2. Проблема формування герменевтики як історико-філософської парадигми.

Можливість трансформації герменевтики в універсальну історико-методологічну парадигму з наданням їй онтологічного статусу була закладена феноменологією Едмунда Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвійним. З одного боку, саме пізня феноменологія з її критикою об'єктивізму породжує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосередньо, оскільки вона порушує питання про те, як дільтеєвський метод може бути об'єктивним і в науках про природу. З іншого, пізня феноменологія спрямовує свою критику об'єктивізму в об'єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема суб'єкт-об'єктного відношення. Свідомість постає у феноменології як поле значень і смисл слів, тим самим відкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Е. Гуссерль був запеклим ворогом будь-якої герменевтики. За виразом Ж.Ґрондена, у нього була алергія на герменевтику: «Є у цьому якась іронія, що філософія, яка намагалась звільнити філософію від інтерпретацій, теорій і книжок, дала життя філософському «континентальному» напряму, також відомому як історичний та книжковий» [1,с.383]. Герменевтичний поворот феноменології, започаткований М. Гайдеґґером і продовжений М. Ґадамером, походить з напруг і відкриттів, які вже існували в гуссерлівському проекті. Гуссерль створив нову термінологію, завдяки чому зміг сам та допоміг зокрема Гайдеґґеру та Ґадамеру відірватись від неокантіанства, яке панувало у той час.

Учень Е.Гуссерля М.Гайдеґґер створює власний варіант герменевтики, який сучасні дослідники називають асуб'єктивним або позаособистісним. Він наголошує на нашій укоріненості як в історії, так і в мові та ставить за мету поєднання історії філософії та самої філософії через виявлення взаємозв'язку між екзистенційним досвідом філософування та фактичним життям, яке є історичною. Цей синтез ставить вимогу звільнення історико-філософського дослідження від необов'язковості чи формалізму, тому що стає екзистенційним актом. Цим М.Гайдеґґер максималізує міру відповідальності пізнання історії філософії, зрівнявши її з мірою відповідальності філософії; за думкою мислителя – це рівноправні сфери екзистенції. Ідея історичності, що також лежить у підґрунті історико-філософського методу М.Гайдеґґера, передбачає пізнання сучасності виходячи з пізнання минулого. Цей спосіб пізнання – діалог, що стане засадничою категорією для герменевтики Г.Г.Ґадамера.

Нове розуміння феноменології, що його створює М.Гайдеґґер, є вільним від гуссерлівського трансценденталізму та спрямоване на безпосереднє осягнення буття, його модусів. Цю ж методологію він використовує для дослідження історії філософії. Максима феноменології «до самих речей!» сприймається Гайдеґґером як заклик до безпосереднього пізнання сутності, що є вільним від передумов традиції, ідеології, суб'єктивності. Такий підхід дозволяє вивільнитися з-під тиску метафізики, діалектики, ідеології, будь-якої історико-філософської концепції, але він не є метою задля себе, але слугує для безпосереднього осягнення сутностей, таких як метафізичні основи західної цивілізації, а також смисл та значення філософських вчень, що корелюють з історією буття. В цих історико-філософських експлікаціях методологічних засад своєї філософії Гайдеґґер звертається до античних мислителів з метою легітимізувати свій досвід інтерпретації як укорінений в західній архаїці Гайдеґґер окреслює вихідну домінанту своїх інтерпретацій античного спадку як онтологічну, тобто стрижнем його аналізу є питання буття – яким чином його тлумачили перші філософи. Такий підхід, з одного боку, порушує феноменологічний принцип безпередумовності, тому що одразу висуває домінанту інтерпретації, що може суттєво вплинути на результати дослідження, а з іншого боку – відмовляється від домінування будь-якої історіософської традиції. Такий підхід деякі дослідники називають «насиллям» над історією філософії, але Гайдеґґер апелює до акту співрозмови, який можливий (і необхідний) в галузі історії філософії, а також до безпосереднього осягнення сутності. В ході своїх досліджень античні категорії немовби перестають бути константами, які Гайдеґґер перетворює на змінні, під які автор за допомогою «мотивованих асоціацій» підставляє смисли. Виходячи з маргінальних етимологічних варіацій філософської лексики давньогрецької мови, фрайбурський мислитель приходить до ототожнення понять «логос» і «буття», сущого як такого, що є присутнім у зволіканні, істини як непотаємності та т.ін. Таким чином, можна зазначити, що М.Гайдеґґер ототожнює використання герменевтичного методу в галузі фундаментальної онтології та історії філософії; сенс буття з його дескрипцією (темпоральністю); недосяжність сенсу буття з його історичною «долею», що автор легітимізує через звернення до інтерпретації античної метафізики.