9. Національний рух опору на західноукраїнських етнічних землях у другій половині 1940-х – 1950-х роках.

В Україні діяло одразу декілька антифашистських рухів. Одним із них був радянський партизанський рух. ЗО травня 1942 р. при Вер­ховному командуванні було створено Центральний штаб парти­занського руху, головнокомандувачем призначено маршала К.Ворошилова, а пізніше — Український штаб на чолі з генералом Т.Строкачем. Завдяки цілеспрямованим заходам радянського керівництва партизанський рух став масовою силою, що діяв у тилу ворога. Протягом 1943-1944 рр. партизанські з'єднання Ковпака, Сабурова, федорова, Бегми розгорнули т. зв. рейкову війну, безпосередньо підтримували фронтові операції. Через партизанські загони за роки війни пройшло більше 220 тис. чоловік.

Наступним вагомим антифашистським рухом був національний повстанський український рух. З початком війни у проводі Організації Українських Націоналістів виникли гострі суперечності, які загостри­лися ще більше після вбивства Коновальця у 1938 р. Прибічники Коновальця хотіли обрати на голову проводу його заступника, близького соратника і товариша Андрія Мельника — людину культурну, стриману й помірковану. Натомість молодші члени ОУН на цьому місці хотіли бачити більш радикально налаштованого і Діяльного Степана Бандеру. В результаті цих суперечок виникли дві організації ОУН-м (мельниківці) та ОУН-б (бандерівці). Після нападу німців на СРСР, українські націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну українську державу. Німці ж хотіли використати національний рух у власних цілях для підриву могутності Радянського Союзу. В результаті спів­праці між німцями та ОУН було створено військове формування — легіон українських націоналістів, яке складалося із двох підрозділів під кодовими назвами “Роланд” та “Нахтігаль”. Бандерівці плекали надію, що це угруповання стане серцевиною майбутньої української армії. ЗО червня 1941 р. ОУН-б при підтримці “Нахтігалю” без попередньої згоди з німецькою адміністрацією проголосили у Львові встановлення української держави. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Цей акт було підтримано греко-католицькою церквою. Проте через кілька днів С.Бандеру та його прибічників німці заарештували.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. У 1941 р. Тарас Бульба-Боровець став на чолі нерегулярної частини “Поліська Січ”, яка згодом увійшла до складу Української Повстанської Армії, що була сформована із націоналіс­тичних сил мельниківців та бандерівців у 1942 р. Головнокоманду­ючим було призначено члена проводу ОУН-б Романа Шухевича. УПА являла собою велику, добре організовану партизанську армію, яка повністю контролювала значні території Західної України, користуючись широкою підтримкою місцевого населення, чисельність якої офіційні німецькі документи називають до 200 тис. чоловік, радянська історіографія визнає число — 100 тисяч. Якщо ж вірити найновішим підрахункам, за весь час існування УПА й підпілля в ОУН перейшло понад 400 тис. чоловік.

На відміну від радянського партизанського руху, який знаходився на повному утриманні центру (Москви), УПА мала черпати сили лише з власних резервів українського народу.

Продовження руху опору '' тоталітарній системі очолювала ОУН-УПА. З другої половини 1945 р. за рішенням Центрального проводу ОУН великі підрозділи повстанців були переформовані у малі, добре згуртовані і озброєні загони, що дислокувалися у лісах. Виникла мережа підпільних “боївок” (по 10—15 осіб) у сільській місцевості. Загони УПА контролювали територію площею до 150 тис. кв.км. На противагу органам більшовицької влади вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менше як ЗО тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення незалежної української держави. У свою .чергу сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945—1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. За ;офіційними даними, на західноукраїнських землях у 1944—1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. “бандитів” — учасників ОУН, а також “бандпосібників”, під якими розумілися всі, хто підозрювався ІУ зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено на Схід понад 65 тис-родин.

Між 1944-1947 рр. ОУН-УПА користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на території Польщі. У 1947 р. один із загонів УПА вбив популярного польського генерала К-Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою “Вісла”. ЗО тис. польських солдатів оточили бази УПА і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Майже всіх лемків (близько 150 тис. чоловік) було депортовано у Західні райони Польщі. Фактично відбулася полонізація Холмщини, Підляшшя та Посяння — етнічних українських земель.

Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу. До 1952 р. ОУН-УПА, як масова організація, перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який, як вони сподівались, міг би дозволити відродити державність України, не виправдалися.

10. Діяльність УПА після завершення Другої світової війни. Після закінчення другої світової війни відбулись істотні зміни в розстановці політичних сил на міжнародній арені. Сталін і його оточення взяли курс на конфронтацію з так званим капіталістичним світом. Саме агресивна зовнішня політика СРСР привела до виникнення «холодної війни». Англія, США та інші демократичні країни світу, які боялися «комуністичного раю», у багатьох випадках підтримували опозиційні сили, ворожі сталінському режимові. На цю підтримку великі надії покладало керівництво ОУН і УПА. Зокрема, С. Бандера, М. Лебідь та інші діячі національного руху, які перебували в еміграції, докладали чимало зусиль для ознайомлення світової громадськості із жахливим становищем, у якому опинився поневолений український народ, прагнули домогтися активізації дій Заходу стосовно сталінізму. Однак Англія і США, які хоча і надавали певну моральну підтримку і незначну матеріальну допомогу українському партизанському рухові, все ж на відвертий конфлікт із сталінською імперією не наважувалися. Повстанці УПА надалі залишились одинокими в нерівній боротьбі з могутнім ворогом.

Перейшовши на рубежі 1946—1947 рр. у глибоке підпілля, український національно-визвольний рух змінив характер своїх збройних дій. Це були вже не великі бої сотень і куренів УПА, а постійні сутички з ворогом розчленованих, але організаційно пов'язаних та керованих одним центром повстанських і підпільних груп. 30 травня 1947 р. Р. Шухевич, як голова Генерального Секретаріату УГВР, видав для УПА і ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній системі. Цю інструкцію можна трактувати початком процесу ідеологічної злуки УПА і ОУН в одну формацію.

Відтоді і ОУН, і УПА називалися «Збройним підпіллям». Члени ОУН, які були членами УПА, найперше інтегрувалися в сітці ОУН. А майже всі члени УПА, які не були членами ОУН, стали членами ОУН. Формально існували ще дві формації, але у скорому часі вони злилися в одну організацію — збройне підпілля ОУН—УПА. Своїми збройними акціями ОУН—УПА ускладнювала, а часто й унеможливлювала сталінсько-бeріївським сатрапам реалізацію їх антинародних злочинних планів.

У 1947 р. сталінська кліка вирішила повторити на Україні голодомор 1932—1933 років. У колгоспів та селян-одноосібників забирали весь врожай і відправляли в Польщу, Болгарію, інші країни так званої «народної демократії» для підживлення існуючих там прокомуністичних режимів. До цього здирства долучилася посуха. Східні райони України, Бесарабію, Молдавію охопив голод, правда, у менших масштабах ніж у 1933 р. В західних областях України на заваді напасникам стали бійці УПА. У 1947 р. на території восьми областей було зафіксовано 906 різноманітних збройних і політичних акцій УПА, це, насамперед, вогневі сутички і бої з відділами МВС—МДБ, озброєними партійцями і радянськими чиновниками, які забирали хліб у селян, знищення ворожих господарських пунктів, транспортних засобів тощо.

За місяцями ці акції розподілялися таким чином: січень — 26, лютий — 22, березень — 36, квітень — 90, травень — 107, червень — 11, липень — 91, серпень — 129, вересень — 68, жовтень — 66, листопад — 89, грудень — 71. В результаті облав на ліси і поодинокі села чекістам вдалося розкрити 103 бункери і криївки УПА.

У дванадцяти випадках оточеннями вдалося прорватися з бункерів крізь вороже кільце, у 91 випадку оточені боролися до останнього і, вистрілявши всі набої, останньою гранатою підірвали себе, щоб не потрапити до рук ворога. Жертви УПА в 1947 р. були недаремними. Українські повстанці врятували населення свого краю від голодної смерті.

Більше того, УПА розповсюджувала поміж селян відозви, у яких закликала продуктами допомагати голодуючим, що сотнями тисяч їхали на Західну Україну з надією роздобути бодай якийсь харч. Згодом в одному із звернень повстанці писали: «Пам'ятайте, що коли б у Західній Україні були колгоспи, то Ви вмирали б від голоду вже в 1946—1947 рр. А так не тільки в Західній Україні не було голоду, а ще й скільки наших братів зі Східної України врятувалося від голодної смерті!»

У другій половині 40-х років більшовики розпочинають у західних областях України суцільну колективізацію. Сюди із східних областей було скеровано близько 30 тис. партійних і радянських працівників. Новоприбулі не орієнтувались у місцевій обстановці, зневажливо ставились до місцевих жителів. Для організації колгоспів застосовувалися грубий натиск, залякування, жорстокий терор. Села Західної України були наводнені військами МВС і МДБ, що складалися в основному із солдатів — вихідців із кавказьких та середньоазіатських народностей. Вони всіляко знущалися з українських селян. 23 грудня 1949 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР». Для роботи в них направили 1,7 тис. партійних активістів. Політвідділи МТС підміняли певний час будь-які органи влади на селі і стали осередками масового наступу комуністів на західноукраїнське село.

Здавалось, повертались давні кріпацькі часи. Недаремно абревіатуру ВКП/б/ іронічно розшифровували як «второе крепостное право большевиков».

ОУН—УПА боронила права свого народу. Влітку 1948 р. упівці провели масові акції проти запровадження колгоспів на території Волинської області. Було спалено колгоспи в таких селах: Первіччя і Городище (район Луківці), Доротище (р-н Ковель), Гупали і Запілля (р-н Любомиль), Потапи (р-н Головно), Дубечко і Кримко (р-н Заболоття), Ратно, Бузаки, Хотищево, Чорче, Височно і Прохід (р-н Ратно), Синово, Замшани і Мізове (р-н Стира Вижівка), Тоболи і Ворокомия (р-н Камінь-Каширський). У травні—червні 1948 р. проведено подібну акцію у Львівській області, знищено колгоспи в селах: Черниця (р-н Підкамінь), Гаї Старобрідські (р-н Броди), Калдубиська (р-н Заболотці), Паликорови (р-н Підкамінь). Влітку 1948 р. «червоного півня» пустили колгоспам тієї ж області в м. Сокаль і в селах Боб'ятин, Волиця, Зубків, Вільковичі, Ксаверовня, Спасів, Перв'ятичи, Тартаків, Жарпанці. У вересні 1948 р. спалено колгоспи на Чернівеччині в селах Головненці, Козярі, Сухівці, Шильняки, Глинці Малі. Українські повстанці були свідомі того, що така активність неминуче призводила до посилення каральних дій МВС—МДБ, одначе іншого виходу не було.

У результаті невпинних облав у 1948 р. чекістам вдалося виявити 94 криївки повстанців. Лише в семи випадках всім підпільникам вдалося прорватися крізь оточення. У 87 випадках оточені упівці кількістю 191 чол. відстрілювалися до останнього патрона і у безвихідному становищі підривалися на гранатах. Було також викрито одну підпільну друкарню ОУН (на Волині) та одне з підпільних бюро відділу пропаганди та інформації УГВР (на Болехівщині). В обох випадках підпільники гранатами запалили криївки так вдало, що до рук МВС—МДБ не потрапили жодні документи.

В 1949 р. збройна боротьба ОУН—УПА продовжувалася з неослабленою силою. Повстанці майже у всіх випадках билися до кінця, віддаючи перевагу смерті перед ганебним полоном. Наведемо бодай кілька документальних свідчень. 7 січня в с. Уїздці (р-н Мізоч Рівенської обл.) відділ емведистів оточив криївку повстанців. Повстанці, опинившись в безвиході, з окликами «За Україну!» підірвалися гранатою. 13 січня на полях біля села Мишковичі (р-н Микулинці, Тернопільська обл.) три повстанці протягом півтори години вели запеклий бій з тридцятьма емведистами.

Оточені, вони відстрілювалися до останньогонабоя і, щоб не датися в руки чекістам, пострілялися. 20 лютого в с. Гніздище (р-н Великі Бірки, Тернопільська обл.) відділ емведистів під час облави знайшов у селянській хаті криївку повстанців. Зав'язався бій, під час якого обидва повстанці, разом з господарем та його братом застрелилися.

Боротьба мала запеклий і відчайдушний характер з обох боків. Сталіністи закатували в Західній Україні у 1944—1952 рр., за найскромнішими підрахунками, 300—400 тис. чол. За офіційними даними радянської преси, українськими партизанами було знищено 30 тис. чоловік.

Очевидно, що навіть при такому співвідношенні жертв дії Радянської влади навряд чи можна назвати правомірними. Вона сама провокувала на збройний опір. Крім того, треба пам'ятати, що стрільці УПА вели національно-визвольну боротьбу, захищаючи свою рідну землю, хату, сім'ю.

Збройно-політична діяльність Організації Українських Націоналістів — Української Повстанської Армії продовжувалася й наступні роки, хоча вона давалася дедалі важче, сил ставало все менше. Противник врахував увесь свій попередній досвід і вишукував все нові способи, щоб з безоглядною жорстокістю завдати нових дошкульніших ударів українському збройному підпіллю. В 1948—1949 рр. МДБ організувало вбивство священика Г. Костельника і письменника Я. Галана. Ці акції чекісти проголосили «справою рук бандерівців» і використали як привід для чергового туру репресій проти української інтелігенції. Війська МВС—МДБ широко впроваджували практику масового випалювання лісових масивів, затруювання криниць, озер, річок, навіть медикаментів, які, на їх думку можуть дістатися стрільцям УПА. Життя мирного населення не бралося до уваги.

В кінці 40-х на початку 50-х років збройне підпілля починає відчувати нестачу зброї та амуніції. Зброю повстанці здобували для себе у ворога. Це не ставило особливих труднощів у часи операцій великих загонів УПА. Та з переходу на дії малими відділами становище різко погіршилося.

Великої шкоди завдавало і те, що у багатьох місцях після розгрому міської і сільської підпільної мережі ОУН зменшився її вплив на стрільців УПА, порушилась скоординованість акцій. Багато боївок, залишившись без політичного керівництва, діяло на свій розсуд, їх члени (а це здебільшого були прості селянські хлопці) частенько скочувалися на шлях зведення особистих рахунків, діяли за принципом «око за око», «зуб за зуб».

Надзвичайно ускладнилася тоді і проблема харчування членів ОУН—УПА. На початок 50-х років на західноукраїнських землях насильницькими методами було завершено колективізацію сільського господарства. Це призвело до жахливого зубожіння всього населення, внаслідок чого воно неспроможне було задовольнити потреби ОУН—УПА в продовольстві. Єдиним джерелом добування харчів стали радянські магазини і колгоспні продовольчі склади.

Тепер замість масових боїв, облав великими силами, практикованих раніше, органи МВС—МДБ застосовували так зване «прочісування», «розроблювання» (разработку — Ю. К.) провідних членів збройного підпілля. Прочісування полягало в тому, що невеликі відділи МВС—МДБ, звичайно 1—5 сотень, оточували несподівано ліс чи село і за допомогою собак обстежували кожен кущ, кожну хату і мало не кожну п'ядь землі. «Розроблюванням» керівних членів збройного підпілля, кожного зокрема, займалися вищі чини МДБ, маючи для цих потреб цілий штат співробітників. Завдання «розроблювання» полягало у вивченні особи даного командира, його звичок, родинних відносин, приватного життя, улюблених місць перебування тощо, і на підставі цього вибирався спосіб, який повинен був привести до фізичного знищення такого командира шляхом нападу, засідки або якоїсь провокації. Чекістам також вдалося проникнути в мережу ОУН—УПА. На зрадницький шлях стали окремі члени ОУН. Така ганебна деградація відбулася з одним із керівників закордонного проводу ОУН — М. Матвієнком.

Зрозуміло, що в цих неймовірно важких умовах боротьби ОУН—УПА зазнавала кожного дня болючих втрат. 4 листопада 1948 р. у бою з чекістами на околиці села Малий Любінь, яке майже почало підійматися з попелу після страшної, подібної до Хатинської трагедії, вчиненої тут радянськими вояками на початку 1945 р., був убитий видатний командир «УПА—Захід» ВО «Буг» Крайовий Провідник ОУН Львівського краю Федір (Зеновій Таршаковець). 31 січня 1949 р. у Львові, відстрілюючись, загинув полковник УПА Лицар (Олександр Гасин). В лютому 1949 р. на Волині енкаведисти вбили командира УПА, Крайового Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Смока (Петра Козака). 17 квітня 1949 р. під час облоги криївки в долині річки Лімниці застрелився командир «УПА—Захід» полковник Шелест (Василь Сидор). В жовтні 1949 р. помер від рани командир УПА Хрін, який був широко відомий своєю боротьбою на Закерзонні, талановитий літератор, автор відомих на Заході мемуарів «Крізь сміх заліза», та «Зимою у бункері». 5 березня 1950 р. стався найбільший для УПА удар — в с. Білогорща під Львовом, оточений спецвідділами МДБ, яких навмисно прислали з Києва, загинув смертю героя Головний Командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Про це шеф МДБ Абакумов одразу ж повідомив особисто Сталіна. Після смерті Р. Шухевича його пост зайняв полковник Коваль (Василь Кук).

Загибель Р. Шухевича стала для УПА—ОУН непоправним ударом. Жорстокі репресії, підступність та військова могутність ворога призвели до того, що вже в 1951—1953 рр. збройна боротьба ОУН—УПА закінчилась поразкою, хоча окремі боївки протримались до середини 50-их років. Та це були останні з хоробрих бійців. Певну роль в остаточному припиненні боротьби відігравала деяка лібералізація комуністичного режиму після смерті Сталіна і зміни у внутрішній політиці Радянської держави за М. Хрущова.

Окрему, але поки що мало відому сторінку історії УПА, становлять повстання у сталінських концтаборах. Політично—організаційною основою для цих повстань служило доручення ОУН—УПА, видане ще в 1947 р. під назвою «До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи». В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН—УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН—УПА, яких було вислано за межі українських земель. Ці засланці і каторжани організували «ОУН—Північ», їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв'язнів по всій території Гулагу. 1953 року у воркутинських таборах, а в 1954 р. в концтаборі Кенгіра відбулись масові бунти в'язнів, які були надзвичайно жорстоко придушені військами МВС. Найбільш активними серед бунтарів були ув'язнені стрільці УПА. Засуджені члени ОУН готували також збройне повстання в Екібастузькому таборі. Учасників змови видав зрадник. Очевидцем цих подій був російський письменник О. Солженіцин.

Взятий 1953 р. в полон на Україні, старшина служби безпеки ОУН—УПА Василь Підгорецький засуджений на 25 років неволі, був організатором повстання в Ташкенті 1955 р.

У жовтні 1956 р. в Угорщині перемогла народна революція проти маріонеткового місцевого комуністичного режиму Гере-Ракоші. Із колишніх членів УПА на еміграції було створено кілька батальйонів добровольців, які відправились до Будапешту і взяли участь у боях проти радянських окупаційних військ. Вони обороняли мости через Дунай, які об'єднують дві частини мадярської столиці — Буду і Пешт. Більшість із них загинула.

15 жовтня 1959 р. в Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинський пострілом із газового пістолета вбив С. Бандеру. За підступне вбивство терорист отримав з рук тодішнього голови КДБ О. Шелепіна орден Бойового Червоного Прапора. Указ про нагороду підписав К. Ворошилов. Смертю Степана Бандери закінчується славна і героїчна епопея Української Повстанської Армії. 11. Політичний портрет Романа Шухевича. Роман Шухевичем — Провідник Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях і Головний Командир Української Повстанської Армії.

Роман Шухевич народився 07 липня 1907 року в місті Краковець, Галичина, де його батько був суддею. По інших даних Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша, 2 (колишня вулиця Войціха), і охрещений 26 липня 1907 року в Успенській церкві, що на вулиці Руській.

Навчався у Народній школі в Кам'янці Струмиловій (тепер - Кам'янка Бузька) в 1913-1917 роках.

У десятилітньому віці Роман вступив до Львівської гімназії, в якій у 1925 році здав матуру (іспит зрілості).

Саме під час навчання у Львівській гімназії Роман Шухевич активно включається у вир національно-визвольної боротьби в молодіжних націоналістичних та багатьох спортових організаціях. Прилучається до праці в молодіжній сітці УВО.

В 1925 році Роман Шухевич стає повноправним членом УВО (Української Військової Організації).

14 вересня 1926 року Романа Шухевича прийнято до Львівської Політехніки (Львівського Політихнічного Інституту), який з успіхом закінчив у 1931 році.

Паралельно із навчанням у Львівській політехніці в 1928-1929 роках закінчив старшинську школу польської армії. Згодом, інкогніто, закінчив спеціальні курси для військових старшин (офіцерів).

В 1929 році Шухевич вступає до ОУН як один із перших її членів, займаючи там довший час пост бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН.

В 1934 році попадає до концлагеру в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми. В 1938-1939 роках приймає активну участь в організації "Карпатської Січі" та в керівництві нею. В той час коли Сталін і Молотов дружньо спілкуються із фашистами, Роман Шухевич керує важкими боями із фашистськими військами, захищаючи Закрпатську Україну.

В 1939-1940 роках Роман Шухевич Референт Зв'язку з Українськими Землями в СССР. В 1940-1941 роках Крайовий Провідник на Західних Окраїнах Українських Земель і член Революційного Проводу ОУН.

В 1940 році організує і очолює Український Легіон.

В червні 1941 року Український Легіон є єдиною українською військовою потугою на Українських Землях, котра захищає щойно створений уряд Незалежної України у Львові. Воїни Українського Легіону оволодівають важливими громадськими об'єктами у Львові та створюють умови для діяльності української влади по всій Україні.

Червень 1941 року - Львівське управління НКВД закатувало 5450 львів'ян, в тому числі, Юрія Шухевича, рідного брата Романа Шухевича. На тілі були сліди страшних тортур, котрих зазнав Юрій Шухевич: виколоті очі, відрізані вуха, поламані пальці, руки, ноги, на спині і грудях вирізаний тризуб. Над тілом свого брата Роман Шухевич поклявся до смерті захищати людей від московького диявола. І цю обіцянку він виконав.

 В липні-серпні 1941 року німецькі війська арештовують керівників Українського Легіону та членів Українського Державного Правління. Відновлення України було жорстоко придушине в катівнях Гестапо.

В 1943 році Роман Шухевич обіймає посаду Головного Командира УПА під псевдом Тарас Чупринка. В травні 1943 року рішенням ПроводуОУН Роман Шухевич стає Головою Бюра Проводу ОУН. В серпні 1943 року Третій Великий Збір ОУН затверджує його на тому посту.  В липні 1944 року Великий Збір Української Головної Визвольної Ради обрав Романа Шухевича (під псевдо Лозовський) Головою Генерального Секретаріату УГВР.

В 1945 році, коли по виході з тюрми Степан Бандера повернувся на пост провідника ОУН, Роман Шухевич під псевдо Тур обняв пост Голови Проводу ОУН на Українських Землях.

В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич, як Головний Командир УПА (псевдо Тарас Чупринка), Голова Проводу ОУН на Українських Землях (Тур) і Голова Секретаріату УГВР (Лозовський), керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів.

5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з озвірілими московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.

Незважаючи на те, що Роман Шухевич у структурах ОУН і УПА посідав найвищі становища, у контактуванні з людьми він був завжди врівноважений, коректний, відвертий. Головнокомандувач також був вельми витриманою людиною, він ніколи не підвищував голосу, хоча інколи, як військовикові, і годилося б давати інструкції та пояснення, а передовсім накази, більш акцентовано (тобто з деяким притиском). Підлеглі в бойових умовах, у військових середовищах зверталися до Шухевича словами “Друже Командир”, а в кадрах ОУН — “Друже Провідник”. Але у різних випадках, і за бойових, і не бойових умов, усі бачили в ньому головним чином зверхника, а відтак громадянина з незвичайно високим авторитетом.

Роман Шухевич був високоосвіченою особою, він розумівся у всіх дисциплінах військової справи, у теоретичному та практичному пляні, в організації збройних сил, Провідник ОУН прекрасно знав історію України та всесвітню історію, літературу, мистецтво, музику. Крім своєї рідної — української, а також польської та німецької, Шухевич чудово знав старослов'янську, латинську та старогрецьку мови. Проте своїми знаннями він ніколи не чванився, висловлюючись про них аж надто скромно. Добре запам'яталося: Роман Шухевич мав різні псевда, фіктивні прізвища, бо такі були вимоги суворої конспірації. Певний час він користувався псевдом “Чернець”. Якось ніби випадково він запитав: чому родовий відмінок (а щоб не було непорозуміння, назвав той відмінок ще й латинським терміном: казус ґенетівус сінґуляріс — саsus genetivus singularis) від слова чернець — ченця (діялектична форма того слова в Галичині ще й досі звучить “чернця”, тобто літера “р” не випадає). Запитуючи, Провідник зразу ж і зробив висновок: знаєте, друзі, треба неодмінно запросити доброго мовознавця, аби пояснив нам, щоб ніякі сумніви не закрадалися у наші голови. Як скромно це було висловлено: є лінгвісти — вони щодо мови найбільше компетентні, отже, від них треба нам усім набиратися мовознавчих знань.

Роман Шухевич чи не найбільше дбав про рядове стрілецтво УПА. Він часто нагадував, щоб своєчасно посилати в загони УПА націоналістичну підпільну літературу, щоб проводити в чотах, сотнях, куренях політичні заняття, аби таким чином наше славне вояцтво підтримувати на дусі. І не лише це — Шухевич наголошував на тому, щоб виховувати наших військовиків добрим прикладом.

Шухевич до дня загибелі керував визвольною боротьбою на українських землях і завдяки його непересічному політичному і військовому талантові, силі духу і характеру ця боротьба мала організовані, а в перші повоєнні роки - масові форми повстанських дій. Радянські історики твердили, що лише від 1944 по 1946 рік загинуло більш, як 56 тис. так званих "бандерівців", 108 тис. осіб потрапили в полон. Вочевидь, репресіям було піддано значне число мирних жителів Західної України. Численні втрати та довгий період боротьби вказують на те, що під керівництвом Романа Шухевича було зорганізовано масовий опір окупантам, як також і те, що формація ОУН-УПА УГВР, очолювана Шухевичем, мала широку народну підтримку. На превеликий жаль, на сьогодні ще немає ґрунтовної політичної біографії Романа Шухевича, переважають здебільшого нариси, в яких беруть гору іконографічні тенденції, хоча така людина, як Роман Шухевич, "іконопису" не потребує, за нього говорять його діла, які Україна пам'ятатиме завжди.

12. Ідеологічний наступ сталінізму в повоєнний час. «Жданівщина». Найрельєфніше після війни критичні настрої проявили­ся в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання неслухняної інтелігенції було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову, який дуже ретельно взявся до справи. Тому цей грубий, авторитарний стиль і некомпетентне втручання в діяльність творчої та наукової інтелігенції країни, звинувачення її кращих представників у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, безрідному космополітизмі, а в Україні ще і в буржуазному націоналізмі, суспіль­ствознавці назвали "жданівщиною". У 1946-1948 рр. було прийнято цілу низку ідеологічних постанов ЦК ВКП(б) ("Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про репертуар драма­тичних театрів і заходи щодо його поліпшення", "Про кінофільм "Большая жизнь", "Про оперу "Великая дружба" В. Мураделі"), де представників творчої інтелігенції цькували за безідейність, беззмістовність, апо­літичність, наклепи на радянську дійсність тощо. Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов,  метою яких було показати стан справ в українській радянській літе­ратурі та мистецтві ("Про перекручення і помилки у висвітленні історії української   літератури" (серпень 1946 р.); "Про журнал сатири і гумору "Перець" (вересень 1946 р.); "Про журнал "Вітчизна" (вересень 1946 р.); "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (вересень 1946 р.). Критика представників інтелігенції у цих постановах супроводжувалася зневажливим тоном, безцеремонно навішувались ярлики "українського буржуазного націоналізму", ставилися вимоги викривати "ворогів народу" тощо. У створенні нетерпимої атмосфери в середовищі творчої та науко­вої інтелігенції в 1947 р. огидну роль відіграв  Каганович. Під його тиском на пленумі спілки письменників України у вересні 1947 р. гостро критикували М. Рильського, Ю. Яновського, І.Сенченка. Під заборону потрапила сатира - критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадному розносу був підданий Остап Вишня за буцімто "відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій”. За ініціативою  Кагановича кампанію критики української інтелі­генції поширили на істориків. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (29 серпня 1947 р.) були піддані нищівній критиці за "серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного харак­теру" праці інституту "Короткий курс історії України" (видання 1941 р. під редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М.Сурпуненка, Ф. Ястребова), "Нарис історії України" (видання 1942 р. під редакцією К. Гуслистого, Л.Славіна, Ф. Ястребова), перший том "Історії України" (надрукований у 1943 р. під редакцією М.Петровсько­го).  2 липня 1951 р. У газеті "Правда" з'явилася редакційна стаття "Проти ідеологічних перекручень у літературі". У ній необґрунтованій і дуже образливій критиці був підданий вірш В.Сосюри “Любіть Україну”. Його було названо "ідейно порочним твором". "Правда" знайшла кримінал у таких рядках поета:

"Любіть Україну, як сонце любіть, Як вітер, і трави, і води..В годину щасливу і в радості мить, Любіть у годину негоди.Любіть Україну у сні  й наяву, Вишневу свою Україну,Красу її вічно живу і нову, І мову її солов’їну".

Одночасно "Правда" нагадала М. Рильському про його "серйозні ідеологічні помилки" і суворо засудила оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", вказала на "серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні". Паралельно з критикою "українського буржуазного націоналізму" з кінця 1948 р. розгорнулося цькування "безрідного космополітизму". Ця критика швидко набрала відверто антисемітського характеру. Інтелігенти-евреї-письменники, літературні критики, музиканти, вчені звинувачувалися в індивідуалізмі, антиросійських настроях, сіонізмі, антипатріотизмі тощо, Єврейський антифашистський комітет був розпущений, кількасот єврейських інтелігентів заарештували. Частину з них за вигаданими і фантастичними звинуваченнями у 1952 р. розстріляли. У 1947 р. була розгорнута велика дискусія з питань філософії, яка пропагувалася як "зразок більшовицької критики і самокритики". Аналогічні дискусії розгорнулися в мовознавстві, політекономії та в інших науках. Мета цих "дискусій" - залякати наукову інтелігенцію, розгро­мити інакомислення, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя. Яскравим прикладом такої "дискусії" була сесія ВАСГНІЛу у серпні 1948 р. у Москві, яка довершила розгром радянської школи гене­тики. Кількасот вчених-генетиків і біологів втратили роботу. Зокрема в Україні були звільнені академік  М. Гришко, у Харківському університеті – професор І. Поляков, у Харківському сільськогосподарському інституті - професор Л. Делоне та багато ін. Розгром генетики очолив "народний академік" Т.Лисенко. "Лисенківщина" яскраво відзеркалювала політику тоталітаризму у царині науки, вона була тріумфом псевдонауки, яка крім шкоди нічого не принесла нашій країні. Всюди процвітало шарлатанство, догматизм, начотництво. Ряд наук взагалі було заборонено. Так, кібернетику оголосили "буржуазною лженаукою", в результаті у цій галузі СРСР на десятки років відстав від Заходу, генетику – „блудною дівкою імперіалізму” тощо. У цілому "жданівщина" залишила по собі гнітючу атмосферу в ста­ні інтелігенції. Усі чекали повторення кривавих репресій 1930-х років. Але вони не повторилися. 5 березня 1953 р. помер Сталін. Морально-політичний клімат у країні почав змінюватися, розпочалася хрущовська "відлига". 

Окрім такого планомірного, систематичного контролю сталінський режим провадив періодичні викривальні кампанії, щоб добитися цілко­витого послуху серед інтелігенції. Ці кампанії набули найбільшого роз­маху в перші післявоєнні роки, втілившись у сумнозвісній політиці "ждановщини". Саме тоді після прийняття відповідних загально­партійних рішень ЦК КП(б)У ухвалив низку розгромних постанов, присвячених питанням науки, літератури й мистецтва та спрямованих на викриття різноманітних політико-ідеологічних прорахунків, допуще­них представниками української інтелігенції.

Серед цих постанов, крім уже згаданих вище, були: "Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград" (1947 р.), "Про стан і заходи поліп­шення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з Постановою ЦК ВКП(б) "Про оперу "Большая дружба" В.Мураделі" (1948 р.) та ін. Вістря всіх кампаній, проведених в УРСР, спрямовувалося на бороть­бу з "українським буржуазним націоналізмом".

Найгострішої критики зазнали О.Довженко, М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ще наприкінці війни на одному із засідань Політбюро ЦК ВКП(б) И.Сталін вказав на "антиленінські помилки і націоналістичні перекручення" в кіноповісті О.Довженка "Україна в огні". Через кілька років "рецидиви націоналістичної ідеології" було ви­явлено в поемі М.Рильського "Мандрівка в молодість", романі Ю.Яновського "Жива вода", повісті І.Сенченка "Його покоління". Нищівній критиці піддали львівських письменників П.Карманського, М.Рудницького, А.Патрус-Карпатського, яких звинувачено в націо­налізмі й виключено зі Спілки радянських письменників України. "Порочними" було названо окремі твори Л.Первомайського, Ю.Смолича та інших авторів.

13. Міжнародне становище України у другому повоєнному десятилітті. Не можна назвати гнучкою українську дипломатію періоду хрущовської "відлиги". XX з'їзд КПРС (1956), який його започаткував, став знаменним не лише тому, що викрив сталінські злочини, а й тому, що дійшов висновку: "фатальної неминучості термоядерної війни немає". Він проголосив принципи мирного співіснування країн з різним суспільно-політичним ладом, право народів обирати свій шлях розвитку. Багато практичних кроків, здійснених новим лідером радянської держави на міжнародній арені, ніби стверджували на практиці виголошені гасла. Так, 1959 р. М.Хрущов здійснив поїздку до США. Це був перший в історії візит радянського лідера в цю країну, де він виступив з ідеєю роззброєння. М.Хрущов нарешті врегулював тривалий радянсько-югославський конфлікт, який виник ще 1948 р.

З іменем М. Хрущова пов'язаний перший етап відлиги, розрядки у відносинах Схід - Захід, зокрема радянсько-американських. Але з ним пов'язана і одна з найнебезпечніших післявоєнних криз - Карибська (1962), коли світ опинився на межі ядерної війни. З погрозами застосування ядерної зброї і США, і СРСР ще раніше виникали ситуації навколо сірійського конфлікту 1957 p., Лівану і Тайваню 1958 p., Берліна 1961 р. Такими методами досягти оздоровлення міжнародних відносин було неможливе. Це підривало численні миролюбні заяви М.Хрущова з "високих" трибун. Саме тому Віллі Шилінг назвав свою книгу "Хрущовсь-ка шарманка. Гра на нервах людства".

Чимало зусиль затратив і сам М.Хрущов, і радянські дипломати, і засоби масової інформації, переконуючи американців і всю світову громадськість, що кинута радянським лідером фраза "Ми вас закопаємо" - це лише жарт.

Перші спроби після XX з'їзду КПРС відійти від сталінського курсу стосовно Східної Європи, що виявилися у визнанні за кожним народом права обирати шлях розвитку, були відкинуті в 1956 р. введенням радянських військ і кривавим придушенням повстання угорського народу, що повстав проти нав'язаного ззовні тиранічного режиму Ракоші.

Тривалий час радянська історіографія події в Угорщині оцінювала як контрреволюцію, підготовлену імперіалістами і спрямовану ЦРУ. Уільям Колбі (директор ЦРУ 1973 - 1976) у газеті "Московские новости" (№21,1990) зазначив, що Президент США Ейзенхауер 1956 р. утримався від сприяння повстанню в Угорщині і пояснив це так: "...можливо, це і непорядно стосовно угорців, але ми не хочемо третьої світової війни".

Чому М.Хрущов прийняв таке рішення? Після XX з'їзду він опинився під вогнем критики "старої гвардії". В.Молотов, Г.Маленков звинувачували його в тому, що він розвалює соціалістичну систему, сприяє угорській кризі. Лякала М.Хрущова і перспектива виходу Угорщини з Варшавського договору і вступ її до НАТО. Внаслідок цього воєнно-блокова логіка переважила, і події в Угорщині були розцінені як контрреволюційний заколот. У листопаді 1956 р. сесія ГА ООН визнала введення радянських військ в Угорщину і встановлення режиму Я.Кадара як порушення Статуту ООН.

За таких умов подолати атмосферу недовіри і неприязні, в якій опинилась і українська дипломатія, було нелегко. Лише з кінця 50-х років XX ст. для України з'явилась можливість відкрити зовнішній світ для себе і самій стати відкритішою для інших країн. Цьому сприяло заснування 1957 р. постійного представництва Української РСР при ООН.

Основним змістом діяльності України на міжнародній арені стала боротьба за мир і безпеку народів, мирне співіснування держав із різним суспільним ладом. Як член ООН, республіка значної уваги надавала питанням недопущення нової світової війни. На XII сесії Генеральної Асамблеї ООН в жовтні 1957 р. голова української делегації Л.Паламарчук (очолював українську дипломатію 1954-1966) заявив, що з метою послаблення міжнародної напруженості треба насамперед радикально розв'язати проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво, істотно скоротити збройні сили і військові бюджети. Третього серпня 1960 р. постійне представництво УРСР при ООН надіслало Ноту на ім'я Генерального секретаря ООН, в якій висловлювалась пропозиція про особисту участь глав урядів держав - членів ООН у розгляді проблем роззброєння на Генеральній Асамблеї. Однак досягти взаємних домовленостей на той час ще було неможливо, і не в останню чергу - через неконструктивну позицію Радянського Союзу. Незважаючи на це, делегація Української РСР і на наступних сесіях ГА ООН продовжувала підтримувати радянські пропозиції про загальне і повне роззброєння, виступала з власними ініціативами стосовно цього питання. СРСР, США і Англія 5 липня 1963 р. підписали в Москві Договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі і під водою, а 19 листопада 1965 р. на пленарному засіданні Г А ООН була схвалена резолюція про нерозповсю-дження ядерної зброї. В цих та інших подібних спільних актах та домовленостях була частка зусиль і Української РСР, її представників в ООН. Немало зусиль українські дипломати доклали до того, щоб членами ООН стали Албанія, Болгарія, Румунія (1955), Монголія (1961). У вересні 1960 р. на XV сесії ГА ООН делегація СРСР, очолювана М.Хрущовим, внесла пропозицію прийняти декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам.

Різноманітною була діяльність України в ЮНЕСКО. На XVI сесії ГА ООН українська делегація внесла резолюцію про заходи у справі сприяння ліквідації неписьменності в усьому світі. Цей проект було схвалено. Активно співпрацювала республіка і в Міжнародному бюро освіти (МБО). Свідченням внеску українського народу у скарбницю світової культури було рішення ЮНЕСКО про відзначення 150-річчя від з дня народження Т.Шевченка.

Представники України з 1957 р. брали участь у роботі Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ). Тоді, коли ядерні держави, зокрема СРСР, продовжували модернізацію ядерної зброї, республіка домагалася її повної заборони і використання атомної енергії в мирних цілях.

Дуже складно представникам України було працювати в галузевих комітетах МОП, адже їм доводилось торкатись питань про умови праці в металургійній промисловості, на вугільних шахтах, у будівництві, які в республіці залишались надзвичайно важкими. Динамічного спрямування набули зовнішні зв'язки Української РСР. Якщо 1957 р. підприємства республіки поставляли продукцію в 31 країну світу, то 1960 р. - у 41, а вже 1965 р. - у 81 країну. В 1965 р. підприємства республіки здійснювали поставки машин, устаткування, приладів і матеріалів для 390 об'єктів, які споруджували в інших країнах за технічною допомогою СРСР. Питома вага України в зовнішньоторговельному обороті СРСР становила 23%. Особливо збільшилась поставка таких видів продукції, як металопрокат, вугілля, чавун, залізна руда, металорізальні верстати, екскаватори, автонавантажувачі. З 1964 р. республіка розпочала експорт літаків ТУ-124, АН-24, з 1965 р. автомобілів "Запорожець", автобусів "ЛАЗ", тепловозів М-62 та іншої продукції машинобудівного комплексу. Лише криворізькою залізною рудою свої потреби задовольняли: Болгарія - на 60%, Румунія - на 70%, Чехословаччина - на 75%, Польща - на 80%, Угорщина - на 82%, НДР- на 90%.

Тісні багатогранні зв'язки встановлювалися між порідненими областями і містами України та зарубіжних прикордонних країн, їх ініціатори створили у 1957-1958 pp. радянсько-польські, радянсько-чехословацькі, радянсько-болгарські, радянсько-угорські, радянсько-румунські товариства дружби. На середину 1962 р. такі зв'язки мали 15 областей і міст України.

14. Процес десталінізації в суспільному житті України. Смерть Сталіна відкрила нову добу в історії України, врятувавши партійне керівництво республіки від нової “чистки”. Проте ця подія поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. У центрі цієї боротьби постало національ­не питання. Остаточним переможцем став М.Хрущов. Україна одна із перших підтримала нового першого секретаря.

Кадрові зміни відбулися і в Україні. Керівником республіканської партійної організації став українець за походженням О.Кириченко. Уряд очолив Д.Коротченко, Раду Міністрів Н.Кальченко. Урядові посади дістали О.Корнійчук, В.Стефаник та ін.

Фізична смерть Сталіна не означала смерті тоталітаризму, але перші кроки по десталінізації суспільства було зроблено вже у 1953 р., що сповістило про наближення хрущовськоЇ “відлиги”. Почалася реабілітація незаконно репресованих людей, влітку перші з них почали повертатися із таборів.

На початку 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, на закритому засі­данні якого М.Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. З'їзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС “Про подолання культу особи і його наслідків”. Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва — “Ленінська кузня” та “Червоний екскаватор”. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.

За влучним виразом Б.Левицького становище України у складі Радянського Союзу в хрущовські часи було як “другої серед рівних”.

У 1954 р. святкували 300-річчя возз'єднання України з Росією. Ця подія відзначалася досить помпезно, проте головною подією стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ “Про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР”, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. За етнічним складом населення Криму у 1959 р. становило: 22,3% — українці, а росіяни — 71,4%.

Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш скраденою стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.

15. ХХ з’їзд КПРС та його наслідки для України. Найважливішою справою Хрущова була критика  культу особи Сталіна.  Особливе значення у цій  критиці займає секретна доповідь М. Хрущова на ХХ  з’їзді  КПРС  „Про  культ особи та його наслідки”. У ній політика Сталіна визначалася як хибна, у низці засадних моментів - злочинна. Це стосується масових репресій, організації провокацій, застосування тортур під час слідства тощо. Але хоч критика Сталіна в доповіді була досить різкою, та не глибокою, оскільки обминалися системні засади і фундаментальні причини сталінського режиму. Причини виникнення культу пояснювалися ворожим капіталістичним оточенням, гострою класовою боротьбою і особливо негативними рисами характеру самого Сталіна. Особа Сталіна відділялася від системи, яка породила культ особи. У доповіді не ставився під сумнів жоден з етапів політики комуністичної партії після 1917 р. Сам початок сталінського терору визначався 1934 р., що автоматично виключало із переліку злочинів режиму насильницьку колекти­візацію, голодомор 1932-1933 р. тощо. Назва жертв культу особи теж вибіркова. До них Хрущоввідніс лише комуністів, що чітко дотримувалися офіційної партійної лінії, але і словом не пом’янув опозиціонерів і простих громадян. Таким чином, у доповіді було обійдено питання про відповідальність за вчинені злочини всієї правлячої тоді верхівки. У допо­віді було зроблено все, щоб на противагу Сталіну піднести Леніна, партію, існуючий лад. Хрущов, як то видно з його мемуарів, так ніколи і не зрозумів, що від Сталіна не можна відцуратися, не відмовившись від системи, яка його породила. Адже не один Сталін вин­ний у найстрахітливіших злочинах XX ст., а передусім тоталітарна система й ідеологія марксизму-ленінізму, що породила цю систему. Тому, хоч удар по культу особи був завданий страшенний, тоталітаризм утри­мався, оскільки в СРСР залишалася непорушною ідеологія марксизму-ленінізму, комуністична партія. Доповідь М. Хрущова "Про культ особи та його наслідки" залишала­ся засекреченою в СРСР аж до 1989 р. Основні положення доповіді в значно пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. "Про подолання культу особи та його наслідків". Але критика, що прозвучала, справила величезний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. У тоталітарній системі була зроблена перша пробоїна, яку залатати прибічники системи вже не змогли. Партійне керівництво в УРСР за вказівкою з Москви розгорнуло шаблону кампанію засудження культу особи на партійних зборах і в пресі. Реабілітація жертв сталінських репресій прискорилася. Але точних даних про число реабілітованих жертв не було. За останніми даними, що наводяться в літературі, на кінець 50-х років органами КДБ і прокура­тури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн. чол., із них було реабілітовано 3,2 млн. чол. Поза реабілітацією залишилось більшість жертв репресій 20-х – початку 30-х років і майже всі, хто так чи інакше був звинувачений у націоналізмі. Втім, навіть строго дозована критика Хрущова культу особи спо­лохала сталіністів. Вони боялися кари за свої злочини. А тому, у пер­шій половині 1957 р. члени Президії ЦК КПРС Молотов, Маленков, Каганович,  Ворошилов,  Булганін та інші змовилися між собою і 18 червня 1957 р. на засіданні Президії ЦК раптово поставили питання про зміщення Хрущова. Але позачерговий червневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС підтримав Хрущова і виключив із складу Президії ЦК Молотова, Маленкова, Кагановича і Шепілова, котрий до них прилучився. До складу членів Президії ЦК ввійшли люди, що підтримали Хрущова, зокрема Л. Брежнєв. М. Хрущов належним чином оцінив відданість й іншого ви­хідця з України - О. Кириченка: грудневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС обрав О. Кириченка секретарем ЦК КПРС. За підтримкою  Хрущова на посаду першого секретаря ЦК Компар­тії України у грудні 1957 р. був обраний М. Підгорний, теж із числа тих, хто підтримав  Хрущова на червневому (1957 р.) Пленумі ЦК. У березні 1958 р. Хрущов домігся зміщення з посади Голови Ради Міністрів СРСР Булганіна, сам посівши цю посаду. Одночасно він залишався першим секретарем ЦК КПРС. Тепер у вищому керівництві ніхто не заважав йому проводити намічені реформи і відповідальність за їх половинчатість, непродуманість і провал віднині падала на Хрущова. Передусім  у суспільно-політичному житті країни Хрущов вирішив поглибити курс на лібералізацію режиму і критику культу особи. Визначну роль у цьому відіграв ХХІІ з’їзд КПРС, який відбувся у жовтні 1961р. На цьому з’їзді була висунута теза, що винуватцем і організатором масових репресій був не тільки Сталін, як наголошувалося раніше, а і певна група людей, що оточували Сталіна. Були названі і конкретні особи - Молотов,  Каганович,  Маленков та ін. Тіло Сталіна було винесене з Мавзолею, його численні пам’ятники в різних куточках країни знищені, його ім’я зникло з назв ву­лиць, колгоспів, міст, твори його були вилучені з масових бібліотек. ХХІІ з’їзд КПРС підтвердив курс на розширення так званої „соціалістичної демократії”. Було висунете положення про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу. Хоча всім зрозуміло, що збереження тоталітарної системи, навіть за деякої її лібераліза­ції, вихолощувало реальний зміст "загальнонародної держави". Певні зміни у функціонуванні політичної системи тільки намічалися. Більшу увагу, зокрема і в Україні, було звернуто на роль представницьких органів влади, розширення повноважень рад депутатів трудящих. Їх робота стала більш досконалою і активною. На основі за­гальносоюзних законодавчих актів Верховна Рада УРСР ухвалила ряд важливих законів: про бюджетні права УРСР і місцевих рад, судоустрій та інші; прийняла кодекси: кримінальний і кримінально-процесуальний, ци­вільний і цивільно-процесуальний. Органи внутрішніх справ дещо поступилися своїми правами щодо охорони громадського порядку шляхом організації та діяльності добровільних народних дружин, посилення ролі товариських судів за рахунок компетенції народних судів. У практику почало входити всенародне обговорення проектів законів та інших питань життя республіки і країни. Дещо зросли можливості профспілок, яким було надано право законо­давчої ініціативи і передані окремі функції, що раніше належали державним органам. Профспілкам було передано керівництво санаторіями, будинками відпочинку, а з 1962 р. розширено діяльність профспілок у сфері соціального страхування. Однак, у цілому механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарних характер, відкрита критика політично­го режиму не допускалася, вибори до рад усіх рівнів були формальними. Ради не мали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки зали­шалися фактично складовою частиною державних структур. А головне полягало в тому, що, не тільки зберігався, а і посилювався всеосяжний диктат партійного апарату. Змінити стару систему Хрущову було не дано, хоч інтуїтивно він робив кроки в цьому напрямі. ХХІІ з’їзд КПРС (1961 р.) включив у статут партії пункт про оновлення на кожних чергових виборах склад ЦК та його Президії не менше ніж на чверть і про вибори членів керівних партійних органів від Президії ЦК  до первинної організації тільки на три терміна підряд. Але якщо інші нововведення Хрущова приймалися апаратом до виконання, то тут він зачепив номенклатуру за живе. Серед партійного керівництва від районної ланки до Президії ЦК почало наростати глухе незадоволення. Гнів та обурення номенклатури викликали постанови, що позбавляли її багатьох привілеїв, дарованих ще за сталінських часів. Зокрема, ліквідація так званих „пакетів” – не афішованих і не обкладених податками додаткових щомісячних грошових виплат з державної скарбниці певним категоріям апаратників. Потім прийшло розпорядження  різко  скоротити кількість службових персональних машин, надходили пропозиції про ліквідацію закритих розподільників тощо. Проти  Хрущова почала складатися нова група змовників, що і привело до подій жовтня 1964 р. і усунення його від влади. Правляча верхівка розуміла, що в умовах критики культу особи і деякої лібералізації режиму народу потрібно дати якісь ідеологічні орієнтири, чимось захопити нові покоління людей в умовах "відлиги". На XXI з’їзді КПРС (січень-лютий 1959 р.) було заявлено, що на рубежі 1950-60-х років соціалізм в СРСР переміг повністю і остаточно. Було зроблено висновок, що друга Програма Комуністичної партії (1919 р.), яка ставила завдання побудови соціалізму, повністю виконана і постала потреба прийняти третю програму. Нова програма КПРС - програма побудови комунізму, прийнята на ХХІІ з’їзді КПРС у 1961 р., оголошувала, що перехід до комунізму потребує одночасного розв’язання трьох взаємозв’язаних завдань: ство­рення матеріально-технічної бази комунізму, розвитку комуністичних суспільних відносин і виховання нової людини. Визначальним серед цих завдань було названо створення матеріально-технічної бази ко­мунізму. А. тому в програму були введені конкретні завдання по ство­ренню цієї бази в найближчі 10 - 20 років. У програмі передбачалося, що до 1980 р. радянське суспільство повинно стати "в основному" комуністичним і перейти до розподілу "за потребами". Програма закінчувалася на патетичній ноті: "Партія урочисто обіцяє – нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі". Комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років міцно панували в офіційній ідеології. Та  до реального життя радянських людей ця міфотворчість мала дуже далеке відношення. Народ висловив своє ставленню до комунізму таким по­пулярним анекдотом початку 1960-х років: "Комунізм - це горизонт, чим швидше ви до нього наближаєтеся, тим швидше він від вас віддаляється”. Тоталітарна система була органічно не в змозі щось реально запропонувати суспільству, окрім чергового міфу. Тоталітарні структу­ри були нездатні до реформування. Для здорових сил суспільства не залишалося іншого шляху, як шляху боротьби за ліквідацію тоталіта­ризму.  

16. Суспільно-політичне життя в УРСР у 1953-1956 рр. 5 березня 1953 р. помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур. 

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953— 1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини... став її жертвою... Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом». 

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.

 Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ. 

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз'єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, серйозною проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області). 

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів. 

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру. 

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 р. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд крб. до 43,7 млрд крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо. 

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном. Так, тільки з країн, які розвиваються, у республіці побувало 1954 р. — 69, 1956 р. — 145, 1958 р. — 305 офіційних делегацій, у складі яких були державні, політичні та громадські діячі. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду риси обмеженості та меншовартості. 

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955—1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя. 

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін. 

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не зачепили основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов'язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм. 

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням -Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секретаря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталі-ністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. стає Головою Ради Міністрів СРСР.

17. Микита Хрущов: політичний портрет реформатора. Хрущо́в Мики́та Сергі́йович (*17 квітня 1894, Калиновка — †11 вересня 1971) — перший секретар КПРС (1953—1964), ГоловаРади Міністрів СРСР (1958—1964), довголітній перший секретар ЦК КП(б)У. Герой Радянського Союзу, тричі Герой Соціалістичної Праці.

Народився у селі Калиновці Курської губернії (тепер Курська область); з 1908 працював робітником — слюсарем на Донбасі. З 1918 Хрущов вступив до Комуністичної партії і з поч 1920-их pоків став низовим партійним робітником, з 1926 — секретарем Петрово-Мар'їнського районового комітету КП(б)У. Його кар'єра як визначного партійного керівника починається з 1929, коли він, навчаючись в Московській Промисловій Академії, здобув довір'я Й. Сталіна, яким користувався до смерти останнього.

З 1938 до 1949 (з перервою від березня до грудня 1947, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. Каганович). Хрущов стояв на чолі КП(б)У як перший секретар її ЦК, а в другій половині 1949 знову повернувся до Москви, де був секретарем ЦК ВКП(б) і першим секретарем Московського обласного комітету партії. По смерті Сталіна Хрущов став першим секретарем ЦК КПСС, а з березня 1958 зосередив у своїх руках партійне і державне керівництво, ставши головою Ради міністрів СССР. У жовтні 1964у висліді внутрішнього перевороту в Політбюро ЦК КПРС Хрущов був позбавлений усіх посад й усунений від державного і партійного керівництва.

За життя Сталіна Хрущов був вірним виконавцем його доручень, чим і заслужив довір'я могутнього протектора. Сталінську політику, бувши першим секретарем ЦК КП(б)У, Хрущов неухильно здійснював і в Україні. На цей період його діяльности в Україні припадають: важкий останній рік єжовщини, окупація, а потім приєднання до УССР Галичини й Волині (1939) таБуковини (1940), наступний, особливо на початку війни кривавий терор на західно-українських землях, організація більшовицької партизанщини під час другої світової війни, голод 1946—1947 і післявоєнне посилення боротьби з українським націоналізмом.

Микита Хрущов і Йосиф Сталін, 1936 рік

Очоливши по смерті Сталіна КПРС, а згодом й уряд СРСР, сміливістю господарсько-політичних перебудов Хрущов виявив себе як яскравіша індивідуальність, єдина серед спадкоємців Сталіна. У доповіді на XX з'їзді КПСС (червень 1956) він проголосив боротьбу проти «культу особи» Сталіна, був ініціатором освоєння цілинних земель, перебудови управління промисловістю і сільським господарством (утворення промислових районів, поділ обкомів КПРС на сільські й міські) тощо.

Зустріч з Джоном Кеннеді у Відні у, 1961 році.

Однак, ці його заходи або не мали успіху (напр., примусові посіви кукурудзи в районах, не сприятливих для цієї культури, перебудова партійних організацій за виробничим принципом), або сам він не доводив їх до кінця: бувши ініціатором поборення «культу особи», сам і повернувся до політики ресталінізації; допустивши деяку свободу думки, з кінця 1962 розпочав переслідування т. зв. «абстракціонізму» й «модернізму» в літературі й мистецтві; початковими заходами десталінізації сприяв деякому поширенню прав національних республік, але сам же їх унедійснив посиленням боротьби проти націоналізму в цих республіках. Особливо важкий своїми наслідками, зокрема в Україні, хрущовський закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям» (1958), за яким запроваджено посилену русифікацію не лише освіти, а й усього культурного життя в національних республіках.

Ця непослідовність політики Хрущова викликала, з одного боку, розчарування й незадоволення населення, у висліді якого розвинувся рух опору, в національних республіках, спрямований головно проти нац. дискримінації; а з другого — у керівних колах КПСС страх перед т. зв. «волюнтаристичними» методами хрущовського керівництва, які загрожували розвалити вироблену Сталіном тоталітарну систему. Це останнє й стало причиною внутрішнього перевороту в Політбюрі ЦК КПСС1964, у висліді якого Хрущова усунено з усіх керівних позицій.

Хрущова залишив «Спогади», в яких дещо критично, але назагал схвально оцінює лінію партії за доби його активної політичної діяльности.

18. Включення Криму до складу України. Крим здавна і в економічному, і в культурному   відношенні  тяжів   до України. Під час війни півострів був ареною важких боїв і зазнав значних руйнувань і людських втрат. Незважаючи на це, сталінське керівництво у 1944 р. депортувало з Криму кримських татар, греків, болгар, вірмен, німців та ін.  Їх огульно звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами. Кримська АРСР була ліквідована. У повоєнний період до Кримської області розпочали організовано переселяти населення переважно з центральних районів країни. Але народне господарство півострова так і не було виведене з кризи. За всіма економічними показниками область далеко відставала від повоєнного рівня розвитку. Для тодішнього керівництва РРФСР Крим, відрізаний від основної території Росії Україною, з поруйнованою війною економікою, був важким тягарем, область постійно знаходилась на дотації. В умовах фактично унітарного СРСР, коли незалежність окремих радянських республік була декоративною, а всі питання фактично вирішувалися в Москві, у радянського керівництва визріла думка про адміністративне перепорядкування Кримської області УРСР. При цьому враховували територіальну близькість, тісні господарські і культурні зв’язки і економічну спроможність України дотувати відсталі кримські галузі господарства. Був підібраний відповідний момент - урочисте святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією. У ході цього святкування 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При цьому було взяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських зв'язків УРСР та Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.

Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягом довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

19. Зародження дисидентського руху в Україні. У 60--70-Х роках у Радянському Союзі виникає нове політичне явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодних з політикою уряду, котрі вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами.

Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху. Чисельна обмеженість руху (за підрахунками різних учених від 500 до 1000 осіб) має певні зичини, серед них і страх перед системою, і певна інерція, бо щіональна чи правозахисна ідея для більшості населення, вихова-зго в тоталітарній державі, не мали пріоритетного значення.

Українські дисиденти — це, в основному, представники творчої і технічної інтелігенції. Географія дисидентства дає цікаву картину:

нйбільшу кількість незгодних давав Київ та Київська область (біля Ю), Львів (116), Івано-Франківськ (біля 40), менше — східні області.

Цілісної програми дисидентського руху не існувало та й не згло існувати, він поділявся на ряд напрямів, які в чомусь перепліта-іся, але мали чіткі пріоритети. Треба зауважити, що ніяких )ганізаційних структур, на зразок ОУН, вони не мали.

Основними напрямами українського дисидентства були: релігійне, правозахисне та національне.

Релігійне дисидентство боролося за відновлення греко-католицької та автокефальної православних церков, за свободу діяльності протестантських, баптистських та інших сект, проти обмеження релілігійної літератури, закриття культових споруд, заборони вивчення ілігії у школі тощо. Основними діячами цього напряму були Іван ль, Василь Романюк, Олекса Тихий, Георгій Вінс (баптистський оповідник, якого згодом разом з іншими дисидентами обміняли двох радянських шпигунів у США). В 1982 р. Йосип Тереля органі-вав Комітет захисту Української католицької церкви з метою помогти її легалізації.

Правозахисне дисидентство виступало проти фарисейства, обману, ізходження між деклараціями та соціалістичною практикою, рушення підписаних СРСР міжнародних угод, а також власних конів.

Під час розрядки міжнародної напруженості у 1975 р. відбулася ропейська конференція з питань безпеки і співпраці, на ній було написано Заключний акт, в якому всі країни-учасниці зобов'язува-сь дотримуватися прав людини. Цей акт підписав і СРСР. У Москві була створена Група сприяння виконанню Гельсінських угод. 9 лис-пада така група була утворена і в Україні, її назвали Українська пьсінська група (УГГ). Очолив цю організацію відомий українсь-й письменник Микола Руденко. Серед членів групи були Петро игоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична,

Вячеслав Чорновіл, Василь Стус та ін. Члени УГГ намагалися офі­ційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали, оскільки політична система тодішнього суспільства мала закритий характер.

Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі №1, що був підписаний 6 грудня 1976 р. Члени групи ставили перед собою такі завдання: сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості; активно допомагати виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями; добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член 00Н, була представлена окремою делегацією на всіх між­народних нарадах; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси⁴⁹.

На Заході УГГ через меморандуми знайомила світову громадсь­кість з розкуркуленням, голодомором 1933 р., репресіями 1937 р., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шестидесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР. До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетнів. Основним був інформаційний бюлетень “Хроніка поточних подій”, що виходив т. зв. “самвидавом”, суть якого дуже влучно підмітив В.Буковський: “Сам пишу, сам цензурую, друкую й розповсюджую, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці”. Саме у “самвидаві” вперше побачили світ у 1965 р.— Лист І.Дзюби до ЦК КПУ “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у 1970 р. “Собор у риштуванні” Є.Сверстюка і “Лихо з розуму” В-Чорновола, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В.Мороза та ін.

У листі “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюба намагався переконати керівництво в тому, що воно проводило згубну національ­ну політику, спираючись на фактичний матеріал придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав ущемлення його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах.

Звичайно УГГ постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарешто­ваний і засуджений на 12 років керівник групи М. Руденко. У таборах загинули В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин. Змушені були емігрувати за кордон П.Григоренко, Н.Світлична та Н.Строката.

Національне дисидентство продовжувало боротьбу за національну державність в Україні. Його можна поділити на декілька самостійних демократичний гечій: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм.

З середини 60-х років в СРСР почала діяти нова ідеологічна установка: “побудова комунізму приведе до злиття націй”, тому що (ідбувається між народами зближення внаслідок створення у СРСР :пільних політики, економіки та культури, “формується нова сторична спільність — радянський народ”. Тому національне відома інтелігенція чинила опір русифікації ненасильницькими іетодами. З 1962 р. у Києві біля пам'ятника Т.Шевченку 22 травня очали проводити неофіційні мітинги з читанням вилучених за адянську добу з “Кобзаря” віршів поета. Після заборони збиратися

цей день кількість учасників мітингів лише збільшувалася. В 1967 . дійшло до зіткнення учасників зібрання з міліцією, яка розганяла ітинг водою з пожежних машин.

У західних областях виникли нелегальні політичні групи, які вступали за самостійну Україну. Під керівництвом Л.Лук'яненка було гвореио Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), що складалася з 8 осіб і ставила собі за мету легальну боротьбу мир-іми, конституційними методами за вихід України з СРСР і створення ^залежної самостійної держави.

З кінця 70-х років репресії проти представників української тіьтури загострюються. У 1977 р. заарештовано письменника ілія Снєгірьова, 1979 р.— сталося загадкове вбивство під Львовом популярного композитора Володимира Івасюка, проведена чергова иля арештів.

У відповідь починається радикалізація політичних поглядів провід-іх діячів руху опору. Поширюється у “самвидаві” “Позиції раїнських політичних в'язнів” за підписом О.Тихого і В.Романюка, якій подавався короткий аналіз історичного поступу України і 'ґрунтову валася необхідність незалежності.

Влітку 1979 р. 18 політв'язнів мордовських таборів написали відозву, яка вже була проявом організованого руху, мета якого була чітко значена — вихід України із складу СРСР і створення незалежної мократичної держави. Автори зверталися до 00Н з пропозицією реєструвати Україну як російську колонію.

В цілому протягом 70-х років кількість учасників правозахисного

національного руху зросла, що було реакцією насамперед елігенції на посилення консерватизму брежнєвського керівництва.

На початку 80-х років відбулися чергові судові процеси, які врекли на нові терміни ув'язнення українських патріотів.

20. „Контрольований автономізм” в Україні за П. Шелеста. Перші роки правління Брежнєва у Москві супроводжувалися посиленням автономного курсу українського керівництва. Це посилення було пов'язано з фігурою нового першого (з липня 1963 р.) секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Було б наївним спрощенням вважати, що у своїй автономній політиці вінта його найближче оточення керувалися патріотичними мотивами. Хоча він й хвалився своїм козацьким походженням, однак, як це видно з його спогадів і щоденникових записів, Шелест не дуже-то розумів різницю між українським і російським козацтвом. Його українська мова за довгі роки партійної кар'єри "вивітрилася", й ставши першим секретарем ЦК КПУ, він змушений був її "студіювати". Шелест ніколи не погоджувався з тим, що Україна є радянська колонія (цю тезу йому доводилося вислуховувати від українських інтеліґентів). Але найкраще спосіб його думання відображає порада, яку йому дав Підгорний і з якою він повністю солідаризувався:

 "Петро, держись лінії такої, якої ти держався. Україна і Росія, якщо вони розділяться, то не буде і Союза. Не буде Союза! На кого ж, якщо не друг на друга, нам рівнятися?"[5]

 Його політика відображала ті зміни, що сталися у статусі республіки та, відповідно, республіканської партійно-державної еліти у післявоєнні десятиліття. У першу чергу, проукраїнський курс місцевої еліти диктувався бажанням збільшити свою реальну владу й пов'язані з нею привілеї, обмежуючи втручання московського центру у внутрішні республіканські справи. Питань розвитку національної мови і культури стали символом у конфлікті між центральною і республіканськими політичними елітами.

Важливість мовного питання сильно зросла після заміни центральних міністерств системою раднаргоспів. У результаті цієї реформи тисячі чиновників із Росії переїхали до республік, щоб зайняти керівні місця у зреформованих органах господарського управління. Такий поворот справи не міг подобатися місцевій номенклатурі, яка справедливо розглядала це як загрозу своїм новонабутим правом. Як засіб спротиву вона обрала мовне питання, наполягаючи, щоб місцеві чиновники знали українську мову.

Усунення Хрущова створило добру можливість для перегляду його освітньої реформи. У 1965 р. міністр освіти Української РСР Ю. Даденков підготовлював республіканську реформу, яка передбачала надання переваги при вступі до вузів тим студентам, які добре знають українську мову; усі суспільні науки повинні були вивчатися українською мовою; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкуватися в першу чергу українською мовою і т.п. Реформу Даденкова зупинила "директива з Москви". Але уже у 1971 р. він вимагав переведення усіх навчальних закладів на території України під безпосереднє управління українського міністерства освіти. Подібні заяви робив й самШелест. У 1968 р. у виступі перед студентською молоддю у Київському університеті, він заявив, що усі нові підручники, які відповідають сучасним умовам, мають друкуватися українською мовою.

Боротьба партійної республіканської еліти за захист своїх прав і привілеїв створила сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості. Особливо це помічалось на Східній Україні, в першу чергу у традиційно зрусифікованому середовищі великих міст. Ситуація кінця 1960-х років нагадувала розвиток подій доби "українізації" кінця 1920-х років. Головна відмінність полягала в тому, що сорока роками пізніше у склад Української РСР входили західноукраїнські області, які самі були потужним резервуаром "українізації" Сходу. Автономістична політика Шелеста спричинилася до посилення їхньої ролі в житті республіки. У перші два післявоєнні десятиліття ці області одержували менші капіталовкладення, що тормозило їхній економічний розвиток. Але з середини 1960-х років розмір капіталовкладень у Центрально-Західну і Західну Україну значно зріс. Оскільки ці області були найбільш свідомими під оглядом національної ідентичності, економічний розвиток України у 1960-х роках впливав на зміцнення соціальної бази цієї ідентичності в республіці.

Автономістський курс Шелеста був так довго можливим, як довго в радянському суспільстві залишалися живими ліберальні здобутки хрущовської "відлиги". Хоча репресії й продовжувалися – у листопаді 1967 р. у Львові був засуджений Вячеслав Чорновіл за підготовку документального збірника "Лихо з розуму" про розправу над українською інтеліґенцією – але до кінця 60-х років ліберальної атмосфери збереглися хоча б скромні ознаки. Поворотною точкою стала розправа над "празькою весною" 1968 р. Петро Шелест, який був один із найактивніших прихильників введення радянських військ до Чехо-Словаччини (він побоювався поширення "контрреволюційних" настроїв в Україні), не міг собі уявити, що розправа над чеськими прихильниками "соціалізму з людським лицем" означатиме кінець українського контрольованого автономізму.

21. Політичний портрет П. Шелеста. Його книга «Україно наша Радянська». ШЕЛЕСТ ПЕТРО ЮХИМОВИЧ (14.2.1908-22.1.1996)-український партійний і радянський діяч. Н. у с.Андріївці (тепер Балаклійського р-ну Харківської обл.) у селянській родині. Згідно з розповідями батька, його рід виводиться від козацького сотника (ймовірно, Василя Шелеста, одного з гайдамацьких лідерів). Змалку працював на різних роботах у радгоспі "Уланівка" на Полтавщині. З 1923 - робітник-ремонтник, помічник машиніста паровоза на залізничній станції Основа, потім - слюсар Харківського паровозоремонтного заводу. З 1927 Ш. навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, став секретарем Бровського райкому комсомолу (Харківська обл.). У 1928 вступив у КП(6)У. Направлений на навчання у Харківський комуністичний ун-тет ім.Артема, згодом навчався в Інженерно-економічному ін-ті Харкова. У 1932-36 працював змінним інженером, заступником начальника, начальником цеху на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно вчився в Маріупольському металургійному ін-ті (закінчив 1935). У 1935-37 служив у Червоній армії. У 1937-40 працював начальником цеху та виробництва, головним інженером на Харківському заводі "Серп і молот". З 1940-на партійній роботі: секретар Харківського міськкому КП(6)У з питань оборонної промисловості. Під час радянсько-німецької війни 1941-45-зав. відділом оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б), парторг ЦК на заводах у Саратові, заст. секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості. Протягом 1948-54 Ш. очолював заводи у Ленінграді і Києві. У 1954 обраний другим секретарем Київського міськкому КП України. З лютого 1957 - перший секретар Київського обкому КП України. З 1954 - член ЦК КП України. З лютого 1957 - перший секретар Київського обкому КП України. У серпні 1962 обраний секретарем ЦК КП України, у грудні 1962 - головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва. З липня 1963 -перший секретар ЦК КП України. Своїй кар'єрі завдячував підтримці з боку М.Хрущова і М.Підгорного, хоча у 1964 разом з М.Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М.Хрущова від влади (у чому пізніше розкаювався). У 1966 введений до складу Політбюро ЦК КПРС, у 1966-72 став членом Президії Верховної Ради СРСР; у 1966-72 - член Політбюро ЦК КП України, у 1963-72 - член Президії Верховної Ради УРСР 10.5.1972 звільнений з посади першого секретаря ЦК КП України "у зв'язку з переведенням на іншу роботу" - заступника Голови Ради Міністрів СРСР.

Роль Ш. в українській історії суперечлива. Під час перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ придушував прояви дисидентського руху в Україні. У 1968 Ш., боючись поширення антирадянських настроїв в Україні, став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення "Празької весни" 1968. З іншого боку, Ш. прийшов до влади на хвилі повоєнної "українізації" партійного та державного апарату в Українській РСР і підвищення ролі української партійної еліти у керівництві СРСР Час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ (1963-72) став періодом найвищого піднесення автономного курсу українського керівництва. Ш. намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. На тлі загальної політики русифікації й совєтизації вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок, захистив від звинувачення в націоналізмі окремих українських дячів культури (зокрема, О.Гончара, І.Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я.Пеленський, І.Лисяк-Рудницький, М.Саварин) вважали, що поява книги Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" була інспірована самим Ш. і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва -припущення, яке, однак, не знайшло документального підтвердження. Лінія Ш. на проведення автономного курсу, природно, дратувала московських партійних лідерів. Мотивуючи відставку Ш., Л.Брежнев закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у "місництві та проявах націоналізму". Книга Ш. "Україна наша радянська" (1970) зазнала гострої партійної критики (журнал "Комуніст України", 1973, No4) за "ідеологічні помилки", зокрема, за "ідеалізацію" минулого України та обстоювання самобутності УРСР Видана тиражем 100 тис., вона була вилучена з продажу та бібліотек. У квітні 1973 Ш. був виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС "за станом здоров'я" і відправлений на пенсію. Ш. заборонили оселитися в Україні, перебував під постійним негласним наглядом. З 1974 до 1985 працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі у Підмосков'ї. У 1989 перервав вимушене мовчання і почав давати інтерв'ю у пресі й на телебаченні. У 1995 видав свої спогади "...Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС" (1995). Помер у Підмосков'ї. 13.6.1996 урна з прахом Ш. була перепохована у Києві на Байковому кладовищі.

22. Політичний розвиток України за В. Щербицького. Посилення русифікації. В Україні середини 1980-х рр. ці атрибути у часи Щербицького були підірвані придушенням “автономічного курсу” Шелеста, розправою і дисидентством та насильною русифікацією. Але радянський режим не знищив їх до кінця, він лиш загнав їх під землю. Будь-яке полегшення політичного клімату одночасно створювали можливість для їхнього відродження.

Прихід нового секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим "чисткам" в державному і партійному апараті. У першій половині 1970-х була усунена від влади партійна республіканська еліта, пов'язана зШелестом. Найбільш далекосяжною зміною стало обрання у жовтні 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології Валентина Маланчука. Разом з новопризначеним у липні 1970 р. головою КДБ Віталієм Федорчуком Маланчук був основним натхненником й організатором "великого погрому" в Україні 1970-х рр.

Офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю при умові їхнього "покаяння" і подальшої співпраці з режимом. Вперше цей засіб був застосований проти символічної фігури шістидесятників – Івана Дзюби. Після 18-місячного ув'язнення (3 квітня 1977 р.) він підписав нового листа з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування. Подібна практика примусового "покаяння" у 1972-1979 рр. була застосована проти внучки Івана Франка Зіновії Франко, письменників Євгена Гуцало та Бориса Харчука, перекладача Григорія Кочура, історика Михайла Брайчевського та ін.

"Приборкання непокірних" справляло величезний деморалізуючий вплив на все суспільство – воно створювало враження безсмисленності й непотрібності будь-якого спротиву радянському режимові й посилювало конформістські настрої. Якщо таких ламали, то що було говорити про пересічних людей!

Одним із основних напрямків політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від української мови, перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста й міністра освіти Даденкова безперешкодно проводився процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Для "поглибленого" вивчення російської мови і літератури класи розбивалися на менші групи, заняття в яких провадилися окремо – тоді як українська мова і література таких привілеїв не мала, і уроки з цих предметів нерідко проходили у переповнених класах. Справа доходила до курйозів: в українських школах діти навчались російської мови з підручників, що називалися "Родная речь" ("Рідна мова"), тоді як української – з підручників під назвою "Українська мова".

Головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х рр. в Україні була національна свідомість українців. У "новій історичній спільноті – радянському народові" напевно знайшлося б місце для Шевченкового "Кобзаря" (правда, сильно цензурованого), українського гопака і української вишивки – тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так само як могло там бути місце на грузинський хоровий спів та середньоазіатську кухню), але, там не могло бути того, що перетворювало українське питання в питання політичне – пам'яті про своє історичне минуле. Тому репресії були спрямовані в першу чергу проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ця пам'ять проступала найвиразніше – проти літератури й історії.

Історикам рекомендувалося зосередитися на вивченні історії радянського періоду.Переоцінці була піддана діяльність тих історичних постатей, які були частково реабілітовані у 1960-х роках: Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Скрипник, Василь Блакитний-Елан та діячі ВАПЛІТЕ. У результаті боротьби з "ідеалізацією" українського минулого національна історія нагадувала мінне поле, складене з заборонених і напівзаборонених імен та сюжетів, – торкатися їх було небезпечно, та й ніколи не було певності, що дозволені сьогодні теми, завтра не стануть вибуховими.

У певному сенсі, за часів Щербицького, тенденції у трактуванні історії України (як і в Білорусії) прийняли форму ще більш крайню, ніж усе, що говорилося за Сталіна. У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним обґрунтуванням формування "радянського народу". Особливо яскраве вираження вона найшла під час святкування 325-річчя "возз'єднання України з Росією" (1979). Коріння "нової історичної спільноти", згідно нової інтерпретації, мало сягати ще до часів Київської Русі, де на базі спільної території та спільної ("давньоруської") мови нібито утворилася "єдина давньоруська народність". З цієї народності започаткувалися "старша" (як за віком, так і за статусом) російська та "молодші" – "білоруська" й "українська" нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували себе усвідомлювати як єдиний руський народ. Тому "возз'єднання" України з Росією у 1654 р., згідно нової концепції, було обумовлено всім попереднім природнім й історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики, згідно радянської історіографії Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб "возз'єднатися" з Росією й росіянами. У результаті ідеологічної чистки 1972-1979 рр. українці фактично були позбавлені своєї власної історії.

Цю прогалину пробувала заповнити група письменників – Іван Білик, Роман Іваничук, Леонід Махновець, Сергій Плачинда, Роман Федорів та ін., – які у 1960-х – 1970-х роках вибирали для своїх літературних творів сюжети з історичного минулого України. На відміну від професійних істориків, вони були менше пов'язані з марксистською методологією і тому користувалися більшою свободою вислову.

На них була спрямована хвиля атаки проти українських літераторів, яка була заініційована партійним керівництвом. Письменникам, поетам і літературним критикам роз'яснювали, що "партія вимагає не інтимної лірики, а пісень, які б надихали колгоспників і фабричних робітників", що в прозі перевага має бути надана публіцистиці, і що особливий наголос треба ставити на висвітлення "взаємозв'язків" і "взаємодії" радянських народів та їхніх літератур.

Загальна партійна лінія щодо нівеляції української самобутності не лише залишилася незмінною, але й набула певного розвитку.