3.2. Філософія Нового часу (16 - 19 ст.).

3.2.1. Основні проблеми філософії Нового часу.

У 16–17 ст. завдяки відкриттям Коперніка, Галілея, Ньютона виникло експериментальне природознавство. Найбільшого розвитку досягла механіка. Постала необхідність філософського осмислення нових наукових фактів, розробки загальної методології пізнання.

У процесі вирішення цих проблем утворилися два основні філософсько-методологічні напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Родоначальником емпіризму став англійський філософ Ф. Бекон (1596-1650 рр.). Емпіризм це таке вчення в теорії й методології пізнання, згідно з яким чуттєвий досвід є основою науки.

Бекон вважав метою науки приношення користі людству, збільшення влади людини над природою. Для вивчення природи необхідна індукція – такий метод пізнання, коли думка дослідника рухається від одиничних чуттєвих даних до загальних положень і висновків. Наприклад, у досвіді ми спостерігаємо повторювані явища (восени часто йдуть дощі); у результаті робимо узагальнюючий висновок (осінь – дощова пора року). Отже, в основу індуктивного методу слід покладати спостереження, аналіз, порівняння й експеримент.

Ідеї Ф. Бекона знайшли свій розвиток у філософських системах Дж.Локка, Д. Берклі, Д.Юма. Основна теза емпіризму є такою: у розумі немає нічого такого, чого б не було у відчуттях; відчуття і досвід – джерела знання, розум – лише систематизатор чуттєвих даних.

На відміну від емпіризму раціоналізм головним джерелом знання вважає думки й поняття, що у своїх зародках властиві розуму від народження. Основоположником раціоналізму Нового часу є Р. Декарт (1596-1650 рр.). Стосовно науки, вважає Декарт, конче необхідний строгий і раціональний метод, що дозволив би вишиковувати її (науку) за єдиним планом. Таким методом є дедукція – логічне просування думки від самоочевидних загальних істин до конкретних одиничних висновків. В основу цього методу мислення може бути покладений тільки розум, у якому Декарт бачить єдиного гаранта істини. Звідти й знаменитий афоризм: «Мислю, отже, існую».

Однією із проблем філософії Нового часу була проблема субстанції («субстанція» - сутність, основа, внутрішня єдність природного різноманіття). Поняття субстанції формувалося у процесі пошуку тої реальної основи світу, що проявляється у всіляких формах існування предметів і явищ.

Так Декарт вважав, що існує дві субстанції:

- духовна – неподільна, вічна, фактично це – мислення;

- матеріальна - подільна і протяжна природа, тілесна субстанція.

Його вчення про субстанцію називається дуалізмом (від “duo” – два).

Спіноза (1632-1677 рр.) – нідерландський філософ на відміну від Декарта вважав, що існує одна єдина субстанція – природа, що є причиною самої себе. Його вчення про субстанцію називається монізм (від „monos” – один, єдиний). За Спінозою, мислення і протяжність (матерію) слід розглядати як невід’ємні властивості природи-субстанції, а не як окремі субстанції. Природа-субстанція самодостатня і нескінченна у своєму бутті. Крім відомих нам двох її властивостей – матерії і мислення, повинні існувати інші, притім у нескінченній кількості. Але поки-що вони науці невідомі.

Філософія Нового часу є за своїм характером і змістом – „методолого-центризм”, бо так чи інакше, вся вона обертається навколо проблеми пошуку найефективнішого методу пізнання.