42. Поняття "науковий простір", «науковий напрям», "наукова школа". Формування наукових шкіл в історіографії України

Дослідження "наукосфери" щойно розпоч. Потребує вивчення те, як функціонують і співвідно­сяться між собою компоненти наук.процесу. Наукосфера – продукт XX століття, рез. завершення процесу інституалізації та легітимізації науки.

Л.Рижко: "науковий простір – це ті межі, в яких здійснюється наукове пізнання з притаманними йому рисами об'єктивності, закономірності, логічної послідовності та системності, контрольованості науковою практикою, тобто можливості відтворення отриманих наукою результатів.Розвиток кожної науки простежується за кількома параметрами: кількісна сторона наук.життя– наукові центри і відповідна інфраструктура, якісна – наукові співтовариства, школи й напрями. В.Онопрієнко: наукове співтов-во-соціокультурна група вчених, що працюють в одній науковій галузі чи розв'язують одну проблему і об'єднані системою комунікацій. В межах наукового т-ва існують певні наукові напрями.

Д.Зербіно: "наукова школа"- творчий союз дослідників. Наукову школу хар-ють 4основні ознаки: -розробка нового оригінального напряму в науці;-спільність основного кола завдань; -спільність принципів і методолог. прийомів;- безпосередній і тривалий науковий контакт керівника школи та його учнів.Вин.питання: кого вважати учнями – тих, хто навчався у засновника школи чи всіх, хто поділяв його методологічні підходи та дослідницькі принципи, співпрацював з ним. Існують вужчі (за принципом "учитель - учні") і ширші (за спрямуванням методологічних пошуків) визначення "наукової школи". О.Ясь: "науковий напрям" ґрунт. на спадкоємності наукових традицій; спрямованість процесу розвитку певного етапу іст.пізнання у певних територіальних рамках. В межах певного наукового напряму можуть працювати дослідники з різних наукових шкіл і течій. Наукові напрями: романтичний, позитивістський, народницький, держав­ницький.Формування наукових шкіл в укр..іст-фії. В Україні склалися кілька різноспрямованих напрямів досліджень укр.історії.

Росієцентричний напрям (російська школа). Основу підходів рос. школи до укр.історії створили у 60 - 80-х pp. 18ст. праці Г.Міллера, І.Болтіна, О.Рігельмана. М.Карамзін, М.Погодін, С.Соловйов, В.Ключевський надали завершеності схемі, в якій українському народові було відмовлено у праві мати власну історію і навіть власне ім'я.

Для української регіоналістики праці М.Столпянського, П.Батюшкова були якоюсь мірою етапними, оскільки виявилися першими узагальнюючими виданнями з історії регіонів Правобережної України в досить широких хронологічних межах – від найдавніших часів до другої половини XIX ст. У руслі росієцентристських підходів на початку XIX ст. розвивалося і києвознавство, започатковане працями М.Берлинського, Є.Болховітінова, М.Закревського, О.Андрієвського. Новий етап у розвитку києвознавства пов'язаний з іменем М.Закревського: 2т. "Описание Киева" (1868). Польські школи в укр. іст-фії: – Варшавська, Краківська, Львівська і Київська.Варшавська школа (оч.О.Яблоновський): праці про Волинь, Поділля і Червону Русь. При підтримці Львівської школи підготував свою першу працю з історії Барського староства Й.Ролле. Київська школа - монографія А.Марцинківського про Наддніпрянське пограниччя. Ідеї Краківської (консервативної) школи справили певний вплив на історичні концепції В.Липинського. Останнім часом помітні зрушення відбулися в істо­ріографічному дослідженні спадщини угорських і румун­ських науковців: праці румунських істориків Н.Йорги, Д.Ончула, І.Ністората ін., в яких висвітлювалася політ. історія Буковини.