Використана література

1. Трильовський К. З мого життя... [Уривок зі спогадів] / К. Трильовський // Гей, там на горі «Січ» іде!.. : Пропам’ятна книга «Січей». / Зібрав й упорядкував П. Трильовський. –Едмонтон, 1965. – 432 с.

2. З діяльности д-ра Кирила Трильовського яко посла до Ради Державної. – Коломия: Накладом І.Чупрея. Друкарня Михайла Білоуса в Коломиї, 1911. – 15 с.

3. Левицький К. Українські політики: Сильветки наших давніх послів і політичних діячів / Кость Левицький. – Львів, 1936. – 140 с.

4. Трильовський К. Проч зі шляхтою! Проч із єї посіпаками! Промова Д-ра Кирила Трильовського / Кирило Трильовський. – Львів, 1908. – 40 с.

5. Трильовський К. Боротьба італійців за свободу та соборність / Кирило Трильовський. – Коломия: Ока, 1928. – С. 66

6. Трильовський К. Про Велику Французьку Революцію / Кирило Трильовський. – Львів: Самоосвіта, 1934. – 40 с.

Андрій Чайковський

Майже півстоліття, починаючи від 80-х років ХІХ ст. до 30-х років ХХ ст., постать Андрія Яковича Чайковського є однієї з ключових в українському культурному, громадському, політичному та правовому житті Галичини. Він зробив дуже багато корисного і для українського громадського та політичного життя, і для української літератури, і для пробудження національної сві­домості народу і виховання молодого покоління, і для розвитку української правової та політичної думки. Він був не тільки відомим автором історичних повістей з козацької доби, популярним письменником юнацтва і молоді, на творах якого виховалося декілька поколінь, але й провідним адвокатом, організатором громадського життя, вченим і політичним діячем.

Народився Андрій Чайковський в 1857 році. У 1869 всту­пив до самбірської гімназії. Вже будучи гімназистом, він активно займається громадською діяльністю. У 1873 – 1877 рр. був членом таєм­ної учнівської громади, а на останньому році навчання її головою. Громада мала зв'язки з таємними гурт­ками інших гімназій, проводила культурно-освітню ро­боту серед учнів тощо. Вже в гімназії проявляються літературні здібності майбутнього письменника, хоча за письменницьку справу він взявся значно пізніше, за порадою та підтримкою Івана Фран­ка.

В 1877 році А. Чайковський вступив до Львівського університету на філософський факультет. Провчившись деякий час, він пішов до війська. Відбувши однорічну службу та отримавши офіцерське звання, повертається до університету і продовжує навчання вже на юридичному факультеті. Будучи студентом другого курсу, він починає працювати у «Просвіті», співпраця з якою тривала протягом всього його життя.

Не зважаючи на необхідність багато вчитися і працювати, А. Чайковський брав активну участь у студентському житті. Згадуючи ці часи, його товариш, пізніше один з лідерів українського громадсько-політичного життя, Кость Левицький писав: «Я пізнав Андрія Чайковського в часі університетських студій у Львові 1879 р., коли ми молоді ставили перші кроки нашої громадської діяльності в студентському допомоговому товаристві «Дружній Лихвар» у Львові. Тоді було у нас два студентські товариства у Львові: «Академический кружок», що перейшов у руки русофільських студентів і «Дружний Лихвар», що вдержали в своїх руках українські студенти. Наслідком цього відбувся тоді перший політичний процес сепарації українських студентів від русофільських студентів, − та цим ділом ми зайнялися оба: я з Андрієм Чайковським, а до нас приступили відтак: Євген Олесницький, Володимир Коцовський і Юліян Стефанович та опісля Степан Федак. Ми зайнялися перетворенням допомогового товариства «Дружній Лихвар» на «Академічне Брацтво» для окремішної організації нашого українського студентства у Львові.

При цій роботі ми оба пізналися і відтак далі працювали разом у згоді і приязні. При товаристві «Академічне Братство» у Львові заснували ми наш «Кружок Правників» для фахового образування студентів правників, як також підготовлення їх до ширшого і глибшого завдання: оборони прав українського народу. Отсе був зав’язок нашої провідної політичної думки, що політику мають взяти у свої руки наші незалежні люди, - значить українські адвокати. Звідси вийшов опісля тип новітніх українських адвокатів, - з девятьдесятих років минулого століття, − як національних діячів, політиків і послів... Та вже як студенти університету звернули ми оба увагу наших старших громадян, між іншим, на справу політичного органу «Діло», щоби редакційний комітет перетворити у видавничу спілку «Діло», щоб цей провідний пресовий орган став власністю українського громадянства.» [1, с. 20]. В січні 1882 року А. Чайковського мобілізують до війська і посилають на придушення боснійсько-герцоговинського повстання. Враження, отримані в цей період, стали основою для написання першої літературної праці «Спомини з-перед десяти літ», яка побачила світ 1894 року. Вже тут А. Чайковський, поряд з іншими, торкається ряду соціальних, правових, політичних проблем. Зокрема, він аналізує статус жінки в турецькому суспільстві, зазначаючи, що вона виключена від співучасті в релігійному, суспільному й домашньому житті. Низький статус жінки в суспільстві негативно впливає не тільки на становище жінок, але й на суспільство в цілому. Найгіршим при цьому є те, що «Турецькій жінці віднята найважнійша й найодвітнійша для жіночого роду роля − виховання дітей. Відома річ, що у народів цивілізованих виховання дітей матір`ю має велике значення й вплив на характер і розвиток дитини, а навіть люди стоячі на найвищому ступіні суспільному згадують про те, що «виссали з материним молоком». З-за того то учить історія численними до­свідами, що твердим характером і хорошими прикметами горожаньскими (громадянськими – Т.А.) визначався такий народ, в котрім жило честне жіноцтво, славні матері, і той сам народ нидів і порохнавів, як лише жіноцтво сходило на манівці. Для того то за часів Месаліни римський народ находився над берегом про­пасти». Саме це, на думку А. Чайковського, було причиною занепаду і вимирання турецького народу, це ж було причиною того, що навіть на піку своєї військової могутності, цей народ був «елементом страшним, нищачим поступ і цивілізацію» [2, с. 49 – 50].

Після демобілізації Андрій Чайковський закінчив навчання в університеті, пройшов практику в самбірському суді, а в 1884 році склав адвокатський іспит і розпочав адвокатську практику помічником адвоката, спеціалізуючись головно в кримінальних справах. Це дає можливість не тільки для зростання професійних знань та фахової майстерності, але й для вивчення тих соціальних реалій, в яких жили найширші верстви українського народу.

Спостерігаючи бідність, низький рівень правової та загальної культури, тяжке соціальне становище, він прагне зарадити цьому, допомогти людям в біді. При цьому не обмежується тільки захистом інтересів своїх клієнтів у суді, але й узагальнює набуті знання і враження, прагне знайти шляхи виходу з ситуації, яка склалася. Першим реальним виявом таких прагнень стала фундаментальна стаття А. Чайковського «Причини зубожілості наших селян і міщан через судовництво», яка була опублікована в газеті «Діло» [3] у 1888 р. У цій праці автор робить спробу проаналізувати причини зубожіння українських селян і міщан Галичини «зі становиска не лише виключно національно-руского», але й з огляду на причини, які містяться «в тих ділах, котрі належать до судів повітових». Поштовхом до написання статті стали дебати, що велися в Державній Раді щодо проекту закону про неподільність селянських земель, який мав запобігти зубожінню селян. Андрій Чайковський стверджував, що прийняття такого закону не ліквідує причину зубожіння селян. Більше того, цей закон суперечив правовим уявленням селянства, яке вважало, що повинно мати право вільно розпоряджатись своїм майном на власний розсуд, і найнадійнішим видом майна при цьому вважали землю. Заперечуючи ініціаторам прийняття закону і наголошуючи на неподільності селянських земельних наділів як базовій умові запобігання пролетаризації селянства, він виділяє низку основних причин зубожіння селян і міщан в Галичині, зокрема: покутне писарство; недосконалість ведення земельних книг; недоліки в повітовому судочинстві; відсутність контролю за забезпеченням дії (занедбання) закону про пияцтво і закону проти «лихви»; шкідливість карних процесів про образу честі і гідності; існуючий порядок оплати судових зборів.

Для усунення цих причин А. Чайковський пропонує ряд заходів, які б могли усунути або мінімізувати їх наслідки. Зокрема, для ліквідації покутного писарства (надання юридичної допомоги некваліфікованими людьми, які не тільки не допомагали, але й часто шкодили людям, головно бідним селянам та міщанам, яким вони за невелику плату бралися полагодити ті чи інші судові справи) необхідно було суворо заборонити повітовим судам приймати до розгляду скарги, укладені ними, а також неухильно дотримуватися вимоги закону про обов`язок суду публічно оголошувати день у суді, коли громадяни можуть подавати усні скарги або інші звернення. Іншими словами, йдеться про особистий прийом громадян суддями та їх обов`язок роз`яснювати сторонам їх права і обов`язки як в матеріальному, так і в процесуальному праві. Відсутність такого механізму, при недостатній кількості кваліфікованих адвокатів та нотаріусів та високому рівні оплати за адвокатські й нотаріальні послуги, призводила до того, що селяни і міщани здебільшого були обмежені або позбавлені можливості ефективно захищати свої права та інтереси.

Недосконалість ведення земельних книг, яка приводила до масових порушень інтересів селянства полягала в тому, що згідно з чинним законодавством неможливо було набути права власності на землю без відповідного запису в земельній книзі. Проте селяни, не звикши до такого порядку і не розуміючи потреби такого запису, всіляко уникали оформлення права на землю у земельних книгах. Це призводило до того, що досить часто землею користувався один господар, а згідно запису в земельній книзі вона належала іншому. Це в свою чергу впливало на розмір податку і часто призводило до непорозумінь і суперечок між селянами, які доходили до суду і несли значні судові видатки. І, незважаючи на всі державні заходи з врегулювання цієї проблеми, щорічно виявлялося до 5000 випадків невідповідності фактичного стану володіння землею зі записами в земельній книзі. Головною причиною небажання селян вносити записи до земельних книг було те, що при переоформленні права власності на невеликі земельні ділянки, необхідно було сплатити досить значну суму державного збору (оформлення власності на земельну ділянку могло інколи сягати 1/3 її вартості). Надзвичайно ускладненою була процедура оформлення спадщини на землю, а також перехід права власності на земельну ділянку від декількох власників до одного. Все це приводило до того, що суди були завалені справами такого роду, і тягнулись такі справи, як правило, роками.

Для врегулювання цих проблеми А. Чайковський вважав необхідним, перш за все, знизити розмір плати при зверненні до суду, створити при повітових судах інститут державних землемірів, які б виготовляли сторонам плани поділу землі; знизити рівень оплати за переоформлення права власності на невеликі земельні ділянки, а також забезпечити необхідний контроль за точним і неухильним дотриманням всіх законів, зокрема тих, які надавали певні права і можливості для селянства та бідніших верств населення. В цілому слід зауважити, що дана стаття мала значний резонанс серед різних верств населення Галичини і висунула її автора не тільки в число провідних правників, але й громадсько-політичних діячів.

В 1890 році А. Чайковський з родиною переїхав у Бережани і відкрив тут адвокатську канцелярію. Дуже швидко він здобуває визнання і користується славою висококваліфіко­ваного юриста, прекрасного промовця, знавця законів і глибокого психолога. Селяни любовно називали його «хлопським адвокатом», бо він дійсно самовіддано захищав їх інтереси. На процесах, в яких захисником під­судних виступав Чайковський, завжди було багато лю­дей, особливо коли це були процеси політичні, де адво­кат мусив вести жорстокий поєдинок з прокурором і свідками обвинувачення.

«Батько і в своїй адвокатській роботі був поетом, − пише найстарший син А. Чайковського Микола Андрійович − його виступи-оборони перед присяжними суддя­ми були повні життя та щирого гумору, вони захоплю­вали слухачів і звичайно викликали бажаний ефект − виправдання підсудного. Батько вмів знаходити логічні та психологічні нитки між правними нормами і життям і свої висновки підносив присяжним у такому вигляді, що вони на питання трибуналу про винність підсудного відповідали: «Ні».[4, с. 107 – 163].

Селянам були до вподоби селянське походження їх адвоката, його щирість, людяність. Їм подобалося, що він їздив по селах, виступав на зборах, запросто пово­дився з селянами, часто давав їм безплатні поради і юридичні консультації.

Слава доброї людини і здібного адвоката швидко закріпилася за Чайковським, і він мав клієнтів не тільки з Бережанщини, але й з довколишніх повітів, часто виїздив на процеси до Львова та інших міст.

Крім професійної він починає активно займатися громадською та письменницькою діяльністю. Саме Андрій Чайковський став одним з провідних організаторів українського культурного, економічного та громадського життя на Бережанщині. З його ініціативи та за активної участі було засноване одне з перших у Галичині кредитових товариств «Надія». Він разом з композитором Остапом Нижанківським та Василем Яворським (депута­том до австрійського парламенту та організатором економічного і культурного життя Лемківщини) заснував хорове товариство «Бережанський Боян», яке стало центром культурно-музичного життя міста. За активною участі та підтримки А. Чайковського в повіті було організовано ряд сільських читалень «Просвіти», пізніше осередків гімнастично-пожежного товариства «Січ». Активної участі в діяльності громадських та культурних інституцій А. Чайковський не припиняв до кінця свого життя. Почесний член «Просвіти», один з засновників та член Союзу україн­ських адвокатів, голова Товариства українських письменни­ків і журналістів імені Івана Франка, перший голова протиал­когольного товариства «Відродження» – це неповний перелік тих українських громадських і культурних інституцій, діяльність яких без участі Андрія Чайковського важко уявити. І пізніше, куди б не закидала його доля, й у Рогатині, й у Самборі, і в Коломиї, де він жив до кінця життя, Андрій Чайковський займався адвокатською діяльністю і брав активну участь в громадському житті.

На цей же період припадає пік його наукової та літературної творчості.

У 1897 р. у єдиному на той час українському науковому юридичному правничому виданні «Часопись правнича» [5, с. 130 – 145] була опублікована наукова праця А. Чайковського «Про старинний грецкий процес кримінальний». В цій статті автор робить спробу аналізу «науки грецького права». Інтерес до даної проблеми обумовлений тим, хоча грецьке право є мало відомим, оскільки, на відміну від римського права не є предметом вивчення в процесі університетської підготовки сучасник юристів, проте, це зовсім не означає, що «грецьке законодавство не єствовало, або було без значіння». Більше того, за його переконанням «греки за культурним і просвітнім рівнем стояли вище римлян, вони були розселені по всьому сучасному цивілізованому світі, підтримували з багатьма народами торговельні відносини, на фоні загальнолюдської цивілізації і просвіти випередили інші народи, що свідчило про те, що грецьке законодавство повинно було бути багатогранним і регулювало всі суспільні відносини». Однак давньогрецьке законодавство, на відміну від римського, збереженого головно глоссаторами, в значній своїй частині до сучасності не дійшло. Тому джерелом для вивчення античного грецького права «є виємки з бесід і розправ Греків, однак лиш о стілько, о скілько в тих є наведені поодинокі приписи правні точно або скорочено після дотичного автора. Таких джерел достачають нам грецькі оратори, бесідники як Демостен, Лізіяс, Есхін, Дінарх, Ізократ і інші, та ретори, с. є учителї красномовства, граматики як Теофраст, Крітон, Деметріос, Асклєпіяд, Аполоїдор і ін.»

У своєму дослідженні А. Чайковський ґрунтовно зупинився тільки на проблемах кримінального процесу в Античній Греції, зазначаючи, що деякі елементи сучасного кримінального процесу беруть витоки саме в цей період. Аналізуючи предмет дослідження, автор робить ряд загальнотеоретичних висновків та узагальнень. Зокрема він підкреслює, що законодавство кожного народу «носить на собі його характеричну ціху і ся ціха є душею законодавства народу.» В цьому своєму твердженні Андрій Чайковський близький до представників історичної школи права. На основі законодавства Афін він обґрунтовує іншу свою тезу про залежність процесуального права від завдань і цілей держави. Оскільки стержневою ідеєю не тільки законодавства, але й суспільного ладу в цілому була громадянська свобода, то закономірним є те, що головним завданням держави була охорона свободи кожного громадянина від будь-яких посягань. Тому афінський кримінальний процес базувався на праві та можливості кожного афінянина на судовий захист.

З огляду на це в Афінах існувало два види судових справ, або два види процесу: процес приватний (dike), коли справа порушувалася за заявою потерпілої сторони або її законного представника (kyriosa), та процес публічний (graphe), який починався за ініціативою державних органів або за заявою повноправного громадянина незалежно від того, чи були порушені його особисті інтереси, чи ні. І далі А. Чайковський ґрунтовно аналізує всі стадії процесу, види доказів та інші аспекти кримінального процесу в стародавній Греції. Аналіз цієї статті дає підставу стверджувати, що її автор мав фундаментальні знання не тільки з античної історії, але й був добре обізнаний з працями античних авторів, досконало володів умінням аналізувати та тлумачити історичні джерела.

В цьому ж аспекті значний інтерес складає інша історико-правова праця А. Чайковського «Процес Ісуса Христа», яка побачила світ окремим видання у Тернополі 1897 року. В цій монографії А.Чайковський, наскільки нам відомо, вперше робить спробу проаналізувати суд і страту Ісуса Христа не з точки зору теології, а з юридичних позицій. При цьому він, як християнин, не відступив від засад християнської віри, а Євангеліє використав як неоспориме джерело свого дослідження. З цією метою А. Чайковський ґрунтовно досліджує державно-правовий устрій староєврейської держави, єврейське судочинство. При цьому він звертає увагу на дуже принципову засаду давньоєврейського права – рівність всіх євреїв перед судом. «Суд – річь божа, –каже Мойсей, – і перед судом всі рівні. Хто переступить через цей закон Божий, того Бог покарає, нікого не мине кара Господня». Тому в євреїв вважалось тяжким гріхом засудження безвинного. А. Чайковський підкреслював, що староєврейському праву був відомий принцип презумпції невинуватості, який давав право обвинуваченому на необмежений захист своїх інтересів в суді. В цій праці автор дає ґрунтовну характеристику староєврейського кримінального процесу, а також аналізує ті зміни, які відбуваються в ньому після того як Іудея стала частиною Римської імперії.

Значну увагу А. Чайковський приділяє аналізові суспільно-політичних реалій, в яких відбувалися згадані події. У 68 р. до н.е. Помпей завоював Палестину, і самостійне єврейське царство стало васалом римської держави, хоча і не втратило своєї території. Спочатку римляни залишили євреям повне право самоврядування. В подальшому ж, після декількох повстань самоврядування, було суттєво обмежено. Євреї не могли з цим змиритись і піднімали нові й нові повстання. Тоді ж відбувається і релігійний розкол на різні секти (фарисеї, есейці та ін.). Проте, незважаючи на всі розбіжності в їх поглядах, всі вони мали єдину мету – звільнення від Риму. При цьому для всіх євреїв було характерним очікування Месії, який покликаний був допомогти у звільненні від римського панування. Таким чином, Ісус Христос, який проголошував слово великої, безмежної любові до ближнього, не відповідав їхнім інтересам. Але слава про чудеса і науку Ісуса Христа розповсюджувалась по всій Палестині, особливо в Галілеї. Біля Ісуса Христа збирались бідні і нещасні тому, що лише в їх серцях могли знайти відгук слова Спасителя: «Прийдіть до мене всі знедолені і я заспокою вас». Верхівка єврейського суспільства не могла допустити такої популярності Ісуса Христа серед народу іудейського, не хотіла, щоб простий народ прийняв його за обіцяного Всевишнім справжнього Месію, і відмовився від збройного повстання за звільнення Палестини. Тому було прийняте рішення позбутись Ісуса Христа будь-якою ціною, проте це їм ніяк не вдавалося. Тоді, як пише А. Чайковський, їм залишилися два шляхи: або знищити Ісуса Христа таємно через найнятих «посіпак, що могло не удатися, бо Ісус Христос мав при собі учеників своїх і апостолів, або зааранжувати щось в роді легального процесу. Тая верховодяча верства рішилася в дорозі позірно легальній убити Исуса Христа.» Весь подальший розвиток подій був грубим ігноруванням норм «мойсеєвого права». Ісусу Христу не було надано захисника, проти нього свідчили лжесвідки, яких не було приведено до присяги. В цілому цей суд був розправою за давно винесеним вироком. Суть звинувачення: «Ісус зневажає Бога, бо називає себе сином Божим. Він є лжепророком.». Ісуса Христа засуджують до смерті і ведуть до Понтія Пілата, який повинен був підтвердити цей вирок. Оскільки справа носила релігійний характер, останній, згідно вказівок імператора, не мав права втручатись до неї. Процес закінчився на горі Голгофа страшною екзекуцією.

Підводячи підсумок свого досить цікавого дослідження, А.Чайковський робить висновок, що політичні злочини, в яких звинувачували Ісуса Христа, не були доведені, а отже їх не було взагалі. Під час процесу над Ісусом Христом було грубо порушено ряд засад і принципів кримінального судочинства, зокрема, не дотримано встановленого порядку проведення судового засідання; проігноровано принцип презумпції невинуватості; порушено існуючий порядок слідства і суду, які проводились вночі; свідки заслуховувались без приведення до присяги; обвинуваченому не було надано захисника [6, с. 31].

Дві зазначені праці ставлять А. Чайковського поруч провідних українських вчених істориків права. В них проаналізовано такі аспекти історії держави і права стародавньої Іудеї та Греції, яких до того часу, та, зрештою, і до нині не багато хто в українській історико-юридичній науці намагався аналізувати. З огляду на це можна з певністю стверджувати, про їх наукову вартість для сучасної юридичної науки і освіти. На превеликий жаль цими двома працями, по суті, обмежується тільки науковий доробок А. Чайковського. Але можна з певністю стверджувати, що коли б він присвятив науковій роботі стільки уваги і часу, скільки він віддавав літературі, його внесок в розвиток української історико-юридичної науки був би не меншим, ніж внесок в розвиток української літератури.

Не зупиняючись детальніше на літературній творчості Андрія Чайковського хотілося б звернути увагу тільки на один її аспект. Виступаючи як письменник, А. Чайковський значно розширив коло тем та персонажів української літератури. Не беручись оцінювати літературної вартості історичної прози письменника, зазначимо тільки, що її беззаперечною вартісною рисою є позитивний образ успішного героїчного козака-українця. На фоні всіх тих Чіпок, Джерь, Бенедів, якими ще й сьогодні формують уявлення про українську літературу в сучасного школяра, культивуючи в нього уявлення про марґінальність та рустикальність української культури, образи і герої А. Чайковського мають реальний патріотично-виховний вплив, формують позитивне уявлення і гордість за історичне минуле українського народу.

Особливий інтерес з позиції аналізу правових поглядів А. Чайковського викликають ті його твори, в яких є аналіз поведінки людини в ситуації її зіткнення з державно-правовою системою в суді чи місцях позбавлення волі – твори «З судової зали». Будучи адвокатом і письменником водночас, А. Чайковський мав змогу аналізувати цю ситуацію не в чорно-білих тонах «доброго селянина» і «поганої держави», а враховуючи всі аспекти проблеми. Таким чином, його герої стають модельними зразками правової свідомості та правової культури різних верств населення, руйнують міф про засадничу доброту і справедливість селянства, утверджують ідею необхідності тривалої і клопіткої роботи над піднесенням рівня правової культури найширших верств населення. Особливо показовим у цьому відношенні може бути оповідання «Ні разу не вдарив». Його герой Грицько Чепіга, підозрюючи жебрачку Варвару в тому, що вона вкрала його сорочку, яка потім виявилася під плотом у бур`янах, настільки тяжко її побив, що та два місяці відлежала в шпиталі. Коли ж його притягнули до відповідальності за цей вчинок, то він вирішив ні в чому не зізнаватися, а для більшої певності навіть найняв адвоката. На попередження адвоката про неминучість покарання Грицько все ж таки заплатив гроші і наполіг на тому, щоб адвокат взяв участь в процесі, вважаючи, що за заплачені гроші той його повинен боронити перед судом принаймні кулаками. Коли ж останній після короткої промови сів, то Грицько сам був готовий його побити. Йому стало шкода грошей, витрачених на адвоката, і він приходить до вис­новку, що «то все ті пани повигадували — і тих «воронців» і ті суди нібито цісарські». І вирок – три місяці тюрми – він не вважає справедливим. «- Ото справедливість! Гей, гей, три місяці за такого дідовода, за жебрачку... І вісім срібла стратив! (на оплату адвоката – Т.А.) Та й ще аби її був хоч раз ударив, то не було б мені жалю!..» [8, с. 80 – 98]. Не менш цікаві у цьому аспекті оповідання «Хто винен?», «За віхоть сіна», «Жаль ваги не має», «Обережно з вогнем», «Краще смерть, як неволя».

Не меншою популярністю, ніж художні твори А. Чайковського, користувалися його популярно-просвітницькі видання. У 1905 році була видана його праця «Про загальне, рівне, безпосереднє і тайне право голосування» в якій у формі запитань-відповідей (всього 37), в якій дано визначення таких понять, як конституція, парламент, права і обов`язки парламенту, вибори, загальне і рівне голосування; пояснено що таке демонстрація і для чого її проводити, що робити на виборах неписьменним громадянам тощо. В цій праці А. Чайковський показав себе вмілим популяризатором правових знань, який вмів легко і доступно для пересічного громадянина пояснити складні державно-правові питання.

А. Чайковський не був теоретиком права. Він, як і багато його сучасників, починаючи від Івана Франка, був змушений писати багато і на різні теми. Те, що в народів з більш успішними державно-правовими формами буття робили десятки або й сотні вчених, громадських діячів, політиків, популяризаторів науки тощо, силою обставин в Україні змушені були робити одиниці. Сьогодні може видатися неймовірною або й фантастичною їх працездатність, масштабність того, що вони хотіли зробити і робили. Очевидно, що це теж були люди, і вони не могли осягнути всього, і від цього програвали різні сфери їхньої діяльності. Але чи могли вони бути іншими? Можливо, А. Чайковський, не будучи змушений займатися адвокатською практикою, а всі свої сили і енергію віддаючи письменницькій творчості, зумів би створити твори, які б вивели його на загальноєвропейський рівень. А, можливо, не маючи таких реальних і повсякденних контактів з різними людьми, він би не створив і того, що створив – того на чому виросло і виховалося два або й три покоління української галицької молоді. А може варто пошкодувати, що всю свою силу і енергію А. Чайковський не віддав розвиткові української юридичної науки, де, судячи з нечисленних його наукових праць, він також досягнув би неабияких успіхів? Теж ні. А. Чайковський був тим, ким був – адвокатом, письменником, громадським та політичним діячем, людиною, яка працювала для свого народу, і наявність якої вселяє оптимізм щодо майбутніх перспектив цього народу.

Використана література

1. Левицький К. Д-р Андрій Чайковський. Посмертний спомин / Левицький Кость // Життя і право. – 1935. – Ч. 2(33). – С. 20.

2. Чайковський А. Спомини з-перед десяти літ / Андрій Чайковський. – Львів : Накладом автора. З друкарні Наукового Товариства імені Т. Шевченка, 1894. – С. 49 – 50.

3. «Діло». – №№ 266, 267, 273, 274

4. Мельничук Ю. Андрій Чайковський / Юрій Мельничук // Слово про письменників : Статті та критико-біографічні нариси. – Львів, 1958. – С. 107 – 163.

5. Часопись Правнича. 1897. − № VІІ. – С. 130 – 145.

6. Чайковський А. Процес Ісуса Христа: Юридична розвідка д-ра Андрія Чайковського / Андрій Чайковський. – Тернопіль, 1897. С.31.

7. Чайковський А. Малолітній. Олюнька // Андрій Чайковський. Твори: У 8 т. – Львів: Червона Калина, 1993. – Т. IV. – С. 80 – 96.

Юліан Бачинський

Правова думка народу - це сукупність правових теорій, доктрин, уявлень, поглядів, спрямованих на вирішення державно-правових завдань чи проблем, які постають перед даним народом в процесі його суспільно­го буття та в історичній перспективі його розвитку. Правова думка включає в себе як теоретичний пласт, який складають напрацювання окре­мих мислителів, вчених, громадських та політичних діячів, юрис­тів-практиків, що знайшли своє втілення у формі певної завершеної пра­вової концепції, теорії чи ідеї, так і практичний пласт, або іншими словами правове життя народу, що включає в себе правові традиції, пра­вові звичаї тобто звичаєве право, а також правову культуру та правову свідомість народу. Цей пласт є базою, основою для формування теоретич­ного рівня і визначає не тільки правову культуру та правову свідомість, але й життєздатність нації в суспільно-політичному житті, її можли­вість боротися та реалізовувати своє право на самовизначення. Саме то­му діяльність, спрямована на піднесення та розвиток національної та правової свідомості народу, пробудження його до активного політичного життя, завжди була і залишається головним завданням, що його ставлять перед собою творці теоретичного рівня правової думки. Активізація ж народних мас, пробудження народу до активного, свідомого політичного життя, в свою чергу, стає визначальним поштовхом для дальшого розвитку теоретичного рівня, започатковує новий, якісно вищий рівень правової думки в цілому. Розуміння цієї проблеми характерне для всіх національ­но-визвольних рухів, партій, організацій, товариств, які головною своєю метою ставлять національне та політичне визволення рідного народу, за­безпечення йому належних умов для сучасного життя і подальшого розвит­ку. Сказане повною мірою стосується Юліана Бачинського, роль і значення якого у становленні новітньої української правової думки, зокрема її державно-політичного аспекту важко переоцінити.

Розвиток національної правової думки як сукупності теоретичних знань та уявлень про державу, право, окремі державно-правові явища та інститути певного народу зумовлюється різними чинниками, зокрема, релігійними, конфесійними, соціальними, національними, політичними, економічними, культурними. В різні історичні періоди роль та значення цих чинників були суттєво відмінні. Це характерно для правової думки всіх народів. Не є винятком і українська правова думка.

У ХІХ ст., як і в попередні часи, українські землі входили до складу різних держав. Але цей історичний період в українській історії відзначається тією особливістю, що саме в той час відбувається інтенсивний процес формування сучасної, або, як прийнято говорити сьогодні, модерної української нації. Точніше, в ХІХ ст. цей процес розпочинався, проте ще й сьогодні його не можна вважати завершеним. Зрештою, це вже проблема націології або етнодержавознавства, тому зупинятися на ній не будемо. Український народ на початок ХІХ ст. такий тривалий час жив у різних суспільно-політичних умовах, та і в ХІХ ст. мав такі засадничо відмінні умови існування і розвитку, що тільки подвижницька праця української інтелектуальної еліти в різних регіонах України змогла протистояти спробам розчленування та асиміляції українського народу.

Проте відмінність суспільно-політичних, соціально-економічних та інших умов існування суттєво вплинули на культурний розвиток українського народу в різних регіонах. Оскільки правова думка є складовою духовної культури в цілому, то цілком очевидно, що і розвиток української правової думки в ХІХ ст. мав суттєві відмінності в різних частинах українських земель.

Галичина, на якій довелося жити і творити на першому етапі свого життя Юліану Бачинському, входила до складу Австрійської монархії. Особливість цього регіону полягає в тому, що він ніколи не входив до складу євро-азійських державних утворень та не відчував впливу мусульманського фактору, а завжди був складовою європейської християнської спільноти, розвиваючись у загальноєвропейському контексті в складі або слов`янських держав, або держав, де слов`янський чинник був визначальний чи достатньо впливовий.

Тільки в Галичині українському народові вдалося витворити повноцінну соціальну структуру сучасної політичної нації, з власною інтелігенцією у всіх сферах, повноцінний політичний спектр від лівих до консервативних правих політичних партій, очолюваних політичними діячами європейського типу. Саме в Галичині були закладені основи формування української урбаністичної культури, і тому вже з кінця ХІХ ст. українська мова тут ніколи не вважалася нижчою за статусом від інших мов. Тобто українська мова саме в Галичині стала мовою науки (видання НТШ), політики (виступи українських депутатів у австрійському парламенті та галицькому сеймі) і вищої освіти (українські кафедри у Львівському університеті).

В процесі становлення і розвитку нації одне з ключових місць посідає розвиток національної науки, зокрема тих її галузей, які формують теоретичну основу національної самосвідомості, державотворчих процесів. Це, перш за все, етнографія, загальна історія, філологічні науки. Їх завдання полягає у з’ясуванні того особливого і специфічного, що відрізняє даний народ від інших народів, що робить певну спільність людей, яка проживає на певній території окремим народом. Це спільність минулого, спільність мови, спільність традицій і звичаїв. Тому національне відродження будь-якого народу, формування сучасних націй тісно пов'язане з розвитком історії, філології, етнографії. Після культурного відродження чи культурного етапу у становленні нації наступним є політичний етап. З цим етапом тісно пов'язане становлення і розвиток низки інших наук, без яких цей етап проблематичний або й неможливий. І саме на цьому етапі з'являється і починає розвиватися юридична наука. Очевидно, що завдання, коло вирішуваних проблем, умови розвитку юридичної науки нації вільної і поневоленої суттєво відрізняються. Завданням науки у першому випад­­­ку стає розвиток і вдосконалення національної правової системи, зміцнення і розбудова держави. В другому випадку – це, за сприятливих умов, робота із загальнодержавним законодавством, прагнення використати чи змінити його на користь власної нації, що було характерним для Галичини кінця ХІХ ст.. Показовим в цьому відношенні можна вважати і той факт, що свою працю «Україна irredenta» Юліан Бачинський написав будучи студентом юридичного факультету Львівського університету.

Чим же зумовлена ця специфіка Галичини і, відповідно, в чому полягають особливості розвитку української правової думки на цій частині українських земель?

Для відповіді на це запитання необхідно, як видається, виділити певні групи факторів, сукупність впливу яких і зумовив той факт, що західноукраїнські землі на кінець ХІХ - початок ХХ ст. стали «українським П`ємонтом» - центром формування модерної української нації, центром боротьби за національну державу, центром розвитку української правової та політичної думки, місцем зародження сучасної української юридичної науки і освіти, іншими словами, повноцінною складовою Європи.

Перша група – це державно-правові фактори, які відрізняли Галичину від інших регіонів України.

Друга – соціальні та соціально-економічні, пов`язані із соціальною структурою українського населення, його правовим та суспільно-політичним статусом.

Третя – національні фактори, пов`язані із національною структурою населення даного регіону, домінуючі міжнаціональні суперечності, стимули до пробудження і розвитку національної свідомості.

Четверта – релігійно-духовні та культурологічні фактори, пов`язані з домінуючою релігією та визначальними культурними впливами.

Зрозуміло, що цей поділ є доволі умовним і схематичним, оскільки в реальному житті ці фактори були тісно пов`язані та взаємозумовлені, проте тільки усвідомлення багатовекторності впливів на формування і розвиток правової думки дасть можливість зрозуміти її особливості та специфіку.

До першої групи відносяться фактори, зумовлені державно-правовим устроєм Австрійської монархії. Зокрема, це те, що австрійська держава від початків формувалася як багатонаціональна, без виразних спроб денаціоналізації та асиміляції народів, які входили до її складу. Тобто в Австрії практично не було тенденції до «австріїзації» всього населення країни, на відміну, скажімо, від політики русифікації, германізації, мадяризації тощо. Зрештою, сама назва, яку дістали українські землі, що під час розподілу Польщі 1772 р. увійшли до складу Австрії, – «Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії)», мала певний зв`язок з українською державною традицією, незважаючи на те, що поширювалася і на польські етнічні землі.

Більше того, саме в Австрії вперше в Європі на конституційному рівні законодавчо було закріплено право народів цієї держави зберігати та розвивати свою національність і мову. Очевидно, що було б перебільшенням стверджувати, що цісарський уряд дуже переймався забезпеченням і захистом прав народів, що входили до складу Австрії. Проте вже саме закріплення на конституційному рівні факту багатонаціонального складу населення держави давало народам можливість боротися і поступово, дуже повільно, проте, все ж таки добиватися все більш і більш сприятливих умов для свого існування і розвитку. В Російській імперії в цей період національність взагалі не фігурувала серед ідентифікуючих індивіда ознак. Визначальними були станова та конфесійна приналежність. А закріплення, навіть формальне, у конституції правової рівності всіх підданих австрійського імператора об`єктивно вело до пробудження національної свідомості і поступового витіснення станового та конфесійного фактору як визначального у формуванні спільнот національним, без огляду на ідентифікуючі станові чи конфесійні ознаки.

Український народ в Галичині боровся за здобуття тих прав і свобод, яких домагалися прогресивні сили у всій Європі. Ця боротьба здебільшого мала під собою реальну законодавчу базу, або підтримку і солідарну боротьбу інших народів. І українська правова думка в Галичині вбирала в себе найкращі, найпрогресивніші здобутки правової теорії та практики, як в самій Австрії, так і в інших країнах Європи. Натомість у Наддніпрянській Україні правова думка базувалася на здобутках державності козацької доби, часто ідеалізуючи останні та прагнучи їхнього відновлення.

Третю групою факторів, які для Галичини мали особливе значення, є національні фактори. Саме українсько-польське протистояння, яке на правовому рівні було започатковане в 1848 р. і не припинялося до розпаду Австрійської монархії, було одним з найсуттєвіших чинників, які стимулювали пробудження, розвиток, поширення та зміцнення національної самосвідомості українців у Галичині, розвитку їх правової та політичної думки.

Четверту група факторів, які мали суттєвий вплив на розвиток правової думки, становлять фактори пов`язані з релігією, а також з визначальними культурними впливами. Греко-католицька релігія для українців у Галичині була суттєвим консолідуючим фактором, який водночас відмежовував їх від представників інших народів. Визнання на законодавчому рівні рівності обох католицьких церков зумовлювало потребу відстоювати за допомогою правових механізмів права греко-католицької церкви та духовенства, що сприяло утвердженню поваги до права і усвідомленню необхідності знання законодавства та вміння його використовувати насамперед між духовенства, яке, власне, й стало на початкових етапах першим носієм правової просвіти серед найширших верств народу, а пізніше продовжувало підтримувати розвиток правової культури. Знову ж таки у цьому відношенні показовим є особа Юліана Бачинського – «молодого радикала», людини чітко виражених лівих переконань і, сина греко-католицького священика. Зрештою переважна більшість представників так званої адвокатської доби – провідників українського політичного, економічного та культурного життя в Галичині наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. були вихідцями з священицьких родин. Щодо культурних впливів, то в правовому аспекті українська правова думка в Галичині розвивалася під визначальним впливом німецькомовної юридичної науки та політичної практика.

Праця Юліана Бачинського «Україна irredenta», яка, без перебільшення, є етапним явищем в розвитку ідеї державної самостійності в українській правовій та політичній думці, загалом також виникла під впливом тієї ж таки німецькомовної марксистської, соціалістичної літератури. Її поява стала могутнім поштовхом до подальшого розвитку ідеї державної самостійності України. В цьому відношенні особливо важливим є факт закріплення ідеї державної самостійності України в програмі Русько-Української Радикальної партії та прийняття цієї ідеї другим вічем української студентської молоді, яке відбулося у Львові 1900 року. Вплив ідей Ю. Бачинського на українське студентство є особливо важливим, оскільки, вже в резолюції згаданого віча підкреслювалося, що здобуття державної незалежності є загальнонаціональне завдання й ідеї самостійної України базуються на праві кожного народу на власну державу як оптимальну форму організації буття нації.

В цілому ж після проголошення ідеї державної самостійності в «Україні irredent-i» вона набуває все більшого поширення та нових прихильників. Зокрема, радикальна партія на своєму 4-му з'їзді у Львові 29 грудня 1895 року закріпила в програмі партії, що «здійснення усіх її ідеалів можливе тільки при повній політичній самостійности русько-українського народу і повнім необмеженім праві його рішати самому в своїх справах, що його дотикають» [2, с. ІХ]. Ця ідея була підтримана молодою ще тоді українською соціал-демократією. Саме від імені галицько-української соціал-демократії Микола Ганкевич, її лідер, робить на з`їзді австрійської соціал-демократичної партії, що відбувся в Берні в 1899 році заяву, наприкінці якої було підкреслено, що «українські соціал-демократи змагають до національної волі своєї нації, щоби з`єднаний і освободжений український нарід станув у ряді народів, як рівноправний член» [2, с. ХІ].

Поява «України irredent-и» не є випадковістю, так само, як і обґрунтування ідеї державної самостійності України на нових теоретичних засадах не є виключно виявом ініціативи Юліана Бачинського. Це, більшою мірою, результат розвитку українського суспільства, тих головних ідей, які були визначальними в другій половині XIX століття. Співпадіння лінії національного і соціального поділу на українських землях, як в межах Австрійської, так і Російської імперії приводить до фактичного поєднання ідеї національного і соціального визволення в українському політичному русі, в правовій та політичній думці. Саме тому немає нічого дивного, що новітня ідея державної самостійності України була в концепції Ю. Бачинського оперта на вчення К. Маркса. В цьому відношенні має рацію В. Дорошенко, який писав, – «це, як на той час була думка сміла і оригінальна – ужити марксівської методи до вивчення української національної проблеми. Досі ми брали свої аргументи з історії, покликувалися на право, на історію, апелюючи до чуття, проливали без кінця сліз і все ж таки самі лишалися в непевности, як то воно буде, чи вийде який толк із усіх наших зусиль. Ю. Бачинський дав цим зусиллям належне опертя, довів, що вони не марні, що за них стоїть само життя. Це не значило, що нам слід сидіти, згорнувши руки, що все зробиться само собою, але навпаки, спонукувало нас до активнішої праці, до завзятішої боротьби, зміцнюючи певність серед нас нашої остаточної перемоги» [2, с. ХХ]. Проте вплив Ю. Бачинського на розвиток української правової та політичної думки в цілому, його внесок в розвиток ідеї державної самостійності зокрема, полягає також в тому, що він не зупинився на ідеях висунутих К. Марксом в 40 – 60-х роках XIX століття, намагаючись їх сліпо і некритично накинути українському суспільству. Він пішов значно далі, осмисливши українську дійсність з позицій історичного матеріалізму та визначивши значення класової боротьби, соціальних суперечностей в процесі суспільного розвитку, врахував, до певної міри, той досвід, який був здобутий тими ж європейськими марксистами в 70 – 80-х роках XIX століття. Навіть більше, він, по суті, критично переосмислив марксизм, залишивши поза увагою марксистський поділ на історичні і неісторичні нації, який не давав жодного шансу, жодної перспективи не тільки українському, але й багатьом іншим народом.

Визнавши ціллю всієї політичної діяльності всіх українських сил здобуття державної самостійності, Ю. Бачинський дає глибокий аналіз шляхів та етапів досягнення цієї цілі. Цей аналіз дає можливість переконатися в тому, що ідея державної самостійності була для Ю. Бачинського не якоюсь утопічною мрією, яку важко, або й неможливо зреалізувати, а метою, до якої веде хоча і важкий, довгий і клопіткий, але зовсім реальний шлях. І в даному випадку головним є не ідеологічний аналіз ситуації, опертий на марксистській методології, а юридичне розуміння ролі і значення парламенту, інших державно-правових механізмів, зміни та вдосконалення в потрібному напрямку законодавства та державного устрою. Визнаючи найвідповіднішою формою державного устрою сучасної держави конституційну державу з виборним парламентом, Ю. Бачинський підкреслює, що «в державі конституційній... значінє і сила певної кляси зависять уже від сили і впливу єї в парляменті» [1, с. 30]. Саме тому він дуже критично ставиться до представників освічених верств українського народу, які не «пояснювали йому (народові – Т.А.) його становище в державі яко горожанина, його політичні права» [1, с. 41]. В результаті політична свідомість, розуміння своїх прав, бажання боротися за свої права на тих же виборах серед українського селянства в розглядуваний період були на дуже низькому рівні. А це, в свою чергу, привело до втрати або невикористання навіть тих можливостей, які надавалися чинним австрійським законодавством, оскільки в багатьох випадках селяни просто-напросто продавали свої голоси. «Не було кому вияснити мужикови значіння парламенту і навчити його цінити ту найбільшу, найважнійшу конституційну інституцію. Тож і уважав він те все (вибори до сейму та до парламенту – Т.А.) за якусь непотрібну «кумедію», а казали і йому єї відограти, то не диво, що йшов там, де йому за те платили» [1, с. 42]. Ці критичні зауваження Ю. Бачинського були сприйняті українськими політичними силами, і була розгорнута широка просвітницька діяльність. Одним з її результатів можна вважати досить високі успіхи, яких вдалося досягнути українським політичним партіям на виборах до парламенту 1907 року, які проводилися на підставі рівного виборчого права.

Поруч з піднесенням правової культури, національно-політичної свідомості українського народу важливим етапом в розвитку суспільно-політичної ситуації до досягнення періоду коли, «на порядку древнім, стояти буде вже квестія політичної самостійности України, квестія – національної української держави» [1, с. 54] є зміна державного устрою імперій, до складу яких на той час входили українські землі. Тобто зміна централізованого унітарного устрою обох імперій децентралізованим федеративним. При цьому Ю. Бачинський підкреслював, що з упадком централізму виникає питання: за яким принципом повинна будуватися федерація. Чи це має бути федерація країв чи народів? І він дає однозначну відповідь – федерація народів. Пояснюючи свою позицію, він підкреслював, що за федерацію країв виступають народи, які є пануючими в окремих краях, наприклад, в Галичині – це представники польського народу, які, маючи визначальний вплив у краї, з отриманням більшої самостійності краю отримували б можливість вирішувати всі місцеві справи. І український народ опинився б в ще гіршій ситуації, ніж він був у централізованій державі. Натомість за федерацію народів виступають представники націй, які знаходяться під подвійним гнітом: загальноімперським та крайовим, представленим якоюсь панівною нацією краю. Тут варто підкреслити, що ця ідея в праці Ю. Бачинського є прямим продовженням і розвитком ідеї, висловленої і обґрунтованої Головною Руською Радою ще в 1848 році, ідеї, яка знайшла своє закріплення у зверненні Ради та інших її документах. Суть ідеї полягала в об`єднанні в один коронний край всіх українських земель, що знаходилися під владою Австро-Угорської монархії, тобто Галичини, Буковини і Закарпаття. Цій ідеї так і не довелося бути реалізованою аж до припинення існування Австро-Угорської імперії. Хоча варто зазначити, що вона була присутня в планах українських політичних сил і, зокрема, української парламентської репрезентації у Відні аж до 1918 року. «Автономія народів, є, – на думку Ю. Бачинського, – одинокою запорукою національного миру» [1, с. 133].

Аналізуючи ситуацію в Російській імперії, Ю. Бачинський підкреслював, що головним завданням, яке стоїть тут на порядку денному, є «вибореннє конституції» [1, с. 130 – 131] і забезпечення відповідних прав самоврядування, тих легальних можливостей для політичної боротьби, які на той час вже були в Австрійській імперії.

Важливе місце в концепції Ю. Бачинського займає поняття національної держави, її ролі та значення в суспільному прогресі. Перш за все він підкреслює, що національний принцип утворення держав є визначальним після упадку станової, феодальної держави. Національна держава, об`єднання нації в єдину політичну єдність в процесі суспільного розвитку «стає ся впрост, – як підкреслював Ю. Бачинський, – желізною уже конечностю» [1, с. 111]. В той же час він чітко підкреслює політичний чинник у формуванні національної держави, наводячи як приклад дефініцію Ренана: «Нарід (нація), є то велике зборище людей, котрі х о т я т ь (розр. – Ю. Б.) до себе належати»[1, с. 60]. Надзвичайно важливою в розглядуваному аспекті є ідея Ю. Бачинського, ідея, яку пізніще підтримує і обґрунтовує В. Липинський, ідея здобуття української державності як спільної справи всіх жителів української землі. «Боротьба за політичну самостійність України не відносить ся також виключно лише до Українців-народу, а взагалі, до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи се автохтон-Українець, чи кольоніст: Великорос, Поляк, Жид чи Німець. Спільний інтерес з'українщить їх, змусить їх усіх стати українськими «патріотами» [2, с.  ХХV]. Це твердження, як і цілий ряд інших ідей Ю. Бачинського, є яскравим свідченням того, що творча спадщина цього визначного сина українського народу і до сьогодні зберігає свою актуальність і становить не тільки історико-пізнавальний, але й практично-прикладний інтерес. І тому можна тільки пошкодувати, що востаннє «Україна irredenta» перевидавалася ще в 1924 році, і є так мало знана в сучасній Україні.

Використана література:

1. Бачинський Ю. Україна irredenta: (По поводу еміграції): Суспільно-політичний скіц / Юліан Бачинський. – Львів : Накладом Універсальної бібліотеки, 1895.

2. Дорошенко В. Значення «України irredent-и в історії розвитку української національної свідомости / В. Дорошенко // Бачинський Ю. Україна irredenta. [3-є вид.]. – Берлін: Вид-во Української молоді, 1924. – 237 с.

Володимир Старосольський

«Це була виїмкова і насправді дуже рідкозустрічна комбінація прикмет тіла і духа, що зосередилась в одній особі: високий, статний, з подовгастим худим обличчям аристократа і таки же аристократичним спокоєм та манерами, − тип ученого, проте, з тонким почуттям гумору і при всьому нахилі до студій далеко не відлюдок, − Богом обдарований промовець, естет і гуманіст, здавалось би − кабінетна людина, проте, ідеолог Українського Січового Стрілецтва, − соціаліст, але ворог марксизму й ворог всякого екстремізму та сектантства, рідкісна поява, рідкісна індивідуальність» − писав про Володимира Старосольського, його сучасник, журналіст та політичний діяч Іван Кедрин [1, с. 389].

Володимир Старосольський і справді є однією з найяскравіших постатей української юридичної науки першої половини ХХ ст. Проте він залишив яскравий слід не тільки в українській науці. Без його активної участі та організаторських здібностей важко уявити створення українського січового стрілецтва. Так само мало було політичних процесів над представниками українського політичного руху на поневолених Польщею західноукраїнських землях, на яких би не звучало пристрасне слово адвоката Старосольського. Проте і сьогодні наукова спадщина, в якій можна знайти відповіді на цілий ряд актуальних питань і проблем, залишається мало знаною і практично недоступною не тільки для широких читацьких мас, але й для науковців. Так само мало знаною є громадська та політична діяльність цієї яскравої особистості української історії першої половини двадцятого століття.

Володимир Якимович Старосольський народився 8 січня 1878 року в Ярославі (нині на території Республіки Польща). Навчався в гімназії, пізніше на юридичному факультеті Краківського, Львівського та Віденського університетів. В студентські роки проявляється організаторський талант В. Старосольського. Саме під його керівництвом 14 липня 1900 року у Львові відбулося віче української студентської молоді, на якому було прийнята резолюція, яка ознаменувала перелом в українському суспільно-політичному русі, в масовій свідомості українського народу щодо проблеми української державності. Суть цього перелому полягала в тому, що «справа «самостійної України» перейшла вже із сфери мрій в обсяг життя і боротьби». А отже: «Українська молодіж всіх австрийських висших шкіл, зібрана на вічу у Львові дня 14. липня 1900 р.

зваживши, що тільки самостійна, національна держава є одинокою формою, в якій можливий правильний розвій народу в сучасности і на будуче,

зваживши, що брак державної самостійности в українського народу відбиває ся тяжко на його економічнім і культурнім стані та спинює всякий його розвій - а вкінци

зваживши, що тільки в самостійній, власній державі знайде українська нация повну свободу розвою,

признає і заявляє:

1. що здвигненє самостійної української держави в етноґрафічних границях є непримінним і доконечним,

2. що - затим - всі змаганя і всі сили української нациї належить справити в напрямі здвигненя власного українського державного орґанізму [2, с. 78 – 79].

Після успішного завершення навчання у Львівському університеті 1901 р. В. Старосольський продовжує в 1901 – 1909 рр. навчання на юридичних факультетах університетів Берліну та Гайдельбургу. В 1909 р. розпочинає працювати адвокатом у Львові і займається адвокатською діяльністю аж до початку першої світової війни. За короткий час В. Старосольський стає відомим і впливовим адвокатом. І звернення до В. Старосольського як до адвоката «пане меценасе» зберігалося і тоді, коли він був старшиною УСС, і тоді, коли був професором Українського (вільного) університету в Празі. З цього приводу дуже показовим і навіть дещо комічним є епізод, який наводить у своїх спогадах Роман Купчинський: «1917 рік. Розвадів біля Миколаєва над Дністром. Вишкіл УСС. Старосольський адьютантом майора Мирона Тарнавського.

Перед командою вишколу щоденний звіт. Відбирає Старосольський, Тарнавський стоїть збоку. Перший стрілець:

- Пане меценасе, прошу слухняно три дні відпустки.

Другий:

- Пане меценасе...

Третій, четвертий також «Пане меценасе»...

При п’ятім Тарнавський не витримав. Прискочив і з криком до стрільця:

- Тут нема жадних меценасів, тут є військо і ранґи. Зрозумів?!

А обертаючись до Старосольського:

- Пане м е ц е н а с е, щоб мені того більше не було.» [3, с. 103 – 104].

В. Старосольський стояв біля витоків створення січового стрілецтва. Коли наприкінці 1913 року К. Трильовському вдалося подолати опір властей і за допомогою галицького намісника затвердити статут чисто військового товариства, то під назвою «Січові стрільці», таке товариство було засноване в березні 1914 року у Львові під проводом В. Старосольського. Згодом вони розповсюдилися по всій Галичині, зокрема у Бориславі, Сокалі, Яворові, Бережанах та інших містах. [4, с. 9].

В 1919 році В. Старосольський переходить на державну службу, виконує обов’язки товариша (заступника) міністра закордонних справ УНР, в цьому ж році він стає професором створеного Павлом Скороподським Українського державного університету в Кам’янець-Подільську. У 1920 році вчений опиняється на еміграції. Тут, разом з іншими українськими вченими, він створює Український (вільний) університет у Відні, який згодом переведено до Праги. В. Старосольський професор державного права в Українському університеті, а також в Українській господарській академії в Подєбрадах. Саме на цей час припадає найбільш плідний період його наукової діяльності. Це поява таких праць, як «Теорія нації» (1922), «Методологічні проблеми в науці про державу» (1923), «Політичне право» (1933), «Держава і право» (1934) та ін. В 1928 році В. Старосольський повертається до Львова і продовжує займатися адвокатською практикою. В 1939 році, після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною В. Старосольський впродовж двох років працює професором на юридичному факультеті Львівського державного університету. В 1941 вченого заарештовано та засуджено до 10 років позбавлення волі. В тюрмі Мар’їнська, що в західному Сибірі 25 лютого 1942 року обірвалося життя В. Старосольського [5, с. 180]. Він став ще однією жертвою тотального терору комуністичної системи проти українського народу.

Володимир Старосольський як адвокат.

Численні політичні процеси, що починаються з перших років польської окупації західноукраїнських земель, у міжвоєнний період витворили потужну плеяду українських адвокатів, які виступали захисниками українців різних політичних орієнтацій, від членів ОУН до членів КПЗУ. Це Мар'ян Глушкевич, Степан Шухевич, Лев Ганкевич, Володимир Старосольський та багато інших. Однією з центральних і найбільш впливових постатей серед українських адвокатів був саме В. Старосольський. Як згадує К. Олесницька, тоді студентка юридичного факультету, на процесах, в яких йому доводилося брати участь, «заля наповнялася до берегів цікавою публікою усіх трьох народностей. Ми товпилися в дверях до залі розправ, вистоювали годинами наче на неоціненній лекції, щоб не втратити ні одного слова, яке падало з його уст. Бо не часто доводилося нам слухати в один раз оборони виголошуваної людиною науки, блискучим юристом та бесідником цієї кляси, що не признає дешевих способів вдаряти в сентимент, чи кидати пусті та голосні громи... Не признавав дешевих оборонний способів, так часто вживаних його товаришами звання. Не ставив сенсаційних внесків, щоб одним махом надати актові оскарження вигляду чистої брехні. Не накидався на прокураторських свідків, ні не робив вражіння, що хоче ошоломлювати суддів та лави присяглих знанням, яке на голову переростає їхнє. Боронив у політичних процесах – і боронив цього, в що вірив ціле життя: в справедливість, право на вільне життя, людське достоїнство та гуманну вибачливість» [6, с. 395 – 396]. Обороняючи підсудних ніколи не робив їх нещасними жертвами і ніколи не принижував їх гідності. Поведінка В. Старосольського як адвоката творила легенди в тогочасному правничому середовищі.

Справжнє визнання В. Старосольського як адвоката прийшло до нього під час процесу над М. Січинським, який 12 квітня 1908 р. здійснив замах на намісника Галичини А. Потоцького. Не зважаючи на те, що він був наймолодшим та найменш досвідченим серед усіх оборонців М. Січинського, якого крім В. Старосольського захищали такі відомі українські адвокати як Т. Окуневський, С. Голубович, В. Загайкевич, К. Левицький, він активно та самостійно виступив на процесі.

Навіть ставши січовим стрільцем, В. Старосольський не покидав адвокатської практики, хоч і приділяв їй значно менше уваги. Досить часто до УСС звертались селяни зі скаргами, проханнями та порадами. «Ті справи полагоджував Володимир Старосольський, який не раз виїздив на села перевіряв надужиття, писав протоколи і допомагав селянам інтервенціями в команді Дивізії» [7, с. 82]. Під час національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. адвокатська діяльність відходить на задній план. Проте, опинившись на еміграції, він починає виїжджати на судові процеси, які відбувались в Галичині, в основному над членами Української Військової Організації. Так, 25 вересня 1921 року С. Федак виконав замах на польського воєводу Грабовського. Процес проходив з 23 жовтня по 18 листопада 1922 року. На прохання Є. Коновальця В. Старосольський виступив разом з М. Глушкевичем захисником на цьому процесі. Одним із перших значних процесів ОУН, в якому взяв участь В. Старосольський, був процес Василя Біласа та Дмитра Данилишина, що розпочався 17 грудня і тривав до 22 грудня 1932 р. Основним обвинуваченням був напад на «поштовий уряд» в Городку 30 листопада 1932 р. Крім цього, Данилишина звинувачували у тому, що він поранив двох осіб. На самому початку своєї промови, яка згодом навіть у польській пресі була оцінена як «зразковий твір під оглядом риторичним, правничим і національно-політичним», В. Старосольський заявив, що не має наміру «апелювати до почувань», а буде орудувати виключно фактами, він не заперечує самого факту нападу на пошту, але причина цього нападу полягає не в власних інтересах, а в інтересах свого народу [8, с. 443 – 455].

Наступним значним політичним процесом, в якому В. Старосольський взяв участь як оборонець, був процес над Миколою Лемиком, якого звинувачували у вбивстві радянського консула Маїлова. Процес розпочався 30 жовтня 1933 р. В. Старосольський, виступаючи на захист підсудного, підкреслив: «У мотиві лежить цілий комплекс душевних переживань обвалованого. Усе, що в нім наболіло, усе, що в нім накипіло, усе, що стихійно вкладало йому убивчу зброю в руки. Тільки формальним був – приказ ОУН. А фактично в глибині своїй цей стріл своїм висловом був ви слідом тої безконечно-глибокої трагедії, яку переживають мільйони нації» [9, с. 346]. В. Старосольський виступав оборонцем і на т. зв. Львівському процесі Бандери, де виголосив, як писала тогочасна преса «найкращу і найсильнішу промову», яка була настільки гострою, що польська цензура не дозволила опублікувати її в пресі [10, с. 405]. Останній великий процес, в якому В. Старосольський взяв участь, був політичний процес у Рівному, що проходив 22 − 26 травня 1939 року.

Володимир Старосольський – вчений.

Вже під час навчання в університеті В. Старосольський проявив своє зацікавлення наукою і розпочав наукові дослідження під керівництвом визначного українського вченого Станіслава Дністрянського. Останній, ставши редактором «Часописі правничої і економічної», прагнув залучити до наукової роботи студентську молодь. Вже в першому номері журналу значна частина була відведена розділу під назвою «Оцінки і реферати», авторами яких здебільшого були студенти юридичного факультету, серед них і В. Старосольський. А вже в другому номері, який побачив світ у 1901 р., була опублікована його перша велика наукова стаття «Реформа похатної торговлі в австрійськім законодавстві».

У 1915 у Відні побачила світ одна з найцікавіших робіт ученого «Національний і соціальний момент в українській історії», в якій окреслено історію розвитку ідеї української державності від княжої доби аж до початку XX століття.

Особливо плідним в науковому аспекті був період початку 20-х років, коли В. Старосольський опинився на еміграції. Тут, разом з іншими українськими вченими, він створює Український (вільний) університет у Відні, який згодом переведено до Праги, де працює професором державного права, продеканом факультету права і суспільних наук та секретарем сенату. В 1922 році В. Старосольський став професором державного права, деканом економічно-кооперативного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. В цьому ж році виходить друком одна з найбільш відомих праць В. Старосольського «Теорія нації», яка використовувалась як підручник в УВУ, УГА та в Українському (таємному) університеті у Львові. У цей період особливу увагу вченого привертає до себе питання теорії держави. Підтвердженням цього є поява у 1925 р. одразу трьох праць по даній проблемі. Це, зокрема «Держава і політичне право» у 2-х частинах, «До питання про форми держави» і «Методологічна проблема в науці про державу». Визнанням значних наукових здобутків В. Старосольського стало обрання його 29.03.1923 р. дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка.

Після повернення в Галичину В. Старосольський продовжує наукову діяльність в НТШ, будучи членом статистичної та правничої комісій, хоча, з огляду на інтенсивну адвокатську діяльність, та неможливість працювати на викладацькій роботі, приділяє їй значно менше уваги.

В 1939 році, після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною, В. Старосольський впродовж двох років працює професором юридичного факультету Львівського державного університету.

Громадсько-політична діяльність Володимира Старосольського.

Навчаючись на правничому факультеті Віденського університету, У середовищі студентського товариства «Січ» розпочинає свою громадсько-політичну діяльність В. Старосольський. 6 лютого 1899 р. на загальних зборах товариства його було обрано заступником голови, а через декілька місяців - головою товариства «Січ» на літній семестр .

13 липня 1899 році у Львові вперше було проведено студентське віче, основною вимогою якого було відкриття в місті українського університету. В. Старосольський був одним з ініціаторів цього віча. В цьому ж році у Львові було засновано товариство «Молода Україна», одним із засновників якого також був В. Старосольський. Він увійшов до керівного органу організації та редакції однойменного часопису, що його почала видавати «Молода Україна». На другому вічі українського студентства в липні 1900 р. було поставлено питання державної самостійності України. В 1903 р. В. Старосольський став членом Української соціал-демократичної партії. В 1907 р. молода організація, яка стояла «на ґрунті ухвал Вімберського конгресу з 1897 р., себто національної самостійности організаційного руху», до якої належав і В. Старосольський, провела свій конгрес і почала утворювати самостійні комітети та робітничі культурно-освітні товариства «Воля». Свідченням визнання значимості і впливовості В. Старосольського вже на цьому етапі його громадсько-політичної діяльності стало його висунення кандидатом від УСДП на виборах 1907 р. до австрійського парламенту в міському окрузі Бережани-Рогатин-Підкамінь-Ходорів. Хоча участі у виборах він так і не взяв, оскільки на засіданні партії 10 квітня 1907 р. зняв свою кандидатуру на користь Миколи Ганкевича.

В. Старосольський продовжує активно діяти в межах УСДП. Він часто бере участь у робітничих зібраннях, на яких виголошує свої промови українською мовою, за що так активно боролась молода опозиція. Чимало уваги він приділяє і селянству. Так на конференції УСДП в червні 1907 р. він виголошує реферат під назвою «Робота на селі», в якому наголошує на тому, що в село слід нести перш за все освіту. Як представник УСДП бере участь у першому з`їзді студентів вищих навчальних закладів Австрійської та Російської імперій. 22 березня 1907 р. В. Старосольського було обрано головою товариства «Вільна громада». Основним завданням товариства було залучити якомога більшу кількість молоді до роботи в партії. В 1911 р. відбувся остаточний розкол УСДП. Ту частину, яка виступила за незалежну від польських соціал-демократів політику та профспілкову організацію, очолив, поруч з іншими, В. Старосольський.

У 1919 р. В. Старосольський стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії. Опинившись на еміграції, він продовжує свою діяльність в її складі. Він входить до Закордонної Делегації УСДРП, яка об'єднувала організаційні структури партії за кордоном. Делегація поширювала інформацію про український визвольний рух в іноземній пресі тощо. Закордонна група УСДРП прагнула взяти участь у міжнародній конференції, метою якої було створення IV Інтернаціоналу. З цією метою на конференції закордонної групи УСДРП, що проходила 31 грудня 1920 – 8 січня 1921 р. у Відні було призначено трьох делегатів. Одним з них був В. Старосольський.

Після повернення з еміграції В. Старосольський значною мірою причинився до відновлення УСДП на західноукраїнських землях. Пік політичної активності В. Старосольського припадає на другу половину 30-х років. На VIII конгресі партії, який проходив у жовтні 1937 р. В. Старосольського обирають головою Української соціал-демократичної партії. Як лідер партії він взяв активну участь у підготовці і створенні Контактового комітету. Так 4 листопада 1937 р. в помешканні В. Старосольського відбулася нарада лідерів українських політичних партій Галичини, яка «поклала початок міжпартійним контактам, що тривали аж до почату Другої світової війни». Результатом праці комітету було створення атмосфери взаємної довіри між лідерами партій та спад напруги у відносинах в українському політичному середовищі [11, 207 – 218].

Особливе місце в громадсько-політичній діяльності В. Старосольського посідає його діяльність в організації січового стрілецтва. У Львові 9 березня 1913 р. було засновано товариство «Українські Січові Стрільці», яке очолив, за порадою Кирила Трильовського, В. Старосольський [12, с. 9]. Товариство одразу почало переговори з УСС радикальної партії та академічним кружком «Українські Стрільці», організованим Іваном Чмолою. Внаслідок переговорів, спочатку злились обидва товариства УСС, а згодом до них приєднались і «Українські Стрільці». Головою цього, абсолютно незалежного від політичних партій, товариства став В. Старосольський. Як лідер січового стрілецтва він став членом створеної 2 серпня 1914 р. Головної Української Ради, перейменованої згодом у Загальну Українську Раду. Загалом, всю Першу світову війну В. Старосольський пройшов з Січовими Стрільцями, будучи, по суті, творцем ідеології УСС. У 1919 В. Старосольський потрапляє в Кам`янець-Подільський, де в цей час перебували українські уряди. Політичну діяльність на посаді товариша (заступника) міністра закордонних справ УНР в цей період В. Старосольський поєднував з викладацькою роботою у Кам'янець-Подільському університеті. Разом з урядом Директорії він змушений був залишити Кам'янець-Подільський і опинився у Відні, де основні свої зусилля спрямував на наукову діяльність.

Завершуючи короткий огляд адвокатської, наукової та суспільно-політичної діяльності, хотілося б підкреслити важливість і значимість як науково-теоретичної спадщини, так і самої постаті Володимир Старосольський для сучасної України. Людини, яка може бути зразком фаховості, самовідданості та інтелектуальності у своєму служінні рідному народові.

Використана література

1. Кедрин І. Володимир Старосольський / І. Кедрин // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. − Нью-Йорк − Париж − Сидней − Торонто. – Т.210. – Володимир Старосольський. 1878-1942. – С. 389.

2. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали: У 3-х т. / [Упор. Т. Гунчак і Р.Сольчаник]. – Мюнхен: Сучасність, 1983. Т. 1. – С.79 – 79.

3. Купчинський Р. У вчорашньому Львові / Р. Купчинський // Львів: Літературно-мистецький збірник (В 700-ті роковини заснування княжого города) / За ред. Б. Романенчука. − Філадельфія, 1954. С. 103 – 104.

4. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва / Микола Литвин, Кім Науменко. – Львів, 1990. – С. 9.

5. Потульницький В.А. Історія української політології / В. А. Потульницький. – К., 1992. – С. 180

6. Олесницька К. Та вічна буде пам`ять про Тебе / Клавдія Олесницька // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. – Нью-Йорк − Париж − Сидней − Торонто. – Т.210. – Володимир Старосольський. 1878 – 1942. – С. 395 – 396.

7. Старосольський Юрій Стрілецьким шляхом / Там же. – С. 82.

8. Див. Шухевич С. Моє життя: Спогади / Степан Шухевич. – Лондон: Українська видавнича спілка, 1991. – С. 443 – 455.

9. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том: 1920-1939 / Петро Мірчук / [за ред. С. Ленкавського]. – Мюнхен − Лондон − Нью-Йорк: Українське вид-во, 1968. – С. 346.

10. Там же. − С. 405.

11. Швагуляк М. Мало відома сторінка політичного життя Західної України передодня Другої світової війни (3 історії Контактного Комітету. 1937-1939 роки) / М. Швагуляк // Записки НТШ. – Львів, 1994. – Т. ССХХУШ. – С. 207 – 248.

12. Українські січові стрільці, 1914 – 1920 / за ред. Б. Гнатевича. – Репринт. відтворення з вид. 1935 р. – Львів: Слово, 1991. – С. 9

Ярослав Старух

Українська правова думка в Галичині у своєму розвитку пройшла низку етапів, кожен з яких визначається певною специфікою і особливістю. Єдине, що є характерним і стрижневим – це ідея права українського народу залишатися самим собою, вільно жити і працювати на своїй землі. А це якраз і не сприймалося всіма його ворогами, які намагалися не тільки поневолити український народ, але й доказати, що немає ніякого українського народу. Проте, зникли імперії та системи, які прагнули знищити, асимілювати український народ, а український народ є, і буде. Очевидно, що ця багатовікова боротьба за право бути самим собою вимагала надлюдських зусиль і колосальних жертв.

Покоління українського народу змінювали одне одного. І представники кожного наступного продовжували розпочату попередниками справу вже в нових, змінених умовах. Про три покоління представників однієї родини, кожне з яких внесло свій вклад в розвиток української правової думки в Галичині йтиметься у цій статті – це Михайло (1806-1876), Антін (1856-1938), Тимотей (1860-1923) та Ярослав Старухи (1910-1947) – батько, сини, внук.

Життя, громадська і політична діяльність, правові погляди та внесок кожного з них у розвиток української правової думки вимагає окремого ґрунтовного дослідження, що виходить далеко поза межі однієї статті. Наше завдання – на прикладі цієї родини показати тяглість та неперервність боротьби українського народу за свої права, поступальний розвиток української правової думки.

Михайло Старух – посол до Галицького крайового сейму першого скликання (1861-1866) від 4 курії. «Вибори в четвертій, сільській, курії були двоступеневими: на 500 правиборців звичайно вибирався один, який мав право голосувати за того чи іншого кандидата в депутати. /…/ До четвертої виборчої курії входили селяни, які платили безпосередні податки не нижче 8 крон. Решта виборчого права не мали. /…/ По цій курії в переважній більшості обиралися представники шляхти, рідше – сільського духовенства та інтелігенції і дуже рідко – самі селяни» [1, с. 7]. Власне Михайло Старух був одним із тих селян, які дуже рідко попадали до сейму. Він був обраний по виборчому округу сільських громад Ліско – Балигород – Лютовисько (нині на території Руспубліки Польша). По цьому округу було 196 виборців, з них взяло участь в голосуванні – 174, за Михайла Старуха проголосувало 144 [2, арк. 1]. На засіданні 19 квітня було визнано його депутатські повноваження, а 24 – відбулась «доволі горяча дебата в справі полагодження ґрунтових служебностей (сервітутів)» [3, с. 80], в якій взяв участь також Михайло Старух. Не вдаючись в детальний аналіз земельного питання, що в той період було дуже важливим, наведемо оцінку Костя Левицького, ситуації, що склалася: «Виступили два світогляди; дві провідні думки соціально-політичні. З одного боку польська шляхта, що тратить під ногами свій головний привілей: панщину, та думає про інші способи, новіщі, щоб вдержатися при пануванні над нашим народом, – а з другого боку стають обі верстви нашого українського народу: одна верхна на свободі вишколена, значить інтеліґентна, і вона боїться порушення свободи та рівноправности українського народу з боку польської шляхти, і друга нижня, що ледви вийшла з неволі на свободу, та вона тривожиться, чи не прийдуть знову часи економічного поневолення народу хліборобського. І треба признати, що ці обі наші верстви суспільні почали відчувати те, що готується і тому зійшлись вони разом в одну нерозлучну цілість демократичного національного організму, щоб /…/ боротися за своє визволення» [3, с. 80 – 81].

Вже перша каденція крайового сейму продемонструвала солідарність всіх українських депутатів, злагодженість їх дій при відстоюванні інтересів українського народу. Активну участь в роботі Сейму приймає і Михайло Старух. Він виступає при обговоренні питання пропінації [4, с. 2], громадського закону [5, с. 3] та ін. За його пропозицією було відновлено порядок відшкодування лікарям та комісіям, які залучалися до боротьби з епідеміями та епізоотіями, з крайових фондів, а не за рахунок потерпілих громад [3, арк. 3].

Попри те, що Михайло Старух, як і інші українські депутати селяни, не мали за собою ґрунтовної фахової підготовки чи політичної традиції, їм була притаманна висока моральність, порядність та почуття відповідальності перед виборцями. Яскравою ілюстрацією цього є поява в часописі «Слово» повідомлення «В обороні посла Михайла Старуха». В ній йдеться про те, що у виборчому окрузі Михайла Старуха поширилася чутка, ніби він під час розгляду в Сеймі питання про підвищення розміру грошового утримання депутатів був одним з перших, хто підтримав цю пропозицію. Тому четверо інших депутатів від 4 курії, які підписали цю інформацію, звертаються до жителів цього виборчого округу, і стверджують, що ця чутка є неправдою та поширена з метою підриву авторитету і довіри до Михайла Старуха. Він не тільки не підтримав і не голосував за цю пропозицію, але й рішуче виступив проти неї, «щоб на наш бідний край більшого тягаря через підвищення винагороди для послів не накладати. Якщо б комусь таке явне свідчення для спростування цих неправдивих відомостей не було б достатнім, то відсилаємо такого до стенографічних справоздань Галицького Сойму, в котрому кожне слово, виголошене будь-яким крайовим галицьким послом вірно запечатане находиться. Микола Лавринович, посол з Надвірни, Михайло Грицак, посол з Тисмениці, Ясько Лапичак, посол з Сяноку, Семеон Трохановський, посол з Нового Сончу». [6, с. 4].

В літературі [7, с. 259; 8, с. 183] зустрічається твердження про те, що Михайло Старух був депутатом парламенту (Райхсрату) в 1861-1866 рр., проте в тогочасних довідкових виданнях він не фігурує в числі депутатів парламенту [9, с. 180; 10, с.182; 11, с. 185; 12, с.183].

Свідченням авторитету та впливу Михайла Старуха у селян є той факт, що він тривалий час був начальником громади (війтом) у своєму рідному селі Бережниця Вижня, депутатом повітової ради. Після його смерті громада обрала війтом його сина Антіна Старуха [8, с. 183].

Про Антіна Старуха маємо не багато інформації. «Енциклопедія Українознавства» обмежується такою короткою довідкою: «селянин, гром.-політ. діяч, брат Тимотея; посол до гал. сойму від Нац.-Дем. Партії (1901-14); 1918-19 чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР і комісар Ліського пов.» [13, с.3034]. Проте Микола Чубатий у поіменному списку членів Української національної ради [14, с. 13-16] Антіна Старуха не називає. Немає його і в списку поміщеному в 5-ти томному виданні «Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали» [15, с. 677 – 681]. Проте, як видається, він таки був членом Ради.

Відомішим за свого брата був Тимотей Старух, який, за оцінкою Костя Левицького, «був у нас визначним типом селянського трибуна свого часу – посла голосного та діяльного у національному освідомленні нашого селянства» [16, с. 88]. Народився 27. 02. 1860 р. Громадсько-політичну діяльність розпочав після виходу на пенсію (служив у жандармерії) за станом здоров’я, оселившись в селі Золота Слобода коло Бережан. За три роки заснував біля десяти читалень, не пропускав жодного віча, жодних зборів, рішуче та безкомпромісно висловлюючи свої погляди на проблеми селян [17, арк. 5]. Перший раз балотувався в 1900 р. до парламенту, пізніше до крайового сейму, проте вибори, через зловживання місцевих органів державної влади програв. До парламенту його обрано від української національно-демократичної партії в 1907 р., коли на зміну куріальній системі, було запроваджено загальне, пряме та рівне виборче право при таємному голосуванні. Депутатом крайового сейму він став у 1908 р. На всіх подальших виборах він залишав за собою обидва ці мандати, аж до припинення існування цих репрезентаційних інституцій, крайового сейму в 1914 р, австрійського парламенту в 1918 р. Брав активну участь у парламентських та сеймових дебатах [3, с. 528, 533, 535, 604, 609]. «У своїх соймових промовах /…/ вживав дуже високого тону свого голосу (майже кричав) і гострими словами пятнував польську шляхту та урядовців державних і автономічних» [16, с. 88], – згадував про нього колега по парламенту і сейму Кость Левицький.

Як свого часу його батько, Тимотей Старух у своїх виступах, депутатських зверненнях боровся, в першу чергу, з порушенням прав українського населення, головно селянства, з боку адміністративних властей, як державних, так і крайових. Під цим оглядом діяльність перших двох поколінь Старухів можна охарактеризувати терміном, що його запровадив Рудольф Ієрінг «боротьба за право». Шляхта, в переважній своїй більшості не українська, а тому і національно, а не тільки соціально, ворожа, і контрольована, здебільшого, цією ж шляхтою, місцева адміністрація, чи то в особі автономних, місцевих органів, чи в особі місцевих органів державної влади, постійно нехтували правами українського населення. Вони або порушували ці права, або заперечували їх. Тому, характеризуючи розвиток української правової думки в Галичині, слід пам’ятати, що цей розвиток завжди базувався на правових, більше того, законних (легітимних) засадах. Для українського народу було важливим використати повною мірою ті права, реалізувати ті можливості, що їх надавало чинне законодавство. Бо, якщо в умовах Російської імперії заперечувалося право українського народу не те, що на самостійне існування, а на існування загалом, то в Галичині антиукраїнські сили прагнули не дати можливості українському народові скористатися правами, передбаченими конституцією та законодавством. Власне приклад Михайла, Антіна і Тимотея Старухів наочно демонструє неможливість застосувати до вивчення історії розвитку правової думки схеми розвитку національного руху з його «добою священиків», «професорською» та «адвокатською добою». Тобто, коли були найменші можливості парламентських форм боротьби, український народ, його репрезентанти, використовували майже виключно ці форми боротьби. Це дуже важливо пам’ятати, бо інакше важко, або й не можливо, зрозуміти чому в третьому поколінні представник родини Старухів змушений був вдатися до інших форм і методів відстоювання прав рідного народу.

В 1915 р. російська окупаційна влада заарештувала Тимотея Старуха та заслала його, як і багатьох інших представників української інтелігенції Галичини, в Сибір. Повернутися зі заслання він зміг тільки після розпаду Російської імперії.

Після здобуття українським народом власної держави та проголошення ЗУНР Тимотей Старух бере активну участь у державотворчих процесах. Він – член Української національної ради, повітовий комісар Бережанського повіту. З цього приводу міністр внутрішніх справ, згодом, міністр закордонних справ ЗУНР Льонгин Цегельський писав, що майже всі «повітові комісари української держави» були однолітками, це були ті, хто проходив школу політичного виховання та правової освіти, як депутати парламенту чи сейму, помічники депутатів, активісти «Просвіти», інших українських організацій. «Хотілося б їх усіх назвати, золотими буквами їх імена записати – тих предтеч і тих будівників української держави. Півстоліття праці двох поколінь не пішло марне» [18, с. 201].

Здобувши омріяну державу на рідних землях, український народ Галичини прагнув до втілення ще однієї ідеї, яка завжди була базовою для українського національного руху – ідеї соборності України, об’єднання всіх українських земель в єдину Українську Державу. Зреалізована ця ідея була Актом Злуки. Активним учасником цих процесів також був Тимотей Старух. Про це пише в своїй праці й Михайло Лозинський: «після проголошення з’єднання Дирекорією, делегація Української національної ради взяла участь в Трудовім Конґресі як представництво Західно-Української народної Республіки.

На першому засіданні Трудового Конґресу, 23 січня 1919, після відкриття Конґресу і вибору президії, до якої з делегації Української Національної ради ввійшли Семен Вітик (соц.-дем.) і Тимотей Старух (нац.-дем.), – д-р Степан Витвицький від імені делегації Української національної ради прочитав ухвалу Ради про з’єднання, а секретар Конґресу Золочанський універсал Директорії про з’єднання. Оба акти Трудовий Конґрес приняв одноголосно» [19, с. 69]. В силу різних обставин, на яких тут не будемо детальніше зупинятися, український народ втратив свою державність в цей період. Проти активних учасників державотворчих процесів розпочалися репресії. Не уникнув їх і Тимотей Старух. Після окупації Галичини Польщею він, як написано в посмертній згадці, «разом з галицькою армією подався за Збруч, де в містечку Оринині біля Кам’янця попав у руки польського війська, яке його арештувало і відіслало до Львова, де його замкнено в тюрмі. По кількох місяцях випущено його вправді на волю. Але здоров’я його так вже підірвалося, що дістав вибухи крові, набрався грудної недуги і по році зійшов передчасно до сирої могили» [20, с. 164].

Соціальні, політичні, правові умови, в яких довелося жити і боротися Ярославу Старуху, настільки відрізняються від тих умов, у яких довелося жити і працювати його дідові та батькові, наскільки ХІХ ст. відрізняється від ХХ ст., особливо від закінчення Першої світової війни і до краху світової соціалістичної системи. Тоталітарні та авторитарні системи, які приходять на зміну імперіям, продемонстрували, що політика порушення та заперечення прав українського народу – це далеко не найстрашніше, що чекає на народ, позбавлений власної держави. Етноцид, геноцид, лінгвоцид – це те з чим довелося боротися українському народові в ХХ ст. І в ХІХ, і в попередні століття, були намагання полонізувати, русифікувати український народ, доказати, що українців придумали для того, щоб послабити чи то росіян, чи то поляків. Але тільки в ХХ ст. знищення українців стало частиною державної ідеології держав, під владою яких опинилася та чи інша частина українських земель. В цьому пояснення того факту, що українські депутати польського, румунського, угорського, чехословацького парламентів є значно менш відомі, ніж їх попередники в австрійському парламенті. Говорити ж про впливовість і значимість представницьких органів у тоталітарних системах, чи то радянській, чи то нацистській, чи то контрольованих СРСР системах Східної Європи, не доводиться. Тому, на відміну від Михайла, Тимотея, Антіна, Ярослав Старух був, в першу чергу, борцем, революціонером. Проте він, водночас, був теоретиком, мислителем, творцем політичних та правових ідей.

Щоб зрозуміти суть його ідей, необхідно коротко проаналізувати його життя та діяльність. Отже, Ярослав Старух (Ярлан, Синій, Стояр, Стяг) народився 17 листопада 1910 року. Освіту здобув у гімназії в Бережанах, яку закінчив 26.05.1928 р. та на юридичному факультеті Львівського університету. На факультеті він навчався з 11.12.1928 р. [21, с. 449]. 23.12. 1934 арештований, як студент 3 року права, за звинуваченням у приналежності до ОУН [22, с. 1].

З гімназійних років бере активну участь в політичній боротьбі та громадській діяльності. На початку 30-х років виступив ініціатором та організатором освітніх курсів молоді при читальнях «Просвіти», які швидко поширилися на всіх західноукраїнських землях і стали однією з найважливіших ділянок праці читалень «Просвіти» [23, с. 329]. Ярослав був активним діячем студентського руху та талановитим публіцистом. Він публікувався в різних періодичних виданнях того часу, зокрема, «Студентський Шлях», «Наш Клич», «Вісті», «Голос Нації», «Голос», був редактором тижневика «Нове Село» [24, с. 88], що виходив у Львові з 1929 по 1939 рр. і був органом Спілки аґрономів, а згодом, Українського селянського союзу.

П. Мірчук стверджує, що на початку 1935 р. Ярослав Старух стає членом Крайової Екзикутиви ОУН на ЗУЗ (західноукраїнських землях), референтом ремісництва, пізніше організаційним референтом [23, с. 438]. Проте, як видно з кримінальної справи, яка знаходиться у Державному архіві Львівської області, з 23.12.1934 по 11.02.1936 він знаходився під слідством у Львівській кримінально-слідчій тюрмі [22, с. 9]. Зі створенням в травні 1935 окремої Крайової Екзикутиви ОУН на ПЗУЗ (північно-західних українських землях – Волинь, Полісся, Підляшшя та Холмщина) входить до її складу як заступник Крайового провідника і політичний референт [23, с. 454]. За звинуваченням у приналежності до УВО (Української Військової Організації) вперше був заарештований 16 квітня 1929 р. [23, с. 147]. Член ОУН (Організації українських націоналістів) з 1929 р. [25, с. 107]. З липня по грудень 1934 – ув’язнений в концентраційному таборі Береза Картузька [23, с. 434]. У травні 1939 р. засуджений на процесі ОУН в Рівному на 13 років ув’язнення [13, с. 3035; 26, с. 824].

В 1939 р. стає секретарем Українського комітету в Кракові, який до створення Українського центрального комітету виконував завдання центрального органу для українських комітетів у інших містах і після створення останнього був перетворений в Український допомоговий комітет [27, с. 414-415]. У 1940 р. став співзасновником Революційного проводу ОУН, делегат II Надзвичайного збору ОУН у Кракові [26, с. 824], референт пропаганди проводу ОУН С. Бандери [13, с. 3035]. Після проголошення 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української Держави входить до складу Українського Державного Правління як «Заступник по справах Пропаганди» [28, с. 241]. Після арештів частини членів Правління переходить на нелегальне становище і стає, по суті, одним з ідеологів національно-визвольного руху, організатором і керівником пропагандистської роботи, автором відозв, звернень та інших документів українського підпільного руху Опору [29, с. 594 – 595]. В грудні 1942 р. у Львові був заарештований ґестапо, декілька місяців перебував у відомій львівській тюрмі «на Лонського» (в якій в період нацистської окупації знаходилася слідча тюрма ґестапо) звідки йому, одному з небагатьох за увесь час її існування, вдалося втекти.

Організатор та керівник радіостанції УПА «Самостійна Україна» («Вільна Україна», кодова назва – «Афродіта»), яка діяла від осені 1943 р. та розміщувалася біля с. Ямельниця Сколівського району. Завданням радіостанції було ознайомити західний світ з національно-визвольною боротьбою українського народу. Передачі велися українською, російською, французькою та англійською мовами. Двома останніми мовами го­ворив молодий бельгійський економіст Альберт Газенбрукс, який під час поїздки по Україні потрапив до УПА і захопився ідеями української боротьби проти німців і російських більшовиків. У 1945 році А. Газенбрукс потрапив у руки НКВС і був ув’язнений на десять років у радянських в'язницях і концентраційних таборах. Радіостанція була розгромлена радянськими каральними органами 7 квітня 1945 року. В цей же період Старух був співредактором сатиричного журналу «Український перець».

З 1945 р. – фактичний керівник національно-визвольної боротьби українського народу на Закерзоння (Лемківщини, Надсяння, Підляшшя). В цей період повною мірою проявляється талант Ярослава Старуха не тільки як теоретика, але й як практика боротьби з тоталітаризмом. Він досягає домовленості з польським протикомуністичним підпіллям в справі координації спільної боротьби проти комуністичної Москви та її ставлеників у Польщі. Спільними українськими та польськими силами було навіть здійснено напад на Грубешів 27 травня 1946 р. [30, с. 32 – 33].

Загинув 17.10.1947 р. біля Любачева. Смерть Ярослава Старуха була описана керівником частини польської комуністичної армії, учасником та очевидцем цієї події «Я дав «Стягові» 10 хвилин до надуми, або піддається, виходячи з бункера з піднятими руками, або ми приступаємо до цілковитої їх ліквідації. Одначе «Стяг», не зважаючи на наші постійні заклики піддатися, не виходив. Тому ми встрілили до середини бункера через отвір і видихову руру кільканадцять ракет і кілька кісток тротилю. Бункер запалився. Спочатку бандити намагалися гасити вогонь землею, але це не вдалося. Коли полум'я захопило більшу частину бункера, з нутра долетів до нас спів. То «Стяг» зі своєю особистою охороною відспівали свій український гимн. Чути також було крики, що гинуть за «самостійну Україну», після чого наступили тихі вибухи. Було це 17 жовтня 1947 р. коло години 19.30.» [31, с. 94].

Серед праць Ярослава Старуха особливий інтерес викликають дві. Це «Тисяча років життя й боротьби Українського Народу. (Короткий нарис історії України)», що була написана після початку Другої світової війни, і побачила світ у 1941 р., та менша за обсягом, але набагато важливіша концептуально, праця під назвою «Фашистівске страшидло», більш відома з видання польською мовою «Упир фашизму».

Завданням першої з названих праць є «збудувати в серцях тих, що її візьмуть до своїх рук, могутній образ тисячолітньої боротьби українського народу за своє існування і скріпити силу до нових змагань» [32, с. 2]. Перша частина праці охоплює період від найдавніших часів до початку Першої світової війни. Друга частина, з огляду на несприятливі для наукової праці обставини, в яких з початком радянсько-німецької війни опинився автор, очевидно так і не була написана.

Праця «Упир фашизму» була написана в 1945 р. В ній, чи не вперше в світовій політичній науці, на основі ґрунтовного порівняльного аналізу російського більшовизму та німецького гітлеризму, було зроблено висновок про повну тотожність цих тоталітарних систем, та виділено тринадцять базових ознак тоталітарної системи. Серед них: тотальна диктатура і повна відсутність будь-яких конституційних, громадянських прав і свобод; повне ігнорування людської особистості та перетворення людини на гвинтик і раба держави; система всеохоплюючого державного централізму, яка охоплює все до найменших деталей; тотальний поліцейський контроль та поліцейський терор; роздута, монополізована державна пропаганда; ґлорифікація (обожнення) особи диктатора; мегаломанія, дуже сильна схильність до манії величності; монополія єдиної партії; повернення до середньовіччя, пов’язування своєї ідеології з середньовічною історією, пошук у середньовіччі взірців для наслідування; мілітаризація всього життя, посилена розбудова військової промисловості, формування у відповідному напрямку громадської думки; загарбницький імперіалізм; ідея вищості свого народу над іншими народами; повне ігнорування будь-яких моральних засад і цінностей [33, с.180 – 202].

Обсяг статті не дозволив ґрунтовно проаналізувати всі аспекти правових поглядів, громадської, політичної, організаційної діяльності названих представників трьох поколінь родини Старухів. Сеймові та парламентські виступи, публікації в пресі, партійні матеріали, все це вимагало б детального аналізу, якщо б нашим завданням був всебічний розгляд кожного з названих діячів. Проте наше завданням було дещо іншим. На прикладі їх діяльності, вкладу в розвиток правової думки, можна наочно продемонструвати особливості її розвиту, ті завдання та проблеми, які стояли в центрі уваги її представників. Якщо для 60-х років ХІХ ст. головним і визначальним є, забезпечення вирішення реальних проблем, протистояння намаганням шляхти повернути, в тій чи іншій формі, втрачені зі скасуванням панщини привілеї, то перше десятиліття ХХ ст. наочно демонструє усвідомлення потреби і необхідності піднесення рівня правової культури і свідомості кожного представника українського народу, безпосередній зв’язок перспективи, економічної, культурної, державотворчої, з рівнем усвідомлення своїх прав і свобод. Звідси боротьба за виборчу реформу, як форма боротьби за власну державність. Тридцяті роки формують уявлення про авторитарні форми організації боротьби за права людини і спільноти в умовах тоталітарного оточення. І, що особливо цікаво, переосмислення досвіду тоталітарних систем, з якими довелося боротися українському народові, від кінця тридцятих до початку п’ятдесятих, приводить до утвердження ідей верховенства права, свободи індивіда і спільноти, демократії, як безальтернативної, з огляду на дальшу перспективу, форми організації державної влади.

Використана література

1. Кульчицький В. С. Галицький крайовий сейм – знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих (1861-1914) / В. С. Кульчицький // Питання теорії і практики радянського права. – Вип. 4. – Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – С. 5 – 19.

2. Відділ рукописів Національної наукової бібліотеки НАН України ім. В. Стефаника. Ф. 167. од. зб. 2989, арк. 1.

3. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848 – 1914. На підставі споминів і документів / Кость Левицький. – Львів : Накладом власним з друкарні оо. Василіян у Жовкві, 1926. – Ч. 1 – 2. – 736, ІХ с.

4. Слово. – 1866. – Ч. 18. – С. 2;

5. Слово. – 1866. – Ч. 27. – С. 3;

6. Слово. – 1866. – Ч. 5. – С. 4.

7. Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму 1861 – 1901 рр.: нарис з історії українського парламентаризму / І. Чорновол. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – С. 288.

8. Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму / І. Чорновол. – Львів : Тріада плюс, 2010. – 224 с.

9. Handbuch des Statthalterei-Gebietes in Galizien fűr das Jahr 1863. – Lemberg : Aus der k. k. galiz. Aerarial – Staats – Druckerei, 1863. – 622 s.

10. Handbuch des Statthalterei-Gebietes in Galizien fűr das Jahr 1864. – Lemberg : Aus der k. k. galiz. Aerarial – Staats – Druckerei, 1864. – 645 s.

11. Handbuch des Statthalterei-Gebietes in Galizien fűr das Jahr 1865. – Lemberg : Aus der k. k. galiz. Aerarial – Staats – Druckerei, 1865. – 663 s.

12. Handbuch des Statthalterei-Gebietes in Galizien fűr das Jahr 1866. – Lemberg : Aus der k. k. galiz. Aerarial – Staats – Druckerei, 1866. – 679 s.

13. Енциклопедія Українознавства [текст]: Словникова частина. Т. 8. / Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. - Перевид. в Україні. - Львів : [б. и.], 2000. - 4016 с

14. Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Республіки: У пошуках історичної правди. Зб. на пошану Миколи Чубатого, 1889 – 1974 / Ред. Григорій Лужницький і Ярослав Падох // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. – Т. 205. Історично-філософічна секція. Правнича комісія. – Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1987. – Ч. 2. – 548 с.

15. Список Членів Української національної ради // Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. У 5-ти томах / Керівник роботи і відповід. ред., автор передмови О.Карпенко. – Т. 2. Державотворчі й адміністративно-організаційні процеси / Карпенко О.Ю., Мицан К.П. [та ін.]. – Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2001. – 712 с.

16. Левицький К. Українські посли. Сильвети наших давніх послів і політичних діячів. 1907-1914 рр. – Львів : Видавнича спілка «Діло», 1937. – Ч. 2. – 109 с.

17. Відділ рукописів Національної наук. б-ки ім. Василя Стефаника. ф. 167, оп. ІІ, од. зб. 2990. арк. 5.

18. Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях. ХІХ-ХХ ст. / Р. Ковалюк. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2001. – 420 с.

19. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920 / М. Лозинський. – Нью-Йорк : Червона Калина, 1970. – 228 с.

20. Народний ілюстрований календар товариства «Просвіти» на 1924 рік. – Львів : Коштом т-ва «Просвіта» у Львові, 1923. – CIV, 168 с.

21. Львівський обласний державний архів. ф 26. оп. 15. спр. 227.

22. Львівський обласний державний архів. ф.255. оп 1. од. зб. 1515.

23. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том 1920 – 1939 / Петро Мірчук. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк, 1968. – 639 с.

24. Прокоп Мирослав. Хто такий Я. Старух? / Мирослав Прокоп // Сучасність. – 1969. – № 9 (105). – С. 88 – 91.

25. Мірчук П. Революційний змаг за УССД. Хто такі «бандерівці», «мельниківці», «двійкарі» / Петро Мірчук. – Нью-Йорк – Торонто – Лондон, 1987. – Т.2 – 280 с.

26. Довідник з історії України (А-Я). – К. : Генеза, 2001. – 1136 с.

27. Кубійович В. Українці в Генеральній Губернії. 1939-1941 / Володимир Кубійович. – Чікаґо: Вид-во Миколи Денисюка, 1975. – 664 с.

28. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали / Володимир Сергійчук. – К. : Дніпро, 1996. – 496 с.

29. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Володимир Косик. – Париж – Нью-Йорк – Львів : Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, 1993. – 660 с.

30. Старух Б. Ярослав Старух. Його жести, характер, боротьба / Богдан Старух // Авангард. – 1987. – № 1 – 2 (188 – 189). – С. 30-33.

31. Світа Ян. Ліквідація провідника / Ян Світа // Сучасність, 1969, № 9 (105). – С. 92 – 94.

32. Старух Я. Тисяча років життя й боротьби Українського Народу: Короткий нарис історії України / Ярослав Старух. – Ляйпціг, 1941. – 232 с.

33. Jarlan (Jaroslaw Starukh). Upiór faszyzmu / Jaroslaw Starukh // Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 8. : Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. – Книга І : 1944 – 1945.– Торонто: Вид-во Літопис УПА, 1980. – С. 180 – 202.

177