23. Опозиційний (дисидентський) рух в Україні: загальна характеристика та етапи розвитку.

Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадо¬волення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.

Дисидентство складалося з трьох основних течій:

> правозахисне, або демократичне, представлене у Росії академіком А. Сахаровим та письменником О. Соложеніциним, а в Україні - Петром Григоренком, Левком Лук'яненком, Олесем Бердником та іншими;

> релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не де¬кларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представника¬ми релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

^ Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало росій¬ський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у бо¬ротьбі їй уміти ікиніі, іідні цивілізованого світу. До цього напряму належкли 1 ДішОч, (' Кііраванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення рилянсі.кими танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові. До акції само¬спалення кліпи я •> листопада 1968 р. в Києві, на Хрещатику, колишній воїн УПА і в'яіень сталінських таборів, робітник із Дніпропетровська Василь Макух. Пін облив себе пальним і з гаслами «Геть колонізаторів», «Хай живе вільна Україна» перетворився на живий смолоскип. За два дні Макух помер від опіків у Жовтневій лікарні. Він став піонером самоспалення як засобу ненасильницького протесту проти національного гніту в Україні та далеко за її межами. (Ян Палах із Чехословаччини здійснив такий акт у січні 1969 р., кримський татарин Муса Мамут - у 1978 р.)

Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив 45-річний учитель із Бердянська Микола Бериславський, але був уря¬тований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу дія¬чам української культури». Київський обласний суд відправив Бериславського на два з половиною роки у мордовські табори.

Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». За її напи¬сання та ще відмову свідчити на процесі братів Горинів, Осадчого і Зваричевсь-кої його засудили 8 липня 1966 р. на три місяці примусової праці. Однак уже у квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів.

У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на буді¬вництві Київської ГЕС, - Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола «Лихо з розуму». Вони одержали відповідно один, три та п'ять років таборів.

За контакти з «антирадянщиками» (сім'єю розстріляного командарма Якіра та генералом Григоренком), читання творів А. Сахарова, А. Аганбегяна, листа Ф. Раскольникова Сталіну викладача Харківського військово-інженерного училища, секретаря партбюро, майора Г. Алтуняна спершу виключили з КПРС та звільнили з роботи, а потім, як одного із засновників Групи захисту прав людини, у липні 1969 р. заарештували. Харківський облсуд відправив його на 3 роки на лісоповал.

З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.

Переслідували віруючих «свідків Єгови», баптистів, адвентистів, прихильни¬ків греко-католицької церкви у західних областях України.

Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мо¬тивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші.

Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розу¬му» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.

Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та націона¬льне відродження.

Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтеліген¬ції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.

Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої належав харків'янин Г. Алтунян та киянин О. Плющ.

У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени українсь¬кої Гельсінської спілки та інші дисиденти.

24. "Шістдесятництво" як феномен українського опозиційного руху. Свідомість цього покоління зазнало меншого впливу радянської ідеології з усіма її викривленнями.  Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна.  У системі цінностей цього  покоління  з'явилися  несподівані  для  радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи  самовираження,  скептицизм, гуманізм  без  сурогатних  домішок  класового   підходу,   космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне явище,  течію, духовний феномен —  шістдесятників.  Цей  термін  активно  вживався  вже  на початку 60-х рр.

Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був  вплив гуманістичної  західної  культури.  Різними  стежками,   здебільшого   через переклади,  до   України   потрапляли  твори  Е.Хемінгуея,  А.Камю,  А.Сент-Екзюпері,  Ф.Кафки  та  ін.  Одкровенням   стало   італійське   кіно   епохи

неореалізму.   Художники   заново   відкривали   імпресіоністів,   Ван-Гога,

Модільяні,  мексиканський  монументальний  живопис  і  скульптуру.  Надбання

західної культури сприяли  підвищенню  статусу  загальнолюдських  цінностей,

модернізації свідомості молодшого покоління  інтелігенції,  посіяли  відразу

до „соціалістичного  реалізму”.  Закономірним  наслідком  цих  зрушень  було

відродження  інтересу  до  власної  культури,   її   багатств.   Врешті-решт

з’явилася потреба визначити свою культуру не в тіні  “старшого  брата”  а  в

контексті  загальносвітової  культури.  Нове  покоління  інтелігенції,  крім

більшої свободи та інформованості, мало в активі  вищий  культурний  рівень,

талант і смак. Відбулася певна переоцінка цінностей:  це  покоління  вважало

природним своє право на розкутість, щирість  почуттів,  звернення  передусім

до внутрішнього світу  людини,  прагнуло  до  відновлення  чистої  естетики,

культивувало красу, палко бажало  новизни  й  подолання  занедбаності  своєї

культури. В результаті  творчість  і  громадська  діяльність  шістдесятників

стали справжнім проривом у сформованій монолітній системі  заідеологізованої

культури. Поетичні вечори І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського  та  ін.

збирали тисячні аудиторії. Плеяда блискучих літературних критиків  повернули

цьому жанрові звання літератури. Нову хвилю в  кінематографі    представляли

С.Параджанов,  Ю.Іллєнко,   Л.Осика.    Нові   імена,   ідеї   з'явилися   в

гуманітарних    науках:     історії,     археології,     літературознавстві,

мистецтвознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До  них

горнулися молоді вчені, вчителі, студентство.

   Цілком логічною стала занепокоєність вищих партійних  органів.  зпочатку

її доводилося стримувати, оскільки вона не збігалося з віяннями  часу.  Втім

довго чекати не довелося: сигнал було надано. 8 березня  1963  р.  у  Москві

відбулася  зустріч  М.Хрущова  з  мистецькою   інтелігенцією,   зміст   якої

послужив „керівництвом до дії” для маси апаратників  усіх  рівнів.  Почалася

чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40-х — початку 50-х рр.

   У пресі, на зборах творчих  спілок  почалося  цькування  шістдесятників.

Першими пролунали звинувачення  у  „формалізмі”,  „космополітизмі”,  відході

від     „марксизму-ленінізму”.     Словесні      атаки      супроводжувались

адміністративними   заходами.   Спочатку   почали   обмежувати    публікації

шістдесятників у літературних  журналах  („Жовтень”,  „Прапор”,  „Вітчизна”,

„Ранок”, „Дніпро” та ін.), газетах — скрізь, де вони  раніше  мали  трибуну.

Більшість шістдесятників-поетів „першої  хвилі”  —  Л.Костенко,  І.Калинець,

Г.Кириченко, Б.Мамай-сур, В.Голобородько та ін. перестали  друкуватись  саме

після 1963 р.  Стали  забороняти,  а  то  й  просто  розганяти  літературно-

мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.

   Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що  таким  чином

вдасться підкорити їх, примусити  діяти  суто  за  законами  системи.  Проте

результат не відповідав задуму. Частина шістдесятників дійсно досить  швидко

„переорієнтувалась” (серед таких  були  й  дуже  талановиті  люди)  і  стала

робити  те,  що  від  них  вимагалося,  частина  відійшла  від   громадської

діяльності і поринула у суто фахові проблеми.  Однак  певна  частина  нового

покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на  приховану  або

відкриту конфронтацію з владою.

   Невід'ємною  частиною  суспільно-культурного  життя  України  у   першій

половині 60-х рр. став сам-видав: ціла система  розповсюдження  не  визнаної

офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних  і  публіцистичних

творів, яким  був  перекритий  шлях  до  публікації  в  офіційних  виданнях,

передруковувались  на   машинках,   перефотографовувались   на   фотоплівку,

надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались  від  руки  і

читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

   Поширювались твори Ліни Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. Згодом

самвидав  став   політизуватися.  В  1964—1965  рр.  з'явилась  ціла   серія

анонімних публіцистичних статей („З приводу процесу  над  Погружальським”  —

відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у  Києві,  під  час  якої

згоріла  безцінна  колекція  україніки;  „Про     сучасне     і     майбутнє

України”,   „Націоналісти?”,   „12   запитань   для    тих,    хто    вивчає

суспільствознавство”) та ін. Статті підіймали найактуальніші та  найболючіші

проблеми сучасності: підлегле становище України  в  СРСР,  стан  української

мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

   Поява політичної публіцистики  стала  свідченням  зародження  політичної

течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати  не  тільки

суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.

   У системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ  (тут

активно діяли І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк) та Львів (М.  і  Б.Горині,

І.Гельта ін.). Саме тут  писалися  й  передруковувалися  самвидавчі  статті,

саме звідси  вони  розповсюджувались  у  містах  України.  Це  були  головні

осередки  духовної  опозиції  та  інакомислення.  У   цьому   ж   середовищі

виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з'явилися  анонімні

тези „Стан і завдання українського визвольного  руху”,  в  яких  йшлося  про

колоніальне становище України в складі СРСР, ставилися завдання  організації

визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти  легальними  й  нелегальними

„революційно-демократичними”  методами.  Частина  шістдесятників  стояла  на

порозі формування політичної опозиції.

   Проте в 1964 р. період „мирного” співіснування системи з  інакомисленням

закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у  своїх

планах, проектах і стосунках з партійно-державною бюрократією, в  результаті

справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС.  До  влади

прийшла консервативна частина партійної верхівки на  чолі  з  Л.Брежнєвим  і

М.Сусловим. Подальший хід подій в Україні, як завжди,  був  визначений  поза

її межами. На зміну „відлизі” приходила реакція.

25. Правозахисний рух в УРСР. Українська Гельсінська група.  УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА СПІЛКА (УГС) - легальна загальнонаціональна організація партійного типу, заснована 7.7.1988 на зборах членів Української гельсінської групи сприяння виконання Гельсінських угод. Збори прийняли Декларацію принципів (програму) та Статут УГС. Головою Спілки було обрано Левка Лук'яненка, який перебував на засланні (повернувся в Україну в січні 1989). До Виконавчого комітету увійшли Микола Горбаль, Михайло Горинь, Євген Пронюк, Степан Хмара, В'ячеслав Чорновіл. У грудні 1989 Всеукраїнська координаційна рада УГС кооптувала у виконком Комміра Крижанівського, Петра Розумовського та Олеся Шевченка. Спілка конституювалася як федеративне об'єднання самоврядних правозахисних груп і організацій. Основним напрямом діяльності УГС проголосила захист національних прав, зокрема, права націй на самовизначення. Спілка виступала за перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав, передачу влади від КПРС демократично обраним Радам народних депутатів. Згідно з програмою УГС політичні права громадян мали гарантуватися демократією з багатопартійною системою, а економічні - ринковою економікою. На селі заохочувався вихід селян з колгоспів із землею та спадкове користування нею. УГС виступала за надання українській мові статусу державної. Друкованим органом УГС став ж-л "Український вісник". Окрім Києва, прес-центри УГС створено у Москві та Львові. Закордонне представництво Української гельсінської групи перетворене у ЗП УГС, яке очолив Микола Руденко (емігрував до США в грудні 1987) і до якого входили Леонід Плющ та Надія Світлична. Представництва УГС були засновані у Прибалтиці й Москві. Поступово УГС перетворилася у вагому політичну силу. Члени Спілки брали активну участь у демократизації суспільства, створенні та організації діяльності неформальних об'єднань (Товариство української мови ім. Т.Шевченка, Меморіал, Народний рух України, Всеукраїнске товариство репресованих), у формуванні незалежної преси, проведенні мітингів та робітничих страйків, легалізації УГКЦ. У вересні 1989 основна програмна вимога УГС щодо конфедеративного об'єднання незалежних держав була замінена тезою про необхідність виходу України зі складу СРСР. У березні 1990 під час виборів 12 членів організації стали народними депутатами України, чимало - депутатами місцевих Рад. У сфері міжнародних стосунків УГС брала участь у проведенні нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР, у роботі з'їздів, конференцій дружніх партій, об'єднань, спілок; розширила контакти з опозицією Польщі, демократичними інституціями західних держав. У квітні 1990 УГС налічувала 2300 членів і мала свої філії та осередки в усіх областях України. Відіграючи роль політичної партії, УГС фактично започаткувала політичний плюралізм та багатопартійність в Україні. 29-30.4.1990 у Києві відбувся установчий з'їзд, який на базі УГС утворив Українську республіканську партію. 26. Релігійне дисидентство в Україні кінця 1950-х - першої половини 1980-х рр. Релігійне дисидентство. Окремий різновид дисидентства на Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та церковною практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих.

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями на Україні в 60— 70-х роках були баптистська та інші протестантські секти — п'ятидесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. їхні фундаменталістські погляди, організація, що спирається на простих віруючих, палка відданість вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку «в'язнів совісті» в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс.

Велике:

Що стосується релігійних рухів, то особливістю України тут є наявність Української греко-католицької церкви (УГКЦ) й Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Віруючі, які належали до цих конфесій, жорстоко переслідувалися. Існування таких церков в Україні влада не визнавала взагалі. Представники греко-католицької та автокефальної православної церков були дуже близькими до українського національного руху, їх навіть неприродно відмежовувати від національного руху, так само, як, наприклад, у Литві неприродно розділяти католицький і литовський національний рухи. Але я все ж пропоную розгляд них рухів окремо, тому що далі у книзі окремі історичні епізоди, пов’язані із релігійними рухами УАПЦ та УГКЦ, будуть висвітлюватись в контексті національного руху.

Після угоди Сталіна з Російською православною церквою (РПЦ) у 1944 році, остання стає одним з інструментів нагляду та впливу на суспільство1. Тому радянська влада прагнула підпорядкувати усі інші конфесії РПЦ або знищити їх взагалі. У межах цієї політики було проведено Львівський Собор 1946 року, на якому УГКЦ «возз’єдналася» з Російською Православною Церквою2. Після «возз’єднання» посилився масовий терор проти священнослужителів-уніатів. Митрополит Йосип Сліпий, єпископи і більше тисячі священиків були репресовані. Три тисячі парафій було ліквідовано або насильно «переорієнтовано» в православ’я. Багато уцілілих, представників УГКЦ — священиків і просто віруючих пішли у підпілля і проводили катакомбні богослужіння3.

Хрущовська відлига принесла свободу більшості в’язнів сумління, але не свободу совісті. Внаслідок післясталінської амністії у 1956-1957 роках з ув’язнення і заслання на Західну Україну повернулося багато священиків, зокрема єпископи Іван Лятишевський та Микола Чернецький. Однак вони були звільнені із забороною релігійної діяльності4.

Практично по всій Західній Україні були поширені катакомбні церкви і навіть катакомбні монастирі УГКЦ. Так, наприклад, навесні 1960 року було виявлено три жіночі катакомбні монастирі. Греко-католицький рух на Західній Україні був масовим. Населення чинило опір руйнації, розграбуванню храмів, використанню церковних приміщень як господарських складів та іншим проявам вандалізму радянської влади. Віруючі влаштовували страйки, викидали з храмів те, що там складувала влада, займали закриті церкви тощо. Були спроби захищати права віруючих шляхом петицій, відкритих листів, звернень. 15 листопада 1958 року священик катакомбної греко-католицької церкви Григорій Будзінський звернувся до Генерального Прокурора СРСР із протестом проти переслідувань його за релігійною ознакою. Це перший лист Г. Будзінського, що потрапив на Захід шляхами самвидаву5.

27 січня 1963 року митрополит Йосип Сліпий вийшов на волю після 18 років ув’язнення та заслання. Після звільнення він виїхав до Відня, звідки переїхав до Риму. Перед еміграцією він висвятив на єпископа катакомбної церкви колишнього ігумена монастиря Василя Величковського. Знаходячись у Римі, митрополит, а згодом патріарх і кардинал Йосип Сліпий відігравав велику роль як у привертанні уваги світової спільноти до проблем зі свободою совісті в СРСР і зокрема стану УГКЦ, так і в підтримці духу віруючих в Україні. Відомі його звернення і виступи «На трибуналі ім. А. Сахарова» — у листопаді 1977 року, «До католицьких діячів» — у серпні 1978 року, «Церква мучеників» — у липні 1980 року6.

Рух УГКЦ був поширений і далеко за межами території сучасної України. Він діяв в еміграції — у США, Канаді, Італії тощо, а також на своїй традиційній території: у Чехословаччині, Польщі та Румунії, в яких провадилася політика, аналогічна політиці СРСР. Тільки ліберальний Уряд ЧССР на чолі з Олександром Дубчеком у січні 1968 року легалізував УГКЦ і дав дозвіл на відновлення Пряшівської єпархії7.

Після «празької весни» тиск на УГКЦ посилився, посилився і опір владі. У 1968 ролі в селі Тисмениці Івано-Франківської області селяни захищали церкву, яку влада хотіла зруйнувати. Вони прогнали міліцію і зачинилися в церкві. Облога тривала 3 дні. За це було заарештовано «організатора бунту» колгоспного коваля Володимира Василика і засуджено за ст. 62 КК УРСР на 7 років таборів суворого режиму. і це далеко не поодинокий випадок судової розправи над віруючими УГКЦ. Були й інші — позасудові репресії проти греко-католиків: побиття священиків, відбір церковного інвентарю, обшуки, профілактичні бесіди, штрафи тощо. З жовтня 1968 року релігійні гоніння ще посилилися. Почалися тотальні обшуки греко-католицьких священиків. Під час обшуків відбиралися всі речі, які стосувалися релігії, і не лише вони, відбиралися магнітофони, друкарські машинки та навіть гроші. За обшуками й допитами послідували арешти. У Львові було заарештовано отця Петра Городецького, у Коломиї отця Романа Бахталовського. У січні 1969 року було заарештовано єпископа Василя Величковського8. У жовтні того ж року його було засуджено до 3 років позбавлення волі за ст. 187-1 КК УРСР. Такий саме термін отримав і отець Петро Городецький. Отця Романа Бахталовського було засуджено за ст. 62 ч. 1 та 209 ч. 1 КК УРСР до З років ВТК суворого режиму та 5 років заслання9.

Попри репресії, число священиків УГКЦ збільшувалось, зростала і кількість катакомбних богослужінь, монастирів тощо. Зростала і кількість петицій. У 1973 році католицький священик Володимир Проколів, який проживав у Литві, їздив з делегацією греко-католиків до Москви. Вони подали петицію про легалізацію УГКЦ, під якою поставили свої підписи 12 тисяч віруючих Західної України10. У 1973 році кадебістами було викрито підпільну типографію української католицької літератури. Того ж року ЦК ЮТУ розглядала питання діяльності катакомбної УГКЦ в Україні, внаслідок чого владою були прийняті додаткові заходи боротьби з віруючими, наприклад знищення святинь — місць паломництва греко-католиків11.

З середини 70-х років правозахисник рух стимулював до легальної боротьби інші рухи, у тому числі релігійні. Першою правозахисною організацією на захист прав віруючих УГКЦ стала «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні». Вона була створена 9 вересня 1982 року, До її складу увійшли Йосип Тереля — голова. отець Григорій Будзінський — секретар, отці Ігнатій та Діонісій, Стефанія Петраш-Січко12. Групою були зроблені заяви про створення, в яких проголошувалася мета і завдання ініціативної групи та її склад. Далі група звернулася з меморандумом до Уряду УРСР. В цьому документі засуджувався Львівський Собор 1946 року і висувалися 9 вимог щодо легалізації УГКЦ. 24 грудня 1982 року було заарештовано голову Ініціативної групи Й. Терелю. Його було засуджено на 1 рік за дармоїдство — одні з улюблених прийомів боротьби з дисидентами. Виконуючим обов’язки голови групи став Василь Кобрин13. У той час група мала ще одну назву:«Комітет захисту католицької віри в Україні». Василь Кобрин написав низку звернень на захист УГКЦ, сприяв виданню та поширенню «Хроніки української католицької церкви». Тільки похилий вік врятував від ув’язнення Григорія Будзінського14. 12 липня 1983 року група звернулася з проханням до Міністра внутрішніх справ УРСР дати дозвіл на реєстрацію греко-католицьких парафій та переглянути справу Й. Терелз. Відсидівши свій термін, наприкінці грудня 1983 року Й. Тереля вийшов на волю і знову очолив групу. Ним було написане звернення до Голови німецьких католиків Ганса Майєра, в якому детально розповідалося про злочини радянської влади проти церкви, проти націй, людства. На знак протесту проти репресій, деякі віруючі УГКЦ у середині 80-х років зреклися радянського громадянства, зокрема Й. Тереля відмовився від громадянства СРСР у 1984 році15.

Незважаючи на репресії, протягом усього часу панування радянської влади рух УГКЦ не вщухав.

Українська автокефальна православна церква, яка відокремилася під час створення першої української держави 1917 року, була ліквідована більшовиками 1930 року, а її священики, монахи й просто віруючі були в 30-х роках піддані жорстоким репресіям16. Відновлена УАПЦ була під час німецької окупації. Але проіснувала вона в Україні зовсім недовго. УАПЦ взагалі була обвинувачена у співпраці з німцями, і під час наступу радянських військ її священнослужителі відступали разом з німцями, а згодом емігрували на захід. Ті, хто лишилися, або були замордовані більшовиками, або перейшли до складу РПЦ. Таким чином, після війни УАПЦ існувала тільки в екзилі17. У 1956-1987 роках радянська влада руйнувала й закривала храми, зокрема ті, які колись належали УАПЦ, знищувала святині, церковні цінності, переслідувала деяких монахів та священиків і намагалась постійно контролювати через офіційну церкву простих прихожан18.

В Україні не було руху УАПЦ, проте був один православний священик, правозахисник, який уособив в собі боротьбу українського православ’я за права людини в Україні — це Василь Романюк, а згодом — патріарх Володимир. Уперше В. Романюк потрапив до рук НКВС 19-річним — за належність до Організації Українських Націоналістів. Восени 1944 року він був засуджений до 20 років таборів, щоправда, цей термін йому «як неповнолітньому» знизили до 10 років. У 1946 році в таборі Романюк був засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду». У 1959 році його реабілітували, після чого Василь Романюк зміг повернутися в Україну. Служив дияконом, 1964 року вступив до Московської духовної семінарії, ніс пастирське служіння на Івано-Франківщині. У 1970 році Ромашок виступив на захист заарештованого Валентина Мороза, внаслідок чого було розпущено церковну громаду с. Космач Косівського р-ну, а Романюкові було заборонено правити службу Божу. У січні 1972 року Романюк був заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 7 років таборів особливого режиму і 3 роки заслання. У таборі Романюк брав участь у голодовках та інших акціях протесту. З лютого 1979 року В. Романюк був оголошений членом УГГ. У 1982 році, після 20 років неволі, Романюк повернувся в м. Косів, де мешкала його родина, і відразу ж був узятий під адміністративний нагляд. Патріархом Володимиром УПЦ КП Романюк став вже після повернення з еміграції за часів незалежності, у 1993 році19.

Крім переслідувань УГКЦ і УАПЦ, в Україні, як і в інших республіках СРСР, переслідувалися віруючі інших релігій і конфесій. їх варто відразу розділити на дві категорії: традиційні конфесії та секти.

Жорстоким гонінням піддавались протестанти. Церква Євангельських християн-баптистів (ЄХБ) була найчисленнішою з усіх протестантських церков, як в СРСР, так і в Україні. За Сталіна, у довоєнні роки, баптисти жорстоко переслідувались. Під час війни Сталін змінив політику відносно релігій, було утворено Раду у справах релігій і культів (РСРК) при Раді Міністрів СРСР. Тоді сталінський уряд пішов на ті ж кроки відносно найбільшої протестантської церкви, що і з РПЦ: замість знищення він намагався перетворити її в апарат нагляду та перевиховання віруючих. З цією метою згори було утворено Всесоюзну раду церков ЄХБ (ВР ЄХБ). Головним завданням ВР ЄХБ був підбір на всі церковні посада «своїх людей»20. У 1960 році ВР ЄХБ видав «Нове положення ВР ЄХБ» та таємний документ — «Інструктивний лист старілим пресвітерам», які мали серйозні розбіжності з принципами баптистської церкви. Деякі пресвітери: А. Прокоф’єв, Г. Крючков, Г. Вінс та інші, котрі одержали «Інструктивного листа», сприйняли його, як віровідступництво ВР ЄХБ21. У травні 1960 року вони об’єднались в Ініціативну групу. Перш за все вони закликали ВР ЄХБ до покаяння. Отримавши відмову, члени ініціативної групи розповсюдили секретний «Інструктивний лист» та «Нове положення» з роз’ясненням щодо відступницького духу цих документів серед баптистських громад, як зареєстрованих, так і ні. Наступним їх кроком стали намагання зібрати загальний з’їзд громад ЄХБ з усієї країни для переобрання ВР ЄХБ. Як вважає Л. Алексєєва, потужна петиційна кампанія широких кіл баптистів до РСРК з вимогою дати дозвіл на проведення з’їзду втримала владу від негайних репресій щодо членів ініціативної групи. Проте, протягом 1960-1963 року було заарештовано близько 200 активних противників ВР ЄХБ22. Але це мало протилежну дію. Баптисти масово переходили на бік ініціативної групи. 25 лютого 1962 року Ініціативна група перетворилася на Оргкомітет зі скликання всесоюзного з’їзду. Щоб остаточно не втратити контроль над баптистами, РСРК вдалася до скликання з’їзду ВР ЄХБ, на якому були представлені виключно громади, що підтримували ВР ЄХБ. На з’їзді було прийняте рішення відмінити «Нове положення» та «Інструктивний лист», а замість них був прийнятий Статут ВР ЄХБ. Цей документ був м’якшим і менше суперечив євангельським принципам. На думку влади, він міг стати компромісом між ВР СХБ і непокірними баптистськими громадами. Однак, Оргкомітет і його прибічники не визнали з’їзд легітимним23. Після невдалої делегації до А. Мікояна — голови Президії ВР СРСР Оргкомітет втратив надію на проведенпя демократичного з’їзду громад ЄХБ.— У вересні 1965 року непокірні громади утворили окрему церкву, не підпорядковану ВР ЄХБ, з постійним керівним органом — Радою церков ЄХБ (РЦ ЄХБ). До неї увійшло 11 членів. Вже у травні 1966 року керівники РЦ ЄХБ М. Хорєв, Г. Крючков та Г. Вінс були заарештовані24. Вони були засуджені до трирічного табірного ув’язнення. З того часу не було жодного дня, коли б членам Ради церков не загрожував арешт.

Ще у лютому 1964 року виникла правозахисна організація ЄХБ — «Рада родичів в’язнів євангельських християн-баптистів» очолювана протягом 15 років Лідією Вінс — матір’ю Георгія Вінса і дружиною Петра Вінса, який загинув у сталінських таборах. Лідія Вінс відбула за свою діяльність трирічний термін від 1970 до 1973 року. Ця правозахисна організація займалася збором та поширенням, інформації про репресії щодо віруючих ЄХБ, та збором матеріальної допомоги родинам в’язнів. У 1974 році було заарештовано самого Георгія Вінса — секретаря РЦ ЄХБ. Проте це викликало таку потужну хвилю протесту як на Заході, так і в СРСР, що керівництво Радянського Союзу змушене було піти на поступки і обміняти Г. Вінса на кількох радянських шпигунів, заарештованих на Заході. В еміграції Г. Вінс провадив активну громадську діяльність щодо захисту прав баптистів в СРСР та допомоги сім’ям ув’язнених. Він організував представництво РЦ ЄХБ в США25.

Дуже важливим моментом була тісна співпраця руху баптистів з правозахисник рухом, а також в Україні з українським національним рухом. Зближення з правозахисниками зробило цей рух неізольованим, відкритим. У ХТС постійно публікувалась інформація про репресії проти баптистів. Як вже згадувалось, ще один представник баптистської родини Вінсів — Петро Вінс, син Георгія та онук Лідії й Петра Вінсів, вступив до УГГ.

Баптисти широко розповсюджували свій самвидав. З 1963 року виходив журнал ЄХБ «Вісник спасіння» (з 1976 року — «Вісник істини»). «Рада родичів в’язнів» публікувала з 1964 року «Чрезвычайные сообщения», а з 1971 року — «Бюллетень Совета родственников ЕХБ». З 1971 року баптистами було відкрито видавництво «Християнин». Воно оголосило про свою діяльність, проте свої типографії вимушено було тримати у підпіллі. До 1983 року ними було віддруковано близько півмільйона Євангелій і духовних видань різними мовами, в тому числі українською26. Кілька разів органи КДБ викривали підпільні топографії видавництва. Так, в Україні, в селі Старі Кодаки Дніпропетровської області у 1980 році було викрито й розгромлено підпільну друкарню видавництва «Християнин»27. У цій справі зазнало переслідувань багато баптистів.

Після виїзду в еміграцію Лідії Вінс «Раду родичів в’язнів» очолила Ганна Козорезова — дружина багаторічного в’язня сумління Олексія Козорєзова. У 1980 році вона, мати 10 дітей, була умовно засуджена до 3 років. Іншого члена організації — Улану Германюк, мати 5 дітей, було засуджено до 3 років ВТК. З 1979 року з метою релігійного виховання дітей членами «Ради родичів в’язнів» був організований літній дитячій пересувний табір У 1980 році у Львові за організацію табору Павла та Володимира Ритікових і Галину Вільшанську було засуджено до 3 років ВТК28. У 1981 році були заарештовані усі члени РЦ ЄХБ, окрім Крючкова, який переховувався з 1971 року.

Розмах судових репресій щодо баптистів можна оцінити за такими цифрами: на травень 1982 року у радянських тюрмах і таборах утримувалось 158 баптистів, що становило половину усіх релігійних в’язнів сумління в СРСР29. В Україні у 1980-1981 роках засуджено 28 віруючих ЄХБ30. Проти баптистів широко застосовувались також інші репресії: розгін служінь, весіль і навіть похоронів, цькування дітей у школах тощо.

Іншою великою протестантською конфесією були П’ятидесятники. Їх також жорстоко переслідували. У 1945 році цю конфесію було примусово підпорядковано ВР ЄХБ. Проте більшість громад п’ятидесятників просто не реєструвалась і існувала в підпіллі, не бувши підпорядкованими ВР ЄХБ. Таким чином, на 1974 рік в Україні існувало 539 незареєстрованих громад п’ятидесятників проти 16 зареєстрованих31. Сама по собі релігійна діяльність п’ятидесятників — богослужіння, проповідництво, виховання дітей в дусі своєї релігії тощо — могла призвести до арешту і суду. Репресії проти них були такими саме, як і проти баптистів. Безперервні утиски і переслідування п’ятидесятників з боку радянської системи підштовхнули їх наприкінці 40-х років до ідеї виїхати геть з СРСР — безбожної, агресивної країни. Поодинокі намагання емігрувати тривали у 50-х — 60-х роках, за що п’ятидесятники переслідувались. А вже організований еміграційний рух почав формуватися з 1973 року серед п’ятидесятників Далекого Сходу СРСР. Боротьба за еміграцію вивела з ізоляції рух п’ятидесятників і зблизила їх із правозахисниками. З 1974 року п’ятидесятники зв’язалися через правозахисників із західними кореспондентами. Тоді ж перті сім’ї одержали запрошення з Заходу і дозвіл на виїзд. Рух п’ятидесятників зміцнювався. З цього моменту почалося видання бюлетеня «Інформаційна служба християн віри євангельської — п’ятидесятників» (потім «Факти і тільки факти»). З 1976 року він виходив регулярно і його повідомлення регулярно публікувалися у ХТС. В Україні на кінець 70-х років документи на виїзд подали тисячі п’ятидесятників. Загалом в СРСР на цей час їхня кількість сягнула 30 тисяч осіб32. З 1979 року репресії проти п’ятидесятників значно посилилися. У 1981 році п’ятидесятниками був утворений Комітет «Право на еміграцію» — правозахисна організація п’ятидесятників. Одним з її лідерів був донеччанин; Павло Ахтьоров — автор релігійного трактату «На пути к бесемертию». За свою діяльність він був двічі засуджений у 1971 та 1981 роках33. У 1982 році у зв’язку з Комітетом була сфабрикована справа проти його іншого керівника — Василя Бараца, мешканця м. Рівного. Ці репресії були не поодиноким випадком, а правилом у Радянському Союзі34.

Однією з найбільш переслідуваних за радянських часів конфесій були Вірні і вільні адвентисти сьомого дня (ВВАСД). Усі її керівники загинули у таборах. Г. Оствальд і П. Мажура загинули ще за сталінських часів, а їх спадкоємець Володимир Шелков провів в ув’язненні і засланні 26 років життя і помер у таборі у 1980 році в віці 84 років. Усе життя він поклав на відстоювання прав віруючих в СРСР. Він був видатним релігійним письменником, який, зокрема, досліджував проблеми взаємовідносин церкви і держави, релігії і права. Адвентисти піддавались репресіям, як. і інші вже згадані протестантські конфесії. В Україні адвентисти сьомого дня діяли у 8 областях35. Особливо репресії проти адвентистів активізувались з 1979 року. КДБ старанно намагався викрити підпільне видавництво ВВАСД «Вірний свідок». Для цього він застосовував усі методи, включаючи катування адвентистів, затриманих з релігійною літературою36.

Переслідувань зазнавали також протестанти згаданих конфесій через категоричну відмову служити в армії. Адже брати участь у структурі! Що порушує заповідь «не вбий», категорично суперечить євангельським принципам. Послідовно відстоюючи «непротивлення злу насиллям», віруючі цих конфесій свідомо йшли в тюрми. До кінця призовного віку багато хто з них встигав відсидіти по два терміни. Були випадки, коли протестанти йшли до «будбатів», але там з них страшенно знущалися, цькували, били, подекуди до каліцтва.

Однією з найжахливіших форм репресій проти них було позбавлення батьківських прав і відправлення дітей до дитячих будинків та інтернатів.

Тоталітарний образ мислення притаманний багатьом людям. Тоталітарні секти існують в усіх сучасних демократичних країнах, а якраз відсутність відкрито діючих сект свідчить про присутність тоталітаризму державного (винятком є хіба що традиційні суспільства). «Єдиний спосіб позбавитися дракона — це мати свого власного»37, що ми й мали за часів радянського тоталітаризму.

Радянська влада, наприклад, дуже суворо переслідувала «Свідків Ієгови» — одну з найпоширеніших квазіхристиянських сект. За свідченням кількох політв’язнів, як тільки свідок Ієгови потрапляв за грати, він одразу ж отримував «Вартову вежу» — періодичне видання свідків ієгови, причому видавалося воно у типографіях підпільного видавництва, викрити яке повністю органи КДБ були не в змозі. Трималися свідки ієгови завзято і самовіддано.

Табори ставали найкращим полем для залучення нової пастви у нелегальні церкви. І кадебісти зухвало відігравались на нових парафіянах. Михайло Хейфец в «Українських силуетах» описує долю старого вояка ОУН-УПА — Костянтина Скрипчука, який прийняв віру «Свідків Ієгови» і за це не був реабілітований під час амністії, а продовжував відбувати свої 25 років. «Громада Свідків Ієгови стала його сім’єю, його братами, його друзями на два десятиріччя вперед», — пише М. Хейфец. Більше того, коли був обшук у єговістів в зоні, у Скрипчука знайшли статті з часопису «Вартова вежа» та переписані від руки уривки з Євангелія. За це йому додали 4 роки. Загалом — 29 років таборів! 38

Репресії проти єговістів носили таку саму форму, як і проти віруючих традиційних протестантських конфесій.

У 1970-1980-х роках інтелігенція, переважно науково-технічна, часто захоплювалась окультизмом різного забарвлення. Окультна література, звичайно, існувала тільки в самвидаві. Окультні секти подекуди переслідувались. Так, наприклад, у 1984 році у Харкові було засуджено Ігоря Калапшика, який розповсюджував окультний самвидав і відправляв окультні обряди. Він отримав 5 років за ст. 187-прим та ст. 229-1 КК УРСР — відправлення релігійних обрядів, що завдають шкоди здоров’ю людей. Кілька чоловік з його групи окультистів захворіли й потрапили до психіатричних лікарень.

27. Характеристика курсу радянського керівництва на "перебудову". Початки "перебудови" та Україна. Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. поклала край його "ері", але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю.Андропов. У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників.

Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Щоб досягти своєї мети, він проголошує новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

Що стосується ходу «перебудови» в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив С. Гуренко Сиротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, партія «зелених» та ін.; всього в 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення з Конституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу роль КПРС». Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора «перебудови» - М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

28. Чорнобильська катастрофа: суспільно-політичний аспект. Аварія стала для одних горем, для інших, на превеликий жаль, засобом наживи. Складалося безліч програм, які вимагали шалених коштів. В цьому напрямку за радянських часів на станцію було витрачено 13 мільярдів доларів, за роки незалежності — до 7 мільярдів доларів. За розумного планування витрат, цих коштів на багато вистачило б, і ми не мали б сьогодні тієї картини, яку маємо. Практично відкритий четвертий реактор, не розвантажені від ядерного палива другий і третій реактори, численні проблеми із зонами, людьми, які постраждали від чорнобильської аварії.

Філософія була такою, що Чорнобиль має однаково сприйматись і нашою, і міжнародною спільнотою в 1986 році, і сьогодні, і у найближчому майбутньому. Після деяких сентиментів Захід нам чітко сказав, що соціальні проблеми не можна вирішувати за рахунок міжнародних організацій, бо це проблеми України, так само, як і проблеми охорони здоров'я.

Пам'ять знову і знову вертає нас у страшні дні квітня 1986 року, коли над Україною нависла радіаційна небезпека.

Минає 20 років від тієї сумної дати. Під знаком Чорнобиля виросло вже нове покоління людей. Ми поступово почали звикати до особливого статусу мічених атомом.

Неадекватно реагує держава й загалом суспільство на жахливі факти багаторазового зростання випадків онкологічних патологій щитовидної залози і лейкозів у дітей, що проживають на забруднених територіях. Ми давно перестали перейматися такими «дрібницями», як необхідність радіологічного контролю продуктів харчування, їхнього походження, як це було у перші роки після аварії. Далеко не кожна людина може відповісти на запитання «а що це воно таке ліквідація наслідків «Чорнобильської катастрофи»?» Можливо, це й краще, що більшість людей, так і не усвідомивши небезпеки того, що сталося — починає про це забувати. Можливо, що без такого психологічного вантажу і жити легше. Але чи маємо ми право на таке безпам'ятство? Що це — ментальність українця чи особливість людської психіки взагалі?

Як твердять експерти «Чорнобильського форуму», жертвами Чорнобильської аварії стало 4 000 осіб, серед них 50 чорнобильців померли від гострої променевої хвороби, 3940 людей пішли в інші світи, із числа ліквідаторів, та тих, хто проживав в особливо уражених радіацією регіонах.

Так що ж зроблено за ці двадцять років в напрямку подолання наслідків Чорнобильської катастрофи? Зі слів заступника начальника Державного департаменту — Адміністрації зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення Володимира Холоші, за минулі 20 років багато чого зроблено. Якщо нині людина купує в магазині їжу, то вона, як правило, не замислюється над тим, що ця продукція може бути із забрудненої радіонуклідами території.

За ці роки, хоч поганенько, але система контролю стабілізувалась і відносно ефективно діє. Звичайно, йдеться не про стихійні ринки, де такого контролю немає, а про державну мережу.

Це — перше. Друге – стан повітря, яким ми нині дихаємо. Внаслідок природних стабілізаційних факторів і тих, які запроваджені діяльністю людини, воно стало значно чистішим. Ті відкриті забруднені місця, з яких радіонукліди могли мігрувати повітряним шляхом, заліснені чи вкриті іншою рослинністю, яка зв'язує їх у біологічному ланцюзі. Все це зроблено. Аерозолі не літають. Люди дихають більш-менш чистим повітрям.

Третій фактор — водний. Річкова вода за радіологічними показниками є на порядок кращою, ніж допустимі норми для питної води навіть за європейськими показниками. Це говорить про те, що система водоохоронних заходів, яка була за ці роки створена, особливо це стосується Зони відчуження, є достатньо ефективною. Суть у тому, що зона дає 65 відсотків стронцію у водну систему країни. Система запобігання виносу активності з території зони реалізувалася через будівництво водоохоронних споруд. Було збудовано ліво-і правобережну дамби на річці Прип'ять і нині, завдяки експлуатації цих об'єктів, витримуємо нормативи по воді.

За словами першого заступника голови Київської обласної державної адміністрації, голови з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій облдержадміністрації Анатолія Семенюка, Київщина — регіон особливий і з огляду на те, що на її території розташована Чорнобильська АЕС із зоною відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, і тим, що тут проживає третина всіх постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС.

Станом на 01.01.2005 до постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи по області віднесено 853 615 осіб, або майже кожен другий її мешканець, у тому числі 175 674 дитини. Іншими словами, в області проживає практично кожний третій постраждалий України. З числа постраждалих 24 804 осіб належать до першої категорії, 160 246 осіб — до другої категорії, зокрема учасників ліквідації аварії на ЧАЕС — 40 832 чол., постраждалих третьої категорії — 27 852 осіб, серед яких 7 625 — учасники ліквідації аварії на ЧАЕС, до потерпілих четвертої категорії належать 555 982 особи. Згідно з чинним законодавством, пільгами користуються також 4 824 сім'ї померлих громадян, смерть яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою.

Природа щедро обдарувала нас всім, що необхідне для повноцінного існування. Здається, ми вивчили планету вздовж і впоперек. Але чи не занадто пройнялася людина гордістю від своїх успіхів? Сили природи ще не аж настільки підвладні людству, неспокійна Земля сильніша за нас. Тому і мстить вона людині за порушену гармонію. Хвора природа дає хворі плоди, тому й зростає кількість онкохворих, зростає смертність. Ще не одне покоління наших земляків буде платити своїм здоров'ям за необдумані і недалекоглядні рішення попередників. Екологічні проблеми, створені нами, передамо у спадок нащадкам. За що їм такий дар?

29. Розвиток процесу самоорганізації суспільства: утворення неформальних організацій в Україні. Станом на 24 червня 1989 р., в Україні діяли 47 тисяч неформальних самодіяльних об'єднань. За напрямками діяльності вони поділялися на: а) громадсько-політичні – 6957; б) культурно-історичні – 1460; в) екологічні –1946; г) художньо-розважальні – 10859; д) спортивно-технічні – 4239; е) колекційні – 685. 20 найбільш численних були яскраво політизовані (Українська Гельсінська спілка, Українська народно-демократична ліга, "Меморіал", "Спадщина", "Громада", Всеукраїнське товариство репресованих, Товариство анархо-синдикалістів та ін.). 5 громадських організацій відверто дотримувалися націоналістичних тенденцій (Український культурологічний клуб, "Просвіта" та ін.). 

Наприкінці 1989 р. ряд громадських організацій виявили бажання об'єднати свої зусилля для спільної боротьби проти тоталітарного режиму і відродження незалежності України. 

18 листопада 1989 р. в Києві відбулася нарада, у якій взяли участь представники РУХу, Меморіалу, Української Гельсінської спілки, Української студентської спілки, Української народно-демократичної ліги, ТУМу, СНУМу, Всеукраїнського товариства репресованих, Комітету захисту УГКЦ, страйкомів Львова, Миколаєва і Донецька, Товариства Лева та інших демократичних угрупувань. Було ухвалено рішення про створення передвиборчого Демократичного блоку України. Учасники наради узгодили спільну декларацію, яка закликала до: 1) досягнення реального політичного та економічного суверенітету України; 2) створення багатопартійної системи; 3) утвердження засад багатоукладної економіки (включно з приватною власністю); 4) прийняття нової Конституції України, узгодженої з міжнародними пактами про права і свободи людини; 5) національного відродження народів України; 6) легалізації українських церков. По дискусії було знято тезу про можливість співпраці з "прогресивними силами компартії". 

Активну діяльність проводили неформальні громадські організації у регіонах. У червні 1989 р. в Тернополі об'єднали свої зусилля осередки Народного Руху України та товариства "Меморіал". У спільному циркулярі до міськкому партії містилися такі вимоги: а) не провадити заходів щодо засудження дисидентів; б) відмінити постанову міськкому партії про несумісність перебування членів КПУ у Народному Русі; в) надавати Руху, “Меморіалу”, іншим організаціям приміщення для зборів, співочого поля, парків для заходів. 

Рух в цей період ще діяв як єдина організація. У жовтні 1990 р., коли відбулися другі Всеукраїнські збори Народного Руху України, серед його членів інженерно-технічні працівники, службовці, наукова та творча інтелігенція становили 68 відсотків. Вони представляли більше 40 політичних та громадських організацій. Причому, 12,6 відсотка були членами Української Республіканської партії, 25,3 відсотка – Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. У новій програмі, прийнятій вказаними зборами, було проголошено про перетворення Руху в організацію за національне відродження та незалежність України.