1.7. Товарний знак

Товарний знак - це зареєстроване у встановленому порядку позначення, яке використовується, щоб відрізнити товари одних підприємств від подібних товарів інших підприємств. Використання позначень як товарних знаків до їх реєстрації забороняється.

Організації, основна діяльність яких полягає в наданні різних послуг (наприклад: ремонт, обслуговування в готелях, на транспорті, ресторанах і т.п.), також мають право користуватись знаками реклами обслуговування, які прирівнюють до товарних знаків та піддягають реєстрації в НДЦПЕ.

Не всі .позначення реєструються як товарні знаки, цей перелік затверджується. відповідними, органами. Метою реєстрації є підвищення відповідальності підприємств та організацій за якість продукції як виробничо-технічного призначення, так і до товарів народного вжитку.

Товарний знак повинен бути виразним, простим і таким, що легко запам'ятовується, щоб у споживача цей знак асоціювався з певним виробником, з якістю та властивостями виробів чи послуг. Він повинен відрізнятись від інших товарних знаків, мати притаманні тільки йому відмінні риси. Товарні знаки можуть бути словесними, зображальними, об'ємними, комбінованими тощо.

Для реєстрації товарного знаку подається заявка в патентне відомство і за датою надходження встановлюється її пріоритет. Далі проводиться експертиза і за її результатами приймається рішення про видачу свідоцтва з терміном дії 10 років. Цей термін можна продовжити ще на 10 років. Ніхто не має права використовувати товарний знак без дозволу власника свідоцтва. Власник може надавати ліцензію чи відступати право користуватися (з дозволу патентного відомства) товарним знаком.

Право виняткового користування товарним знаком припиняється: в зв'язку з закінченням терміну дії свідоцтва на товарний знак; у випадку анулювання товарного знаку за протестом;. внаслідок несвоєчасної сплати мита; за рішенням суду (в т.ч. арбітражного) тощо. Свідоцтво може бути визнане недійсним повністю або частково за наступних умов:

• невідповідності зареєстрованого знака умовам надання правової охорони;

• наявності у свідоцтві елементів зображення знака та переліку товарів та послуг, яких не було в поданій заявці.

Будь-яка особа протягом б-ти місяців з дня публікації про видачу свідоцтва може подати заперечення до Апеляційної ради, яка розглядає його також протягом б-ти місяців. Власника свідоцтва повідомляють про надходження заперечень. У випадку незгоди автора рішення Апеляційної ради оскаржується в судовому порядку.

Будь-яка особа має право подати через Держпатент країни заявку на реєстрацію товарного знаку в інших країнах. Витрати несе заявник або за його дорученням (згодою) інша особа.

1.8. Міжнародна торгівля патентами та ліцензіями.

Що і кому продавати?

Якщо винахідник не хоче або не в змозі розробляти свій винахід, він може продати патент зацікавленим особам чи фірмі, втрачаючи на нього всі права. Але вів може продати і ліцензію, тобто право користуватися патентом. З цього моменту між. винахідником, котрий продав ліцензію, і фірмою, котра купила її, встановлюються відношення ліцензіата і ліцензіата, а патент тепер захищає як автора, так і власника ліцензії.

Продаж і купівля ліцензій справа не нова. У межах однієї держави ними стали торгувати ще в минулому столітті. Але лише на рубежі XIX - XX віків торгівля ліцензіями переросла національні рамки, і вже тоді виявилися особливості цього процесу, що збереглися до нашого часу. На перших порах торгували ліцензіями країни-сусіди, близькі за мовою, традиціями, укладом життя і, головне, за .рівнем розвитку техніки. Навіть зараз 90% загального числа ліцензій Австрія закуповує в Німеччині, Канада - у США.

Ще одна особливість торгових зв'язків виявилася вже після перших міжнародних ліцензійних операцій: вони встановлюються головним чином між рівними партнерами, з приблизно однаковим рівнем і культурою виробництва. Немає сенсу торгувати ліцензіями з країною, у якій немає кваліфікованих інженерів і робітників, які здатні сприйняти тонкі технологічні нюанси сучасного виробництва. Не випадково в останні десятиліття із загального числа ліцензій, котрі були продані американськими фірмами за кордон, 51 % припадає на Західну Європу, 9 % - на Японію, 6% - на Канаду. На всю ж Латинську Америку -17%, на Африку - 5%, на Азію (без Японії) - 3%.

Ще на одну деталь перших ліцензійних угод слід було би звернути увагу фахівцеві, який бажає передбачити майбутній розвиток міжнародної ліцензійної торгівлі. Вже з початку XX століття покупець був готовий сплатити не тільки за право користування патентом, але і за технологічні знання і прийоми, опрацьовані ліцензіаром. На них звичайно не видають патенти. Якщо інша особа чи фірма самостійно осягає їх, то не можна заборонити їм розпоряджатися ними за своїм розсудом. Тільки надзвичайна складність або секретність технології може забезпечувати її захист, чи "know-how".

Без знання секретів, тільки за одним патентом, іноді неможливо розпочати випуск . продукції. Тому, вже на початку XX століття на секрети виробництва почали видавати ліцензії, як на патенти. Ця тенденція згодом лише посилилася. У загальній масі ліцензійних угод на першому місці (більше 50% від загального числа) стоять патентні ліцензії з передачею секретів виробництва і досвіду, на другому (25...30%) - ліцензії на секрети виробництва, і тільки на третьому - чисто патентні ліцензії.

Навіть наймогутніші фірми іноді дорого розплачуються за намагання зекономити на придбанні секретів виробництва. Вісім американських хімічних фірм купили в Німеччині патентну ліцензію на метод виробництва поліетилену, винайдений нобелівським лауреатом професором Циглером. З них лише одна закупна ліцензію і на секрети виробництва. Вона вийшла на ринок першою і "зняла" найвищі прибутки. Гіркий досвід не пройшов даремно: пізніше, купуючи ліцензію в англійської ІСІ, усі вісім американських компаній подбали про придбання ліцензії і на патент, і на секрети виробництва.

Кризи і особливо світові війни пригальмували міжнародну торгівлю ліцензіями, яка е набагато чутливішою до соціальних потрясінь, ніж торгівля сировиною чи промисловою продукцією. У роки другої світової війни, наприклад, воюючі держави конфіскували патенти противника. широко використали приватні патенти у військовій промисловості, поставили під контроль і наклали заборони на обмін технічною інформацією. Лише до середини 50-х років міжнародні ліцензійні операції зміцнилися настільки, що обігнали за масштабами внутрішню торгівлю ліцензіями, і продовжують швидко рости.

Декілька причин роблять міжнародну торгівлю і обмін ліцензіями необхідними.

Нові галузі і напрями в промисловості рідко базуються на одному патенті. Він. як правило “обростає" залежними, які належать часом громадянам різних країн. Щоб такий винахід пішов у справу, необхідно зібрати в один блок безліч патентів, що є неможливим без міжнародних ліцензійних операцій. Наприклад, один з нових методів виплавки сталі було винайдено в Австрії. Остаточно "довели" процес у Бельгії і Люксембурзі, а всі патенти зрештою сконцентрувалися в руках швейцарської компанії. Часто звертатися до торгівлі ліцензіями багато фірм змушені під тиском політичних причин. Друга причина, котра стимулює торгівлю ліцензіями, є небажання вкладати капітал у країнах з нестійкою політичною ситуацією. І нарешті, мілітаризація в багатьох країнах примушує фірми, які виробляють зброю, продавати ліцензії компаньйонам по військових блоках. Німеччина першою заявила, що не буде закуповувати з інших країнах зброю, не отримуючи при цьому ліцензій на її виробництво.

Але, звичайно, головними і найбільш важливими причинами торгівлі ліцензіями треба вважати економічні причини.