ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ДУМКИ
ЛЬВІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ПОСТАТІ
Випуск 1
Зміст
Перший етап розвитку української правової думки у Львівському університеті…………………………………………………………………………. 3
Маркіян Шашкевич………………………………………………………….14
Іван Вагилевич……………………………………………………………….30
Яків Головацький……………………………………………………………44
Іван Франко…………………………………………………………………. 51
Кость Левицький…………………………………………………………….62
Євген Олесницький…………………………………………………………87
Теофіл Кормош…………………………………………………………….103
Кирило Трильовський…………………………………………………….115
Андрій Чайковський………………………………………………………130
Юліан Бачинський…………………………………………………………143
Володимир Старосольський………………………………………………154
Ярослав Старух……………………………………………………………164
Перший етап розвитку української правової думки у Львівському університеті
Першим етапом становлення української середньої та вищої школи у Львові стало створення Львівської братської школи. Створена в 1586 р. Львівським Успенським братством, вона стала реальним проявом боротьби українського народу за право вчити своїх дітей рідною мовою. Братства, як об’єднання українських міщан, виступали захисниками економічних, ідеологічних та юридичних інтересів народу, його віру, мову, культуру – всі традиції духовного життя. Вони висилали своїх представників до короля, на сейми та собори, відстоювали майнові та політичні інтереси народу, захищали його право займатися ремеслом і торгівлею, створювати свої суди, мати своє громадське майно, скарбниці. Вони засновували й утримували школи, друкарні, шпиталі [1, с. 5]. У Львові «керівники Успенського братства перебрали на себе обов’язки речників та захисників усієї української громади міста» [2, с. 10].
Львівська школа була першою в Україні. Високий рівень навчання, активна боротьба проти полонізації та окатоличення, демократичний статут Львівської школи стали зразком для інших братських шкіл України, яких в XVII ст. було вже біля тридцяти. Львівська братська школа відіграла значну роль в становленні і розвитку української освіти, піднявши її до рівня тогочасної європейської освіти. Це сприяло зміцненню зв’язків української правової та суспільно-політичної думки з гуманістичними ідеалами Західної Європи. В умовах відсутності власної національної держави діяльність Львівської та інших братських шкіл сприяла розвитку національної самосвідомості, піднесенню національно-визвольної боротьби.
Ініціаторами і безпосередніми засновниками школи були брати Юрій та Іван Рогатинці, Іван Красовський та ін. У школі навчалися або викладали такі визначні діячі української культури, як Стефан і Лаврентій Зизинії, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Ісайя Копинський, Іван (Йов) Борецький, Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косів, Ісайя Трофимович-Козловський та інші [1, с. 7].
В основу діяльності школи були покладені ідеї свободи, рівності і братерства. Статут Львівської братської школи «Порядок школьний» закріплював рівність всіх учнів, незалежно від соціального походження. Єдине що могло вирізняти учнів, і що визначало місце яке кожен займав у класі був рівень знань, успіхи в навчанні. Учнів виховували в дусі патріотизму, поваги і любові до рівної мови, історії, традицій, культури [1, с. 37]. В ній, крім рідної, вивчалися латинська та грецька мови. В школі також вивчалися предмети циклу «семи вільних наук», які входили в програми західноєвропейських вищих шкіл. Це граматика, риторика (поетика), діалектика, арифметика, геометрія, астрономія і музика. Завершувалося навчання вивченням філософії. Головним завданням школи була підготовка високоосвічених представників світської та духовної інтелігенції, яка б могла протистояти нівеляційним намаганням зовнішніх чинників. Структурну організацію братства, до якої поруч зі школою входила й друкарня, була затверджена 1 грудня 1587 р. константинопольським патріархом, а також польським королем 15 жовтня 1592 р.
Хоча школа й була інституцією братства, а її діяльність та вплив поширювалися винятково на православних міщан, її діяльність викликала негативну реакцію з боку католицьких ієрархів у Львові. Саме для боротьби з братською школою львівський католицький архієпископ запрошує до Львова представників Ордену єзуїтів. В 1599 р. було прийнято рішення про заснування у Львові єзуїтського колегіуму на противагу братській школі [3, с. 12-14].
Реформаційна спрямованість ідеології братств, його активна боротьба правовими методами за забезпечення своїх прав і свобод, дають підстави стверджувати про їх включеність в загальноєвропейський контекст боротьби міського населення за свободу і рівноправність. Як і європейські реформаційні рухи українські братства «завдали відчутного удару монополії духівництва на заняття наукою та всіма іншими різновидами інтелектуальної роботи» [1, с. 8]. Норман Дейвіс писав: «Пройняті ентузіазмом гуртки таких «гуманістів» повиникали геть усюди – від Оксфорда й Саламанки до Кракова і Львова» [4, с. 493]. У Львові Успенське братство стало носієм ідей гуманізму. Саме від школи Львівського братства починається, як видається, формування і розвиток українського вищого шкільництва у Львові.
Розуміння ролі і значення вищої школи для формування і розвитку національної еліти чітко прослідковується у державотворчих планах українських гетьманів. У Гадяцькому трактаті, імовірно першій пам’ятці української правової думки, де йде мова про вищу школу в традиційному західноєвропейському розумінні, було закріплено: «В Києві король й. м. і стани коронні позволяють засновати академію, котра має користуватися такими прерогативами і вільностями, як академія краківська». Тут варто зауважити, що на той час Краків – королівське місто, тогочасна столиця Речі Посполитої, отже мова йде й про піднесення статусу Києва. «А щоб студентам і учням не було оказії до бійок, всякі інші школи, які були в Києві перед тим, й. кор. м. накаже перенести де інде.
Другу таку ж академію й. к. м. і стани коронні і в. кн. Лит. Позволяють (заснувати) там де для неї буде знайдене відповідне місце. Вона заживатиме тих же прав і вольностей як і київська /…/ А де та академія буде заснована, там інші школи вже не мають засновуватися на вічні часи» [5, с. 357].
Імовірність того, що цим другим містом стане Львів була достатньо великою. І щоб не допустити такого розвитку подій єзуїти домоглися від польського короля підписання диплому про надання єзуїтській колегії «гідність академії і титул університету». Проте цей акт потребував затвердження на сеймі, проти чого спільно виступили Краківська академія, представники Галичини, інших країв. «Місто Львів стало також проти єзуїтів: бурмістр і райці запевняли в листах ректора краківського університету, що не пропустять справи академії», а від інституції єзуїтів «не сподіваються спокою, а тільки неприємностей», оскільки розуміють, що такі дії спрямовані проти «козаків і русинів», а це може знову спричинити відновлення війни. Як результат, сейм не затвердив королівського диплому [3, с. 23]. 19 квітня 1758 р. король Август ІІІ підтвердив документ Яна Казимира, рік пізніше Папа Климент ХІІІ буллою від 26 березня 1759 затвердив статус колегії, проте суттєво обмеживши її компетенцію. Проте тут маємо згадку про вивчення цивільного права, яке мали викладати світські професори [3, с. 27]. Проте в 1763 р., через масові протести шляхти та Краківської академії проти діяльності єзуїтів, король наказав закрити університет. Була відкликана також папська булла. В 1764 р., коли сейм прийняв постанову про права вищих шкіл Речі Посполитої, єзуїтської колегії серед них не було [6, с. 208]. Після входження західноукраїнських земель до складу Габсбурзької монархії у Львові відкрито 1773 р. ліцей з правничим та філософським відділенням [6, с. 208]. Система державних органів, що створювались на нових землях, потребувала значної кількості кваліфікованих державних службовців. Бажаючих їхати до Львова чи інших міст Галичини та Буковини з Відня чи Праги було не багато. Саме з огляду на гостру потребу підготовки юристів, які складали переважну більшість державних службовців, 21 жовтня 1784 р. Йосиф ІІ видав диплом про заснування у Львові університету в складі правничого, богословського, медичного та філософського факультетів та академічної гімназії з правами, рівними правам усіх університетів держави [7, с. 48]. Оскільки університет був латиномовним. спеціально для українського населення краю, яке, в переважній більшості латинської мови не знало, було створено т. зв. Український інститут, як «підготовчий» факультет.
Саме зі «Studium Ruthenum», як офіційно називалася згадана інституція, слід, на нашу думку, пов’язувати початки формування і зародження української правової думки у Львівському університеті.
Першим серед професорів права, які тут працювали і викладали, є Андрій Ангелович (де Ангеллович) [8], [9, с. 136 – 137]. Він з 1789 р. викладав українською мовою церковного права на «Studium Ruthenum», а з 1790 р. також латинською на правничому факультеті («Studium Latinum»). В 1796 опублікував докторські тези «Positiones ex univer. jurisprudentia. Leopoli. 1796» та здобув ступінь доктора права. В 1797 р. став адвокатом, однак продовжив викладацьку діяльність. 28.11.1797 іменований надзвичайним професором Львівського університету. Написав підручник з церковного права, високо оцінений сучасниками.
Під час візиту цісаря Йосифа ІІ до Львова йому, як найкращих студентів університету представили українців: Петра Лодія, Івана Орлая та Василя Кукольника [10, с. 3].
Петро Лодій навчався, а з 1787 по 1802 рр. викладав у Львівському університеті [11], [12]. В 1796 – декан філософського факультету та керівник «Studium Ruthenum». В 1801 отримав ступінь доктора права і теології. В 1803 р. був запрошений на роботу у Російську імперію і переїхав до Петербурга. Один із основоположників, поруч з С. Десницьким, М. Балудянським, Я. Козельським, В. Кукольником, юридичної науки та освіти в Російській імперії Викладав філософію в Петербурзькому педагогічному інституті. У 1819 р., після реорганізації педінституту в університет, Лодій очолив кафедру загального права і був призначений першим деканом юридичного факультету Петербурзького університету (1819-1825). Одночасно читав лекції з природного і державного права у Вищому училищі правознавства в Петербурзі.
Василь Кукольник після закінчення Львівського університету в 1787 р. працював у Замойській академії. В 1803 р. як і П. Лодій, був запрошений на роботу у Російську імперію і переїхав до Петербурга. У Петербурзькому педагогічному інституті очолив кафедру римського і природного права. В 1805, 1816 і 1819 рр. призначався директором цього інституту. У 1819 р., після реорганізації педінституту в університет, Кукольник очолив кафедру позитивних прав. Спричинився до формування та розвитку вищого шкільництва на українських землях у складі Російської імперії. В 1820 р. «представник українського дворянства, видатний політичний діяч того часу граф Василь Кочубей, який доклав усіх зусиль, щоб відкрити в Україні вищий навчальний заклад» заснував ліцей (Гімназію вищих наук) у Ніжині. Василь Кукольник став першим директором цього навчального закладу і спричинився до його формування і розвитку. «Ніжинська гімназія вищих наук давала загальну освіту в межах гімназії і спеціальну юридичну в обсязі університету». Пізніше його змінив на цьому посту Іван Орлай [13, с. 134-135].
У 1805 р. університет було перетворено на ліцей. «Частина професорів переїхала до Краківського університету, а частина перейшла на практичну роботу, в ліцеї залишились другорядні сили, переважно колишні студенти» [14, с. 21]. Припинив функціонування також «Studium Ruthenum» (1809). У 1817 р. Львівському ліцеєві знову було надано статус університету.
Найцікавішою постаттю на правничому факультеті університету є, на нашу думку, професор цивільного і карного права Миколи Нападієвича. Він народився в с. Увисла, Чортківського повіту в селянській сім’ї. Юридичну освіту здобув у Львівському, ступінь доктора права у Краківському університетах. Деякий час працював адвокатом, пізніше професором Львівського університету. В 1829 – 1830 рр. – ректор університету [9, с. 6 – 7].
«Після 1848 р. у Львівському університеті особливо гостро постало питання про мову викладання. Боротьба за українську мову викладання, а пізніше і за український університет у Львові часто набирала форм бурхливих демонстрацій, кривавих заворушень та інших ексцесів, епілогом яких були арешти і судові процеси» [15, с. 186].
Розвиток національної української юридичної науки розпочинається у Львові у другій половині ХІХ ст. Центрами її розвитку стали дві інституції. Перша – Львівський університет, де у 1862 р. на юридичному факультеті було створено кафедру цивільного права і процесу та кримінального права і процесу з українською мовою викладання, іншими словами, вперше в новітній історії українська мова стає мовою юридичної освіти. Друга – створене в 1873 р., з активною участю і підтримкою українських діячів з Наддніпрянської України, Товариство ім. Шевченка, яке в 1892 р. було реформоване в Наукове товариство ім. Шевченка, інституцію, що не тільки об'єднала наукові зусилля українських вчених різних галузей науки та різних частин України, але й фактично стала, українською Академією наук. Тут, в Правничій комісії, що діяла в рамках історико-філософської секції Товариства, започатковано розвиток юридичної науки українською мовою. Ключові постаті української правової думки того часу були викладачами університету і брали активну участь в діяльності Наукового Товариства імені Т. Шевченка.
Наукова спадщина українських професорів Львівського університету сьогодні ще не достатньо повно включена в контекст сучасної української юридичної науки.
Така ситуація обумовлена рядом причин. Перш за все, тим, що до 1991 р. не було єдиного наукового простору розвитку української юридичної науки. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в Російській імперії існували державно-правові перешкоди для вільного поширення україномовних видань, виданих за кордоном. У 1919 р., після злуки УНР та ЗУНР об’єктивно було замало часу та можливостей для створення єдиної української науки. Після встановлення Радянської влади на одній частині українських земель і захоплення інших частин трьома «буржуазними» державами, контакти між цими частинами були мінімалізовані і максимально утруднені. Про таку ситуацію писав український громадський і політичний діяч у Галичині адвокат Степан Баран аналізуючи «Російсько-український словник правничої мови», виданий у Києві в 1926 р.,: «Як бачимо, члени Комісії не користувалися майже зовсім галицько-українською правничою літературою (за виїмком «Правничої Часописі» річник VI., та «Перехресних стежок» І.Франка) і з уживаної у нас термінольогії не багато увійшло в словник, мабуть для того, що Комісія не мала під руками наших видань» [16, с. 8]. Другою причиною є те, що сучасна українська юридична термінологія суттєво відмінна від термінології, що її використовували в своїх працях згадані вчені. Ця обставина утруднює розуміння тексту, ускладнює роботу з ним. Третьою причиною є те, що практично всі ці правничі видання не перевидавалися і є, або бібліографічною рідкістю, або збереглися у декількох примірниках, що утруднює або й виключає можливість доступу до них ширшого кола зацікавлених осіб.
За період з 1862 по 1918 р. на юридичному факультеті університету українською мовою викладали всього сім осіб. Це Еміль Лопушанський, Владислав Сроковський, Іван Добрянський (Добжанський) [17], Олександр Огоновський, Петро Стебельський, Станіслав Дністрянський, Володимир Вергановський. Перші троє, хоч і працювали в університеті, проте науковою діяльністю не займалися, наукових праць після себе не залишили.
У 1918 р., після окупації Польщею Галичини, всі українські кафедри, в тому числі й на юридичному факультеті, були закриті, тому проблематично говорити про розвиток української юридичної науки у Львівському університеті в період 1918-1939 рр. Українська правова думка розвивалася всупереч офіційній політиці полонізації, яка доходила навіть до заборони вживання терміну «український» [18].
Перший професор права, який викладав у Львівському університеті українською мовою – це Олександр Огоновський (1848-1891) [19, с. 93]. Він є автором першого україномовного підручника з цивільного права [20], [21], одним із засновників Товариства імені Т. Шевченка. За його підтримкою українські студенти-правники створили «Кружок правничий» – першу українську професійну громадську організацію правників. Саме тут, під керівництвом та за ініціативою професора, розпочалася робота над українською правничою термінологією, результатом якої став виданий у 1893 р. німецько-український юридичний словник [22]. За активної підтримки Олександра Огоновського, Кость Левицький, Євген Олесницький та Антін Горбачевський в 1889 р. почали видавати перший український правничий журнал – «Часопись правнича».
Викладання кримінального права і процесу українською мовою у Львівському університеті та розвиток української науки кримінального права і процесу започаткував Петро Стебельський [23, с.888]. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1888 – 1892 рр. – суддя крайового суду у Львові, член судової екзаменаційної комісії. З 1892 р. – професор кафедри кримінального права і процесу (австрійського карного права і процедури) з українською мовою викладання Львівського університету. Автор першого україномовного навчального посібника з кримінального права «Австрийське карне право» (Львів. 1897, 1903, 1912. 1914) [24], а також коментара до кримінально-процесуального кодексу Австрійської імперії (Львів, 1900, 1901).13 березня 1907 р., у відповідь на заяву польських професорів про польський характер Львівського університету, разом з іншими українськими професорами, зокрема М. Грушевським, С. Дністрянським, К. Студинським та ін., підписав заяву до міністерства освіти про необхідність створення українського університету у Львові.
Безперечно найбільш яскравою постаттю української правової думки перших десятиліть ХХ ст. є наступник Олександра Огоновського на кафедрі цивільного права і процесу Львівського університету, академік Української Академії наук, ректор Українського (вільного) університету в Празі – Станіслав Дністрянський (1870–1935). Наукова спадщина вченого вражає своєю багатогранністю. З-під його пера вийшли фундаментальні праці з теорії права [25], теорії конституціоналізму та конституційного права [26], він справив визначальний вплив на розвиток цивільного законодавства Австрії [27, с. 25]. Не менш вагомою є його роль у організації української юридичної науки і освіти [28]. Ґрунтовне та усестороннє вивчення наукової спадщини вченого і сьогодні становить не тільки історико-пізнавальний, але й науково-теоретичний інтерес.
Володимир Вергановський є унікальною постаттю в історії розвитку української правової думки у Львівському університету хоча б з огляду на те, що розпочавши свою наукову і викладацьку діяльність у 1908 р. доцентом кафедри цивільної процедури (процесу) з українською мовою викладання Львівського університету, він у 1919–1925 рр. був професором і перші три роки деканом правничого факультету Українського (таємного) університету у Львові, а у 1939–1941 рр. – завідував кафедрою цивільного процесу Львівського державного університету ім. Івана Франка [29, с. 335] . В 1940 р. ВАК СРСР без захисту, на основі наукового доробку, надав йому вчене звання професора та науковий ступінь доктора юридичних наук.
Завершуючи огляд першого етапу розвитку української правової думки у Львівському університеті в австрійський період можна зробити наступні висновки:
1. Створення у Львівському університеті кафедр з українською мовою викладання започаткувало розвиток національної університетської науки і освіти. Саме професори Львівського університету стала авторами перших україномовних підручників цілої низки юридичних дисциплін.
2. Актуалізація та повноцінне включання в науковий контекст розвитку сучасної української юридичної науки і освіти наукового доробку українських вчених, які працювали у Львівському університеті, сприятиме розширенню спектру наукового осмислення сучасних проблем правового розвитку, сприятиме інтеграції в загальноєвропейський науковий та освітній процес.
3. Необхідно розмежовувати історію університетської традиції у Львові та зародження і розвиток українського вищого шкільництва. Перша тривалий час не тільки не мала українського характеру, але й була спрямована проти українців, уособлюючи тенденції окатоличення та полонізації українського населення. Українське вище шкільництво, витоки якого можна прослідкувати у діяльності Львівської братської школи, є свідченням національного розвитку українського народу без огляду, а навіть всупереч існуючим державно-політичним утворенням, до складу яких в різні історичні періоди входили ті чи інші частини українських земель.