
- •Геополітичне становище України у повоєнний період.
- •Україна – співзасновниця оон. Діяльність України на міжнародній арені.
- •3. Депортації українського та польського населення.
- •6. Адміністративно-територіальні зміни українських земель у повоєнний період.
- •9. Національний рух опору на західноукраїнських етнічних землях у другій половині 1940-х – 1950-х роках.
- •23. Опозиційний (дисидентський) рух в Україні: загальна характеристика та етапи розвитку.
- •30. Студентський рух в Україні на зламі 1980-х – 1990-х рр.
- •33. Спроба державного перевороту в срср у серпні 1991 року. Проголошення Української незалежної держави.
- •39. Політичні партії в незалежній Україні.
- •43. Діяльність Верховної Ради України в 1994-2002 рр.
6. Адміністративно-територіальні зміни українських земель у повоєнний період.
Одним із важливих історичних на-слідків перемоги над фашистською Ні-меччиною та її союзниками було завер-шення об'єднання українських земель.
Питання про повоєнні кордони Ук-раїни постало ще на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) кон-ференціях глав урядів трьох держав антигітлерівської коаліції - СРСР, США, Великобританії. Радянське ке-рівництво наполегливо домагалося закріплення кордону по так званій «лінії Керзона». Це гарантувало об'єд-нання українських земель у складі УРСР і юридичне закріплювало вход-ження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі в 1939-1941р.р.
Але це не влаштовувало Великобри-танію та США.
26 листопада 1944 р. перший з'їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв Мані-фест про возз'єднання Закарпаття з УРСР. Враховуючи віковічне прагнен-ня українців до возз'єднання, чехосло-вацький уряд погодився підписати до-говір із СРСР про злиття Закарпатської України з Радянською Україною. Це сталося 29 червня 1945 р. Після цього компартія Закарпаття була включена до складу КП(б)У.
З0 червня 1945 р., виступаючи на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український народ впер-ше возз'єднався в єдиній Українській державі.
Заключним актом повоєнного врегу-лювання кордонів України стало під-писання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 черв-ня 1940 р.
Таким чином, після закінчення вій-ни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР. Польща, Чехословач-чина, Угорщина, Румунія визнали нові політичні реалії, підтвердивши в між-народних актах згоду змінити свої кор-дони на користь Радянського Союзу.
Нове розмежування кордонів супро-воджувалося переміщенням великої кількості населення. Це пояснювалось як бажанням народів проживати в рамках власних державних утворень, так і етнічним протистоянням, що ви-никло у зв'язку з тривалим періодом національного та духовного гноблен-ня українців.
Із Галичини, Волині, Рівненщини в 1944--1946 р.р. до Польщі переселило-ся майже мільйон чоловік польського населення. У ті ж роки з Польщі до України переїхало 520 тис. українців. З метою недопущення можливих про-явів «буржуазного націоналізму» знач-на частина українців з Польщі на-правлялась не до близьких Їм захід-них, а до зрусифікованих південних та східних областей.
Польська влада, зі свого боку, вдава-лася до жорстоких санкцій проти ук-раїнців, які залишились на її теренах і переселятись до України не бажали.
Найбільшою антиукраїнського ак-цією, здійсненою польськими властя-ми, була проведена у квітні-травні 1947 р. операція «Вісла». В ході Її ук-раїнці, що проживали у прикордонних з УРСР районах, були переселені на захід і північ Польщі, їхнє майно кон-фісковане, а на кордоні з Радянською Україною утворено так звану “санітар-ну зону”.
Під прикриттям необхідності лікві-дації на цих територіях залишків фор-мувань УПА, польське комуністичне керівництво виселило українців з тра-диційно обжитих ними земель та роз-селило фактично по всій Польщі.
З 28 квітня 1947 р. було виселено зі своїх домівок та відправлено на захід Польщі близько 150 тис. Чоловік. Пе-реїзд та розміщення українців на но-вих землях стали справжньою траге-дією. Чимало людей померло від голо-ду та хвороб, на нових місцях україн-цям передавалися найгірші, напівзруйновані господарства та земля, яка вже 2--3 роки лежала перелогом.
Важливим моментом переходу до мирного життя в Україні стало віднов-лення радянських органівдержавної влади. Функції законодавчого органу республіки здійснювала Верховна Рада України. Повсюдно в областях, районах, містах і селах відновлювали роботу відповідного рівня місцеві ради. Усі керівні працівники цих рад не обиралися, а призначалися.
У лютому 1947 р. в Українській РСР відбулися вибори до Верховної Ради, а у грудні 1947 р. пройшливибори до місцевих рад. Та про справжнє воле-виявлення народу не могло бути й мови, бо до бюлетенів вносили прізви-ще лише одного кандидата.
7. Радянізація західних областей України. Відбудова народного господарства західних областей України здійснювалась за умови інтенсивної радянізації всіх сторін соціально-економічного і культурного життя краю. Для забезпечення радянізації Західної України активно залучалися працівники партійно-комсомольського, державного апаратів, службовці правоохоронних органів, держбезпеки, культури й освіти з районів Радянського Союзу, переважно зі Східної України. Їх направляли туди на постійну роботу на заводах, фабриках, у радянських установах, школах, вузах тощо. Утворювалась мережа більшовицьких і комсомольських організацій, формувались профспілки. У 1905р. в Західній Україні налічувалось 88000 комуністів проти 31000 в 1946р. В грудні 1945р. ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях.
Зароджується державна швейна та хімічна промисловість, розширюється видобуток та переробка нафти, газу, організується геологорозвідувальні роботи щодо сировинних і мінеральних ресурсів, зокрема сірки, різних мінеральних вод, формується система промислової та торговельної споживчої кооперації.
Майже всі ключові посади в цих сферах займали в вихідці з інших регіонів країни.
З приходом на західно-українські землі радянських військ відновилася розпочата ще у 1939-1941р.р. колективізація сільського господарства. Цей процес здійснювався методом примусу.
В середині 1950р. кількість колгоспів досягла 7200. Промислова колективізація, антинародна податкова політика, командні методи хлібозаготівель викликали незадоволення селянства і поповнювали соціальну базу для живлення боротьби УПА, підпільного опору структур ОУН.
Становище загострювалось ще й тим, що ведучи боротьби з ОУНівцями, беріївський каральний апарат обрушив репресії на мирних жителів. І східні райони СРСР 1940р. – 1946р. було депортовано близько 500000 західних українців, переважно сільського населення. Це були селяни, представники місцевої національної інтелігенції, священиків греко-католицької церкви. На Львівському церковному соборі 1946р., основною “фігурою” якого був єпископ Григорій Костельник, було винесено вердикт про ліквідацію Брестської церковної унії 1596р. і повний розрив з Ватиканом, про приєднання до Руської церкви. Цей акт не мав нічого спільного з настроями віруючих і був проведений всупереч волі переважної їх більшості.
Греко-католицька церква змушена була піти в підпілля. Це посилювало незадоволення населення новою владою, а організаторам Собору Г. Котельника через деякий час на одній з вулиць Львова було вбито.
За цих умов збройна боротьба ОУН – УПА, чисельність яких перевищувала 100000 чоловік, стала ще активнішою. Головні свої завдання вояки УПА вбачали в боротьбі проти сталінського деспотичного режиму за створення Незалежної української держави.
Керівником збройної боротьби ОУН – УПА на українських землях був у цей час видатний діяч українського національного руху Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка), головний Командир УПА (1943-1950рр.). Голова Генерального Секретаріату Української головної визвольної ради (1944 – 1950рр.).
У 1950р. оточений спеціальними підрозділами МВС – МДБ, Р. Шухевич загинув біля Львова. Степан Бандера в ці роки перебував за кордоном, звідки здійснював загальне керівництво діяльністю ОУН.
1945р. – 1946р. боротьба ОУН – УПА з органами МВС – МДБ, військами, винищувальними загонами та групами самозахисту з місцевих активістів досягла апогею. На терор бандерівці відповідали терором. У жорстоких боях вони зазнали тяжких втрат. У 1947 році гострота збройної боротьби почала спадати.
За умов жорстокої боротьби, яка охопила переважно сільські райони, здійснювалася модернізація промисловості західних областей України. З різних районів СРСР та з Німеччини сюди доставлялося обладнання, технологічні лінії й навіть цілі підприємства. Уже в 1945р. – 1946р. почали давати продукцію львівські заводи електроприладів і електроламп, телеграфно-телефонної апаратури сільсько-господарських машин та ін. Отже, зароджуються такі галузі, як машино- і приладобудування, металообробна, швейна, трикотажна та хімічна промисловості.
Надзвичайно швидка індустріалізація західної України мала на меті не лише створення нового індустріального вузла, але й зміну традиційної структури населення краю, збільшення в ньому питомої ваги тих елементів, які могли б служити надійною соціальною базою радянської влади.
Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалось на великі труднощі. В умовах, коли на першому плані стояла відбудова важкої промисловості і нарощування воєнного потенціалу, на інші сфери життя, у тому числі культуру, не вистачало коштів.
Ось чому видатки на культуру концентрувались на найважливіших об’єктах – школах, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах. Без налагодження їх роботи відбудова економіки була неможлива.
Що ж стосується клубних установ, кінотеатрів, драмтеатрів, філармоній, бібліотек, радіомережі та інших культурних об’єктів, то введення їх у дію не вважалось першочерговим завданням.
У 1950р. повністю відновлюється довоєнна мережа шкіл, у яких навчалося 6,8 млн. дітей. Для матеріальної підтримки тих, кому батьки не могли забезпечити мінімуму необхідного до навчання, створювався фонд всеобучу.
Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу в знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій, поповнювалися їх ряди. У повоєнні роки значного поширення набула вечірня, а потім і заочна форма навчання.
У 1953р. в Україні в основному було впроваджено обов’язкове семирічне навчання дітей. В Україні працювали видатні майстри педагогічної справи. Серед них – директор Павлинської середньої школи на Кіровоградщині В. Сухомлинський. Діапазон користування українською мовою постійно звужувався. З 1948р. по 1954р. число українських шкіл зменшилось з 26 до 25тис., а російських збільшилось з 2720 до 4051, або в 1,5 раза. В 1953р. в українських школах навчалося 1,4млн., а в російських і змішаних 3,9млн. дітей.
Майже всі школи перепрофілювались на російські. Протягом четвертої п’ятирічки була відновлена робота всіх вузів України, яких у 1950р. налічувалось 160.
У перші післявоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, переважаюча більшість з яких перебувала в евакуації. У 1950р. їх кількість у республіці становила 462. головною науковою установою України залишалась Академія Наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О. Палладін. У республіці в 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.
В інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання та обчислювальної техніки, що започаткувала дослідження в галузі кібернетики. У 1948 – 1951рр. Тут створюється перша в СРСР.
8. Українська греко-католицька Церква в повоєнний період. На цей час припадає початок жорстоких переслідувань Греко-Католицької Церкви як в Радянському Союзі так і в усіх інших країнах-сателітах тоталітарного режиму. 11 квітня 1945 року радянська влада заарештувала Архієпископа Йосифа Сліпого, а згодом було репресовано і всіх інших владик. В березні 1946 року у Львові, відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській Православній Церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви. Свідками вірності Христові та Церкві стали мільйони мучеників -жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині. Під час свого Пастирського візиту в Україну в 2001 році Святіший отець Іван Павло II проголосив блаженними 28 новомучеників.
В 1946-1989 роках Греко-Католицька Церква була змушена діяти в підпіллі. Провід Церкви продовжував здійснювати митрополит Йосиф Сліпий протягом довгих 18 років свого тюремного ув’язнення. Після його звільнення в 1963 році, завдяки старанням папи Івана XXIII, в 1964 році підпільну Церкву в Україні очолив ісповідник віри митрополит Василь Величковський, а потім його наступник — митрополит Володимир Стернюк. Незважаючи на всі зусилля режиму, під проводом підпільної ієрархії продовжувалося церковне життя на Батьківщині та в місцях заслань: діяли підпільні семінарії та монастирі, зроджувалися нові покликання до священичого та монашого життя.
Завдячуючи твердій волі та невтомній праці митрополита Йосифа Сліпого, після його насильного вивезення за межі України, значно пожвавилося церковне життя українських поселень на Заході. Митрополит брав участь у Другому Ватиканському Соборі, на якому виступив з пропозицією про довершення церковної структури Греко-Католицької Церкви Патріаршим устроєм, будує собор Святої Софії в Римі та засновує Український Католицький Університет.
Наступником Патріарха Йосифа став Мирослав-Іван Любачівський (1984-2000 рр.).
П'ять провідних єрархів УГКЦ, включаючи митрополита Йосифа Сліпого, було арештовано радянськими органами 11 квітня 1945 року. Сталін дав персональне розпорядження щодо ліквідації УГКЦ. Радянський диктатор доцільно вбачав в Греко-Католицькій Церкві структурну основу стійкої релігійної, інтелектуальної, культурної, та політичної опозиції до радянського режиму в західній Україні. В наступні місяці були ув'язнено решту єпископів. Жоден з єрархів не погодився на наполягання НКВД вийти з підпорядкування Римського престолу. В березні 1946 року рішенням Львівського псевдо-собору, проведеного під пильним наглядом НКВД, проголошувалася ліквідація Греко-Католицької Церкви та її злиття з Російською Православною Церквою. В 1949 році аналогічного “возз'єдняння” зазанала УГКЦ на Закарпатті. Офіційна заборона поширилася на греко-католицькі єпархії на території Польщі та Чехословаччини, що перебували в сфері впливу СРСР.
Хоча нав’язане сталінським режимом “скасування унії” та насильницьке “навернення” греко-католиків на одержавлене православ’я не визнавалися єпископатом, частиною духовенства і вірних, а також Апостольським престолом у Римі, перед УГКЦ виникла реальна загроза її існуванню через фізичне знищення ієрархії. 29 травня – 3 червня 1946 р. в Києві відбувся військовий трибунал (троє суддів і два секретарі) над заарештованими 11 квітня 1945 р. галицькими греко-католицькими владиками.
Безумовно, кінець 40-х – перша половина 50-х років були найважчим періодом в діяльності УГКЦ. Видима структура Церкви була повністю зруйнована арештами єпископату, насадженням режимного православ’я та репресіями проти непокірних. Ліквідувавши католицький і український характер Церкви в Галичині та на Закарпатті, комуністичний режим відразу перейшов до її нищення як духовної інституції взагалі, методика якого вже десятиліттями була відпрацьована на давній території СРСР. Наслідки подій воєнного і повоєнного часу для західних українців були катастрофічними. Фізичне насилля і підступна демагогія, поразка національних змагань і деморалізуюча атеїстична пропа∂анда глибоко травмували й деформували суспільну свідомість. Переконаним греко-католикам залишалося одне — вистояти у вірі та не згубити надію.
Перебуваючи на засланні, владики продовжували підтримувати в християнській любові та вірі як мирян, так і духовенство, що уникнули арештів чи заслання, або ж перебували в неволі. Особливо примітною в цьому відношенні була постава митрополита Йосифа Сліпого, який серйозно обдумував і творчо переосмислював проблеми виживання Церкви у нових драматичних умовах:
Перебування в таборах за справу Церкви давало йому нові непередбачені матеріали. Навіть принципи канонічні були непередбачувані – багато речей треба було на місці вирішувати. Права моральні потребували також своїх змін у тих обставинах, в яких опинилася Церква, кожен душпастир: священик чи єпископ.
Мучеництво владик, їх достойна поведінка і вірність своїй Церкві стали живим, надихаючим прикладом для духовенства і вірних, та навіть для цілого українського суспільства — “сам факт існування [підпільних] єпископів . мав великий вплив на довкілля”. Сподівання режисерів Львівського псевдо-собору, що, ізолювавши греко-католицьку ієрархію, його постанови будуть мовчки сприйняті усім духовенством і мирянами виявились марними. Згідно офіційних (явно перебільшених) даних, до кінця 1947 р. “прийняли православ’я” 1124 парафіяльних священиків, тоді як до початку Другої світової війни загальна чисельність духовенства Галицької митрополії складала понад 2,5 тис чол. Значна кількість священослужителів, що раніше формально приєдналися до “Ініціативної групи”, після “собору” зволікала з юридичним оформленням свого переходу (за станом на квітень 1947 р. у Львівській, Дрогобицькій, Станіславській і Тернопільських областях нараховувалось 346 церковних громад і 127 таких священики). У більшості галицьких парафій, де священики номінально прийняли православ’я й юрисдикцію висвячених московським патріархом єпископів, віруючі йшли за своїми душпастирями, розуміючи вимушеність такої ситуації. При тому вони наполягали, щоб нічого не змінювалось в обряді або зовнішньому вигляді церков та бойкотували “чужих” православних священиків. У січні 1950 р. єпископи Макарій і Михаїл згідно з директивою Святійшого Синоду РПЦ звернулися до духовенства із закликом очистити “церковні служби і самі церкви від латинських навовведень”. Однак заходи щодо “православізації” обряду натрапляли на “тихий” спротив “нововозз’єднаного” духовенства і викликали обурення серед мирян.