3. Депортації українського та польського населення.

Однією із південно-східних територій Польщі, звідки планувалося відселити українців, була Лемківщина. Більша її частина з українським населенням відійшла до Польщі на підставі польсько-радянського договору від 16 липня 1945 р. Найбільша кількість українців проживала на території Новосондецького, Горлицього, Ясельського, Короснянського, Сяніцького, Ліського і Новотаргського повітів Краківського воєводства. Тут за даними Апостольської адміністрації Лемківщини станом на 1935 р. мешкало 145 тис. осіб греко-католицького і православного віровизнання.

Незважаючи на зростаючий терор і його жертви, лемки вперто відмовлялися залишати свою землю. Зазначаючи у своїх донесеннях низькі показники переселення і вбачаючи причини цього виключно в активних антипереселенських діях українських націоналістів, апарат радянських уповноважених поставив перед польською стороною питання про сприяння виконання угоди про переселення. У вересні 1945 р. головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про “надання військової допомоги у прискоренні масової депортації українського населення” [1, 197]. 22 серпня 1945 р. у Міністерстві громадської адміністрації Польщі відбулася нарада, за участю начальника Генерального штабу генерал-полковника Корчиця. Було вирішено виділити три дивізії Війська польського для “боротьби з бандерівцями”, а також прискорити організацію в усіх гмінах і населених пунктах органів нової польської влади і підпорядкування українського населення цих повітів розпорядженням і законам польського уряду.

На виконання цього розпорядження 1 вересня 1945 р. Тимчасовий уряд національної єдності вислав на Лемківщину регулярні військові частини. Прем'єр Осубка-Моравський наводив такі відомості про польські втрати: “У боях з бандами органи Міліції Обивательської втратили у 1945 р. 1411 міліціонерів убитими, 1410 - пораненими і 940 - полоненими” . Але не секрет, що завданням польського війська було також посилення терору, допомога репатріаційним комісіям у примусовому виселенні українського населення.

Виселення українців з Польщі до СРСР у 1944-1946 рр. не принесло польському урядові очікуваних результатів. У межах Польщі залишалося понад 200 тис. українців. Такий стан не гармонізував із бажанням польських урядових кіл будувати однонаціональну Польщу без національних меншин.

Розміщення депортованих у північно-західних районах Польщі здійснювалося за продуманим планом. Він полягав у тому, щоб українські сім'ї розпорошити на якнайбільшому просторі. Так із 178 лемківських сімей із с.Фльоринка Новосондецького повіту 169 - було розміщено в 33 селах Зеленогурського та Вроцлавського воєводств, причому тільки в трьох селах поселили більш ніж 10 сімей, а в 10 селах розмістили всього по одній українській родині

За оцінками польських дослідників, під час операції “Вісла” близько 30-35 тис. лемків розселили на території 45 повітів всіх північно-західних воєводств. Отже, можна припустити, що депортація та розпорошення українського населення на заході Польщі була цілеспрямованою акцією, направленою на полонізацію українців.

Унаслідок депортацій 1944-1947 рр. лемки як етнографічна група українського українського народу були розсіяні на території двох держав - СРСР та Польщі. У загальних цифрах чисельність лемків, які були виселені зі своїх земель упродовж 40-х років, виглядає наступним чином:

- 5 тис. лемків, переселених до СРСР у 1939-1940 рр.;

- 80 тис. лемків, депортованих у 1945-1946 рр.;

- 30-35 тис. українців Лемківщини, виселених під час проведення операції “Вісла”.

Маємо загальну кількість близько 120 тис лемків, переселених у 1940-1947 рр. Виходячи із загальної кількості українського населення (145 тис.), котре проживало на Лемківщині у 1935 р., не визначеною залишається доля 20-25 тис. лемків. Очевидно, при цьому потрібно врахувати жертви Другої світової війни та жертви під час переселення до СРСР і депортації на “повернуті землі”.

4. Акція „Вісла” в політичній історії українського народу. Операція Вісла - злочинний захід етнічної чистки, здійснений польським комуністичним режимом у 1947-му році проти українського населення на історичних українських землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни. Полягав у примусовій депортації (виселенні) українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині.

У1944 між комуністичними урядами УРСР і Польщі було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди носити винятково добровільний характер, проводилося найчастіше примусово і з застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення - позбавлення прав українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви та інші. В жовтні 1944 -серпні 1946, за даними польських джерел, було переселено 482 тис. осіб. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил - Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. В цих умовах польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі.

Приводом до початку Операція Вісла стала загибель 28.3.1947 в районі с.Яблонне (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (ком.-майор С.Хрін) заступника міністра оборони Польщі ген. К.Свєрчевського. В цей же день на засланні політбюро ППР було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське. 28.4.1947 (за ін. даними - 24.4.1947) о 4.00 годині ранку шість польських дивізій (бл. 17 тис.чол.) та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (назва органів польської служби безпеки) оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу. Операція Вісла проводились під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р.Жимерські та ген. С.Моссора.

Депортаційні заходи проходили в три етапи: 1-й - з 28.4. до 15.6.1947 виселялись українці з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любачів, Горлиці, Ярослав; 2-й - до 30.6.1947 виселялось українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський,Грубешів.

Протягом третього етапу (до кінця жовтня 1947) виселено населення з решти повітів Закерзоння. На 31.7.1947 за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол. заарештовано 1466 членів українського руху Опору. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.

5. Постать Йосипа Сліпого в політичній історії України. СЛІПИЙ ЙОСИФ (Сліпий-Коберницький-Дичковський; 17.8.1892-7.9.1984)-визначний український церковний діяч, патріарх Української греко-католицької церкви, кардинал (з 1965). Н. у с. Заздрості Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. Закінчив Тернопільську українську гімназію. У 1911 вступив до Львівської духовної семінарії та студіював у Львівському ун-ті. Восени 1912 митрополит А.Шептицький направив С. на навчання до Інсбрукського ун-ту (Австрія). У 1918 захистив докторську дисертацію з теології “Навчання візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю”. 30.9.1917 митрополит А.Шептицький висвятив С. у сан священика. У 1920-х роках продовжував богословську освіту у римських ун-тах Грегоріанум, Анжелікум та в Орієнтальному інституті. У 1924 в ун-ті Грегоріанум здобув ступінь “магістер агрегатує” з догматики. Володів грецькою, латинською, італійською, німецькою, англійською та французькою мовами. Після повернення на батьківщину С.Й. викладав богослов'я (догматики) у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, редагував науково-богословський квартальник “Богословія”, став одним з організаторів і був довголітнім головою Богословського наукового товариства (засн. 1922). З 1926 - ректор Львівської духовної семінарії, яку реорганізував у 1928 в Греко-католицьку богословську академію. С.Й. був редактором та керівником цілого ряду видань, серед яких: “Видання Богословії”, “Праці Богословського наукового товариства”, “Праці Греко-католицької богословської академії”, “Аскетична бібліотека Греко-католицької духовної семінарії”, “Дзвони”, “Нива”, “Мета”. Брав участь у наукових з'їздах, конференціях та з'їздах (у Велеграді, Празі, Пінську та ін.). Цікавився українським мистецтвом, створив музей церковних мистецтв при Богословській академії. У 1930 обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. 31926 С.Й. - член-куратор Українського національного музею у Львові, аз 1931- заступник голови Українського католицького союзу. У 1935 митрополит А.Шептицький призначив його соборним крилсшанином Архікатедрального собору св. Юра та архідияконом Львівської митрополичої капітули. У 1936 організував унійний з'їзд у Львові. Здійснив ряд подорожей країнами Західної Європи та паломництво до Святої Землі.

Після початку Другої світової війни 1939-45 і встановлення радянської влади у Галичині митрополит А.Шептицький, враховуючи свій вік, стан здоров'я та наростання антицерковних репресій, призначив С. своїм коад'ютором (помічником з правом наступництва). 25.11.1939 С. був іменований архієпископом Серрейським (висвячений таємно 21.12.1939). Після смерті митрополита А,Шептицького 1.11.1944 С. став митрополитом галицьким, архієпископом львівським та єпископом кам'янець-подільським. Однак уже 11.4.1945 він разом з усіма іншими єпископами Української греко-католицької церкви, що перебували у Галичині, був заарештований. Тривалий час доля митрополита була невідомою, і лише в березні 1946 оголошено, що митрополит С. звинувачений у “ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами” і засуджений військовим судом у Києві до 8 років ув'язнення. До значних термінів ув'язнення засуджені й ін. єпископи: Н.Будка та І.Лятишевський -до 8 років, Н.Чарнецький-до 5 років, Г.Хомишин -до 10 років. У березні 1946 відбувся т. зв. Львівський собор, який проголосив ліквідацію Греко-католицької церкви та “возз'єднання” з Московським патріархом (див. Львівський собор 1946). Незважаючи на неодноразові пропозиції про перехід на православ'я і обіцянки повернення на львівський митрополичий престол, С. залишився вірний єдності з Апостольською столицею, що стало причиною нових судових процесів над митрополитом (1953, 1957, 1962). Перебуваючи у мордовських та сибірських таборах (всього 18 років), С. намагався підтримувати зв'язки з духовенством та вірними церкви в підпіллі і в міру можливостей виконувати свої архіпастирські обов'язки.

У 1963 завдяки виступам на захист С. Папи Римського Іоана XXIII, Президента США Дж.Кеннеді та ін. відомих політичних і громадських діячів країн світу митрополита звільнено з ув'язнення і вислано за межі СРСР. 9.2.1963 прибув до Рима. 23.12.1963 Апостольська столиця визнала, що галицький митрополит - глава Української греко-католицької церкви має статус Верховного Архієпископа. У грудні 1963 призначений членом Конгрегації Східних Церков, а 25.1.1965 Папа Римський Павло VI надав йому титул кардинала католицької церкви.

Перебуваючи в Римі, С. багато уваги приділяв питанням поліпшення організаційної структури УГКЦ, відновленню її самоуправного устрою. Митрополит взяв участь у Другому ватиканському соборі і в своєму виступі на ньому 11.10.1963 запропонував утворити помісну Українську католицьку церкву на чолі з патріархом. Синод УГКЦ 1969 ухвалив патріархальний устрій церкви, і восени 1975 С. коронувався титулом Патріарха. У березні 1980 Папа Римський Іоан Павло II був присутнім на засіданнях синоду, а наступний синод (січень-лютий 1983) затвердив Статут синоду УГКЦ. Важливе місце в діяльності С. займали відвідини та візитації українських громад у діаспорі (США, Канада, Австралія та ін.), метою яких було пожвавлення її культурного та церковного життя. С. - активний учасник міжнародних євхаристійних конгресів у Бомбеї, Боготі та Мельбурні. Дбав про підвищення освітнього рівня духовенства та вірних УГКЦ. У 1963 заснував у Римі Український католицький університет, філії якого згодом утворилися у Вашингтоні (США), Лондоні (Велика Британія), Чикаго (США), Філадельфії (США). Відновив діяльність Українського богословського наукового товариства (1960) та налагодив видання його друкованого органу -“Богословія” (з 1963), згодом - журналів “Дзвони” (з 1976) та “Нива”. У 1964 започаткував видання “Благовісника Верховного Архієпископа візантійсько-українського обряду”. Збудував у Римі собор св.Софії (посвячений у 1969). З його ініціативи придбано і відновлено парахіальний храм Жировицької Божої Матері, при якому заснував музей та лічницю. Значної уваги надавав відновленню чернечого життя. Заснував монастир о. Студитів у Кастель-Гондольфо біля Рима. Підтримував діяльність Українського вільного університету у Мюнхені (Німеччина).

С. - відомий вчений-богослов, автор творів з догматичної теології про походження Святого Духа, про Пресвяту Трійцю, Святі Таїнства. Багато його праць присвячено висвітленню питань історії Церкви, Берестейської унії 1596. У 1961 -84 опубліковано 13 томів праць С. За наукову роботу Патріарх С. обраний почесним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1964), дійсним членом Тіберійської академії в Римі (1965), членом Папської академії св.Томи (1981). Почесний доктор Українського вільного університету та ряду ун-тів США і Канади. Помер С. 7.9.1984 у Римі, похований у соборі св. Софії. Згідно із заповітом Патріарха Иосифа, його тіло 28.8.1992 перевезено в Україну і перепоховано у соборі св.Юра у Львові.