2. Хорологічна концепція, її витоки, суть, відродження на сучасному етапі. Хорологічні (ареалогічні, просторові) підходи, що дістала розвитку в антропології, істор. Географії. Специфіка в тому, що не час, а простір є основною структурною домінантою дослідження. Територія є системоутворюючим чинником. Дослідник намагається виявити сукупність ознак, притаманних досліджуваному регіону. «Хорологія» (від гр.-місце) запозичене з біогеографії, і означало розміщення живих організмів в просторі. Пошук просторових відмінностей між окремими локальними спільнотами в їх фактичній одночасовості був головною метою класичної хорологічної концепції в географії, що сформувалася у другій полов.19-на поч.20 ст. Основою хорологічного аналізу є розуміння національного простору як етносоціального утворення, що виникає в процесі завємодії людини та її культури з природою, і під впливом зовнішніх чинників. В історич.регіоналістиці це важливо, прояснює вплив геополітичних чинників на формування специфічних особливостей економіч.і культур. Розвитку регіонів, світоглядних і поведінкових стереотипів. Хорологічні підходи дають більше результатів разом з хронологічними. Основоположником методу дослідження регіональної специфіки та геоісторичної концепції простору і часу вваж. Англ. політика Х.Маккіндера і фр.істор.Ф.Броделя. Ними введено – чіткі географічні інтерпретації регіону як цілісності, а Бродель – ще регіону властива лише своя ментальність. В Україні народницька історіографія 19 ст. сформувала свою «географію уявлень» - основа позачасова цілісність етносу і території. Укр. історики-державники дивились на Україну як на «синтез Сходу і Заходу». Так на грунті сучасної регіоналістики є можливим створення деміфологізованої картини української історії, з відмінностями у розвитку укр. етносу. Виділяюьб 4 просторові характеристики нації: 1) розміри і форма нац.території, 2) розташув. території в контексті параметрів материка, 3) розташ. території відносно історичних шляхів сполучення, 4) р.т. віднос. Провідних на даному етапі історичних центрів впливу. Сьогодні – відродження – концепція географічних образців.

3. Поняття «регіональна наука», її розвиток в друг.пол.20-на поч.21 ст. у зарубіжних країнах. В результаті інтеграційних процесів між науками, у першій половині 50-х років на Заході сформувалася наука «регіоналістика». Її засновником був американський економіст Уолтер Ізард (Айзард), який очолював кафедру соціальної регіональножї науки в Пенсильванському університеті. Завдяки йому в 1954 р. була утворена Асоціація регіональної науки з центром у Філадельфії. Її поява спричинила потребу в регіональному підході до економічного розвитку. На регіональній основі будується більшість глобальних моделей ("Людство на роздоріжжі", "Світова модель ООН" тощо). М. Месарович і Е. Пестель вбачають стратегію виживання в різному, але збалансованому розвитку регіонів. Модель майбутнього світової економіки підготовлена групою експертів ООН на чолі з В. Леонтьєвим (США).У 1956 р. опублікована книга У. Ізарда "Розміщення і просторова економіка". Автор акцентував увагу лише на мікроекономічному принципі розміщення підприємств.У 1961 р. -другу книгу "Методи регіонального аналізу: вступ до науки про регіони". Регіональна наука концентрує увагу на дослідженні просторових явищ, взаємозв'язків поза їх генезисом. Практичним виразом регіональної науки є регіональна економіка, наслідком розвитку якої є теорія зростання (полюсів зростання), а також аналіз агломераційного ефекту у розселенні. Регіональному напряму присвячена також книга Е. Гувера "Розміщення господарської діяльності" (1948). В цілому регіональна наука відобразила успіхи амер-х економістів у розробці методів дослідження внутрішньогалузевих і міжгалузевих зв'язків. Ще у 1958 р.-американського економіста В. Леонтьєва "Дослідження структу-ри американської економіки", досягнення у розробці методів вивчення міжгалузевих зв'язків. У 1968 р. У. Ізардом і його співавторами була видана книга "Загальна соціальна і регіональна теорія", в якій був зроблений крок у наближенні регіональної теорії до соціології, аналізу багаторайонної соціальної системи. В 1972 р. У. Ізард у співавторстві опублікував книгу "Еколого-економічний аналіз для регіонального розвитку", в якій на прикладі Кінгстонської затоки обґрунтував новий спосіб розрахунку економічних і екологічних зв'язків. З середини 70-х років на Заході формується ідея розвитку регіональної теорії знизу за принципом: "Мислити глобально -- діяти локально". Необхідність територіальної організації суспільства зумовила поширення ще у повоєнний час регіонального планування. Ще на початку 80-х років у США діяли програми регіонального розвитку окремих районів (р. Теннессі, Аппалачів). В основі розробки цих програм лежала концепція Г. Одума про регіонально збалансовану економіку. В Україні сформувалася школа районного планування Данила Богорада. Регіональне програмування повинно сприяти локальному регіональному розвитку. У повоєнні роки в західних країнах (Великобританії, Франції, ФРН та ін.) активно розроблялись прикладні аспекти районування на локальному рівні в сукупності з міським і районним плануванням. Великими науковими центрами, що узагальнюють світовий досвід регіонального розвитку і планування під егідою ООН, є Женева. Класиками регіональної науки є німецькі вчені Іоганн Тюнен, Альфред Вебер, Вільгельм Кристаллер, Аугуст Льош; російські  Н. Н. Баранський, Н. Н. Колосовський, Ю. Г. Саушкін та ін.

8.Поняття «регіоналізм», «регіоналізація». Регіоналізм як явище суспільно-політич. Життя, як предмет наукових досліджень має як внутрішній, так і міжнародний виміри і потребує свого вивчення багатьма спеціалістами. Е.Айсерман – «регіоналізм», як феномен, що охоплює явища регіональності, регіоналізації, регіоналістики. У вужчому значенні-охоплює деформації, що виникають на грунті просторово-територіального розподілу людських і матеріальних ресурсів. Поняття «регіоналізм» застосовується як узагальнююче для характеристики інтелектуальних течій і доктрин, націлених на раціональне використання природних та історично виниклих просторових відмінностей, що існують в середині сучасних суспільств. Предметом є – пасивна регіоналізація, що визначається особливостями ідентичності, ландшафту, історії, культури. Увага і на створення регіональних політичних інститутів. Вивчаються проблеми регіоналізму на пострадянському просторі, в міжнародних інституціях – Центр славістики Саппоро, Інститут Кеннана у Вашингтоні ін. – повязаних з поглибленням міжрегіональних і внутрірегіональних диспаритетів. Регіоналізм досліджували – вірменський культуролог Е.Маркарян (проект РЕНЕ – Регіональний еколого-ноосферний експеримент), у РФ з 1994 р. в рамках Аналітичного управління при Президентові РФ діяла спец.програма «Регіоналістика», очол. Л.Смирнягін, розробляли новий адміністративно-територ. поділ. А в Україні методологічні проблеми регіоналістики як міждисциплінарного наукового напрямку востаннє серйозно обговорювалось у 1994 р. Найчастіше її ототожнюють з історичним краєзнавством.

4.Витоки і становлення істор.регіоналістики в Укр як спецефічного напряму наукових досліджень. Історичні передумови регіоналізації України уважно досліджуються вже понад століття, але доробок істориків-регіоналістів спеціально не вивчався, історична регіоналістика (ІР) в Укр. ще не виділилася в окремий науковий напрям. Поняття «регіоналістика» охоплює сукупність знань про регіони, одержаних як за допомогою науки, так і в інший спосіб. Регіонознавство це фундамент регіоналістики. Практика вивчення укр. земель у регіональному розрізі, як суму окремих земель (країв, областей), є дуже давньою і простежується ще до виділення історіографії в самостійну галузь наукового знання. В руслі комплексного жанру землеописань починаючи з 18 ст. в науковий обіг було введено чимало відомостей про історич. Минуле України, географічні та кліматичні особливості, міста і села, динаміку населення ін. Ці описи заклали фундамент укр. народознавства ,яке з 19 ст. існув паралельно з історіографією. Землеописання – основа істор. Краєзнавства і істор. Демографії, статистики і ін. Історична наука 19 ст. переживала пору становлення і надала оформлення ідеям регіоналізації. Становлення укр історіографії як науки – паралельно з осмисленням регіональної строкатості Укр. і практика вивчення в розрізі окремих територій – В.Антонович називав цей спосіб «земельним», Д.Багалій – «обласницьким», «крайовою методою», М.Грушевський ввів термін «історичне районознавство» і створив Асоціацію істориків під такою назвою. М.Грушевсьий – пропонував дослідження історичного процесу в Україні – горизонтально (вивч. Територій-земель), а вертикальний зріз наукового знання – образ економіч. Соціального, культур. Політич. Націон. розвитку.

1. Глобалізація і регіоналізація як взаємоповяз. І взаємообумовл. Проблеми. Формуван. Нетрадиційних методологічних підходів.

Сучас. Уявлення про місце і рол регіонального чинника органічно вписуються в теорію глобалізації як розширення, поглиблення, зростання інтенсивності світових інтеграційних процесів на фоні паралельних процесів диференціації, регіоналізації і мультикультуралізму. Вихід на міжнарод. Арену транснаціональних корпорацій, швидкий прогрес у галузі транспортних, комунікаційних та інформаційних технологій створив умови інтеграції культурно-ціннісного простору. Але є і мінуси глобалізації – поглиблення прірви між бідністю і багатством, а і стандартизація умов і форм життєдіяльності, засобів передачі інформації містить загрозу локальним спільнотам, загрожує збідненням етнокультурного фонду. Руйнівні наслідки стандартизованої «масової культури» на традиційні форми суспільної організації і народну мораль. Втім однозначність – найменш продуктивний спосіб осмислення звязку між глобальними і локальними процесами. Розгляд проблем глобалізації і регіоналізації як взаємозумовлених, знайшов прояв у появі неологізму «глокалізація». Популярна і модель «глокалізму», що сформув. Під час ХІІ Всесвітнього соціологічного конгресу у Мадриді(1990). Автори її З.Млинар та Ч.Алджер, наголошують на змінах, які відбуваються у локальних, географічно обмежених спільнотах під впливом процесів глобалізації, доводячи, що в ході взаємодії цих процесів виникає зовсім нова якість. Це стосується «локальних понять», як традиції, звички, місцеві спільноти – нові глобальні реалії видозмінюють структури соц.свідомості і поведінки. Глобалізуються малі групи, сімя, локальні рухи ін. виникають «соціокультурні гібриди» з властивою їм нестабільністю. Склався девіз «мислити глобально, але діяти локально».

На регіональній основі будується більшість глобальних моде-лей ("Людство на роздоріжжі", "Світова модель ООН" тощо). М. Месарович і Е. Пестель вбачають стратегію виживання в різ-ному, але збалансованому розвитку регіонів. Модель майбутньо-го світової економіки підготовлена групою експертів ООН на чолі з В. Леонтьєвим (США).

5.Значення регіоналістики для вирішення практичних проблем українського суспільства. Необхідність осмислення стану української регіоналістики відчутна нині, в контексті здійснюваної адміністративної реформи, одним з напрямків якої є реформування в перспективі адміністративно-територіального поділу. У дискусіях з приводу вибору моделі взаємодії центру і регіонів, співвідношення регіональних і загальнонаціональних інтересів, унітарного чи федеративного устрою ,історико-географічні аргументи відіграють не останню роль. І.Курас та В.Солдатенко, зауважують, що проблема регіоналізму у нас часто і не заторкується. Кожна країна має дбати про наукове забезпечення своєї внутрішньої політики, насамперед регіональної та етнонаціональної, і вже тому потребує регіоналістики у вужчому значенні, у розумінні вивчення специфічності і особливостей співжиття регіонів. Україна не може обійтися без власної історичної регіоналістики ще й тому, що в період свого недержавного життя змушена була пристосовуватися до адміністративних норм і соціально-економічних відносин суміжних держав і дістала у спадок неабияку регіональну строкатість.

В унітарній Україні активно відбуваються процеси політизації регіональних еліт, існують істотні міжрегіональні відмінності не лише у способах господарювання, але і у базових цінностях, зовнішніх орієнтаціях, конфесійних уподобаннях. Сама незалежність України створює нагальну потребу в осмисленні чинників, які забезпечують чи, навпаки, гальмують національну єдність. Сьогодні українське суспільство є сегментованим, регіональні інтереси є різновекторними. Пояснити походження і сутність цієї сегментованості є основним завданням укр. регіоналістики. Лише їй під силу дослідити, як сформувалася система нинішніх українс. Регіонів. Проблема відносин «центр-регіон».

13. Поняття «простору», «території», «місця». «Простір»- філософська категорія, поєднана з «час». Хар-є протяжність, структурність, взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Географічний простір – сукупність відносин між географічними обєктами, які розташовані на певній території і розвиваються в часі. Позиційний принцип функціонування елементів в географіч. Просторі. Існує локальний оптімум (де найбільше функціонує), якщо відхиливсь то відчуває позиційний тиск. Соціально-географічний простір – п-р суспільства з усіма сферами географічного середовища. У регіоналістиці поняття: політико-географічний простір, соціальний п-р, культурний п-р, життєвий п-р, психологічний п-р, когнітивний (науки). Сучасні політико-географічні уявлення дають 2 типи п-ру: модифікаційний традиційний географічний простір та метагеографічний п-р(«мета» - «після»). «Територія» - простір землі ,внутрішніх і прибережних вод ,плюс повітряний простір над ними з певними кордонами. Це фундамент для географічних наук. Соціально-економічна географія – вивч. Територіальну організацію життя суспільства. Стадії територіальн. організації: 1. створення автономних територіальних спільнот; 2. територ. концентрація і формування регіонів близьких в центрі; 3. просторова диференціація; 4. формув таксонів різного просторового рівня.

«Місце» - використовується для адресної прив’язки або вписування певного об’єкта в конкретно географічний простір. Політико-географічне місце – як первинний елемент політичного простору.

Регіональна свідомість – система поглядів і уявлень повязана із проживанням на певних територіях.

11. Зв’язок іст регіоналістики з іншими науковими дисциплінами та розмежування їх предметного поля. ІР стикається з народознавчими дисциплінами, історична демографія (завдання є дослідження історії заселеної території з врахуванням проблем відтворення населення, міграцій його соціальної і нац-ї структури. Для ІР інтерес впливу соціальних катаклізмів (революцій, голоду) на ментальність населення, світосприйняття). Іст географія, та історія економічного розвитку допомаг прив'язати дослідження регіональних особливостей до вивчення взаємовпливів суспільства і природи, впливу ландшафту, клімату і економічної діяльності людей. Культорологій і соцолінгвістика вивч особливості культури, побути, мови, створюючи необхідний масив інформації для визначення самого поняття «регіон». Прямий звязок ІР з соціобіологією людини, яка вивчає комплексні соціальні та біологічні аспекти людської життєдіяльності. Розмаїття стереотипів поведінки, що виникають внаслідок впливу природного і соціокультурного середовища, перебуває в фокусі уваги етнології, яка досліджує як спадкові форми поведінки, так і набуті в процесі адаптації і асиміляції замкнутих людських спільнот. Нові підходи до вивчення регіональної специфіки пропонує сучасна теорія геополітики В.Дергачов – концепція рубіжної комунікативності). Країнознавство – вивч територ організацію. Розмежув предметних сфер з історичною географією (обоє вивчають людину у її природному локалізованому середовищі), іст географія вивчає лише ті аспекти життєдіяльності людини ,які безпосередньо залежать від природних умов, від ландшафту, або в совю чергу самі впливають на нього, змінюючи його. Поза її увагою лишаються історія культури, мов, діалектів, обрядів, вірувань, історія містобудування й архітектури. Повязана і із регіональною демографією, яка дослідж закономірності відтворення населення в окремих регіонах, і економічні, соц, екологіч, ін чинники які впливають на цей процес. Історико-регіональні дослідження це серцевина історичного краєзнавства, наукова основа. У краєзнавстві частина незбігу лишається вся сфера громадського життя і навчального краєзнавства, а в регіоналістиці – поглиблені історико-економічні дослідження регіонів, вироблення критеріїв економічного і політичного районування, розробка наукових начал регіональної політики. За межі краєзнавства виходить і сфера регіонал історіографії,яка досліджує регіональні особливостірозвитку історичної думки, закономірності різних етапів історичного пізнання, теоретико-методологічні принципи ін. З антропогеографією – питання господарсько-культурних типів, і писхологія дотична. З геополітико ін.

7. Структура регіоналістики Верменич Я.: "теорія районування" - визначення інтегративної моделі регіону, критеріїв територіальної однорідності і функціональної самоорганізації. 2) "Районістика" постає як сукупність методів ідентифікації, критеріїв районування, делімітації побудови ієрархічних мереж районів. 3) "Регіонологія" (районологія, регіоніка) інтерпретується як пізнання процесів і факторів районоутворення, функціонування і розвитку конкретних регіонів.4) "Регіонознавство" (районознавство) сприймається як частина країнознавства, що досліджує специфіку регіонів окремої країни, її регіональної структури.

6. Регіональна політика в Україні. Новітня історія країни, що обчислюється з 1991 року — року набуття незалежності, позначена змінами, які суттєво поглибили регіональні відмінності і тим самим змусили органи влади усіх рівнів звернути увагу на цей сегмент політики. З урахуванням того, що формування і реалізація регіональної політики — це нелегке завдання навіть для країн з розвинутою ринковою економікою, складнощі з регулюванням територіального розвитку в Україні важко перебільшити. Між рівнями економічного розвитку регіонів України існують суттєві відмінності і що ці відмінності з часом зростають. За більш ніж десятирічний період державна регіональна політика в України не мала цілеспрямованого, системного характеру. В ній домінував ситуативний підхід. Існуючі механізми державного регулювання регіонального розвитку успадкували і продовжують використовувати принципи централізованої системи відносин “зверху - донизу”. У той же час, можливості цієї системи вичерпані. Про це свідчить аналіз результативності інструментів державного регулювання розвитком регіонів. З початку 90-х років за існуванням домінуючої на цей час у наукових поглядах точки зору подальшого регіонального розвитку України вважалося доцільним поділити територію держави на укрупнені економічні райони за принципом формування на їх базі територіально-господарських комплексів. За ініціативою Уряду були розроблені комплексні програми соціально-економічного розвитку економічних районів Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор'я та Придніпровського регіону на період 1996-2000 рр. Вартість цих програм у цінах 1996 року складала понад 60 млрд. грн., у тому числі 24 млрд. грн. фінансування із Державного бюджету. Передбачалося створити на державному рівні спеціальні органи управління, які б здійснювали реалізацію програм. Проте жодна програма органами влади областей, що були включені до економічних районів, затверджена не була. Урядом вони були теж відхилені. Ще у 2000-му році Кабінетом міністрів України було розроблено Концепцію регіональної політики. А вже через рік Указом Президента України від 25 травня 2001 року її було затверджено. Ось як сформульована мета цієї Концепції: „Головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування”

14. Явища регіоналізації та регіоналізму неможливо зрозуміти, не пояснивши суть понятя «середовища». Регіон-ка дає можливості для вивчення проблем взаємодії людини і природи, впливу середовища на менталітет, ціннісні орієнтири, стереотипи поведінки. Середовище – це поняття запозичене з екології і об’єднується комплекс екологічних чинників, що впливають на життя і діяльність людини в певних ареалах. Навколишнє середовище як територіальна цілісність складається з різних природних, антропогенних та техногенних систем та ін. елементів. Є природне і штучне середовище. Є ще такі близькі та похідні від середовища терміни:середовище проживання, соціоприродне середовище, середовище регіону тощо. До числа пов’язаних понять регіон-ки належить «комунікація»(від лат.-зв’язок) – передача інформації в процеси будь-якої діяльності. У практичному застосуванні це поняття застосовується для характеристики зв’язку і шляхів сполучення; в соціокультурному просторі комунікація означає передачу інформації. Взаємодія різномасштабних процесів у багатомірному комунікаційному просторі створила безліч рубежів, внутрішніх кордонів. Широко вживаним в регіональних дослідженнях є поняття «ландшафт». Ландшафт для географів це об’єкт дослідження, що має точний вимір. Культурний ландшафт –це високоорганізована територія, адекватна за площею природному району або місцевості. Географічне розуміння ландшафту має право на існування і в регіон-ці.«Ландшафт» - це певна територія, що відособилася з притаманним кліматом, геологічною будовою, рельєфом, водними ресурсами, флорою і фауною. Ландшафт є фактом, який визначає економічні можливості регіону і служить основою фізико-географічного районування. Отже, поняття «середовище», «ландшафт» у регіональному вимірі мають значення в контексті зв’язків, які єднають людину з природою, із створеним її руками середовищем і які перетворюють цей простір у її «малу батьківщину», «рідний край».

15. Кожна людина визначає свою регіональну належність і багато понять є похідними від основоположного для регіон-ки поняття «регіон»(район)- регіональність, районування, районоутворення. Регіональність як ознака специфічності певних частин території притаманна всім країнам світу і є атрибутом кожної держави. Є різні версії трактування цього терміну і у різних природничих і соціогуманітарних науках. Для історика – це територ.одиниця; для економістів – господарська одиниця та ін. .«Регіон»(від лат. область)виступає як створена силами внутрішнього тяжіння територія, яка є однорідною з погляду певних критерій і за цими критеріями відрізняється від ін. територій. Найширше розуміння регіону за 3-ма частинами :1макрорегіони(групи регіонів), 2мезорегіони(області), 3мікрорегіони (частина області).Регіон(Верменич)- історично-сформований соціальний ареал, більш-менш однорідний за економічно-географічними умовами, суспільно-політичними уподобаннями населення, національно-культурною аурою. Регіон характеризується, як специфічна самосвідомість, спільними територіальними інтересами. Історико-географічний регіон(ІГР) – територія, яка характеризується специфікою історичного розвиток та географічними особливостями. В основу ІГ поділу кладеться комплексний принцип , який враховує природні, господарські, історичні й територіальні чинники. Межі ІГР в історичній ретроспективі лишаються неусталеними і визначаються різними дослідниками із значними варіантами. Для поч.19-20ст. є усталений поділ на 5 субрегіонів (Зх.,Пд.,Слобідська, Правобережна, Лівобережна).беручи за основу укрупнену схему районуванн, сучасна наука пропонує додатковий поділ на історико-географічні зони чи землі, а саме: Правобережна (Волинь,Київщина, Поділля). Західна Україна(Галичина, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Підляшшя). Лівобережна Україна(Чернігово-Сіверщина, Полтавщина). Слобідська Укр(Харківщина, Сумщина). Пд. Укр.(Запоріжжя, Приазов’я, Причорномор’я, Бессарабія).

16. В системі понять історичної регіоналістики пріоритет традиційно віддається поняттю «місто». Історія міст і сіл – головний об’єкт регіональних і локальних досліджень уже більш як півтора століття. Поняття «место» поряд з «градом» зявляється у «ПВЛ». «Градами» на Русі називали укріпленні фортеці, містами – поселення навколо них, пізніші посади. На Русь говорили «країна градів». Поняття «град» і «городище» дискусійні. На п.19 ст. нараховано 15 тис. городищ. Одні дослідники вбачали в городищах святилища, ін. просто міста. У КР було близько 300 міст, а за писемними джерелами досліджено що 417(враховуючи війс-феодальні поселення і фортеці - 1500). Критерії визначення міста: в к.19 ст. м/н статистичні конгреси рекомендували як чисельний критерій для міст 2000 жителів. Різні критерії в європ. містах, а от в Україні чітких критеріїв не було взагалі. Місто постає як комплекс. Містобудування позначається як поєднання природної підоснови та побудови людей. Пам’ятки архітектури і містобудування розмежовуються за певним принципом: до архіт. Відносяться окремі споруди, а ансамблі і комплекси – це вже пам’ятки містобудування. Увага до міст в іст. регіоналістиці пояснюється їхньою функцією збереженя іст-го минулого, аури, яка властива певному регіону, культурно-націон. ідентичності. З містом пов’язані поняття- урбанізація, урбаністика та ін. Урбанізація(від лат. - міський) процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства; головні прояви – зростання міських поселень, поширення міськ. способу життя на сільське. Урбаністика – галузь знання, що вивчає історію міст, їх розміщення, історію міського гос-ва, самоврядування, принципи містобудування. В урбаністиці є ще поняття: субурбанізація – процес зростання і розвитку приміської зони великих міст де відбувається утворення міських агломерацій; урбанізація – процес поширення міських форм життя на сільську місцевість; контрурбанізація – процес уповільнення зростання міських агломерацій. Сьогодні прийнято до категорії міст відносити поселення, що мають понад 12 тис. мешканців, які зайняті більше не с/г роботами. Критерії поділу населення на міське і сільське в різних країнах різні і не завжди чітко визначені. Класифікація міст: за функціональним призначенням міста(економічні і неекономічні); за господ. профілем(промислові, курортні, портові); за адміністративним на міста державного, обласного і районного підпорядкування, є багатофункціональні міста(центри областей і кримська автономія); за кількістю населення(міста-мільйонери –нас. більше 1 млн., найбільші - 500 тис. - 1 млн., великі – 100-500 тис., середні і малі міста). В Укр. налічується: 448 міст, мільйонерів 5, найбільших 4, великих 41, середніх 53. Кожне місто має власну систему управління. 14- 18 ст. в укр.. містах поширене Магдебурзьке право з певними ознаками самоврядування. Містечка теж мали ознаки самоврядування, але статус їх лишався невизначеним. Після адміністративної реформи 1924-25рр. містечка замінили «селище міського типу».

17. «Історичне місто», «історичне село». Отже, арсенал містознавства збагатився поняттям «іст.місто». на м/н рівні воно було вперше зафіксоване 1987 р. в хартії про охорону міст. Але чіткого понятя «іст.місто» хартія не дала, зазначивши, що міста є матеріальним виявом тривалого розвитку різних суспільних систем і тому всі вони є історичними. Міста крім власних якостей історик. Документа, уособлюють цінності, властиві традиційним цивілізаціям. Основна ознака історичного міста – поділ його на стару і нову частину. В Укр. до числа історичних прийнято відносити міста, вік яких понад 300 років, а також усі обласні центри, що мають великий культурний потенціал. Статус істр. міста потребує унормування на державному рівні. У перспективний напрям історико-регіональних досліджень перетворилася соціотопографія історичних міст. Цей напрям виник у Нім, Польщі на стику урбаністики, демографії, топографії та соціальної іст., дає можливість з’ясовувати як співвідносяться забудова середньовічних міст з соціал. та етнічною структурою населення, якою була престижність та прибутковість тогочасних ремесел. Разом з поняттям «іст. місто» увійшов і термін «іст. село». Нині в Укр. є близько 5 тис. сіл, яким понад 300 років, є і старіші. Для регіоналістики село цікаве тим, що є найменшим в системі таксонів таксонів іст-геогр. осередком. Жекулін виділив історичну топологію – дисципліна, що займатиметься досл. істор-геогр. систем. В Укр. традиція вивчення сіл закладена в 60 рр. 19 ст. О.Лазаревським(Села Конотопского уезда). Для певного типу сільс. поселень з часів Д.Русі. було поняття «слобода». За Ключевським слободи виникали переважно біля міст і входили до їх складу. Далі назва утвердилася за поселеннями, жителі яких на певний строк звільнилися від податків і повинностей. Село не в меншій мірі виступає хранителем історичної пам’яті. У важкі роки село завжди зберігало свою мову, традиції, звичаї. Отже, це є вагомим аргументом на користь більш інтенсивного дослідження історії села.

18. Природно, що виділення регіоналістики у окремий напрям історичних досліджень потребуватиме вдосконалення категоріального апарату, введення нових і чітко окреслених понять тих, що вже є у науковому вжитку. Йдеться про комплекс понять, пов’язаних з хорологічними (просторовими підходами) підходами. Кочетовим запропонована нова методологічна парадигма – геогенезис- розтин простору за функціональною ознакою на його просторові форми(геоекономіка, геополітика, геостратегія, глобальне право). Парадигма передбачає нове, просторове осмислення буття. Вчені СПб пропонують розширення понять, рекомендують концепцію «історико-культурних зон» (ІКЗ) і поняття «регіон», «ареал». ІКЗ поряд з артефактами, елементами географії і рельєфу, нерозривно пов’язані із ландшафтом- «топохрони», які складають структуру ІКЗ, пов’язані з комунікаціями. Різні СПб науковці допомагали регіоналістиці у створенні понятійного апарату. Їх ідея «континуїтету» - історичної, етнічної і лінгвістичної безперервності у тому чи іншому ареалі. Цю ідею раніше пропонував Чубинський, цікавився нею і Грушевський, також просування вперед пов’язане із працями Півторака. Археологами запропоноване поняття «демогенез», «артефакт», «топохрон», «локус», регіоналістів цікавить ареол. культура, тип мови. З лінгвогеографії іст. регіонал істика запозичує «регіональна мовно-територіальна одиниця», «говірковий регіон» використовується для реконструкції племінних говірок сх.словянських племен дописемного часу. Історична регіоналістика в Укр. вживає поняття «федерація»(союз, обєднання), з’ясування характеру зв’язків, між окремими землями; «федералізація» , «автономія»- закон; надання певним частинам держави прав на самоврядування в адміністративній формі, ці поняття запозичені із політико-правової сфери. Важливими для регіоналістики є група понять,які характеризують рух населення – «колонізація», «міграція», «мобільність». Колонізація і міграція для Укр. набули ключових факторів культурного простору і освоєння вільних земель, а це в свою чергу іст. еволюція укр. народу. Колонізація – поселення; Смолій виділяє 3 форми: військову, землеробську і торговельну, розсіяння населення сприяло прискоренню різних процесів. Міграція – переселення; переміщеня насел. Під впливом певних екон, політ, еколог, воєнних чинників(є внут. і зовнішня). Географічна мобільність витупала як фактор гасіння регіональних відмінностей, формування певних загальнонаціональних стандартів поведінки. Історична регіоналістика залежить від загального стану історичної науки, від її взаємодії з ін. науками, їз суміжними галузями наукового знання.

19. Регіоналістика на основі синтезу просторово-часових і генетичних підходів вибудовує свою інформаційну систему, яка дає змогу простежити впродовж усього істор-го часу динаміку наукового освоєння проблем регіональної специфічності. Фундаментом є напрацювання антикварного напряму в українознавстві, а також суміжних галузей знання - географії, ареол, лінгвістики, державознавства та ін. Інформаційне поле регіональних досліджень будувалось під натиском практичних потреб: госп. освоєння територій супроводилося, як правило, їх науковим вивченням Етапи створення інформаційної бази регіонознавства. Інтегративний характер регіоналістики потребує застосування в ній підходів, створених в різних галузях знання. Історики використовують генетико-еволюційний підхід, який дав змогу виявити ґенезу й еволюцію регіональних систем, особливості ментальності, природокористування. В регіоналістиці такий підхід застосовується і для визначення загальної картини нагромадження наукових знань про регіони, краєзнавчі пошуків тощо.

20. Перший етап створення інформаційної бази для майбутнього регіонознавства визначають саме географи як стихійно-описовий. Спочатку цим займалися мандрівники, дипломати, картографи, які вводили великий масив інформації в описи. Перші описи подорожей про нашу Укр. з’явилися дуже давно, є версії про «Періплу ойкумени», в його частині є опис узбережжя Чорного моря. В епоху Відродження інтерес географічних знань зріс. Венеціанці створили жанр історико - географічних описань різних країн. Подорожі мандрівників і дипломатів містили топографічні, етнографічні відомості, статистичні таблиці. «Подорож до Персії» Контаріні, яка має згадки про «Нижню Русь». Початки наукової географії Укр. пов’язують з «Трактатом про дві Сарматії» польського вченого Меховіти. Він описав рельєф Укр., її флору, фауну, природні багатства, виділив – Галичину, Волинь, Поділля. Згадує про історію КР. Схема Меховіти запозичена авторами багатьох описів. Наприкінці 16 ст. італ. публіцист Батеро створив зразок енциклопедичного видання, мав вільний доступ до Ватиканських архівів, що говорить про достовірність інформації. Батеро дає цікавий опис Поділля, Волині, Галичини. У праці «Новий опис землі» Бюшінг користуючись порівняльним методом розповідає про Укр., приділяє увагу козацтву. Необхідність аналізу великої кількості даних в описах поклала основу для створення науки – статистики. Велику інформацію про регіони Укр. дають карти 15-16 ст., які вціліли. На картах Зх. країн позначені Волинь, Поділля, Покуття. Вперш Укр. землі були позначені на картах нім. вченого Кузанського. Одна з таких карт для видання «Географії» 1507р, відредагована польс. картографом Ваповським,відтоді на картах зявилися укр. міста Коломия, Дрогобич, Хмільник, Луцьк, Перемишль, Черкаси та ін. На карті Мюнстера теж у «Географії» позначені ін. міста: Любеч, Дубно, Овруч, Кам’янець. Виділено Покутя, Волинь, Поділля, Кодимію, загальну назву – Русь. Першою картою укр. території, зроблено на основі топографічних вимірів, була карта Маковського(багато разів копійована і перевидана), ця остання карта охоплює частину укр. етнографічної терит.(до Кам’янця і Черкас на Пд). На карті виділено Підляшшя, Червону Русь, Поділля, Полісся, Волинь, Покуття, Чернігово-Сіверщину і Київщину, позначено 250 нас. Пунктів. У 1650 р. видано окрему карту Полісся Д. Цвікера. Пд.Укр. відтворена на картах Угорщини амстерд. Картографів Фішера і Алларда.

21. Створені з практичною метою описи й карти відкрили початок цілеспрямованого-описового етапу формування знань про регіони Укр. У Московській державі 16-17 ст. поширилися рукописні картографічні твори – «чертежи», створювані місцевими адміністраціями. У 1627 р. Мезенцов за завданням зробив «большой чертеж полю»- терит. від Москви до Перекопа і від Дніпра до Дону. Карта втрачена, але залишилося її описання – як додаток до «Книги Большому чертежу». Вона відбиває високий рівень географічних знань: Дніпро описаний з притоками на протязі 2200км, правобережна Укр. описана слабше з її річок потрапив лише Пд. Буг. У 20 р 20 ст. знайдено «Чертеж украинским и черкаським городам от Москвы до Крыма» в архіві Швеції. Докладно вивчив і описав Укр. фр. інженер і картограф Боплан. В «Описі Укр.»він відтворив картину Укр., описання порогів, побуту, звичаїв козаків, кримських татар, опис Києва. «Опис» видавався багатьма мовами. Боплан склав 2 карти Укр., а також карту Дніпра. На основі його карт створено 4 окремі карти р-нів Правобережної Укр. та ін. Завдяки картам Боплана назва Укр. остаточно утвердилася на картах, з’явилася вона на Корнеліуса 1660-1670рр. В Рос. імп. цим етапом займався Сенат. Перший опис р-нів імперії з Укр. створений Кириловим. Праця «Цветущее состояние Всероссийского государства» дає опис Київ. губер., Слобожанщини, а саме к-ть дворів. Велику роль зіграв царський маніфест 1765 р., інструкція та настанови передбачали збирання даних про кожний населений пункт, річки, грунти, ярмарки, передбачалося складання планів, карт. Традиція стас-геог. описів терит. одиниць бере поч. в Росії від Академ. експедицій 1768-1774рр задумані М. Ломоносовим. Завдання експед. – вивчення історії, природних багатств, культуру, побут різних народів. 1770 рік експед. Х.Ейлера дослідж. р-н від Києва до Бахмута і З.Січі: уточнювалися координати населених пунктів. За матеріалами створено карту середнього і Нижнього Подніпров’я. Акад. експед. дали великий матеріал про господ, населення, істор. пам’ятки (праці і матеріали мали російс. спрямування). За дорученням Сенату в к. 60р.історик Рігельман описав пд.-сх. частину суч. Укр.- землі донських козаків, в ній давався склад і чисельність чоловічого населення. Автор вперше застосував метод політ. арифметики підраховуючи к-ть козаків і всього населення Укр. у 1773р «Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России…»(Рубан) – це книга довідник-путівник. В книзі, Гетьманщина розглядається як окрема держава; перелічено укр.. полки та міста. З цієї книги варто вести поч. активного напрямку в укр. історіографії. 70 роки теж відзначилися: в 1777 р. В СПб видана книга «Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1776 год…» автор Безбородько. Важливим джерелом для іст. регіон. Є к-ка атласів Дніпра 18 ст. найдосконаліший виконаний в 1786 р. Адміралтейською колегією на основі топографічних напрацювань(позначено 35 карт сіл, хуторів, фортець, міст прилеглих до Дніпра). Інший атлас дає можливість нарахувати 145 населених пунктів, 22 містечка і міста. У зв’язку з адмін.-терит. Реформами бул створені іст-стат. Описи намісництв та губерній. Підготовка описів проходила півд. Ініціативою вільного екон. Товариства пд. Егідою Рос. Акадамії наук і мистецтв. В 70-90 проведені докладні описи Чернів, Харків, Каткринос. намісництв. Шафонський у 1786 р. Підготовив опис «Черниговского намесничества топографыческое описание». Дослідники вирізняють 2 групи описів: відповідно до їх походження та характеру інформації. До 1 – без чіткого плану(за постановою сенату 1777), 2 – описи виконанні за програмою виконаною на прохання імператриці Соймоновим. «Топографические описания Харьковского наместничества» подають дані про державну належність окремих терит. та кордони.

22. 19 ст. відкрило економіко-географічний етап емпіричної бази регіонознавства. Серйозний поштовх по створенню описів губерній був даний утворенням у 1810р. Статистичного відділення мініст. внут. справ, в якому працювали Герман, Арсеньєв та ін. у 1840 р. опублікували «Статестические таблицы о состоянии городов Российской империи», які відображали відомості про міське населення, стан промисловості, торгівлі, в Укр. також. В сер. ст. виникла ідея створення історико - статистичного опису єпархій. З’явилися описи Черн, Харк, Волин. єпархій(географічний опис місцевості, статистика про населення, землеволодіння, опис культових споруд). «Статистическое описание Киевской губернии» виконав економіст Д. Журавський, матеріал про міста, села, клімат, мінеральні ресурси, флору., народонаселення, домашній побут, промисловість, торгівлю. Праця Журавського цінний матеріал, використовували продовжувачі. Великий вплив підходів Журавського є на книзі Похилевича «Сказание о населенных местностях киевской губернии…», праця систематичного описання цілого краю, заснованого на переказах і оповідях самого народу. У 1845р створено Рос. географ. тов-во, яке поставило описи земель, областей і країв під свій контроль і програму. Новий напрям у географії – землезнавство, робив наголос на природно-географічних особливостях земель, проблема народонаселення, історія поселень, виробництва. Матеріали експедиційних робіт, які організовувалися і фінансувалися товариством, дали поштовх до розвитку етнографії, статистики, історичної демографії – вже як самостійних дисциплін.

23. У др. пол. 19 ст. регіональні дослідження набули академічного характеру; на цій основі створився новий напрям в історіографії, який дістав назву земельного або обласного. Обласництво природним шляхом виросло на грунті проблемного вивчення історичних «земель» на різних територіально – адміністративних одиниць. Антонович перший з укр. іст. зробив «обласництво» принципом іст. дослідження, і напрямом роботи. Праці Антоновича і його учнів відрізнялися аналізом і синтетичною критикою джерел із застосуванням при цьому методів палеографії, текстології, нумізматики, історичної географії. Основу наукової шк. Антоновича становив ство­рений у 70 pp. Київською Старою громадою гурток укладачів історико-географічного словника укр. землі в її етнографічних межах. Дослідники київської шк. чітко визначали історико-топографічні межі районів та земель, придивлялися до особливостей їх розвитку. Підхід, який пізніше Д.Багалій називав "обласною методою", а М.Грушевський – "програмою порайонного історичного дослід­ження", не тільки був обґрунтований Антоновичем, але й послідовно втілювався в життя його учнями. З ініціативи Антоновича протягом 20р. (1880 - 1900) у формі монографій про окремі землі було вивчено всю українську територію, головна увага зверталася на об'єктивні умови життя народу – географічну обстановку, комунікаційні зв'язки, культурні традиції. На сторінках "Универ­ситетских известий" було відкрито спеціальний відділ, де публікувалися студентські наукові праці(Грушевського, М.Дашкевича, О.Левицького, М.Довнар-Запольського, В.Іконникова, В.Ляскоронського). Протягом 80-90pp. укр. іст-фія збага­тилася низкою монографій, в яких історія Давньої Русі постала у новому, "горизонтальному" вимірі. Більшість праць стосувалася Правоб. Укр. Одним із серйозних здобутків школи Антоновича було прояснення "загубленої" історії Болохівської землі. Із "земельної школи" В.Антоновича вийшов і М.Грушевський. Д. Багалій почавши у 80pp.19ст. з вивчення історії Чернігово-Сіверської землі в історичній шк. Антоновича, він досліджував історію Лівоб, Слобідської, Пд. Укр. і створив у Харкові власну авторитетну шк. істориків-регіоналістів. "Обласництво" назавжди лишилося для нього основним полем наукових зацікавлень. Серйозного теоретичного обґрунтування "обласництва" на той час не існувало. Сам Багалій розумів його то як виділення з історії Росії історії Укр. в якості самостійної дисципліни. Він був переконаний, що повна історія Росії немислима без створення історії окремих областей. Пов'язував свій інтерес до "обласництва" із бажанням зробити щось для самосвідомості укр.народу, з якого вийшов. Ідею "обласництва" використав як методологічний прийом, Д.Багалій пішов далі вчителя(охопив ширший часовий період, поглиблиніше дослідження соц.-економ. і культурних процесів). Докторська дисертація Багалія "Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства" була новаторською працею, в умовах відсутності географії Укр. як наукового напряму давала велику суму відомостей не лише про історію колонізації Слобож., але й про фізико-географічні особливості цієї місцевості, склад населення, політико-адміністративний поділ, специфіку суспільної орг-ції(здобув за цю працю премію). Характерною особливістю праць Багалія було використання в них записок сучасників і очевидців, а також фольклорних пам 'яток. Із історії Слоб. Укр. Багалій, виділив 2 спеціальні широкі питання – історію Харкова і історію Хар-го унів-ту(2 томи). Цінність двотом­ника полягала у тому, що в ньому було дано не тільки історію унів-ту як навчально-наукової установи, але й біографічний словник професорів, розділ про студентів, допоміжні установи, наукові товариства. Над історією Слобідської України Д.Багалій плідно працював впродовж багатьох років.

24. Серйозним поштовхом до розгортання регіональних досліджень в Рос. імп. стали реформи 60рр(Земська і Міська). Нестача матеріалу про цінність і дохід земель земства розгорнули роботу по екон. та соціал. обстеженню госп. В Укр. у 70 рр. створені чернігівське та херсонське земсько-статистичні бюро. Земська статистика вливалася в русло державознавства, створюючи новий масив досліджень. Земства практикували експедиційні обстеження, усні опитування населення, проводили переписи та різноманітні вибіркові дослідження. Окремі регіони Рос. імп. мали енциклопедично-довідковий характер. Цей матеріал узагальнений у праці Веселовського «История земства за 40 лет». Земська статистика створила новий жанр регіон. досліджень, що спирався на історичні паралелі. Методологічна основа – історизм, що передбачав пошук головних причин політичного та економ. в історичному минулому. Основою є порівняльні дані, джерельний массив, цифрові показники, опитування, анкетування. Зразком такого роду праць є наукові розвідки фундатора укр. земської статистики О.Русова у 1876 р працював у черніг. статистичному бюро, вивчав становище землеробства в губернії на основі географічного або описового методу, групував дані. «Чернігівський» тип Русова відрізнявся від «московського»,він передбачав складання порівняльних таблиць і цифрове співставлення тогочасних економ. показників з минулими. Досліджував Довжицьку волость Черн. повіту і Ніжинський повіт - опис, якого був нагороджений медаллю. 1898-1899 рр. видане двотомне «Описание Черниговской губернии», яке отримало премію. Ці праці цінні як довідкові видання і широко використовуються у дослідницькій і краєзнавчій роботі.

25. Перший опис р-нів Рос. імп. з Укр включно був створений під керівництвом І. Кирилова(обер-секрктар Сенату, 1720 року картографія і геодезичні зйомки велися під наглядом Сенату). Його праця «Цветущее состояние Всероссийского государства» (1727)- стала першим статистичним і іст-ек-ним описом держави. Праця містить опис Київ. губернії з кількістю дворів козаків і посполитих; наводиться кількість козац. дворів у Слобож. Велику роль у статистичних описах територ. імп. відіграло Генеальне межування, яке здійснювалося відповідно до царського маніфесту 1765р. інструкція та настанови передбачали збирання даних про кожний населений пункт, річки, ярмарки, складання карт, атласів, планів. В Укр. межуванням були охопленні Харк, Катерин, Херсон, Тавр. губернії. Традиція стас-геог. описів терит. одиниць бере поч. в Росії від Академ. експедицій 1768-1774рр задумані М. Ломоносовим. Завдання експед. – вивчення історії, природних багатств, культуру, побут різних народів. 1770 рік експед. Х.Ейлера дослідж. р-н від Києва до Бахмута і З.Січі: уточнювалися координати населених пунктів. За матеріалами створено карту середнього і Нижнього Подніпров’я. Акад. експед. дали великий матеріал про господ, населення, істор. пам’ятки (праці і матеріали мали російс. спрямування). За дорученням Сенату в к. 60р.історик Рігельман описав пд.-сх. частину суч. Укр.- землі донських козаків, в ній давався склад і чисельність чоловічого населення. Автор вперше застосував метод політ. арифметики підраховуючи к-ть козаків і всього населення Укр. у 1773р «Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России…»(можливо автор Міллер) – це книга довідник-путівник. В книзі, Гетьманщина розглядається як окрема держава; перелічено укр.. полки та міста. З цієї книги варто вести поч. активного напрямку в укр. історіографії. 70 роки теж відзначилися: в 1777 р. В СПб видана книга «Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1776 год…» автор Безбородько. Важливим джерелом для іст. регіон. Є к-ка атласів Дніпра 18 ст. найдосконаліший виконаний в 1786 р. Адміралтейською колегією на основі топографічних напрацювань(позначено 35 карт сіл, хуторів, фортець, міст прилеглих до Дніпра). Інший атлас дає можливість нарахувати 145 населених пунктів, 22 містечка і міста. У зв’язку з адмін.-терит. Реформами бул створені іст-стат. Описи намісництв та губерній. Підготовка описів проходила півд. Ініціативою вільного екон. Товариства пд. Егідою Рос. Акадамії наук і мистецтв. В 70-90 проведені докладні описи Чернів, Харків, Каткринос. намісництв. Шафонський у 1786 р. Підготовив опис «Черниговского намесничества топографыческое описание». Дослідники вирізняють 2 групи описів: відповідно до їх походження та характеру інформації. До 1 – без чіткого плану(за постановою сенату 1777), 2 – описи виконанні за програмою виконаною на прохання імператриці Соймоновим. «Топографические описания Харьковского наместничества» подають дані про державну належність окремих терит. та кордони. Отже, робота по описанню намісництв і губерній тривала у 18 ст., дала досить багатий матеріал який потрібен регіоналістиці для розуміння поділу терит. Рос. імп. і який продовжився і в 19 ст.