9. Лексико-семантична система

Дихотомія. Рівневою одиницею є лексема – мінімальна структурно-семантична одиниця мови, яка виражає своїм звуковим складом поняття про предмети, процеси і явища об’єктивної дійсності та їхні ознаки, або тільки вказує на них чи на відношення між ними, або виражає емоційно-вольові вияви.

Лексема як віртуальна одиниця є узагальненням усіх своїх конкретних варіантів – алолексів. Алолекс фокусує в собі варіювання лексеми в таких аспектах:

• граматичному;

• лексико-семантичному;

• фонетичному.

Напр.: вогонь в українській мові постає як:

1. сукупність усіх граматичних варіантів (форм) – відмінкових, числових (вогню, вогнями, вогні).

2. сукупність усіх ЛСВ (полум’я, світіння, душевне піднесення, вогнище, багаття, світло сонця чи освітлювальних приладів, блиск очей, жар, підвищена температура, стрільба з гвинтівки, військова команда);

3. сукупність усіх контекстуальних вживань та реалізацій (Вогонь! – військова команда, реакція на пожежу, реакція на щось міцне, пекуче, оцінка).

4. сукупність фонетичних варіантів слова – огонь (просторіч. варіант).

Являючи собою сукупність граматичних форм та ЛСВ властивих тому самому слову в усіх можливих його вживаннях та реалізаціях лексема характеризується як формальною, так і смисловою єдністю.

Парадигматика. Ці відношення являють собою здійснення системних зв’язків у лексиці на грунті спільності/протилежності значень слів, спільності їхнього походження та вживання тощо.

1. Відношення смислової гомогенності мають вияв у полісемії як властивості лексеми мати кілька лексичних значень (ЛСВ), які пов’язані між собою семантичною спільністю – наявністю спільних елементарних значень- сем. Загалом полісемія дуже поширене явище в усіх мовах світу ,та ,зокрема, 1000 найуживаніших слів англійської мови має 25тис значень.

У процесі розвитку полісемії спостерігаються семантичні процеси транспозиції, пейоризації, мейоризації, спеціалізації та генералізації значень.

Транспозиція полягає у перенесенні значення з одного предмета на інший: за подібністю – метафори (золота осінь); за суміжністю – метонімія (читав Павличка); за функцією – функціональне перенесення (сторож про сигналізацію).

Пейоризація – набуття словом негативного значення. (фр. гарсе, що змінило значення дівчина на дівчина легковажної поведінки).

Мейоризація – це покращення, облагородження значення слова (анг. квін змінило значення жінка на значення королева).

Спеціалізація та генералізація значення полягає у втраті лексемою свого колишнього ієрархічного статусу, родова набуває видової лексеми і навпаки (лат. Горобець набуло іспан, португал, румун, значення птах – генералізація. Укр. злодій звузило, спеціалізувало значення той, хто чинить зло до значення крадій).

2. Відношення смислової подібності виявляється у синонімії, як властивості різнозвучних лексем мати однакове чи подібне значення.

Синонімію диференціюють:

• Абсолютна (повний збіг значення) – форвард, нападник.

• Часткова (неповна) розмеж. на 4 різновиди:

А) семантичну (ідеографічну) – дорога, шлях, траса, шосе, автострада, автобан;

Б) стилістична – сталь, криця;

В) семантико-стилістична – іти, чесати;

Г) контекстуальна – мертвий, німий, глибокий в контексті поєднання з іменником тиша.

Синонімічні стосунки лексем у лексичній системі створюють синонімічні ряди або гнізда, члени яких можуть відрізнятися один від одного значеннєвим, стилістичним чи емоційно-експресивними відтінками.

Напр.: іти- чесати, повзти, човгати, плентати, летіти, мчати, шурувати, плевти, пертися, крокувати.

3. Відношення смислового протеставлення має реалізацію в антонімії, як опозиція співвіднесеності значеннєво-протилежних лексем зазвичай різних за звучанням.

Антоніми диференціюють:

• Вн. слівну (позичати – давати – брати);

• Міжслівну у межах якої є такі різновиди:

контрарна – гра дуальне протиставлення, що передбачає наявність проміжної лексеми (молода- середніх літ - стара).

комплементарна – опозиція, заперечення одним членом антонімічної пари іншого за відсутності проміжної лексеми (живий-мертвий).

контрадикторна – протиставлення лексем виражених за допомогою наявності у однієї з них префікса не-, який надає значення неточної визначеності ознаки (забути-згадати).

4. Відношення смислової підрядності та сурядності виражають взаємопов’язані між собою лексико-семантичної категорії гіпонімії, гіперонімії, еквонімії як мовні репрезентанти родо-видових відношень.

Родові стосовно видових назив. гіперонімами, видові стосовно родових – гіпонімами, а стосовно одне одного є еквонімами (гриб – боровик, опеньок, лисичка).

Гіперо-гіпонімії назив. квазісинонімією.

На відміну від синонімії, яка допускає двобічну заміну в тексті у разі гіперо-гіпонімії можлива лише однобічну - гіпоніма на гіперонім, а не навпаки. Напр.: Ми назбирали корзину опеньок.

Відношення гіперо-гіпонімії забезпечує один із головних способів системних зв’язків у лексиці – її польове структурування, об’єднання у складі лексико-семантичних полів (ЛСП).

ЛСП – це сукупність парадигматично пов’язаних лексичних одиниць, що відображають один із виділюваних людською свідомістю фрагментів фізич. чи психіч. дійсності (людина - флора, фауна, душа, краса).

Кожне поле має у своєму складі спільну інтегральну ознаку – архісему, яка і дає йому назву.

Розподіл слів за парадигматичними об’єднаннями є яскравим свідченням системної організації лексики. Підтвердженням цього є досвід укладання ідеографічного словника/ тезаурусів. Найвідом. з яких є тезаурус анг. мови Пітера Марка Роже та нім. Мови Франса Дорнзайфа. У тезаурусі Роже всю лексику поділяють на 6 класів, 24 підкласи, 1000 тем, а у межах кожної теми виокрем. лексико-семантичні групи. У сучас. мовознавстві все більшого поширення набуває думка про те, що лексична система мови має крім парадигматичних та синтагматичних ще й епідегматичний вимір, як здійснення системних зв’язків у лексиці на грунті асоціативних зв’язків між лексемами, своєрідне психологічне тяжіння слів одне до одного.

5. Генетичні відношення є грунтом типологізації лексикону будь-якої мови, щодо походження розмежов. передовсім питому (споконвічну), запозичену (іншомов.) лексику.

Споконвічна лексика зазнає розподілу на лексичні фонди залежно від історичного етапу їхнього формування.

Напр.: У складі укр. мови виокрем. праіндоєвропейську, праслов’янську, протоукраїнську (східнослов’ян.), власне українську.

Іншомовну лексику, з одного боку, кваліфікують за джерелами запозичення (тюркізми, полонізми, арабізми), з іншого, за способом запозичення поділ. на: прямі, опосередковані, первісні та переоформлені.

Напр.: рос. – бомж – пряме первісне. Латинізм – високосний (бісектус – двічі шостий) як опосередковане переоформлене. Бісектус пройшло шлях до укр. через грецьку та старослов’янську зазнавши фонетич. видозмін.

Тюреізм – бусурман – пряме переоформлене.

За цією ознакою розмежов. також: лексичні (метеріальні) запозичення – одна мова делегує іншу лексичну одиницю в єдності її звучання та значення (тинейджер – підліток 13-19); семантичне запозичення – питомій лексемі делегується лише значення відповідної лексеми (з нім. мови значення зелений як назва суспільно-політичної орієнтації природо-охоронного спрямування); калькування – іншомовний зразок зазнає по морфемного перекладу (хмарочос з німецької).

Проміжним виявом матеріального запозичення та калькування є напівкальки, що також являють собою конструкцію за іншомовним зразком, але при цьому один із елементів цієї конструкції є перекладом з іншої мови, а інше матеріал. запозичення.

Напр.: телебачення з анг. television

6. Функціональні зв’язки виявлені у типологізації лексичного складу мови за особливістю вживання.

Лексико-семантична система мови має польовий характер, тобто вона організована за принципом поля маючи ядро та периферію. Ядро поля наповнює сукупність загальновживаних та часто вживаних лексем, які використовують усі носії мови незалежно від територіальної чи соціальної належності. Периферію становлять сукупність рідковживаних та вузьковживаних лексем використання яких зумовлене територіальною чи соціальною належностю.

Периферію етнічного лексикону наповнюють:

• Екзотизми (певні поняття притаманні іншим народам – суші, роли, орегамі);

• Застарілі слова (архаїзми, історизми - кріпак);

• Нові слова (неологізми - бодлеритись);

• Жаргонізми (сленгізми) як лексеми вживання яких обмежене певною соціальною групою пов’язаною спільністю інтересів – студак, препод.

• Професіоналізми (як галузеві терміни та неофіційні назви галузевих реалій) - (фізика – каструся, тобто синхрофазотрон);

• Арготизми – лексеми вживання яких обмежене певною соц. групою, зазвичай декласованою, що має на меті зробити спілкування між собою незрозумілими для інших, створ. свою мову таємну). Наймогут. з арготичних систем є російськомовна (блатна музика) – фєня, яка нарахов. 10 тис. лексичних одиниць. На укр. мовному грунті найвідом. є арго бродячих лірників та Львівська гвара;

• Діалектизми (лексеми вжив. яких обмежене територіально – клясок- булочка).

7. Фонетико-смислові виявлені в омонімії та паронімії.

Омонімію як одно звучність різних за значенням слів диферент.:

А) за ступенем збігу:

- повна – ключ-ключ;

- неповна – туш – фарба для вій та музич. твір (різна парадигма відмінкова).

Б) за походженням на:

- гомогенні, які виникли внаслідок розходження значень одного слова (коза – тварина, музич. інструмент та риба);

- гетерогенні, які виникли внаслідок випадкового збігу звучання різних зп походженням слів (лама – тибет. священник, іспан. – назва тварини).

Супровідними до омонімії явищами є:

• Омофонія – звуковий збіг різних за написанням слів;

• Омографія – однакове написання різнозвучних слів (замок-замок);

• Омоформія – звуковий збіг окремих форм слова (три (дієсл.) – три (числ.)).

Паронімія як близько звучність різних за знач. слів диферент. на:

• кореневу (кампанія-компанія);

• префіксальну (вникати - уникати);

• суфіксальну (адресат-адресант);

• флексійна (адрес - адреса).

Синтагматика. Однією з фундаментальних властивостей лексем, що відображає їхні синтагматичні відношення є сполучуваність як здатність поєднуватися між собою у процесі утворення одиниць вищого рівня.

Основними виявами сполучуваності є семантичне узгодж. та валентність.

Семант. узгодж. передбачає відсутність у значенні слів, які вступають у сполучення, компонентів, які запереч. Один одного.

Валентність – це здатність лексеми відкривати «вакантні місця», які повинні заповнити інші лексеми.

Вперше термін валентність виокремив і обґрунтував фр. лінг. Люсьєн Теньєр, порівнюючи дієслова з атомами для яких властивою є різна кількість валентних зв’язків. Теньєр назвав валентністю дієсл. вимагати різну кількість семантико-синтаксичних партнерів.

Валенсність- це властивість значення у якому ніби міститься порожні місця або рубрики, які потребують заповнити як рубрики в анкеті.

Дієслова найбільш яскраво у більшості мовах світу є носіями валентності, акумулюють у собі не лише лексич. знач, а й модель майбільш можливого речення.

Напр.: писати – хтось, комусь, чимось, на чомусь, комусь.

Залежно від кількості вільних місць слово може бути:

• авалентним – не вимагає жодного синтачсич. партнера;

• моновалентними – вимагаю\є суб’єкта;

• бівалентними – вимагає суб’єкта та об’єкта;

• тривалентними – дарувати – хтось, комусь, щось,

• чотиривалентними – нагородити – хтось, когось, чимось, за щось;

Максимал. кількість валентностей у мовах світу 6-7. В укр. виокрем. 7 валентностей.

Ієрархія. Одиниці лексико-семантичного рівня є будівельним матеріалом для одиниць вищого – синтаксичного рівня. На відміну від номінативних одиниць лексики, комунікативним одиницям синтаксису притаманна предикативність – співвіднесеність ситуації мовними знаками якої вона є з дійсністю, вказівка на її реал./ірреал. часову координацію відносно моменту мовлення.

Напр.: весна – слово. Весна – речення. Відрізн. предикативністю.