5.Поняття і склад земель рекреаційного призначення

Рекреація у перекладі з латині означає "відновлення", "відтворення". У науковому обігу це слово значно звузило свою первісну семантику і тепер вживається як синонім відпочинку, відновлення життєвих сил і працездатності людини, забезпечення її оздоровчих, пізнавальних, культурно-розважальних потреб. Відповідно до ст. 50 ЗК землі рекреаційного призначення це землі, використовувані для організації відпочинку населення, туризму і проведення спортивних заходів.

Україна має величезний рекреаційний потенціал: загальна площа її природних рекреаційних ландшафтів становить 9,4 млн. гектарів (15,5% території країни), а їх одночасна рекреаційна ємність — майже 50 млн чоловік. Водночас площа земель рекреаційного призначення складає лише близько 100 тис. гектарів. У нашій державі нараховується 397 музеїв державної і комунальної форм власності, з яких 348 знаходяться у підпорядкуванні Мінкультури України. Понад 4,5 тис. рекреаційних закладів загальною ємністю 620 тис. місць повинні сприяти розвитку рекреаційної, у тому числі туристичної, діяльності. Територією України протікають більш як 70 тис. річок. Нараховується понад 3 тис. природних озер і 22 тис. штучних во­дойм. Теплі Чорне й Азовське моря, унікальні гірські комплекси Карпат і Криму, лісові масиви Полісся, сприятливий клімат — усе це створює передумови для розвитку рекреаційної діяльності.

Щодо розмежування правових режимів земель рекреаційного й історико-культурного призначення, то на підставі аналізу законодавства треба зазначити, що якщо той або інший об'єкт віднесено до об'єктів культурної спадщини і включено до державного реєстру згідно з Законом України від 8 червня 2000 р. "Про охорону культурної спадщини", землі, на яких він розташований, підлягають переведенню у категорію земель історико-культурного призначення відповідно до ст. 34 зазначеного Закону. Отже, незважаючи на те, що історико-культурні об'єкти у багатьох випадках є об'єктами туризму і рекреації, землі, на яких вони розташовані, мають особливий правовий режим, що передбачає охорону зазначених об'єктів.

Законодавство також породжує проблему розмежування земель рекреаційного призначення і земель житлової та громадської забудови. Адже за новим ЗК дачні ділянки належать до земель рекреаційного призначення, тоді як згідно зі ст. 67 ЗК 1992 р. вони належали до земель населених пунктів (ще й нині не всі з них переведені у категорію земель рекреаційного призначення). Проте за сучасних умов дачні ділянки мають бути переведені саме у категорію земель рекреаційного призначення. Це випливає з положень ст. 51 чинного ЗК. Крім того, треба мати на увазі, що землі рекреаційних зон у межах населених пунктів відповідно до чинного законодавства належать до земель рекреаційного призначення (крім рекреаційних зон природно-заповідного, лісового та водного фонду), а не до земель житлової та громадської забудови.

Цікавою видається і проблема розмежування правових режимів земель рекреаційного призначення і земель лісового та водного фонду, які згідно з законодавством також можуть використовуватися з рекреаційною метою. Так, відповідно до ст. 85 Водного кодексу України земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів можуть надаватися юридичним і фізичним особам у тимчасове користування для рекреаційних, спортивних і туристичних цілей. А ст. 64 цього Кодексу передбачає використання водних об'єктів для рекреаційних цілей. Однак при наданні ділянок прибережних та інших захисних смуг у тимчасове користування для рекреаційних цілей зберігається їх цільове призначення як земель водного фонду. Що ж до постійного використання водних об'єктів для рекреаційних цілей, то треба зазначити, що аналіз співвідношення правового режиму земель рекреаційного призначення і земель водного фонду свідчить про те, що правовий режим земель останнього не допускає будівництва об'єктів рекреаційного призначення. Тому використання водних об'єктів для рекреаційних цілей чи розміщення тимчасових рекреаційних будівель і споруд не означає зміни цільового призначення земель водного фонду. Таким чином, незважаючи на те, що рекреаційні зони можуть бути створені й на землях водного фонду, це не повинно вести до зміни цільового призначення останніх, а отже, й до їх переведення у категорію земель рекреаційного призначення.

Якщо вести мову про співвідношення земель рекреаційного призначення і земель лісового фонду, то треба зазначити, що Лісовий кодекс (ст. 9) передбачає використання земель останнього для рекреаційних цілей. Більше того, ст. З цього Кодексу рекреаційна функція лісу визнається однією з переважних. Водночас згідно зі ст. 51 ЗК ліси зелених зон і населених пунктів розташовані на землях рекреаційного призначення. Отже, усі ліси, крім лісів зелених зон, населених пунктів, природно-заповідного фонду й тих, що є об'єктами культурної спадщини, розташовані на землях лісового фонду, а ліси зелених зон та населених пунктів — на землях рекреаційного призначення.

Склад земель рекреаційного призначення визначено у ст. 51 ЗК. Відповідно до неї до цих земель належать: земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури й спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Необхідно звернути увагу на те, що у цій статті не наводиться вичерпного переліку земель рекреаційного призначення. До них можуть належати й інші землі, а саме: землі, що використовуються для здійснення туристичних походів і подорожей, відпочинку населення, проведення спортивних заходів, огляду мальовничих ландшафтів та історичних пам'яток, проведення спостережень за сезонними явищами у природі, для стаціонарного розміщення ігрових й розважальних центрів, тощо. Іншими словами, до складу земель рекреаційного призначення входять землі, на яких розташовані окультурені природні чи штучно створені об'єкти, призначені для відпочинку населення, а також здійснення спортивної та туристичної діяльності. Визначення зазначених об'єктів як рекреаційних здійснюється за матеріалами ініціаторів створення останніх під час передачі їм земельних ділянок.

Згідно зі ст. 51 ЗК землі рекреаційного призначення можна поділити на три групи:

1) земельні ділянки, на яких розташовані природні рекреаційні ресурси (зелені зони і зелені насадження міст та інших населених пунктів, навчально-туристські й екологічні стежки, мальовничі місця, що є об'єктами туризму, тощо);

2) землі, на яких розташовані штучно створені рекреаційні ресурси (будинки рибалок і мисливців тощо);

3) комплексні земельні ділянки, де розташовані як природні, так і штучні рекреаційні ресурси (дачі, туристичні бази, табори тощо). Ця класифікація визначає правовий режим зазначених земель.

Загальний правовий режим земель рекреаційного призначення

Правовий режим земель рекреаційного призначення являє собою порядок поведінки суб'єктів правовідносин з приводу їх використання. Він встановлюється крім земельного законодавства законодавством про рекреаційну діяльність, яке стало активно розвиватися у роки незалежності України. Останнє включає законодавство про рекреаційні зони, туризм, фізичну культуру і спорт, музеї і музейну справу, вільні економічні зони рекреаційного типу, положення лісового і водного законодавства, які стосуються здійснення рекреаційної діяльності.

Проблемним видається питання про співвідношення земель рекреаційного призначення і рекреаційних зон. Аналіз законодавства України свідчить про те, що поняття рекреаційної зони ширше поняття земель рекреаційного призначення: рекреаційні зони можуть утворюватися не тільки на землях рекреаційного призначення, а й на землях природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, землях водного і лісового фонду. Однак їх переведення у категорію земель рекреаційного призначення обов'язково означає створення на конкретній земельній ділянці рекреаційної зони. Такий висновок випливає зі змісту ст. 63 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", відповідно до якої рекреаційними зонами є ділянки суші та водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму, а правовий режим цих зон визначається органами місцевого самоврядування. Оскільки землі рекреаційного призначення згідно з визначенням ст. 50 ЗК відповідають зазначеним вимогам, треба визнати, що на всі землі рекреаційного призначення поширюється правовий режим рекреаційних зон, встановлений екологічним законодавством.

Законодавство про рекреаційну діяльність дає підстави для виділення загального і спеціальних правових режимів земель рекреаційного призначення. Загальний правовий режим рекреаційного призначення — це правовий режим, загальний для всіх земель зазначеної категорії, незалежно від того, які рекреаційні ресурси на них розташовані. Спеціальні правові режими — це правові режими окремих видів земель рекреаційного призначення, які відзначаються специфікою правового регулювання.

Загальний правовий режим земель рекреаційного призначення не обов'язково передбачає їх безперервне використання для рекреаційних цілей. Проте повинна бути забезпечена можливість такого використання. Вона досягається або завдяки наявності на зазначених землях природних об'єктів і комплексів, що роблять їх придатними для організації відпочинку населення, або шляхом створення відповідних штучних об'єктів. Лише землі, придатні для організації відпочинку населення, можуть бути віднесені до категорії земель рекреаційного призначення. На радіоактивно забруднених землях законодавство України забороняє створювати рекреаційні зони. Генеральна схема планування території України, затверджена Законом України від 7 лютого 2002 р., передбачає переважне використання земель, на яких розташовані цінні рекреаційні ресурси, для рекреаційних цілей, а також збільшення загальної площі земель ре­креаційного призначення.

Відповідно до ст. 162 ЗК землі рекреаційного призначення підлягають особливій охороні. Оскільки вони є складовою частиною національної екологічної мережі України, на них поширюється правовий режим, передбачений для її територій. Особливий правовий режим планується встановити для земель рекреаційного призначення прибережних зон Чорного й Азовського морів. Так, згідно з Загальнодержавною програмою охорони і відтворення довкілля Азовського і Чорного морів у цих зонах передбачається розширення територій земель рекреаційного призначення, створення кадастру природних рекреаційних ресурсів морського узбережжя, визначення нормативів рекреаційного навантаження на зони, а також розвиток екологічного (зеленого) туризму.

Землі рекреаційного призначення можуть використовуватися як для довгострокового, так і для короткострокового відпочинку населення. Короткостроковий відпочинок організовується, як правило, на землях, що не мають спеціально створених умов для довгострокового відпочинку. Це легкодоступні окультурені природні рекреаційні ресурси: зелені зони, парки і лісопарки, мальовничі ландшафти тощо. На землях, призначених для довгострокового відпочинку, як правило, розміщуються різні соціально-культурні, туристичні, спортивно-оздоровчі й інші рекреаційні установи, у яких забезпечені умови для тривалого проживання відпочивальників.

За характером використання землі рекреаційного призначення можуть бути моноваріантними (лише для одного виду рекреаційної діяльності), поліваріантними (можуть по черзі використовуватися для кількох видів рекреаційної діяльності) і комплексними (можуть одночасно використовуватися для кількох видів рекреаційної діяльності).

Загальний правовий режим, характерний для усіх видів земель рекреаційного призначення, передбачає встановлення заборони щодо здійснення діяльності, яка перешкоджає або може перешкодити використанню цих земель за їх цільовим призначенням чи негативно впливає на природний стан зазначених земель. Ця вимога конкретизується у спеціальних законодавчих актах. Так, відповідно до ст. 13 Закону України від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати" у разі доведення необхідності цього і за наявності позитивних висновків державних санітарно-епідеміологічної та екологічної експертиз на землях рекреаційного призначення можливе застосування обмеженого асортименту пестицидів і агрохімікатів з дозволу Мінекоресурсів України. А згідно зі ст. 33 Закону України від 5 березня 1998 р. "Про відходи" на цих землях забороняється несанкціоноване розміщення відходів і встановлено більш суворі правила поводження з наявними на них відходами. Відповідно до ч. 2 ст. 45 Закону України від 12 липня 2001 р. "Про нафту і газ" проекти здійснення геологорозвідувальних робіт на землях рекреаційного призначення підлягають обов'язковій екологічній експертизі.

Особливістю правового режиму земель рекреаційного призначення є те, що він у багатьох випадках визначається локальними землевпорядними і проектними актами, а тому має певну специфіку при встановленні для кожної конкретної земельної ділянки. Цей режим багато в чому визначається ініціаторами створення рекреаційних зон чи об'єктів рекреації у проектах організації останніх. За необхідності власники земель рекреаційного призначення можуть доручати землевпорядним організаціям розроблення проектів внутрішньогосподарського устрою земельних ділянок. Згідно з ч. 1 ст. 186 ЗК такі проекти підлягають затвердженню власниками земель рекреаційного призначення і державній землевпорядній експертизі.

Проекти внутрішньогосподарського устрою земельних ділянок рекреаційного призначення можуть передбачати їх функціональне зонування з виділенням зон

• особливої охорони,

• пізнавальних зон, зон короткострокового відпочинку,

• обслуговування відвідувачів,

• господарського призначення та інших зон, передбачених проектами землеустрою.

Використання земель рекреаційного призначення відповідно до ст. 38 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" буває загальним і спеціальним. Загальне використання цих земель, як правило, здійснюється відпочиваючими, котрі користуються ними безоплатно на умовах, встановлених законодавством, і власниками чи користувачами зазначених земель. Причому та обставина, що вони можуть оплачувати рекреаційні послуги, не робить їх суб'єктами плати за землю. Спеціальне використання земель рекреаційного призначення здійснюється на правах власності, оренди землі, постійного землекористування, повного господарського відання, оперативного управління земельною ділянкою та на інших правових підставах. Суб'єкти права спеціального використання зазначених земель користуються правами на них, а також зобов'язані вносити плату за це згідно з законодавством України.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 ЗК землі рекреаційного призначення можуть знаходитись у державній, комунальній та приватній власності. Це істотна новела законодавства, якщо врахувати, що ст. 4 ЗК 1992 р. забороняла передачу цих земель у приватну власність. Оскільки приватні власники можуть створювати будинки відпочинку, туристичні комплекси, ігрові центри, розважальні й інші рекреаційні об'єкти, законодавче закріплення їх права на приватну власність на землі рекреаційного призначення є цілком виправданим. Проте треба мати на увазі, що згідно з п. "а" ч. З ст. 83 ЗК землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари тощо) не можуть передаватися з комунальної у приватну власність, що означає заборону приватизації цих земель. Однак вони можуть знаходитись у приватній власності у тому разі, коли відповідні рекреаційні об'єкти створюються на землях приватної власності без їх вилучення (викупу). Суб'єкти права власності повинні володіти, користуватися і розпоряджатися землями рекреаційного призначення з додержанням встановленого законодавством і землевпорядною документацією їх правового режиму.

Управління землями рекреаційного призначення відзначається певною специфікою, що обумовлено насамперед існуванням спеціальних органів, наділених відповідною компетенцією. Наприклад, управління землями зелених зон і зелених насаджень населених пунктів певною мірою здійснює Держкомлісгосп України. Щодо земель, використовуваних для туризму, певну компетенцію має Державна туристична адміністрація України. Управління землями, призначеними для організації спортивної діяльності, можуть здійснювати Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту, а також Комітет з фізичного виховання і спорту Міносвіти України у межах своєї компетенції¹. Управління землями рекреаційного призначення здійснюють також адміністрації музеїв і вільних економічних зон.

Специфіка притаманна законодавчому регулюванню окремих заходів управління землями рекреаційного призначення. Наприклад, законодавство України передбачає встановлення нормативів рекреаційного навантаження на території земель рекреаційного призначення з метою забезпечення раціонального використання останніх і недопущення погіршення якості їх природних рекре­аційних ресурсів. Однак методики визначення цього навантаження ще треба виробити. Поки що порядок визначення зазначених нор­мативів найбільш чітко передбачений лише у лісовому законо­давстві. Так, відповідно до п. 47 Санітарних правил в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 555, у лісах, розташованих на землях рекреаційного призначення, постійні лісокористувачі мають самостійно регулювати рекреаційне навантаження на них шляхом організації відповідних територій. За таких умов нормативи цього навантаження можуть бути визначені у проектах внутрішньогосподарського устрою земельних ділянок. Та й нормування розмірів зелених зон навколо населених пунктів здійснюється з урахуванням нормативів рекре­аційного навантаження на їх території у порядку, встановлювано­му лісовим законодавством.

Певну специфіку має правове регулювання справляння плати за землі рекреаційного призначення. Так, ставка земельного податку за тимчасове користування землями рекреаційного призначення згідно зі ст. 9 Закону "Про плату за землю" встанов­люється у розмірі 50% від грошової оцінки площі ріллі по об­ласті. Водночас відповідно до ст. 12 зазначеного Закону від спла­ти цього податку звільняються вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту, фізичної культури та спорту, спортивні споруди, використовувані за цільовим призначенням, а також суб'єкти рекреаційного землекористування окремих вільних економічних зон ("Трускавець", "Яворів", "Азов" та ін).

Плата за земельні ділянки дачно-будівельних кооперативів згідно зі ст. 7 цього Закону стягується у розмірі 3% від суми земельного податку, обчисленого для земель населених пунктів у порядку, передбаченому цією статтею. А плата за ділянки рекреаційного призначення, розташовані у межах населених пунктів і зайняті будівлями та спорудами, не пов'язаними з рекреаційною діяльністю, справляється у п'ятикратному розмірі звичайної ставки земельного податку, встановленого для населених пунктів. Інші суб'єкти прав на землі рекреаційного призначення сплачують земельний податок за ставкою, розміри якої визначено у ст. 9 зазначеного Закону.

Оскільки ЗК 1992 р. не передбачав можливості існування при­ватної власності на землі рекреаційного призначення, ст. 9 Закону "Про плату за землю" встановлює ставку земельного податку лише для тимчасового рекреаційного землекористування. Ставка податку для власників зазначених земель законодавством не визначена. Тому можна зробити висновок, що вони звільнені від сплати земельного податку до внесення змін до Закону "Про плату за землю".

В особливому порядку здійснюється грошова оцінка земель рекреаційного призначення. Має свою специфіку й визначення розміру шкоди, заподіяної забрудненням і засміченням земель ре­креаційного призначення.

Спеціальні правові режими земель рекреаційного призначення

Окремі види земель рекреаційного призначення мають спеціальний правовий режим, оскільки їх використання поряд із загальними нормами законодавства про ці землі регулюється й спеціальними нормами. Так, специфічні правові режими встанов­лені для зелених зон і зелених насаджень населених пунктів, туристично-оздоровчих об'єктів, дачних ділянок, земель вільних еко­номічних зон туристично-рекреаційного типу, територій, призна­чених для туристичної діяльності, земель, на яких розташовані об'єкти, використовувані для проведення спортивних заходів, територій, на яких розташовані музеї, не віднесені до об'єктів культурної спадщини.

Спеціальний правовий режим зелених зон навколо населених пунктів. У ст. 51 ЗК міститься формулювання "зелені зони і зелені насадження міст та інших населених пунктів". Водночас відповідно до лісового законодавства зелені зони утворюються за межами населених пунктів. Тому уявляється, що зелені зони населених пунктів, про які йдеться у ст. 51 ЗК, є саме зеленими зонами навколо населених пунктів, визначеними лісовим законодавством.

Згідно з ч. 2 ст. 59 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" правовий режим приміських* і зелених зон визначають сільські, селищні, міські ради під час розроблення генеральних планів відповідних населених пунктів за погодженням з радами, на території яких створюються зазначені зони. Причому проекти їх планування підлягають обов'язковій державній екологічній експертизі.

Відповідно до ст. 36 Лісового кодексу ліси зелених зон навколо населених пунктів належать до санітарно-гігієнічної й оздоровчої категорії захисності лісів першої групи. А ст. 53 цього Кодексу містить істотні обмеження щодо здійснення лісокористування у зазначених зонах. Санітарні правила у лісах України (п. 49) передбачають особливий режим санітарної охорони зелених зон, а Правила відновлення лісів і лісорозведення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 1996 р. № 97, — цільове вирощування лісів на їх територіях. Санітарно-гігієнічні вимоги до розміщення зелених зон населених пунктів визначені у Державних санітарних правилах планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом МОЗ України від 19 червня 1996 р. № 173. Зелені зони підлягають окремому обліку у державних лісовому і земельному кадастрах.

Важливим документом, що визначає правовий режим зелених зон, є Порядок поділу лісів на групи, віднесення їх до категорій захисності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 557. Правовий режим земель зелених зон навколо населених пунктів регулюється також нормативно-технічними документами.

Спеціальний правовий режим земель, зайняпгих рекреаційно-оздоровчими об'єктами. Порядок створення будинків відпочинку, пансіонатів, туристичних баз та інших рекреаційно-оздоровчих об'єктів регулюється Державними санітарними правилами розміщення, улаштування та експлуатації оздоровчих Закладів, затверджених наказом МОЗ України від 19 червня 1996'р. № 172. Межі зон відпочинку та функціональне зонування їх територій повинні відповідати вимогам містобудівних і гігієнічних нормативів. На територіях зон відпочинку забороняється будівництво нових і розширення та реконструкція діючих виробничих й інших об'єктів, не пов'язаних з безпосереднім обслуговуванням відпочивальників і населення. Наявні у межах зон відпочинку промислові підприємства та інші об'єкти, що справляють шкідливий вплив на довкілля або перешкоджають використанню зе­мель рекреаційного призначення, підлягають виносу за межі цих зон або перепрофілюванню. Вибір територій для відпочинку здійснюється на підставі техніко-економічних обґрунтувань, а також комплексної оцінки природних рекреаційних ресурсів, з урахуванням нормативів екологічної безпеки вмісту шкідливих речовин у ґрунтах і ґрунтових водах. Результатом планування і створення рекреаційних об'єктів має бути відсутність руйнівного впливу їх діяльності на природні рекреаційні ресурси:. Санггарні правила передбачають наявність на територіях рекреаційно-оздоровчих об'єктів спальних, господарсько-службових, ігрових зон та зон відпочинку.

Спеціальний правовий режим земель дачних ділянок. Визначення цільового призначення земель для дачного будівництва здійснюється згідно з Українським класифікатором цільового використання землі, затвердженим листом Держкомзему України від 24 квітня 1998 р. № 14-1-7/1205. Віднесення земельних ділянок, що виділяються для будівництва нових дач, до земель рекреаційного призначення здійснюється на підставі відомостей, які надаються забудовниками. Відповідно до п. "г" ч. 1 ст. 121 ЗК розміри земельних ділянок, які безоплатно передаються громадянам для індивідуального дачного будівництва, не повинні перевищувати 0,1 гектара. Земельні ділянки для дачного будівництва надаються в загальному порядку, встановленому розділом 4 Земельного кодексу. Забудова дачних ділянок здійснюється відповідно до містобудівних вимог. Варто мати на увазі, що Порядок користування землями водного фонду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р. № 502, забороняє будівництво дач на землях водного фонду.

Спеціальний правовий режим земель, використовуваних для туризму, визначений відповідним законодавством, зокрема Законом України від 15 вересня 1995 р. "Про туризм"'. Під туризмом у Законі розуміється тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання для оздоровчих, пізнавальних чи про­фесійно-ділових цілей без заняття оплачуваною діяльністю. Права й обов'язки суб'єктів туристичної діяльності, пов'язані з використанням земель рекреаційного призначення, визначені цим же Законом. Згідно з ним особи, які надають туристичні послуги за договором, мають право розірвати його, якщо неможливість надання послуг зумовлена запровадженням на землях рекреаційного призначення спеціального режиму. Обов'яз­ком цих осіб є інформування туристів про правовий режим земель рекреаційного призначення і забезпечення охорони рекреаційних ресурсів на цих землях. Туристи мають право на одержання інформації про режим земель рекреаційного призначення, а також на створення на них необхідної для туризму інфраструктури. Обов'язком туристів є додержання правового режиму земель рекреаційного призначення. На місцеві органи влади покладається обов'язок забезпечення безпеки туристів. Тому правовий режим земель рекреаційного призначення, використовуваних для туристичної діяльності, повинен передбачати комплекс заходів, спрямованих на забезпечення безпеки туристів.

Спеціальний правовий режим використання земель, на яких здійснюється спортивна діяльність встановлений законодавством. України про фізичну культуру і спорт. Зокрема, ст. 1 Закону України від 24 грудня 1993 р. "Про фізичну культуру і спорт'" визначає фізичну культуру як складову частину загальної культури суспільства, спрямовану на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Спорт є ор­ганічною частиною фізичної культури, особливою сферою вияву й порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічній, інтелектуальній та іншій підготовці шляхом змагальної діяльності. Закон (ст. 11) покладає на органи місцевого самоврядування обов'язок сприяти розвитку спорту, обладнуючи для цього спортивні споруди на землях рекреаційного призначення. У ст. 40 Закону прямо вказано, що земельні ділянки, на яких розташовані фізкультурно-оздоровчі й спортивні споруди, належать до земель рекреаційного призначення.

Землі рекреаційного призначення, що використовуються для спортивної діяльності, повинні мати належну матеріально-технічну базу з відповідним спортивним реманентом і спорудами. Нормативи мінімальної забезпеченості цих земель основними фізкультурно-оздоровчими і спортивними спорудами визначаються Держбудом й Комітетом з фізичного виховання і спорту Міносвіти України. Будівництво у житлових районах спортивних споруд здійснюється за рахунок коштів, що виділяються на житлове будівництво, і коштів організацій-забудовників. Будівництво спортивних споруд на землях рекреаційного призначення у сільській місцевості здійснюється за спеціальними нормативами за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів. Закон (ст. 29) забороняє перепрофілювання та ліквідацію фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд на землях рекреаційного призначення без зведення рівноцінних споруд. Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування мають здійснювати контроль за використанням спортивних об'єктів, розташованих на землях рекреаційного призначення.

Закон (ст. 37) встановлює, що власники фізкультурно-оздоровчих і спортивних об'єктів на землях рекреаційного призначення зобов'язані забезпечувати їх безпечний для людей і природних рекреаційних ресурсів стан. Адміністрація фізкультурно-оздоровчих споруд і організатори спортивних заходів несуть відповідальність за організацію останніх на землях рекреаційного призначення, а також упорядкування останніх відповідно до санітарних, екологічних, містобудівних та інших вимог. Такі вимоги, зокрема, затверджені Кабінетом Міністрів України². Експлуатація небезпечного для людей і рекреаційних ресурсів спортивного обладнання на землях рекреаційного призначення забороняється. Це обладнання і спорядження, а також спортивні споруди повинні відповідати стандартам міжнародних і національних спортивних федерацій.

Таким чином, можна зробити висновок, що спеціальний правовий режим земель рекреаційного призначення, використовуваних для спортивної діяльності, крім вимог до організації рекреаційної інфраструктури і забезпечення охорони рекреаційних ресурсів передбачає також вимоги до забезпечення безпечного використання спортивних споруд.

Спеціальний правовий режим земель, на яких розташовані музеї. На ці території поширюється дія законодавства про музеї та музейну справу. Згідно з Законом України "Про музеї та музейну справу" музеї — це культурно-освітні та науково-дослідні установи, призначені для вивчення, збереження й використання пам'яток природи, матеріальної та духовної культури, прилучення громадян до національної і світової історико-культурної спадщини (ст. 1). За своїм профілем музеї поділяються на історичні, археологічні, краєзнавчі, літературні, етнографічні, мистецтвознавчі, технічні, галузеві тощо. Музеї, які володіють об'єктами культурної спадщини, розташовуються на землях історико-культурного призначення, а решта — на землях рекреаційного призначення (крім музеїв, розташованих на землях природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, а також музеїв, розмішених на територіях підприємств, установ, організацій та у квартирах громадян).

Згідно зі ст. 11 Закону "Про музеї і музейну справу" на територіях музеїв забороняється діяльність, що суперечить їх функціональному призначенню, така, яка може негативно вплинути на збереження музейних зібрань, а також інша діяльність, несумісна з діяльністю музеїв. На землях рекреаційного призначення, на яких розташовані музеї, повинна бути створена необхідна для їх функціонування інфраструктура, а також забезпечено доступ до музейних експонатів різних категорій громадян (включаючи дітей, інвалідів, літніх громадян).

Правовий режим земель музеїв може передбачати їх функціональне зонування. На цих землях виділяють заповідні (для збереження особливо цінних музейних експонатів); експозиційні (для сталого демонстрування музейних експонатів, які використовуються для культурно-пізнавальних цілей); наукові (для проведення науково-дослідних робіт); рекреаційні (для відпочинку й обслуговування відвідувачів) та господарські (для розміщення допоміжних господарських об'єктів) зони.

Усі цінні експонати музеїв України незалежно від власності, в якій вони знаходяться, складають музейний фонд нашої держави. Підсумовуючи усе сказане, можна зробити висновок, що правовий режим земель музеїв передбачає охорону музейних експонатів і забезпечення вільного доступу до них відвідувачів.