Паризька Комуна і утворення третьої республіки у Франції

Події, які передували утворенню Паризької Комуни, були:

катастрофічна поразка Франції у війні з Прусією, що спричи­нило осаду Парижа прусаками і встановлення у Франції рес­публіки. Створений у вересні 1870 р. уряд національної оборо­ни зосередив свої зусилля на тому, щоб досягти з Прусією пе­ремир'я. Коли перемир'я з німцями було досягнуто (26 січня 1871 р.), уряд, потребуючи схвалення його умов, провів вибори до Національних зборів.

Обрані 8 лютого 1871 р. Національні збори складалися із при­хованих і явних монархістів. Главою уряду збори призначили монархіста Т'єра.

За умовами миру Франція зобов'язалася виплатити Прусії п'ять мільярдів франків контрибуції і уступити провінції Ельзас і Лотарингію. Парижани відкинули умови такого миру.

Ще у вересні 1870 р. у Парижі було сформовано 215 баталь­йонів Національної гвардії, якою керував створений Централь­ний комітет. Становище у Парижі було передреволюційним і Т'єр вирішив роззброїти, а потім і розпустити Національну гвар­дію. Вночі 18 березня 1871 р. урядові війська ввійшли до Пари­жа і почали вивозити гармати, що стояли на висотах Монмарт­ре, але паризькі жінки, що стояли у черзі за хлібом, зуміли загітувати солдат відмовитися від свого наміру, і ті перейшли на бік Національної гвардії. Центральний комітет Національ­ної гвардії віддав наказ про взяття під контроль гвардії будинків поліції, міністерства, казарми, вокзал. Увечері 8 березня над ратушею було піднято червоний прапор.

За період 18—28 березня Центральний комітет відмінив осад-не становище у Парижі, скасував військові суди. Частини пос­тійної армії були розпущені. У постанові ЦК про розпуск регу­лярної армії говорилося: “Ніяка військова сила, окрім Націо­нальної гвардії, не може бути в Парижі або введена до нього. Усі спроможні до військової служби громадяни вступають до лав Національної гвардії”. Було ліквідовано поліцію, а охорона гро­мадського порядку була покладена на загони Національної гвардії. Було відкладено на різні строки квартирну плату, встановлено шестимісячний мораторій на векселі і дозволено безкоштовне повернення необхідних речей, що були закладені в ломбардах.

Центральний комітет призначив на 26 березня вибори до Ради Паризької Комуни. У зверненні до виборців ЦК обґрунтовував право міста мати, як і вся нація, свої комунальні збори, члени яких підлягають контролю і критиці з боку громадської думки і які можуть бути відкликані виборцями. У “Декларації до фран­цузького народу”, опублікованій 19 квітня, Рада Комуни відсто­ювала право на автономне самоуправління Парижа і вважала, що така автономія має поширюватись на всі місцевості Франції. Ці автономії мали укласти між собою договір про союз, який би і забезпечив єдність Франції. Центральна адміністрація франції мала формуватися із делегатів об'єднаної федерації Комун.

Принципом вільного комунального управління Декларація визнавала постійну участь громадян у справах комуни, а тому вона мала турбуватись про реальне користування правом зборів і друку.

Отже, на практиці парижани реалізували анархістську Ідею самоврядування населення. Адже, власне, анархізм відкидає принципи державного централізму, коли всесильний центр здійснює керівництво регіонами, місцевостями, протиставляючи йому ідеї децентралізації, самоуправління і федералізм, за яких влада зосереджується внизу.

Вибори до Ради Комуни проводились на основі виборчого закону 1849 р., але на практиці було надано виборчі права й жінкам. До Ради Комуни було обрано 86 депутатів, які почали працювати у дев'яти комісіях: військовій, внутрішніх справ і громадської безпеки, зовнішніх зносин, судовій, фінансовій, праці й обміну, харчування, освіти та громадських служб. Ви­щим органом була виконавча комісія, куди ввійшло по одній особі від кожної з дев'яти комісій. На базі цієї комісії 7 травня було створено комітет громадського порятунку.

Париж було розподілено на 20 округів, на чолі яких стояли муніципальні мерії, які підкорялись Раді Комуни.

На другий день після свого проголошення Комуна заявила про втрату законної сили усіх наказів версальського уряду. Було введено виборність зайняття усіх посад, підвищено мінімаль­ний розмір зарплати дрібним службовцям та її максимум.

Комуна мала намір обновити судовий апарат на базі виборів, але, як тимчасово, почала призначати суддів. Нижчою судовою інстанцією залишались мирові судді, які розглядали незначні

цивільні і кримінальні справи. Для розгляду тяжких злочинів було створено особливий суд, який засідав спільно із присяж­ними засідателями. Він називався “обвинувачувальне журі”.

У цивільно-правовій галузі найзначнішим був декрет про ки­нуті власниками промислові підприємства. Згідно декрету на таких підприємствах встановлювався робітничий контроль. У галузі трудового законодавства необхідно відзначити, перш за все, затверджений Комуною Статут Луврських майстерень по ремонту зброї. Було заборонено нічну працю у булочних, ство­рено біржі праці при окружних меріях. По лінії кримінального права були видані декрети про притягнення до судової відпо­відальності членів версальського уряду з арештом і секвестром їх майна.

На думку класиків марксизму-ленінізму. Комуна була прооб­разом соціалістичної держави, а за своєю формою і класовим характером вона була державою диктатури пролетаріату. Така характеристика Комуни не відповідає дійсності. Адже поняття диктатури, за твердженням В.Леніна, означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стіснену владу, яка безпосередньо спирається на насилля.

Паризька Комуна не була державою диктатури пролетаріату, вона являла собою адміністративну одиницю (комуну), у якій було реалізовано принцип самоврядування народу.

Ідеї самоврядування набули великої популярності у б0-і — 70-і рр. XIX ст. завдяки поширенню анархістського вчення М.Бакуніна, який різко виступав проти “державного соціаліз­му” К.Маркса. Бакунін вважав, що свободу необхідно розгля­дати і як мету, і як засіб прогресу. За Бакуніним, не можна досягти свободи у майбутньому, якщо її обмежувати зараз. Тому, він особливо негативно поставився до ідеї Маркса про дикта­туру пролетаріату.

Сам термін “диктатура пролетаріату” Бакунін вважав підо­зрілим: “Якщо пролетаріат буде панівним станом, — писав він, — то над ким він буде панувати?” Очевидно, вважав Бакунін, пригніченим класом буде селянство, адже марксисти стверд­жували, що пролетаріат повинен керувати селянством із-за своєї більшої організованості.

Бакунін писав, що весь робітничий клас одночасно не може бути диктатором, і те, що називається “диктатурою Пролетарі-192

агу”, насправді виявиться владою “купки привілейованих об-оанців”. Все це, за Бакуніним, неминуче має призвести до пе­реродження пролетарської держави, до відродження соціальної нерівності і експлуатації.

Паризька Комуна є прикладом дійсно реального самовряду­вання населення, і комунари намагалися реалізувати соціаліс­тичні ідеї М.Бакуніна, які докорінним чином відрізняються від

ідей марксизму.

Версальські війська зайняли Париж 28 травня 1871 р. Біля двадцяти двох трибуналів вдень і вночі виносили звинувачу­вальні вироки. Кількість жертв сягнула більше 100 тис. чоловік.

За умов репресій вирішувалося питання про форму правлін­ня Франції. Національні збори, як зазначалося, складалися із прибічників монархії, які, проте, не були монолітними: одні прагнули реставрації влади королів із династії Бурбонів, інші — орлеаністи — відновлення влади спадкоємців Луї Філіппа, а треті діяли в інтересах родичів Наполеона. Спір монархістів про форму правління затягнувся аж до 1875 р.

Перед фактом таких утруднень захитався навіть давній орле-аніст Т'єр, який із серпня 1871 р. був президентом країни. Він заявив, що коли не можна сісти утрьох на один трон, то дове­деться визнати республіку. Т'єр пішов у відставку у 1873 р. і на його місці опинився бонапартист Мак-Магон, але й він не ви­правдав надій монархістів.

Між цими інтригами Національні збори прийняли Основні закони (1875 р.), в яких республіка одержала конституційне визнання, і у палаті депутатів, що була обрана після розпуску Національних зборів, республіканці отримали більшість місць (360 із 530).

За конституцією законодавча влада здійснювалась палатою депутатів і сенатом. Нижня палата формувалася на основі за­гального виборчого права. Проте права голосу були позбавлені жінки і ті, хто жив у даній місцевості менше шести місяців. Діяла мажоритарна система представництва: у першому турі абсолютної більшості, у другому — відносної.

Сенат складався із 300 членів, які обиралися департамента­ми. Сенат був і судовим органом стосовно президента, міністрів, розглядав справи про замахи на безпеку держави.

Главою держави був президент, який обирався на спільному засіданні двох палат шляхом таємного голосування на сім років.

Він мав право законодавчої ініціативи, був верховним коман­дуючим армією, призначав і зміщував чиновників.

Виконавча влада зосереджувалася в руках кабінету міністрів, який очолював прем'єр-міністр. Існувало правило відповідаль­ності уряду перед палатою депутатів, тому у період існування режиму третьої республіки у Франції відбувалися досить часто урядові кризи.

Спеціальною поправкою до Конституції (1884 р.) було кате­горично заборонено переглядати республіканську форму прав­ління, обирати президентів із членів династій, що коли-небудь правили у Франції.

У 80-х р. XIX ст. республіканці домоглися того, що президен­та поступово було усунено вщ виконання важливих повнова­жень, і реальна влада перейшла до кабінету міністрів. Традиція обирати президентом малоініціативну, середніх здібностей особу виникла із недовіри республіканців до визначних державних діячів, які могли відновити монархію. Подальшому зміцненню і розширенню повноважень кабінету міністрів сприяла та об­ставина, що і палата депутатів, і сенат без особливого опору відступили перед ним, довіривши йому навіть свої законодавчі права і зберігши за собою тільки контроль за загальною полі­тичною лінією уряду.

Місцеве самоврядування періоду третьої республіки було створене і удосконалене усім попереднім розвитком. Адмі­ністративно-територіальний поділ Франції на департаменти, округи і комуни було здійснено ще у кінці XVIII ст. Гене­ральні ради у департаментах були органами самоврядування, а виборний мер був органом виконавчим. У комунах орга­ном самоврядування була муніципальна рада, яка обирала мера. Префект, який призначався центральною владою, міг призупинити або опротестувати рішення генеральної ради департаменту. Стосовно ж муніципальних рад, то їх рішення мали бути попередньо затверджені префектом, за виключен­ням деяких з них. Префект міг тимчасово усунути мера з посади, а остаточно він міг бути усунений з посади прези* дентом республіки.

Вищим органом адміністративної юстиції, тобто судом з усіх справ, де однією із сторін була адміністрація, була Державна рада. Вона складалася головним чином із радників, що при­значалися президентом з колишніх префектів. Уряд мав запитувати думку Державної ради стосовно декретів, які він зби­рався приймати.

Протягом 1904—1905 рр. у Франції було законодавче оформ­лено відокремлення церкви від держави. Церковне майно було передано різноманітним доброчинним організаціям.

у роки першої світової війни палата депутатів, так само як і сенат, майже була усунена з політичної арени. Палата депу­татів у роки війни лише інколи збиралася на засідання у пов­ному складі. Усе парламентське життя було зосереджене у пар­ламентських комісіях. У червні 1914 р. уряд оголосив про тимчасове скасування політичних свобод. У кінці 1915 р. було створено так званий малий кабінет з п'яти міністрів, який став, по суті справи, військовим кабінетом.

У 80-х р. Франція почала вести колоніальні війни. За період 1880—1918 рр. було створено величезну колоніальну імперію із населенням більше 50 млн чоловік.

Управління колоніями здійснювалося по-різному. Алжир, наприклад, був у віданні міністерства внутрішніх справ, Туніс — у віданні міністерства закордонних справ. Решта колоній знаходилась у віданні міністерства колоній, яке було створено у 1894 р. Одна частина колоній, де більшість населення склада­ли французи, управлялась на основі законів французького пар­ламенту, інша — на основі урядових декретів.

Загальна демократизація життя у Франції спричинила прий­няття у 1890 р. закону про відміну робітничих книжок (які ус­кладнювали робітникам зміну місця роботи), у 1898 р. закону про відповідальність за шкоду, спричинену робітникові в ре­зультаті нещасного випадку.

Законом від 1884 р. було скасовано закон Ле-Шапельє і доз­волено громадянам створювати професійні асоціації для досяг­нення спільних цілей. Для визнання профспілки законною не­обхідно було зареєструвати її у місцевій поліції. Після цього вона визнавалася юридичною особою і користувалася правом набувати нерухоме майно для проведення зборів, організації шкіл і бібліотек, висловлювати свою думку стосовно супере­чок, що виникали між роботодавцями і працівниками, створю­вати каси взаємодопомоги. Щоб вийти із спілки, необхідно було заплатити внески за поточний рік.

Разом з тим законодавство забороняло страйки і передбачало тюремне ув'язнення за їх організацію і участь у їх проведенні.

Тривалість робочого дня і оплата праці визначались угодою працівника з роботодавцем. Законом від 1871 р. заборонялось застосовувати на промислових підприємствах працю дітей мо­лодших 12 років. Тривалість робочого дня становила для них 6 годин. А з 12-літнього віку — не більше 12 годин. Заборонялась нічна праця дітей, а також їх праця на підземних роботах.

Було здійснено реформи в галузі сімейно-шлюбного права. Так, у 1884 р. було прийнято закон про розлучення, який по­легшував цю процедуру для бажаючих розлучитися. У наступні роки було прийнято закони про можливість роздільного про­живання подружжя, про розширення прав позашлюбних дітей, про право встановлювати у судовому порядку батька поза­шлюбної дитини (позов не приймався, якщо під час зачаття мати дитини перебувала в інтимних стосунках не тільки з відпо­відачем).

У галузі кримінального права спостерігається посилення відпо­відальності за політичні злочини.