ УРСР. В 1942-1944 рр. — начальник Українського штабу партизанського руху. З 16 січня 1946 по 19 берез­ня 1953 р. — нарком (міністр) внутрішніх справ УРСР. З 19 березня 1953р. — начальник УМВД Львівської області. З 3 липня 1953 по 31 травня 1956 р. — міністр внутрішніх справ УРСР. З 28 травня 1956 по 8 березня 1957 р. — начальник ГУПВВ МВС СРСР і заступник міністра внутрішніх справ СРСР. 22 травня 1957 р. звільнений з МВС СРСР за станом здоров'я.

Інтенсивне формування партизанських загонів та підпілля почалось після прийняття директиви ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ».

У липні-вересні 1941 р. в Україні було створено 23 підпільні обкоми, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і груп КП(б)У.

До кінця 1941 р. було організовано і залишено на окупованій території або закинуто туди через лінію фронту 2,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп. За станом на 1 березня 1942 р., залишився 241 загін.

Тотальні невдачі першого етапу радянського руху опору мають кілька причин:

1) наступальна воєнна доктрина Червоної армії не потребувала підготовки партизанських формувань, тому більшість тих, хто був залишений на окупованій території для організації боротьби, не мали досвіду роботи в нелегальних умовах;

2) формалізм у підборі кадрів;

3) прорахунки при виборі типу організаційних структур, методів їхньої діяльності, місць базування та способів конспірації;

4) брак спеціалістів (радистів, підривників, шиф­рувальників тощо), зброї, амуніції, засобів зв'язку;

5) зрадництво;

6) активна діяльність окупаційних властей (гестапо, СС, СД).

30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандуючого було створено Центральний штаб партизанського руху, його очолив перший секретар ЦК КП Білорусії П. Пономаренко.

20 червня 1942 р. почав діяти Український штаб партизанського руху (УПІПР), керівник генерал Т. Строкач.

Посилюється координація дій партизанських загонів із Червоною армією. За допомогою авіації партизани отримують зброю, боєприпаси, одяг, медикаменти тощо. З центру надсилається кваліфікований командний склад та диверсійні групи.

Починається проведення партизанських рейдів (у жовтні 1942 р. рейд на Правобережну Україну провели з'єднання О. Сабурова та С. Ковпака, улітку 1943 р. рейд до Карпат розпочав С. Ковпак). Всього протягом війни партизанські загони України провели 19 рейдів — загальною довжиною 52 тис. км.

Активізувалась «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями. Лише у другій половині 1943 р. у ході наступальних операцій Червоної Армії партизани пустили під укіс понад 3200 ешелонів ворога, захопили 25 переправ через Десну, Дніпро, Прип'ять і утримували їх до підходу Червоної армії.

Найбільшими загонами радянських партизанів були з'єднання С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова, О. Федорова та ін.

Особливо потужним партизанський рух був у зоні Полісся на прикордонні України та Білорусії. Тут самі природні умови — ліси, болота, бездоріжжя сприяли його розгортанню.

У містах України діяли підпільні організації. Вони збирали і пе­редавали за лінію фронту радянському командуванню інформацію про ворога, інформували населення про події на фронтах, зривали відправлення молоді до Німеччини, організовували саботаж на підприємствах, здійснювали диверсії. Найбільш відомі: «Молода гвардія» у Краснодоні, група Я. Батюка у Ніжині, «Партизанська іскра» у селі Кримки на Миколаївщині та ін.

У 1944 р., незважаючи на скорочення окупованої території, радянський підпільний і партизанський рух набирає все більшого розмаху. На Правобережній Україні діяло 350 підпільних організацій та понад 200 партизанських з'єднань, загонів і диверсійно-розвідувальних груп. Особливістю партизанського руху цього часу була його тісна взаємодія з радянською армією, яка дедалі більше в своїх операціях спиралась на допомогу партизан. Швидке просування військ І Українського фронту було забезпечене партизанськими визволеними районами Рівненської та Во­линської областей. Партизани взяли активну участь у визволенні 47 міст, серед яких - Рівне, Луцьк, Умань та ін.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Ковпак Сидір Артемович ( 1887-1967 рр.) — державний діяч Ук­раїни, один із організаторів партизанського руху в Україні в роки Ве­ликої Вітчизняної війни, генерал-майор, двічі Герой Радянського Сою­зу. Учасник Першої світової та Громадянської війни, В 1921-1926 ро­ках — військовий комісар ряду міст Катеринославської губернії, потім на господарській і радянській роботі. В 1937-1941 рр. — голова Путивльського міськвиконкому. З вересня 1941 р. — командир Пу­тивльського партизанського загону, потім з'єднання. В 1941-1942рр. здійснив рейди в тил ворога на території Сумської, Курської, Орловсь­кої та Брянської областей. В 1942-1943 рр. очолив рейд по Гомелській, Пінській, Волинській, Рівненській, Житомирській і Київській облас­тях, в 1943 р. — Карпатський рейд. Всього за 26 місяців боротьби з'єднання Ковпака пройшло з боями по тилах окупантів більше 10 тис. км через територію 18 областей України, Білорусії та РРФСР, розгромило гарнізони супротивника в 39 населенних пунктах, пусти­ло під укіс 62 залізничних ешелонів, висадило 256 мостів, знищило 96 складів, 500 автомашин, 20 танків і бронемашин. В січні 1944 р. з'єднання Ковпака було переформовано в 1-у Укаїнську партизанську дивізію імені СА. Ковпака, а сам Ковпак призначений членом Верхов­ного Суду УРСР. З 1947р. — заступник голови Президії, з 1967р. — член Президії Верховної Ради УРСР.

По мірі зменшення зони окупації УШПР розформував частину партизанських загонів, вливши їх до складу діючої армії. Решта продовжила боротьбу проти фашистських загарбників на території сусідніх країн (Словаччини, Польщі, Румунії, Угорщини).

За даними радянських істориків, партизани України за роки війни: розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів поліції; пустили під укіс близько 5 тис. ешелонів із вантажем для німецької армії; спалили або висадили в повітря 461 підприємство, 915 військових складів; знищено до 100 тис. окупантів. За німецькими даними, радянські партизани відволікали до 10% сил вермахту на Східному фронті.