Введення в релігієзнавство
Актуальність, предмет, завдання курсу.
Місце релігієзнавства в системі гуманітарних наук.
Поняття, історичні форми, типи, структура релігії.
Релігія і культура. Функції релігії. Релігія і окультизм.
1.1. Актуальність, предмет та завдання курсу. Місце релігієзнавства в системі гуманітарних наук
Актуальність вивчення релігієзнавства зумовлена передусім наступними чинниками:
1. Без елементарних, синтезованих знань про релігію неможлива повноцінна гуманітарна підготовка у вищій школі, бо релігія пронизує всю культурну спадщину людства.
2. Навернення українців до своїх релігійних основ після тривалого періоду насаджуваного атеїзму повинно мати орієнтувальне спрямування, щоб не породжувати протистояння на релігійному ґрунті.
3. Піднесення духовності, що є нагальною потребою часу, мож-ливе лише в середовищі людей релігійно розвинутих.
Предметом релігієзнавства є з’ясування суті, змісту та історії становлення як релігії загалом, так і її окремих віросповідних форм, ролі релігії та Церкви в житті людини й суспільства.
Основні завдання вивчення дисципліни:
– дати певний обсяг знань стосовно релігії взагалі та загально охарактеризувати ті окремі релігії, які особливо впливали на цивілізаційну еволюцію людства;
– показати місце та роль релігії в системі культурних цін-ностей, у становленні державності та суспільних форм;
– простежити релігійну ситуацію в минулому та сучасному з означенням тенденцій і перспектив її розвитку;
– розкрити проблему свободи совісті та віросповідання в теоретичному і практичному вирішенні;
– окреслити зв’язок релігії з економікою та підприємництвом;
– сприяти формуванню релігійно розвинених людей, виробленню у молоді високих духовних запитів.
Релігієзнавство зародилося ще в глибоку давнину. Вже в антич-ні часи були спроби вивчити і зрозуміти релігію як таку. До перших релігієзнавців можна умовно віднести відомого грецького філософа Ксенофана Колофонського(570–478 рр. до н.е.), римського історика Флавія (37–100), індійського імператора Акбара (1542–1605), ісламського філософа Аверроеса (1126–1198) та ряд інших. Наприклад, Ксенофан висловлював ідею, що люди уявляли богів за своєю власною подобою. „Але якби, бики, коні і леви мали руки і могли б ними малювати й створювати твори мистецтва, подібно людям, – твердив він, – то коні зображували б богів подібними до коней, бики ж – подібними на биків”. А Флавій зробив перші спроби систематизувати релігію, зібравши численні свідчення про різні вірування. Вже тоді намагалися зрозуміти функціональність релігії. Так, великий філософ Платон (427-347 рр. до н.е.) саме в ній вбачав основу моралі й опору держави. Для знайомства з різними релігіями індійський імператор Акбар запрошував до свого двору іудеїв, християн, мусульман, брахманів, зороастрійців.
Одним із родоначальників релігієзнавства, як окремої галузі знань, був англійський дослідник Едвард Тейлор (1832–1917), який у своїй праці “Первісна культура” описав природу релігії та її еволюцію. Плідно працювали в цій царині також Герберт Спенсер (1820–1903), Джон Леббок (1834–1913), Джеймс Фрезер (1845–1941) та ін. З’являються численні концепції релігії. Засновник антропологічної школи німецький вчений Людвіг Фейєрбах (1804-1872) трактував релігію як продукт людської свідомості, уяви, фантазії. Інший німецький вчений Карл Маркс (1818-1883) розглядав релігію як складне соціально-психологічне явище, що породжене певними суспільними відносинами, як суспільну потребу. Це була матеріалістична концепція. Суб’єктивістська, засновником якої вважається відомий американський філософ Уільям Джеймс (1842-1910), розглядає релігію як породження індивідуальної свідомості, суб’єктивних переживань людини. Французький філософ Еміль Дюркгейм (1857-1917) запропонував соціологічну концепцію, за якою релігія має соціальну основу і забезпечує монолітність та цілісність любого суспільства. Автором біологізаторської концепції став відомий австрійський психіатр і психолог Зігмунд Фройд (1856-1939). На його думку, релігія породжується людськими інстинктами і є особливою формою реагування людини на оточуюче середовище, на обставини, в яких вона живе. Ці та інші теорії знаходять своїх послідовників і в наш час. В Україні деякі питання релігієзнавчої науки плідно розроблялися передусім у працях Михайла Драгоманова (1841-1895), Олександра Потебні (1835-1891), Івана Франка (1856-1916), хоч українське світське релігієзнавство не має власної потужної професійної традиції.
Релігієзнавство разом із теологією (богослов’ям) є двома формами осягнення феномену релігії, але плутати їх не треба. З погляду гносеологічного пізнання Бога, або Божого Слова, не відрізняється від усякого іншого пізнання. Богословська наука з методологічного боку користується тією ж системою формально-логічних прийомів, що й інші науки, зокрема філософія. Тому теологічні істини повністю відповідають критеріям наукового знання. Ця наука від інших суттєво відрізняється лише об’єктом свого пізнання. Вона, зокрема, займається і розробкою певного релігійного вчення, пристосуванням його до нових умов і потреб. А релігієзнавство не розробляє, а лише вивчає та аналізує релігію; воно не має такого суб’єктивного спрямування як богослов’я. Недоцільно ставити питання: що краще – теологія чи релігієзнавство?
Релігієзнавство і як наука, і як навчальна дисципліна вивчає лише релігію, а ті чи інші сторони релігії вивчаються цілою системою наук: філософією, історією, культурологією, історією культури та ін. І результати досліджень цих наук використовуються в релігієзнавстві. Ядром теоретичного релігієзнавства виступає “філософія релігії”. До теоретичного напрямку в релігієзнавстві також відноситься “соціологія релігії” та “психологія релігії”. Крім того, є історичний напрям у релігієзнавстві, або “історія релігії”. Він дає практичний матеріал для вивчення феномену релігії. Крім того, для релігієзнавства, крім історії релігії як такої, велику цінність складає історія окремих релігій, конфесій, церков, сект, релігійних рухів і вчень тощо. Сутність і сенс дійсного релігійного процесу в суспільній історії нині вивчає історіософія релігії. Недавно в дисциплінарній структурі релігієзнавства сформувалися такі сфери як географія, політологія, етнологія релігії. А ще є такі міждисциплінарні напрямки як лінгвістичне, порівняльне, конфесійне релігієзнавство та ін. У певному сенсі релігієзнавство є своєрідним комплексом взаємопов’язаних наук, передусім гуманітарних. Ця наука і дисципліна дозволяє скласти цілісне уявлення про таке складне явище як релігія. А синтезовані знання краще інтегруються та використовуються в інших близьких дисциплінах. Можна сказати, що релігієзнавство допомагає вивченню інших гуманітарних дисциплін.