3. Загальна характеристика земельної реформи в Україні

 Проведення земельної реформи в будь-якій країні має бути спрямоване на забезпечення реалізації основних функцій, землі в природі, економіці, суспільстві. Реформування земельних відносин передбачає проведення комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших заходів, спрямованих на формування нових за змістом і характером суспільних відносин, пов’язаних із використанням землі.

Саме такий підхід до здійснення земельної реформи впроваджується в Україні, де з 18 грудня 1990 року вся земля була оголошена об’єктом реформи [4]. При цьому Україна відмовилась від реституції земельних ділянок як способу реформування відносин власності на землю. Водночас основними напрямами земельної реформи були визначені роздержавлення і приватизація земель сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення.

Серед багатьох факторів, які безпосередньо впливають на проведення земельної, аграрної реформ, важливе значення має юридична база, яка має бути адекватною конкретним історичним та іншим умовам розвитку суспільства на території тієї чи іншої держави. У процесі земельної реформи та її правового супроводу проведені кардинальні зміни щодо правового режиму земель сільськогосподарського призначення, окремих земельних ділянок земель населених пунктів, промисловості, транспорту, лісового фонду, водного фонду, земель запасу, можливостей впровадження приватної та колективної, згодом комунальної власності.

Враховуючи те, що весь земний простір України є надбанням її народу, а відповідно до статті 14 Конституції України [1] вона є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, кожний квадратний метр землі повинен нести використовуватись ефективно та безпечно. Тому питання ефективності управління земельними ресурсами і є тим дієвим шляхом, від якого залежить багатство нашого народу. Варто відмітити, що особливої уваги заслуговують управління земельними ресурсами у населених пунктах, адже хоча їхня площа становить 11,5 % земельного фонду України, проте більш ніж 70 % загального земельного податку надходить до бюджету за рахунок сплати земельного податку за використання земель населених пунктів [14, с. 181].

Суттєві зміни стосуються також змін в структурі земельної власності та землекористування, які створили передумови для модернізації виробництва, створення конкурентоспроможних підприємств агропромислового комплексу. Очевидно, що цей процес буде досить тривалим, оскільки він пов’язаний із залученням значних внутрішніх і зовнішніх інвестицій.

Таким чином можна сміливо стверджувати, що тематика реформування земельних відносин в Україні є дуже актуальною, про що свідчать процеси, які відбуваються як на нормативно-правовому рівні, так і в реальному житті. Актуальність проявляється також і в тому, що від вирішення земельних питань залежить подальший розвиток багатьох галузей вітчизняної економіки та розвиток продуктивних сил України. Без реформування земельних відносин не варто сподіватись на повноцінне реформування вітчизняної промисловості.

Поняття земельних відносин та земельної реформи

Перш за все варто з’ясувати, що представляють собою земельні відносини. Так, їх можна визначити як суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження та управління на державному, господарському та внутрішньогосподарському рівнях як об’єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві. З юридичної точки зору земельні відносини – це суспільні відносини, які виникають у сфері взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем і врегульовані нормами земельного права.

Саме через земельні відносини виявляється ступінь ефективності норм земельного права, оскільки будь-які суспільні відносини становлять механізм дії правових норм, в якому дія суб’єктів спрямовується у потрібне державі русло. Проте свободу господарської експлуатації закон спрямовує у русло додержання цільового призначення даних ділянок землі, ефективності їх використання. Підвищення родючості тощо.

Земельні відносини умовно можна класифікувати в залежності від їхньої природи та взаємодії учасників під час їх здійснення. Основними складовими земельних відносин, таким чином, є:

− земельні відносини у сфері власності на землю. Вони є основоположними земельними відносинами, оскільки у більшості випадків вони визначають зміст інших видів відносин щодо землі;

− земельні відносини, що є похідними від права власності. Такі відносини виникають тоді, коли власник зацікавлений у передачі прав на земельну ділянку іншим особам. На підставі такого волевиявлення виникають відносини землекористування, відповідно до яких між сторонами встановлюються взаємні права та обов’язки. Такі відносини в свою чергу умовно можна поділити на дві групи: ті, що мають характер речових прав – наприклад, право постійного користування земельною ділянкою, спадкування, та ті, які мають зобов’язальний характер, зокрема, оренда, застава;

− відносини, що виникають у зв’язку із здійсненням права загального користування землею. Сюди відносяться користування такими об’єктами, як вулиці, майдани, парки тощо, тобто такими територіями, якими може користуватись необмежене коло осіб;

− відносини у сфері управління використанням та охороною земель. До цієї групи земельних відносин належать ведення державного земельного кадастру, вилучення земель, землеустрій, державний контроль за цільовим використанням земель, рекультивація земель, накладення на суб’єктів-порушників порядку користування та експлуатації земель відповідних санкцій..

Тепер розглянемо сутність земельної реформи. Можна сказати, що земельна реформа – це перерозподіл землі між зацікавленими юридичними та фізичними особами, які здатні по-господарськи її використовувати. Земельна реформа – процес довгостроковий, пов’язаний із реформуванням та вдосконаленням насамперед земельного законодавства – правової реформи та державницьких засад, тобто обумовлений потребами докорінних земельних перетворень, продукуванням, появою різних за рівнем та спрямованістю нормативно-правових актів.

Проведення земельної реформи необхідно для подальшого успішного розвитку вітчизняної економіки й зміцнення процесів її зростання., підвищення ефективності господарювання. Згідно з класичними економічними теоріями держава – неефективний власник в умовах ринкової економіки. Саме приватизація дає можливість підвищити ефективність національної економіки

Початок вітчизняної земельної реформи

У загальному плані реформування земельних відносин передбачає проведення цілого комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших заходів, спрямованих на формування нових суспільних відносин пов’язаних з використанням землі. В історичному плані здійснення земельної реформи в Україні спрямовано на трансформацію колективної власності в приватну і формуванню на її базі більш ефективної соціально-економічної системи відносин з високим мотиваційним механізмом до роботи і твердою системою відповідальності за її результати.

Особливістю сучасної земельної реформи є те, що вона є складовою частиною економічної реформи в державі. Ця реформа охоплює реформування не тільки земельних відносин, а і відносин власності на засоби виробництва, і націлена вона на ліквідацію державної монополії власності на землю та інші засоби виробництва, на відродження власника і хазяїна в сільській місцевості.

Необхідність реформування земельних відносин в Україні була визнана ще на початку дев’яностих років. Так, 18 грудня 1990 року Верховна Рада України прийняла Постанову “Про земельну реформу”, відповідно до якої всі землі республіки були оголошені об’єктом реформи. Завданням цієї реформи було визнано перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковане володіння громадянам, постійне володіння підприємствам, установам, організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель.

У березні 1992 року Верховна Рада України прийняла прогресивний на той час Земельний кодекс і Постанову “Про прискорення земельної реформи і приватизації землі”. Прийняття цих актів дозволило почати процеси роздержавлення, паювання і приватизації землі в аграрних підприємствах. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року “Про приватизацію земельних ділянок” надав можливість безоплатно передавати у приватну власність присадибні земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель, присадибних ділянок, садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, встановлених Земельним кодексом України.

Початковий етап реформування земельних відносин передбачав роздержавлення землі, тобто передачу її в колективну власність сільськогосподарським підприємствам. Земля передавалася за умови, що на вимогу членів підприємств вона буде розпайована і, про потребі, виділена в натурі на земельні ділянки із статусом приватної власності.

Якщо станом на 1 січня 1992 року всі земельні угіддя країни знаходились у державній власності, то вже на 1 січня 2003 року в приватній власності громадян було вже 13,8 тисяч гектарів землі, або 0,02% земельної площі країни і 141,8 тисяч гектарів, або 0,24% - у власності недержавних сільськогосподарських підприємств. Основними власниками землі в Україні стали юридичні особи. Так, на 1 січня 2003 року недержавні сільськогосподарські підприємства мали в користуванні 22490,8 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, а у власності громадян знаходилося 13860,1 тисяча гектарів сільськогосподарських угідь (додаток 1).

Указ Президента Україні від 10 листопада 1994 року “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” прискорив завершення процесу роздержавлення землі. Передача земель у колективну власність аграрних підприємств стала проміжним етапом земельної реформи в Україні. Вона забезпечувала поступовий, максимально безконфліктний перехід від державної до приватної власності на землю сільськогосподарського призначення.

Логічним продовженням став Указ Президента України від 8 серпня 1995 року “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” [5], яким передбачався розподіл земель, як правило, без виділення в натурі, переданих у колективну власність недержавних сільськогосподарських підприємств, на земельні частки (паї) і видача членам цих підприємств сертифікатів єдиного зразка, що гарантують право на земельну частку (пай) в землі, яка перебуває у колективній власності. Таким чином володарі сертифікатів отримали право вільного виходу з підприємств із своїми земельними частками (паями) з подальшим виділенням останніх в натурі. Слід зазначити, що напередодні видання даного Указу подібна практика уже діяла в окремих регіонах України, зокрема на Сумщині, у Львівській та Івано-Франківській областях – у цих областях вже діяли місцеві зразки документів, які підтверджували право приватної власності на земельні ділянки (паї). В окремих місцевостях земельні паї отримували також і працівники соціальної сфери.

На думку дослідників перший етап земельної реформи було завершено у 1999 році. До кінця того року понад 2 мільйонів селян отримали сертифікати, які підтверджували їх права на виділення земельних часток (паїв) у приватну власність в натурі. Варто зазначити, що окремі складнощі цього початкового етапу були пов’язані зі зміною психології людей, та би мовити, прививання сільським мешканцям мислення власників. Земельна реформа мала розпочати перехід від трансформації колективної власності на приватну. В той же час перехід до нового етапу земельної реформи, який передбачає створення ринку землі, не може забезпечити той факт, що у більшості сільських мешканців є сертифікати, які гарантують їх права на земельні частки, оскільки не завжди вони підкріплюються існуванням реальних земельних ділянок на місцевості. Це також не сприяє підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва.

Реформування орендних земельних відносин в Україні

За відсутності ринку землі, на якому відбуваються операції з купівлі-продажу землі, розвивається ринок оренди землі. Така форма землекористування набуває важливого значення у процесі проведення аграрної та земельної реформ. Оренду землі можна визначити як окрему організаційно-правову форму використання земельної ділянки, яка передбачає передачу її власником-орендодавцем (державою, територіальною громадою, громадянином чи юридичною особою) у тимчасове строкове користування та володіння іншій особі – орендареві за плату для здійснення переважно підприємницької або іншої діяльності з привласненням останнім одержаної продукції. Стаття 3 Закону України “Про оренду землі” [3] визначає оренду землі як засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Характеризуючи оренду землі, можна виділити основну ознаку її: вона є договірною формою використання земель, яка передбачає добровільність укладення договорів її оренди, в якому встановлюються правомочності з володіння та користування земельною ділянкою. Проте в окремих випадках, які передбачені законодавчо, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження наданою йому індивідуально визначеною земельною ділянкою або її частиною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди. Крім того, відносини з оренди земельної ділянки є платними, сума оплати та порядок її здійснення встановлюється конкретним договором. Договори оренди земельних ділянок мають строковий характер, тобто вони є такими, що укладаються на певний визначений строк. Так, оренда земельної ділянки може бути короткостроковою – не більше 5 років та довгостроковою – не більше 50 років. Як свідчить практика останніх років, договори оренди земельних ділянок укладаються переважно на строк у 4 – 5 років і дуже рідко – на строк понад 10 років.

Особливістю орендних відносин є те, що право власності на одержану з орендованих земель продукцію та доходи від неї отримує орендар. Крім того, оренда не повинна змінювати цільове призначення землі. Також договір оренди земельної ділянки має бути обов’язково зареєстрований, державна реєстрація проводиться протягом 30 днів. Реєстрація договору оренди створює важливі юридичні наслідки, зокрема те, що такий договір набуває чинності після реєстрації, яка є фактом виникнення права оренди земельної ділянки у конкретної особи; орендар набуває права приступати до використання земельної ділянки.

Певною специфікою характеризується укладення договору оренди земельної частки (паю). Так, відповідно до Закону України “Про оренду землі” [3] громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, можуть передавати в оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання. Можливість укладення договорів таким шляхом виникла в результаті паювання земель колективної форми господарювання у ході земельної реформи.

Слід зазначити, що при оренді державного і комунального майна орендодавцями виступають Фонд державного майна України, його регіональні відділення та державні та комунальні представництва, органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Розвиток орендних відносин щодо землі має змогу пожвавити діяльність суб’єктів господарювання та сприяти надходженню коштів до бюджетів різних рівнів. Так, наприклад, продаж права на оренду строком на 49 років ділянки площею 5,47 гектарів, яка знаходиться на в’їзді в Київ з Чернігівського напрямку для побудови пункту комплексного обслуговування та контролю за якісним станом автомобільного транспорту дозволить поповнити державну казну на 2,6 мільйонів гривень.

Важливим елементом орендних правовідносин, що стосуються землі, є розмір орендної плати. З метою врегулювання цього питання 2 лютого 2002 року було видано Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян – власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)”. Цим Указом передбачається, що з метою підвищення рівня соціального захисту селян –власників земельних ділянок і земельних часток (паїв), а також відповідальності землекористувачів за ефективне використання земель сільськогосподарського призначення на основі розширення конкуренції та дальшої активізації ринкових відносин в аграрному секторі економіки запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 1,5 відсотка визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результаті господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря. Відповідно до статистичних даних загальна сума виплат за оренду земельних часток (паїв) згідно укладених договорів на 2003 рік становить 2,4 мільярдів гривень. При цьому середній розмір орендної плати складає 115,2 гривень за 1 гектар на рік, що трохи більше, ніж у 2002 році.

Перспективи створення вітчизняного ринку землі

Питання створення ринку землі є новим для України, тому не дивно, що цілий ряд питань не знаходить однозначного сприйняття, щодо них пропонуються різні підходи їх вирішення, а в окремих випадках зачіпляються протилежні інтереси різних груп зацікавлених суб’єктів.

Доцільність функціонування ринку землі полягає в тому, що він передбачає вільний доступ до землі, стимулювання широкого розвитку підприємництва на селі, дає змогу забезпечувати раціональне використання, підвищувати родючість земель та їх охорону, а також сприяти зростанню економічної ефективності та екологічної безпечності господарювання .

Одним з основних заходів на шляху створення дієвого ринку землі є створення належної нормативно-правової бази, яка б відзначалася стабільністю та дієвістю, яка б дозволила в повній мірі реалізовувати власниками свої права щодо земельних ділянок. Правові норми, що закріплені у нормативно-правових актах, мають перш за все сприяти прозорості договорів купівлі-продажу земель та виведенню її з тіньового сектору, поповненню місцевих бюджетів за рахунок розширення податкової бази, покращенню інвестиційної привабливості вітчизняного сільського господарства.

Варто зазначити, що окремі проблеми землекористування поки що не знайшли свого відображення у законотворчій діяльності. Так, наприклад, не регулюються питання з користування внутрішньогосподарськими меліоративними системами. Суттєвими питаннями, які потребують свого вирішення під час проведення земельної реформи, є наступні:

− моніторинг та оцінка земель, ведення державного земельного кадастру;

− реєстрація нерухомого майна, у тому числі земельних ділянок;

− розвиток ринку землі та його інститутів;

− розвиток іпотечного кредитування під заставу землі;

− удосконалення системи земельних платежів;

− охорона земель, збереження та відновлення родючості ґрунтів;

− здійснення управління земельними ресурсами і землекористуванням із застосуванням науково обґрунтованих методів та підходів.

Майже відразу після початку видачі селянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) почався рух сертифікатів, тобто проведення з ними трансакцій, що властиве реалізації прав власності. Цей рух сертифікатів здійснювався до прийняття Закону України “Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)”, яким було встановлено, що до врегулювання порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на земельну частку (пай) Земельним кодексом України власники земельних часток (паїв) тимчасово не можуть укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом відчужувати зазначені частки (паї), крім передачі їх у спадщину та викупу земельних ділянок для державних та суспільних потреб.

Становлення та розвиток ринку землі як системи юридичних та економічних відносин, де права володіння, користування та розпорядження земельними ділянками визначаються цивільним та земельним законодавствами, є важливою складовою реформування економіки. Основними елементами повноцінного функціонування земельного ринку є:

− наявність землі як об’єкта купівлі-продажу;

− соціально-економічна мотивація виходу на земельний ринок продавців земельних ділянок;

− наявність покупців, спроможних придбати земельні ділянки;

− диференціація земель та встановлення параметрів ціноутворення на землі різних категорій, цільового призначення та місця їхнього знаходження;

− створення організаційно-правового механізму оформлення угод і цивільного функціонування земельного ринку;

− державне регулювання ринку землі на національному, регіональному та місцевому рівнях.

В той же час слід зазначити, що починати процес створення ринку землі слід з трансформації суспільної думки щодо приватної власності на землю та операцій її купівлі-продажу. Недостатньо визнати право приватної власності на землю, законодавчо закріпити потенційну можливість її існування, головне полягає у тому, щоб люди усвідомлювали, що власник землі має право використовувати її для ринкових цілей і реалізовувати свої права у використанні землі як засобу виробництва, об’єкта оренди, торгівлі. Тільки усвідомивши необхідність ринку землі, можна приступати до розробки правових актів і відповідних економічних механізмів, а також організовувати відповідні установи, які здатні забезпечити ефективне функціонування ринку землі в Україні.

Формування і початок функціонування повноцінного ринку землі в нашій державі – процес поступовий і довгостроковий. На даному етапі він лише зароджується, проте вже створені передумови для включення землі як основного засобу виробництва в економічний оборот, залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій, підвищення ефективності землекористування. У ході реформи були вдосконалені економічні механізми регулювання земельних відносин, одержала подальший розвиток нормативна та експертна оцінка земель сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення і земель населених пунктів, почав формуватись ринок землі.

Через регулярне недофінансування заходів, які пов’язані із видачею державних актів на право власності на землю, їх видачу вітчизняний Уряд планує лише у 2006 році. Таке положення справ унеможливлює нормальне функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення, введення якого призначено Земельним кодексом України з 1 січня 2005 року.

Одночасно з видачею державних актів на право власності на землю повинна формуватися відповідна кадастрова документація, здійснюватись державна реєстрація земельних ділянок і прав на них. За оцінками Державного комітету України по земельних ресурсах для завершення земельної реформи необхідно близько 800 мільйонів гривень. З метою здешевлення даного процесу слід виділити кошти для придбання сучасного обладнання для державних кадастрових центрів, передбачити широке застосування даних дистанційного зондування Землі та даних авіаційних фотозйомок.

Через брак коштів на фінансування програм з реформування земельних відносин Радою виконавчих директорів Світового банку Україні було надано позику на суму 195,13 мільйонів доларів США на фінансування Проекту видачі державних актів на право власності на землю і розвитку системи державного кадастру в Україні. Метою цього проекту є передача на справедливій основі земельних ділянок у сільській місцевості приватним особам, підтвердження їх прав власності на землю, підтримка реформування сільськогосподарських підприємств у більш ефективні структури, а також проведення ряду інших заходів екологічної та соціальної спрямованості

Законодавче забезпечення земельної реформи

Суттєво сприяло продовженню земельної реформи прийняття у жовтні 2001 року Земельного кодексу України [2]. Норми цього кодексу створили правові засади для формування ринку землі. Він містить норми прямої дії, ним закріплена напрацьована практика приватизації земель сільськогосподарського призначення.

На мій погляд до найбільш важливих положень нового Земельного кодексу України відносяться:

− визнання рівності трьох форм власності на землю: приватної, державної та колективної;

− закріплення права власності фізичних та юридичних осіб на землю, а також встановлення виключного переліку можливостей обмежень їхніх прав;

− встановлення положення про те, що об’єктом права приватної власності можуть бути земельні ділянки як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення;

− визначення переліку земельних ділянок державної та комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність;

− необхідність і засади розмежування земель державної та комунальної форм власності;

− розширення кола суб’єктів права приватної власності, які можуть набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення (громадяни України, особи без громадянства, юридичні особи України, іноземні громадяни та юридичні особи);

− заборона на придбання земельних ділянок сільськогосподарського призначення іноземними фізичними та юридичними особами та особами без громадянства;

− закріплення механізмів та способів придбання громадянами та юридичними особами земельних ділянок у приватну власність;

− обов’язковість продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення під забудову на конкурентних засадах;

− встановлення максимальних розмірів земельних ділянок, які можуть бути безоплатно передані у власність громадянам України;

− тимчасове встановлення максимальних розмірів земельних ділянок, які можуть бути придбані у власність громадянами України для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

− введення обов’язкової реєстрації прав на земельні ділянки;

− визначення поняття, призначення і змісту державного земельного кадастру;

− обов’язковість проведення грошової оцінки земельних ділянок для оподаткування та для призначення ціни продажу земельних ділянок при здійсненні цивільно-правових угод щодо них;

− встановлення юридичних гарантій захисту права приватної власності від незаконних посягань третіх осіб, при вилучення або викупі земельних ділянок для суспільних потреб, при консервації деградованих сільськогосподарських угідь тощо.

Крім того, нова земельна Конституція створила засади для подальшого удосконалення і розвитку земельних відносин не лише в аграрному секторі, але й у сфері земель несільськогосподарського призначення, враховуючи наступні принципи:

− непорушність права приватної власності на землю та включення землі до ринкового обороту;

− соціальна справедливість у перерозподілі земель, що перебувають у державній та комунальній власності;

− поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель.

Проте оскільки у початковий період здійснення земельної реформи питання власності та гарантій прав на землю, платності землекористування, відносин щодо охорони земельних ресурсів, формування ринку землі і державного управління земельними ресурсами повним чином не були розроблені, важливою проблемою залишається розвиток земельного законодавства. Зокрема, прикінцевими положеннями Земельного кодексу України передбачається розробка законів про землеустрій, про державний земельний кадастр, про оцінку земель, про охорону земель, про розмежування земель права державної та комунальної форм власності, про державний земельний (іпотечний) банк, про ринок землі, про визначення правових засад вилучення земель права приватної власності тощо.

Слід зазначити, що окремі закони вже прийняті. Зокрема, це Закон України “Про землеустрій” від 22 травня 2003 року, який визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування.

Трохи пізніше, а саме 5 червня 2003 року було прийнято Закон України “Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)”. Даний Закон визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок в натурі (на місцевості) із земель, які належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також у порядку обміну цими земельними ділянками.

Варто відмітити також Закон України “Про охорону земель” від 19 червня 2003 року, який визначає правові, економічні та соціальні основи охорони земель з метою забезпечення їх раціонального використання, відтворення та підвищення родючості грунтів, інших корисних властивостей землі, збереження екологічних функцій грунтового покриття та охорони довкілля. Того ж дня було прийнято й інший Закон екологічної спрямованості – Закон України “Про державний контроль за використанням та охороною земель”.

Крім того, важливими законодавчими актами, що стосуються реформування земельних відносин, які були прийняті у минулому році відповідно до положень Земельного кодексу України можна назвати Закон України “Про іпотеку” від 5 червня 2003 року, закони “Про використання земель оборони” від 27 листопада 2003 року, “Про оцінку земель” від 11 грудня 2003 року, “Про розмежування земель державної та комунальної власності”, який було прийнято 5 лютого 2004 року. Кроком вперед виявилось також викладення у новій редакції Закону України “Про оренду землі”.

Література: Земельне право [1; 3; 8; 33; 34; 35] та додатково:

1. В.С. Кульчицький, М. Настюк, Б.Й. Тищик. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

2. Грушевський М. Історія Украіни-Руси. XI — XII вік. Т. 2— К.: Наукова думка. 1992.

3. Ерофеев Б П. Земельное право. — М.: Новий юрист. 1998.

4. Земельне право. За ред. В.З. Янчука. – К.: Вид-во Київського університету, 1960.

5. Земельне право. Підр. Для студ. Юр. Спец. Вищ. Нав. Закладів./ За ред. В.І. Семчика та П.Ф. Кулинича. – К.: Ін Юре, 2001

6. Исаев И.А. История государства и права России: 2-е изд. переработан. и дополненное. - ІV;., 1994.

7. Індиченко П.Д. Радянське земельне право. – К.: Вища школа, 1971.

8. Історія держави і права України. Частина 1: Підр. Для вищ. навч. Закладів і фак../ За ред. А.Й.Рогожина. – Х.: Основа, 1993.

9. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: “Знання”, 2000.

10. Яворнииький Д.І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. — К.: Наукова думка. 1990

Література: Земельне право [1; 3; 8; 33; 34; 35].