- •Держава і право Стародавнього Єгипту
- •Держава і право Стародавнього Вавилону
- •Держава і право Стародавньої Індії
- •2) Варна воїнів (кшатріїв); 3) варна землеробів, ремісників і Торговців (вайшіїв); 4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).
- •2) Вигнання злочинця. Індійському праву були відомі державні злочини, злочини
- •Держава і право Стародавнього Китаю
- •Держава і право Стародавньої Греції
- •Держава і право Стародавнього Риму
- •Держава і право франків
- •3) Абсолютна монархія, тобто така форма останньої, за якої верховна влада повністю і неподільно (необмежене) належить феодальному монархові.
- •Держава і право феодальної Франції
- •Держава і право феодальної Англії
- •Держава і право феодальної Німеччини
- •Арабський Халіфат
- •Держава і право західних і південних слов'ян
- •Держава і право феодальної Росії (хіу-хуіі ст.Ст.)
- •Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії (середина XVII—XIX ст.Ст.)
- •Виникнення і розвиток держави і права сіла
- •Утворення і розвиток буржуазної держави і права у Франції
- •Виникнення і розвиток буржуазної держави і права у Німеччині. Об'єднання Німеччини
- •Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Японії
- •Паризька Комуна і утворення третьої республіки у Франції
- •Держава і право Росії XIX — початку XX ст.Ст.
- •Революція в Росії і виникнення та розвиток радянської держави і права
- •25 Років, і жінки по досягненні 55-літнього віку і стажу роботи 20 років.
- •Держава і право спіа новітнього періоду
- •Держава і право Німеччини новітнього періоду
- •Держава і право Франції новітнього періоду
- •Держава і право Англії новітнього періоду
- •Виникнення і розвиток незалежних держав у Центральній Європі
3) Абсолютна монархія, тобто така форма останньої, за якої верховна влада повністю і неподільно (необмежене) належить феодальному монархові.
Зберігаючи свої загальні риси, феодалізм набував в окремих країнах Європи особливих рис залежно від місцевих умов його розвитку.
Не дивлячись на ієрархічну феодальну залежність усього населення, власне, у середньовіччі розвинулась свобода у повному розумінні цього слова.
Реальна свобода — це одночасно свобода і соціальна, і особиста. Особиста свобода — це свобода від суспільства, точніше. від держави і подібних їй примусових, громадських об'єднань. Проте свобода людини є відносною, адже не існує абсолютної свободи. Разом з тим, головним у свободі людини є свобода переконань — релігійних, моральних, наукових, політичних та їх політичного вираження у слові, друці, в організованій громадській діяльності.
З іншого боку, ціла група свобод захищає особу від сваволі держави незалежно від питань совісті і думки: свобода від свавільного арешту і покарання, від образи, грабунку і насилля з боку органів влади — визначають зміст конституційних гарантій, за які точилася вікова боротьба з монархією. Ці свободи знайшли своє вираження, наприклад, в НаЬеав Согрів АЮ (Англія). Це так звана свобода тіла, на відміну від свободи духу; конфлікти ж держави із світським суспільством точилися із-за проблем свободи тіла.
У феодальному суспільстві зародилася свобода тіла. Адже феодали не тільки пани, але й одночасно васали. Їх стосунки із сюзереном визначаються договором і звичаєм, а не волею монарха. На своїй території вони самі здійснюють права монарха над своїми кріпаками і навіть вільним населенням. Їх особистість захищена від волі монарха, їх не можна ображати. Вони навіть мають право вести війну проти монарха. Під час коронації, наприклад, англійських королів, коли монарх надягає на свою голову корону, всі пери і переси, що присутні у Вестмінстер-ському абатстві, теж надягають свої корони. Вони теж можновладці, спадкові князі Англії.
Те, що у середньовіччі було привілеєм сотень сімей, протягом століть поширилось на тисячі і мільйони, аж поки не стало невід'ємним правом кожного громадянина. Тим-то у західних демократіях під час буржуазних революцій не стільки знищувалось дворянство, скільки увесь народ успадковував його привілеї. Це рівність у благородстві, а не безправності, як це було на Сході. Селянин став називати свого сусіда 8іг і Моп Зіеиг, тобто мій пане, і в ставленні до себе вимагає форми величності: Ви (Вони).
Це схематичне становлення свободи, що зародилася у середньовіччі. Проте дійсність була набагато складнішою. Зауважимо, що у своєму зародженні правова свобода була свободою
для небагатьох. Та вона й не могла бути іншою, адже вона з'являється як привілей. З часом цей привілей поширюється на всіх.
Люди, що виховані на східних традиціях, що дихали віковим повітрям рабства, нізащо не погодяться із свободою для небагатьох, хоча й тимчасово. Вони бажають її для всіх або ж ні для кого. А тому й ніхто її не одержує. Саме тому на місці дворянської Росії опинилася комуністична імперія.
На межі античності і середньовіччя Європа пережила велике переселення народів. Зрушили з насиджених місць десятки “варварських” племен: гунни, германці, слов'яни, сармати та інші. Серед германських племен були і рипуарські та салічні франки, колишні союзники (федерати) Риму.
Після падіння Римської імперії салічні франки на чолі з королем Хлодвігом (481—511 рр.) на початку VI ст. захопили майже всю територію колишньої римської провінції Галлії. Під кінець VIII ст. вони підкорили інші германські племена: аллеманів, тюрингів, саксів, баварів, захопили землі лангобардів в Італії. Завоювання Галлії та інших земель було для франків досить легкою справою тому, що вони не відбирали землю у місцевих власників, а тому останні їх і підтримували. Окрім цього, франки уклали союз з римською церквою, що завершився прийняттям Хлодвігом та його оточенням християнства.
Розширення території франків супроводжувалось об'єднанням франкських племен: Хлодвіг знищив інших франкських королів і став єдиним державним правителем.
Наступники Хлодвіга продовжували його політику розширення території. Королівська влада продовжувала зміцнюватись, не дивлячись на те, що між наступниками Хлодвіга точилася міжусобна боротьба. Королю належало право видання нових законодавчих розпоряджень. Він — верховний суддя, збирав збройні сили, оголошував війну, укладав мир і керував військовими операціями.
Головним ресурсом королівської влади були до певного часу її земельні володіння. Поступово цей фонд зменшувався. Королі роздавали землі церкві, наділяли земельними наділами своїх наближених з тим, щоб вони могли відбувати королівську службу. Роздачі землі мали назву бенефиціїв. Спочатку бенефиції надавались у постійне, і лише пізніше у тимчасове володіння — з умовою відбування служби. Роздачі сприяли посиленню великого землеволодіння, яке досить часто одержувало різноманітні пільги (імунітети). Одночасно відбувався процес поступового встановлення залежності вільного населення.
Зростання великого землеволодіння поступово вело до нових форм владарювання. Землевласницька знать починає займати панівне становище як у центральному, так і місцевому управлінні королівства. Без згоди знаті король, по суті, не міг зробити якогось важливого розпорядження. Вже з середини VII ст. значення королівської влади зменшується: наступає період так званих “ледачих королів”. Представники роду Арнульфінгів заволоділи найважливішою посадою франкського королівства — палатного мера, або майордома, і фактично почали садити певних осіб на королівський трон.
Війни з арабами, які вторглись у першій половині VII ст. у Галлію, показали перевагу кінноти над піхотним ополченням, яке складало основну масу франкського війська. Залізне спорядження вершника коштувало дуже багато — 45 соладів (биків), і воїн мав сам його купувати.
З метою створення кінноти, а також зміцнення своєї соціальної бази, майордом Карл Мартел передав багато церковних і монастирських земель представникам франкської знаті, які, в свою чергу, мали роздати ці землі у вигляді бенефиціїв як можна більшій кількості осіб з умовою, щоб вони відбували військову кінну службу. Завдяки цим заходам напад арабів було відбито (битва при Пуатьє у 732 р.). Усе це у сукупності зміцнило владу майордомів. У подальшому син Карла Мартела, Піпин Короткий, скориставшись підтримкою римської церкви, здійснив у 751 р. державний переворот і проголосив себе королем.
Королівство франків досягло розквіту за наступника Піпина Короткого Карла Великого (768—814 рр.). Він ставив за мету утворення єдиної держави шляхом злиття германських племен з романськими на базі християнства. Він розширив територію франкської держави, завоювавши нові землі, і, опинившись на чолі величезної держави, спробував за допомогою церкви відновити Римську імперію. У 800 р. він був коронований папою у Римі короною імператора. Проте імперія Карла Великого виявилась недовговічною, вона розпалась майже відразу після його смерті. Причина цього у глибоких внутрішніх процесах, що були викликані подальшим розвитком феодальних відносин. Після тривалих війн і інтриг три брати, внуки Карла Великого, зібравшись у 843 р. у Вердені, підписали трактат про розподіл імперії на три самостійні частини. Східна частина франкської держави відійшла Людовику Німецькому, західна — Карлу Лисому, середньофранкське королівство північної Лотарингії, а також північна Італія — Лотарю. Верденський договір поклав початок самостійному існуванню трьох європейських держав:
Франції, Німеччини, Італії.
Більшість дослідників вважають, що франки у період завоювання ними Галлії (V ст.) жили у сільських громадах (марках), які складалися із вільних людей, що спільно володіли землею та угіддями. Процес феодалізації призводив до появи великої земельної власності, володільці якої розорялись із-за воєн, великих податей та інших повинностей.
Зростання великої земельної власності проходило під виглядом прекарія (прекарій — одержання чогось із милості). Суть такої угоди полягала в тому, що невеликий земельний власник поступався своїм земельним наділом великому землеволоділь-цю, а останній повертав йому цю землю уже не у вигляді власності, а володіння. Таким способом селянин набував собі захисника як від свавілля державної влади, так і від свавілля інших феодалів.
Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної від обмежень стосовно розпорядження нею договорами і заповітами, і володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби.
У державному устрої франкського королівства в епоху Ме-ровінгів публічно-правові і приватно-правові елементи ще не розрізнялись. Королівська влада була спадковою. Королі дивилися на територію королівства (і доходи з нього), як на свою приватну власність, що розподілялася після їх смерті між спадкоємцями.
Центром управління був королівський двір, до складу якого входили королівські слуги і наближені короля. Із королівського середовища поступово висувається один, який займає перше місце. Це був майордом — головний управляючий королівськими маєтностями, а потім і глава королівської адміністрації.
У місцевій адміністрації римський адміністративний поділ був замінений поділом на округи. На чолі округів стояли графи, декількох округів — герцоги. Спочатку король мав право призначити графа з представників будь-якого стану населення, але з початку VII ст. він змушений уже обирати їх із середовища місцевих землевласників. Графи призначали собі помічників (віконтів). Для судочинства у нижчій інстанції граф призначав
вікаріїв і сотників.
Ще за Карла Великого зберігались народні збори, але їх роль була незначною і була не чим іншим, як весняним оглядом
війська.
Джерелом права у державі франків були звичаї, постанови франкських королів законодавчого характеру (капітулярії). Завойоване населення Галлії жило за римським правом.
Збірником звичаєвого права є Салічна правда, яка, очевидно, виникла у кінці V ст.
Юридичні звичаї, що зафіксовані у Салічній правді, стосуються головним чином способу життя і побуту франкського села. Земля належить сільській громаді і поселитися прийшлій людині на цій землі було неможливо, якщо проти цього виступав навіть один член громади. Проте коли особа прожила рік, то її не можна було вже зігнати.
У подальшому право власності на землю стає особистим. Проте деякі пережитки минулого зберігались. Головним з них був поділ земель на родові і благонабуті. Перші не могли відчужуватись без згоди членів сім'ї, а благонабутими власник міг розпоряджатися на свій розсуд. Під кінець франкського періоду право власності на землю набуло двох форм: алода, яким можна було вільно розпоряджатися, і володіння з умовою несення служби і повинностей.
Зобов'язувальне право у франків було найменш розвиненим. Для дійсності договору, окрім згоди сторін, необхідно було дотримуватись різного роду формул торжественного змісту, а в інших випадках, наприклад, при продажі землі — передати кусок дерну, при продажі лісу — гілку дерева, при продажі будинку — двері.
Стосовно благонабутої нерухомості, а також рухомих речей спадкоємцями померлого визнавались діти та родичі по низхідній. Коли ж вони відсутні, то успадкування відбувалося по трьох лініях. Першою лінією вважався померлий, його дружина та його діти. Другу лінію складали батько і мати померлого та їх низхідні. Третю лінію - дід і баба померлого та їх низхідні. Наявність найближчої лінії родичів виключала успадкування рештою. Якщо родичів однієї лінії було декілька, то вони успадковували у рівних частинах.
З розвитком приватної власності у праві франків з'являється інститут так званої аффатомії, через який можна було внести зміни у законний порядок спадкування. Аффатомія полягала у тому, що укладалась угода, за якої майно спадкодавця ще при його житті передавалось якій-небудь особі. Це була початкова форма духовного заповіту. Аффатомія здійснювалась у присутності свідків. Через аффатомію діяли всупереч Салічній правді. Через неї було розширено спадкові права жінок.
Давні звичаї франків дозволяли одруження через укладення договору про купівлю дружини. Залишки цих звичаїв простежуються у Салічній правді у вигляді вранішнього дарування речей або грошей чоловіком дружині, яка, у свою чергу, мала принести посаг.
Влада батька не була широкою. Його опіка над синами закінчувалась по досягненні ними 12-річного або 14-річного віку. Розлучення, які спочатку дозволялись, з 744 р. під впливом церкви були заборонені. Церква також вела боротьбу проти шлюбів між близькими родичами, проти викрадання жінок, проти позашлюбних зв'язків.
Салічна правда свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Так зокрема, коли злодій чинив опір, то потерпілий мав право його вбити. Замість кривавої помсти було введено викуп (композиція). Розміри викупу детально регламентувала Салізда правда. Штрафи за вчинене вбивство були великими, якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене ним вбивство, то “він має заплатити своїм життям”. Штраф за вбивство вільного франка становив 200 солідів, королівського службовця — 600 солідів. За крадіжку майна злодій мав сплачувати різні суми штрафів. Салічна правда деталізує розміри штрафів залежно від украденої речі.
Розгляд справи у суді збуджувався за заявою потерпілої сторони. Вона ж мала сформулювати звинувачення і подати докази своєї невинності. Таким доказом могли бути так звані співприсяжники, які могли підтвердити добру репутацію обвинувачуваного. Доказом вини або невинності були ордалії — випробування розпеченим залізом, кип'ячою водою. Практикувався також судовий поєдинок, коли сторона, що брала гору у поєдинку, визнавалась такою, що виграла справу.
У ранній період існування франкської держави судочинство здійснювалось на зборах вільних людей округу (сотні). На зборах головував виборний сотник — тунгін. Рішення або вирок здійснювались виборними засідателями — рахімбургами.
З посиленням королівської влади судочинство здійснює граф разом із рахімбургами. Пізніше рахімбургів було замінено ска-бінами, які обиралися графом із середовища “кращих” людей округу. Вищою судовою інстанцією був король.
Судочинство здійснювала також і церква. Юрисдикція церкви поширювалась не лише на духовенство, але й на деякі категорії світських людей: вдів, сиріт, вільновідпущеників. Всі ці особи перебували під захистом церкви.