1.3. Релігія і культура. Функції релігії. Релігія і окультизм.

 

Релігія пронизує все життя людства. Із історії відомо, що вона часто була своєрідною реакцією на суспільний устрій (християнські об’єднання у рабовласницькі часи, релігійні війни середньовіччя), слугувала важливим політичним чинником (створення за допомогою ісламу могутньої імперії – Арабського халіфату), прискорювала або галь-мувала поступ. По суті релігія огортала в свої форми безліч явищ. Навіть ті, які іноді не мали до неї прямого відношення. Багато традицій склалося саме під впливом релігії. Зокрема, звичай відпочивати після кожних шести днів праці пов’язаний із Біблійним сказанням про створення Богом світу протягом шести днів.

Аналітики вважають, що релігія є не просто складовою культури, а може, навіть найголовнішою, фундаментальною її частиною, яка формує спосіб нашого мислення і всю систему моральних почуттів. Російський академік Д. Лихачов навіть стверджував, що позарелігійної культури не буває. Він мав на увазі під культурою певну систему цінностей.

А найсвоєріднішою властивістю самих релігійних цінностей є їхній двоїстий характер: вони поєднують у собі цінність і буття. Релігійні цінності відчуваємо як уже здійснені в Богові. На відміну від етичних, що здійснюються лише в нашому діянні, вони виступають як повсякчасне, вже існуюче поєднання найповнішого буття з найвищим добром. Кант визначав релігію як мораль, піднесену до Бога як законодавця.

Багато вчених вважає, що релігійність є універсальною характеристикою людини. Відомий соціолог Талькотт Парсонс писав: “Погляд, що віра в надприродне є універсальною, цілком підтверджується новітньою антропологією. Релігія є чимось настільки ж універсальним, як мова чи табу на інцест – все це є споріднені системи”.

Новітні історики релігії приходять до висновку, що “святе є елементом у структурі свідомості, а не етапом її розвитку” (Мірча Еліаде). Релігієзнавці констатують, що існує велика різниця у ступенях індивідуальної релігійності, яка іноді опускається десь до нуля, але всі людські суспільства мають певні релігійні характеристики (навіть ті, які вважаються світськими).

Культурний і цивілізаційний розвиток всього людства, як і окремих народів, неможливо пізнати, зрозуміти та використати у формі побутового досвіду без врахування релігійного чинника.

Особливо тісний зв’язок релігії з мистецтвом. Вони і в часі постають одночасно. Деякі дослідники вважають, що саме мистецтво виникло із релігійної свідомості та релігійного ставлення до світу: “Мистецтво є безпосередньою організацією суб’єктивних релігійних переживань”. Прикладом може бути трипільська культура, в якій кожний елемент орнаменту, кожний предмет, виготовлений людиною, мав глибоке сакральне значення. У стінах церкви зароджувалися, наприклад, такі жанри музичного мистецтва, як реквієм, прелюдія, ораторія, кантата та ін. Під впливом релігії формувалися сучасні літературні мови.

Можна сказати, що релігія і церква шукали в мистецьких видах (музиці, архітектурі, живописі, скульптурі) засоби для посилення свого впливу, даючи їм потужний гуманістичний імпульс та філософський зміст. А митці за допомогою релігії робили свої твори доступнішими для загалу. Релігія і мистецтво ніби знаходять одне одного. Але позитивний взаємовплив можливий лише за умови дотримання не стільки букви, як духу релігії. Прикладом може бути такий жанр, як іконопис. Разом з тим, релігія певним чином може гальмувати розвиток мистецтва. Відомо, наприклад, що народи, які сповідують іслам, не дали світові ні великих художників, ні великих скульпторів, бо ця релігія не використовує відповідних мистецьких жанрів. Але, з іншого боку, ісламське мистецтво збагатило культуру цілком оригінальними зразками архітектурного та орнаментального стилю.

Складнішими є “стосунки” релігії з наукою. У минулому можна знайти численні приклади того, як релігія, з одного боку, гальмувала розвиток науки, а з іншого, – сприяла науковому поступу. Багато наукових відкриттів було зроблено людьми, причетними до релігії і церкви. Наша сучасниця Н. Околітенко звертає увагу, що Фома Аквінський, роздумуючи, як Всевишній створив світ, дав таке формулювання вакууму: “Ніщо, без форми та якості, в якому існують усі форми образу”. До нього лише тепер доростають фізики. А іспанець Мігель Сервет в теологічній праці висунув ідею малого кола кровообігу, яка на 75  років випередила відкриття англійського лікаря і природознавця У. Гарвея (1578-1657). Н. Околітенко нагадує, що наука, як і релігія, потребує віри: “На віру ми сприймаємо не лише постулати класичної механіки чи геометрію Лобачевського – Рімана, а й сам факт об’єктивного існування світу, що доказам не піддається”. Відомий вчений і богослов П’єр Тейяр де Шарден так і писав: “Після майже двохсотлітньої боротьби наука і релігія не змогли подолати одна одну. Навпаки, стало зрозуміло, що вони не можуть розвиватися нарізно. Віра і наука – дві фази єдиного процесу пізнання світу”.

Грані між наукою та релігією особливо стираються в наші дні, коли свідомість людства або інформаційний фактор стають, якщо послуговуватися висловом В. Вернадського, такою самою матеріальною силою, як енергія чи земне тяжіння. Іван Франко зазначав, що “розум і просвіта не суперечать релігії та правдивій релігійності, але, навпаки, мусять бути їх головною основою”. Без освіти і науки релігія постійно сповзає до прірви релігійного фанатизму, тобто нетерпимості й агресивності. А це є цілковитим анахронізмом для сучасної епохи.

При аналізі відношення між наукою та релігією треба пам’ятати основний методологічний принцип: це дві різні сфери людсь-кого буття. “Релігію не можна ні довести, ні заперечити жодною логікою, бо ж людина мислить в одній площині, а вірить в іншій”, – наголошував вчений Борис Ярхо.

Таким чином, релігія є не просто складовою культури, а й тісно пов’язана з такими її творчо-дієвими формами, як мистецтво або наука. Подорож у релігію – це мандри у глибини людської культури, в найпотаємніші закутки духовного світу людини.

Особливе місце релігії в цивілізованому розвитку людства, в системі культурних цінностей вже вказує на її можливість і здатність задовольняти певні потреби людини та соціуму. Іншими словами, релігія має певні функції.

Функціональність релігії – одна з її основних, сутнісних характеристик. Вона має певні рівні свого вияву (рис. 1.3):

 

                                                                   

Рівні функціональності релігії:

 

Історичний

(у часі, соціальному просторі, умовах)

 

Макрорівень

(суспільство, регіони, етноси)

 

Мікрорівень

(соціальні групи, особистості)

 

 

 

Рис. 1.3 – Рівні вияву функціональності релігії

 

Функціональність релігії реалізується через інтеграційну сукупність певних функцій. Найчастіше виділяють такі основні функції:

1. Компенсаторна: в релігії людина знаходить те, чого не має поза нею. Зокрема, компенсується безсилля, залежність людей від об’єк-тивних умов. Для багатьох Бог є останньою незрадливою надією.

2. Терапевтична (утішальна): релігія знімає негативні наслідки життєвих стресових ситуацій, сприяє збереженню внутрішнього спокою. Добрий священик іноді кращий за кваліфікованого психіатра.

3. Світоглядна: релігія формує світогляд, в основі якого лежать моральні, духовні цінності, розуміння сенсу життя. Тут знання про світ тісно пов’язуються з моральними нормами. Віруючий вчений особливо переймається наслідками революційних перетворень у науці.

4. Регулятивна: здатність релігії через систему норм і приписів регулювати стосунки між людьми.

5. Інтеграційна: релігія може об’єднувати і гуртувати людей краще за будь-які клуби за інтересами. Але буває і навпаки.

6. Комунікативна: релігія забезпечує спілкування приналежних до неї людей на особистісному і позакорисливому рівні. А в наші дні бракує саме такого спілкування.

7. Культуро-формуюча і культуро-зберігаюча, етноформуюча і етнозберігаюча: в умовах зменшення кількості народів та їхніх культур, зокрема мов, саме релігія може допомогти збереженню і розвитку такого потрібного для загальнолюдського поступу розмаїття. А може, і, навпаки, пришвидшити процес нівелювання. Яскравим прикладом прояву функціональності релігії щодо етносу і його культури є іудаїзм. Саме завдяки цій релігії  єврейський народ, відірваний майже двома тисячоліттями від своєї історичної батьківщини, не тільки зберіг себе і свою культуру, а й відновив державність та відродив мову. Ще в ХІХ ст. на питання членів петербурзької громади, як українцям уникнути денаціоналізації, Микола Костомаров сказав, що тут визначальну роль має відігравати власна Церква: „Ми бачимо, що ті народи, які у себе утворили впорядковане духовенство (наприклад, іудеї), живуть, незважаючи на всі неприхильні руйнуючі умови. Я певний, що якби Богдан Хмельницький, замість того, щоб проливати річки крові,  нищити стільки народу, як і інші українські проводарі, що шукали допомоги усюди, навіть у татар, - звернулися до східних патріархів з проханням дати Україні самостійну, незалежну Церкву, - якби вона утворила духовенство таке, котре б привело народну мову в казання, до школи, до церковних одправ, і таким чином народну мову було б висвячено, то я переконаний глибоко, що українському народові не було б рації лякатися за те, що вона  зникне з лиця землі як національна святість”.

Релігія займає в житті людини і суспільства певну нішу, яку заповнити чимось іншим важко або неможливо. Український вчений В. Липинський писав, що “релігія і Церква до витворення культури і добудови держави спричинилися як нічим незамінима школа дисципліни соціальної і моральної”. Він також наголошував, що без такої стримуючої сили, якою є релігія і церква, в громадському житті запановує зрештою груба сила матеріальна. “Її панування веде завжди до руїни і анархії, до нічим не обмеженого права сильніших кривдити слабших і до нічим не обмеженого права слабших бунтувати всіма засобами проти сильніших” – попереджав В. Липинський.

Є майже аксіомою, що людина із багатим духовним світом, широкими духовними запитами рано чи пізно, в тій чи іншій формі, приходить, якщо не до релігії, то хоча б до ідеї Бога, як персоніфікованої ідеї добра і справедливості, ідеї прекрасного. Зокрема, так сталося із Олександром Довженком, про що свідчить його запис у щоденнику за 2 січня 1946 року: ”Я почав молитися Богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди. Ні, не той я, за якого приймав себе. Коли посивіла моя голова, і вщухли пристрасті, і день повечорів, і пройдено, здавалося, такий великий шлях, тепер на самоті отут в пустині, кинутий людьми, відчув до глибини душі своєї, що „слаб і немощен є чоловік, і все життя людське скорбне є. І став я думати, що страшно і вбого на світі, коли Його нема, як от зараз, наприклад. Він є, Він був у Павлова, у Мічуріна і, очевидно, був у Дарвіна, як у людей найглибшого синтезу, як інфантильно, себто первісно поетично персоніфікована ідея прекрасного, ідея добра, себто те, що піднімає духовну структуру людини над звичайною сумою її фізіологічних процесів, робить людину доброю, людиною духовно високою, що дає людині „состраданія”, без якого людина не людина. Бог в людині. Він є або нема. Але повна Його відсутність – се великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного безрадісного будня”.

Таким чином, релігія була і є незмінним супутником та складовою цивілізації. Вона є, передусім, духовним явищем, що разом з тим впливає на всі сторони життя людини та суспільства, і про неї не можна судити спрощено та однозначно. Щоб осягнути зміст будь-якої розвиненої релігії, треба дуже багато знати.

Релігію не слід плутати з окультизмом. Окультизм ( від лат. аccultus – прихований, таємний) – це різні містичні, часто псевдо релігійні, вчення, в яких не лише визнається існування надприродних сил, а й можливість спілкування з ними за допомогою магічних обрядів і таємних ритуалів. Він особливо проявляється в часи суспільно-політичної руйнації, криз і виступає в різних формах: спіритизму, віщунства, спеціалістів з чорної та білої магії, різноманітних екстрасенсів тощо. Із форм окультизму особливо небезпечним є сатанізм – поклоніння силам зла, дияволу. Саме сатанізм часто прямо протистоїть релігії. Так, 1968 року А. Лавей видав „Біблію сатани”, в якій були правила поведінки длясатаністів як своєрідний антихристиянський декалог. До принципів сатанізму, зокрема, відносять: слово як носій лише інформації; поблажливість як нівелювання різниці між добром і злом; музика як носій лише емоцій (є так званий „сатанинський рок”, що викликає посилене серцебиття).

Якщо кожна розвинена релігія стверджує ідеал добра і віру в перемогу його над злом, окультизм не має такого виразного спрямування. Навпаки, в ХІХ столітті народжується сучасний окультизм, який проголошує себе „новим природознавством” (Теософія; Теософське товариство; Антропософія), претендуючи на особливі знання, що випливають із містичної інтуїції і містичного досвіду.

Окультизм паразитує на марновірстві (віра в прикмети тощо) людей і на пара психологічних (ще не пізнаних) явищах. Його треба відокремлювати від езотеризму, під яким маються на увазі знання та практика, що приховані від непосвячених. Деякі релігієзнавці відносять езотерику до внутрішнього шару релігії, що відокремлений від зовнішнього – обрядово-ритуального. Езотеричними знаннями можуть володіти священнослужителі, використовуючи їх з благородною метою.

Вважається, що тривале захоплення окультизмом завдає чималої шкоди духовному, моральному і фізичному здоров’ю людей, бо, порушуючи вивірені культурою релігійні традиції, навертає спраглі душі до марного витрачення людської природи.

 

Основні поняття: анімізм, аніматизм, генотеїзм, деномінація, догмат, культові дії, культові споруди, культура, магія, мистецтво, монотеїзм, наука, політеїзм, предмет релігієзнавства, предмети культу, релігійна ідеологія, релігійна організація, релігійна психологія, релігійна свідомість, релігія, секта, супремонотеїзм, типи релігій, тотемізм, фетишизм, харизматичний культ, функції релігії, церква, окультизм, езотерика, парапсихологія.