39. Політичні партії в незалежній Україні.

40. Парламентські й президентські вибори в Україні 1994 року. 26 червня 1994р. в Україні відбулися перший тур президентських виборів та місцеві вибори, після яких нерестами існувати місцеві державні адміністрації. На другому турі президентських виборів 10 липня 1994 р. зазнав поразки і тогочасний лідер.

За два з половиною роки, що минули після перших президентських виборів в Україні, бажаючих балотуватися істотно поменшало: якщо 1991 р. майже 100 висуванців розпочинали боротьбу, то 1994 р. — лише 11, з яких 7 (Л.Кравчук, В.Бабич, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ та П.Таланчук) були зареєстровані кандидатами у Президенти України. 26 червня 1994 р. за результатами голосування визначилися два претенденти, які набрали найбіль-шу кількість голосів і вийшли у другий тур: Л.М.Кравчук (37,68%) та Л.Д.Кучма (31,25% голосів). 10 липня відбувся другий тур виборів. А вже о 5-й ранку 11 липня із Адміністрації Л.Кравчука зателефонували до виборчого штабу Л.Кучми й привітали суперників із перемогою. За Л.Кучму проголосувало понад 52% тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л.Кравчука —45%. Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi.

На парламентських виборах 1994 р. до Верховної Ради України було обрано 14 представників СПУ (згодом за підтримки СПУ до парламенту було дообрано ще й Наталію Вітренко). У травні 1994 р. Олександр Мороз став головою Верховної Ради. Його кандидатура була висунута на президентських виборах того ж року, у першому турі яких Мороз набрав 13.04% голосів (3 місце).

На виборах 1994 року, що відбувалися за мажоритарним принципом, від КПУ до парламенту потрапив 91 депутат.

41. Вибори до Верховної Ради України 1998 р. і президентські вибори 1999 р . Під час передвиборної кампанії поточного року іміджі основних політичних партій України можна було умовно поділити на дві категорії: “партії ностальгії за минулим” (нещодавнім чи більш віддаленим) і “партії надії на майбутнє”.

До першої групи ми відносимо насамперед дві найстаріші та найвідоміші в Україні партії — КПУ і Народний Рух.

На виборах 1998 року Комуністична партія України очолила партійний список пропорційної частини виборів, здобувши 24,65% голосів і відповідно 84 депутатських крісла і знову сформувала найбільшу фракцію в парламенті. Головним політичним опонентом КПУ був Народний рух України.

Крім того, на популярність цих партій не настільки вже позитивно впливає популярність їхніх лідерів (у березні рейтинг П.Симоненка був 5,42%, а В.Чорновола - 4,75%), скоріш навпаки — популярність означених партійних платформ серед чималої частини виборців дає можливість їхнім лідерам тривалий час утримуватися у великій політиці. Одним із найвищих виборчих досягнень партії став вихід кандидата від КПУ Петра Симоненка у другий тур з чинним на той час Президентом Леонідом Кучмою на президентських виборах 1999 року. Попри те, що Симоненко поступився Кучмі, отримавши 22,24% голосів проти 36,49% переможця, ніколи Комуністична партія не була такою близькою до здобуття влади, як наприкінці 90-х.

Для участі у виборах до Верховної Ради 1998 СПУ створила спільний блок з СелПУ під назвою Виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України "За правду, за народ, за Україну!", який отримав 3 місце, поступившися КПУ та Народному руху, отримавши 8.55% голосів виборців. Блок СПУ-СелПУ виборов 35 депутатських крісел, з них 6 в одномандатних округах. У Верховній Раді блок утворив фракцію Соціалістичної і Селянської партій України Лівий центр. На президентських виборах 1999 СПУ знову висунула кандидатуру Олександра Мороза. Спроба обднатися з іншими опозиційними кандидатами у канівську четвірку проти Леоніда Кучми не завершилася висуненням єдиного кандидата. В результаті Мороз знову зайняв третю позицію, набравши 11,29% голосів виборців і поступившись Леоніду Кучмі та Петру Симоненку.

ПСПУ 1998 року. Було погоджено принципи формування партійних списків кандидатів від ПСПУ (50% від 225 місць), Робітничої партії України (25% від 225 місць), Партії пенсіонерів України (25% від 225 місць). Фактично це був блок партій, але він мав назву - Прогресивна соціалістична партія України. На виборах ПСПУ здобула 4,04% голосів і 14 місць у парламенті по багатомандатному округу та 2 в одномандатних, посівши 7 місце у списку партій, які потрапили до парламенту. За результатами виборів було сформовано фракцію з 14 чоловік. Партія брала участь у президентських виборах 1999, висунувши кандидатом Наталію Вітренко.В результаті вона зайняла 4 місце і здобула 11% голосів виборців.

СДП(о) На виборах до Верховної Ради 1998 року в пропорційній частині виборів партія зайняла 8 місце серед блоків і партій, що подолали 4% бар'єр, отримавши 4,01% голосів виборців і відповідно 14 мандатів у парламенті. На президентських виборах 1999 року СДПУ (о) підтримала Леоніда Кучму

ПЗУ Голова партії Віталій Кононов балотувався на президентських виборах 1999 року, де зайняв 11 місце, здобувши 0,29% голосів. ПЗУ стала першою партією зелених у світі, яка висунула свого кандидата на найвищий державний пост.

АПУ На виборах до Верховної Ради партія зайняла 9 місце у списку партій, не здолавши 4% барєр (3,68% голосів). В одномандатних округах було обрано 2 депутати. На президентських виборах 1999 партія підтримала кандидата Леоніда Кучму.

НДП На виборах у Верховну Раду в 1998 році партія йшла самостійно. Вона отримала (5,01%) голосів і 17 мандатів за партійним списком, ще шість кандидатів партії були обрані в одномандатних виборчих округах. На з'їзді у травні 1999 НДП більшістю голосів підтримала кандидатуру Леоніда Кучми на виборах Президента.

На президентських виборах 1999 р. ПРВУ(регіони) активно підтримала Президента Леоніда Кучму.

На виборах 1998 року НРУ зайняв друге місце після КПУ, здобувши 9,4% голосів і відповідно 32 місця у парламенті. Крім того, 14 кандидатів НРУ було обрано в одномандатних округах. Посилювалися внутрішні протиріччя у партії. Було названо двох можливих кандидатів на президентських виборах 1999 року: Геннадія Удовенка та В'ячеслава Чорновола, який пізніше зняв свою кандидатуру. Частина Руху, невдоволена керівництвом Чорновола, відкололася. 28 лютого вона організувала нестатутне зібрання, оголошене нею десятим з'їздом, і проголосила Юрія Костенка головою НРУ.

Юрій Костенко був змушений балотуватися на президентських виборах 1999 як незалежний кандидат і створювати нову партію - Український народний рух. В той час як НРУ висунув на пост президента Геннадія Удовенка. На виборах Юрій Костенко зайняв шосту позицію, здобувши 2,17% голосів і випередивши Удовенка. 42. Політична опозиція в Україні в період президентства Л. Кучми. Можна сміливо сказати, що кадрову політику Кучма здійснює аж ніяк не за принципом трьох "П" (порядність, професіоналізм, патріотизм), запропонованим мною ще в 1992 році, а за принципом особистої відданості, кумівства, підлабузництва і ще дечого. Л. Кучма і його антиукраїнське, антинародне оточення, підібране ним же, діють в інтересах і за завданням мафіозних кланів з розгалуженими транснаціональними зв'язками. Отже, насамперед Президент та його найближче оточення відповідальні за розповсюдження епідемії корупції і організованої злочинності, криміналізацію влади і руйнування України.

Леонід Кучма демонстрував уміння боротися за владу, застосовуючи надзвичайні засоби. Кабмін під керівництвом Л.Кучми (1992-1993 рр.) мав не лише виконавчі, але й законодавчі (“декретотворчі”) функції. Та навіть у цій надзвичайності проглядалися половинчасті ходи. Кабмін Л.Кучми зустрівся із колапсом системи виконання рішень і сам продемонстрував чимало “школярських” (за висловом доктора економічних наук Володимира Черняка) кроків. Стара схема ЦК КПУ, за якою посада голови Ради Міністрів УССР була звичайною адміністративною, а не політичною посадою, все ще працювала у перші роки української незалежности. Ця схема сиділа у свідомості директора “Південмашу” Леоніда Кучми, якому доручили очолити Кабмін після Вітольда Фокіна. “По суті, – як коментує Л.Кучма, – в УССР взагалі не було державної машини: вона тут просто була ні до чого. Її заміняв управлінський апарат. Стара управлінська машина УССР мала принципово інший, у порівнянні з державною, масштаб мислення: вона була розрахована на управління реґіоном, а не державою, і засоби мала відповідні”. Тож уряд Л.Кучми просто-напросто розгубився, коли час вимагав від нього ідеологічного випрацювання моделі реформ. “Скажіть, що ми повинні будувати, капіталізм чи соціалізм. І я це збудую”, – ця фраза Л.Кучми якраз відтворює ситуацію, заручником якої опинився прем’єр. Отож, довший час відтворення моделі соціально-економічного розвитку здійснював партапарат, а згодом – адміністрація Президента України. Лише наприкінці 1999 р. Президент Л.Кучма зрозумів згубність такого шляху. “Я вважаю ненормальною ситуацію, – заявив він у пресі, – коли центр практичної роботи по реформуванню економіки вимушено концентрується не у Кабінеті міністрів, а в адміністрації Президента. Президент і його адміністрація не повинні постійно підштовхувати уряд до якихось конкретних реформаторських кроків”.

Виборча боротьба в Україні 1994 та 1999 рр. суттєво відрізняється за політичними засобами, які застосовувала опозиція та державний апарат. Так, у 1994 р. у Новгород-Сіверському виборчому окрузі Л.Кучма здобув депутатський мандат, маючи команду з п’яти чоловік, в розпорядженні якої був один міський телефон і 386-й комп’ютер. Леонід Кучма може увійти у політологічні анали як політик, який не тягнувся до президентства, а якого тягло оточення. У 1994 р. він із великим подивом (як сам свідчить у книзі “Про найголовніше”) сприйняв пропозицію низки директорів найбільших підприємств Дніпропетровська, Харкова, Донецька позмагатися із Леонідом Кравчуком. У 1995 р. на запитання журналу “Шпіґель”: “А все ж інколи Вам, мабуть, дуже хочеться піти у відставку?” відповів: “Інколи? Та кожний день!”. Упродовж 1997 р. він заявляв, що не балотуватиметься на другий президентський термін, якщо не зміниться на краще соціально-економічна ситуація. Однак поганий той Президент, який не мріє про другий термін. У 1999 р. на одній зі своїх передвиборчих прес-конференцій Леонід Кучма під журналістським тиском змушений риторично зауважити: “Так, я рвусь до влади”, мотивуючи тим, що не може кинути країну на половині шляху здійснення початих перетворень.

Аналітики можуть підтвердити, що упродовж свого шестирічного перебування на посту Президента Леонід Кучма еволюціонував у поглядах щодо того, чим є насправді Україна з точки зору державного управління. Великий завод, велетенська область чи складний державний організм?

Свого часу, як відомо, гостро стояла проблема “Президент і нація”. Леонід Кучма продемонстрував виняткову еволюцію у цьому питанні. У 1994 р. він став Президентом завдяки південно-східній Україні та відсутності достатнього спротиву з боку адміністрації Леоніда Кравчука. У 1999 р. ситуація повторилася із точністю до навпаки. Президент Л.Кучма підтвердив свою легітимність за рахунок центрально-західної України та могутньої адміністративної й PR-машини, що перемелювала на своєму шляху не лише опір опозиційних кандидатів, але й свідомість неорганізованого виборця. У 1999 р. Л.Кучма легітимізувався як Президент за рахунок делегітимізації, тобто докорінної відмови від свого виборчого аксесуару 1994 р.

Перший термін президентства Леоніда Кучми може викликати жаль. Ще будучи прем’єром, він, як відомо, блукав у пошуках оптимальної моделі управління державою. У будь-якій західноевропейській демократії вистачило б півкроку таких блукань і словесного роздвоєння щодо мети та ідеології держави, аби політик зійшов з політичної арени. Лише зомбований тоталітарним минулим народ міг не зважати на те, що управлінська еліта не в змозі скерувати країну на стійкий шлях реформування економіки. Перший Президент України Леонід Кравчук зауважив, що “Леоніду Кучмі знадобилося не менше трьох років, щоб зрозуміти, що таке виконувати обов’язки Президента. Щоправда, – додав у лютому 1999 р. Леонід Макарович, – іноді й зараз не розуміє”.

Опозиція ніколи не намагалася суттєво моделювати поведінку Президента. Зате президентське оточення (зокрема глави адміністрацій Дмитро Табачник, частково, в силу службових обов’язків, Євген Кушнарьов та Володимир Литвин) принаймні намагалося прораховувати рух опозиційного тіла і при можливості його розчленовувати. Так, опозиційним за своєю суттю перестав бути Народний Рух України, низка партій національно-демократичного спрямування. У свідомості електорату штучно підтримувався монопольно опозиційний імідж лише лівого спектру. Така методика, виправдана майже на всьому просторі СНД, змогла вирішити проблему з правою альтернативою чинному Президентові на виборах 1999 р.

Засоби впливу опозиції на Президента були розтрачені нею у проміжку 1997-1999 рр. У перехідному суспільстві, природно, неможливий цивілізований баланс між президентською та парламентською гілками влади. В умовах могутнього тоталітарного синдрому у масовій свідомості президентсько-парламентська республіка є радше абсурдом. У випадку із СНД, це може бути або парламентська республіка (за молдовським сценарієм, що малоймовірно), або ж модерна авторитарна президентська республіка (сценаріїв кілька, й немає потреби на них зупинятися). Станом на 2000 рік поразка представницької влади ставала дедалі доконанішим фактом. Відтермінувати цю поразку вдалося лише завдяки “справі Георгія Ґонґадзе”.

Неприязнь Президента до опозиції, і навпаки, є вже радше генетичною. Слід, однак, розрізняти опозицію награну, традиційно-аксесуарну, що її демонструє лідер комуністів Петро Симоненко, і опозицію, побудовану на психологічному неприйнятті всього, що йде з вуст Президента. Таку, наприклад, неодноразово упродовж 1999 р. демонстрував голова Української народної партії “Собор” Анатолій Матвієнко. З початком авдіо-відеокасетного скандалу в Україні її найбільш промовисто уособлюють лідер партії “Батьківщина” колишня віце-прем’єр-міністр в Уряді Ющенка Юлія Тимошенко та лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз.

І це не лише два різних опозиційних стилі. Опозиція П.Симоненка – протегована режимом, це “дар богів Олімпу”, усвідомлений та прийнятий лідером комуністів. Опозиція Ю.Тимошенко, О.Мороза, А.Матвієнка, Т.Стецьківа й інших є наслідком деформації політичної системи, що вибудовується довкола Президента. Нічого дивуватися, система може давати кадрові збої.

Леонід Кучма якось висловився, що людина, яка не задається питанням, як розвивається Україна, завжди шукатиме негатив у конструктивних починаннях керівництва. “Саме цим і займається опозиція. Та й не тільки вона, але й, здавалося б, справжні прихильники незалежности України”. За цим невибагливим висловлюванням можна простежити певну президентську логіку щодо опозиції. Леонід Кучма не ставить знаку рівности між прихильником незалежности України та опозицією. Відтак опозиція апріорі розглядається ним як все ще позасистемне явище.

Суттєві корективи у діяльність політичної опозиції в Україні внесли президентські вибори 1999 р. До цього часу перші особи у державі не раз відмовлялися розрізняти політичну опозицію серед намулу депутатського корпусу. Екс-прем’єр Валерій Пустовойтенко навіть заявляв, що “в Україні немає опозиційних сил. Принаймні про таких я не чув”. Після виборів сама опозиція інколи заявляла, що перестає такою бути. Апологети спротиву часом нагадували апостола Петра, завчасно зрікалися права на опір у час спокуси владою та зі страху перед нею.