8. Становлення спільної зовнішньої і безпекової політики єс.

Спільна зовнішня та безпекова політика— один з двох міжурядових «стовпів» Європейського Союзу. Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої «європейської політичної співпраці». СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони.

Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду «Верховного представника» з питань спільної зовнішньої та безпекової політики , надав у розпорядження Європейському Союзу новий інструмент — спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в сфері безпеки для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій. Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного.

Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури.

на початку XXI століття європейська політика набула особливих ознак, в наслідок, цілої низки стратегічно значимих рішень, які можуть бути окреслені як спільні зовнішньо-політичні рішення ЄС, серед яких: рішення про прийняття нових членів до Євросоюзу, конституційна угода держав-членів, рішення про активізацію переговорного процесу з Туреччиною, рішення про новий статус відносин з пострадянськими країнами, зокрема, Україною. Цей комплекс рішень і угод дозволяє говорити про наближення Європи до завершальної стадії інтеграційного проекту в рамках континентальної цілісності. За низкою показників вже тепер можна оцінювати Євросоюз як діючого фундаментального чинника світової політики.

Також характерним є односторонність позиції та інструментів, втілення стратегії зовнішньої політики та безпеки ЄС в рамках євроатлантичного співробітництва, що передбачає чотири компоненти розширення: 1) зміцнення співтовариства основних ринкових демократій, зокрема і американської, оскільки вони становлять ядро розширення; 2)сприяння та підсилення нових демократій та ринкової економіки, особливо в країнах найбільшого значення та можливостей; 3)протидія агресії та підтримка лібералізації країн, які не підтримують демократій та ринкової економіки;4) реалізація гуманітарної місії шляхом впровадження демократії в проблематичних з гуманітарного погляду.

9. Формування Європейської спільної безпекової і оборонної політики.

виділяють шість етапів розвитку:

1. етап визначення стратегій співпраці (1946–1949): саме співпраця була характерною ознакою початкового періоду визначення позицій у повоєнній системі міжнародних відносин. Робилися спроби перенести стосунки вимушеного союзництва держав-переможців на постійну основу співпраці між собою та з переможеними країнами;

2. етап краху наддержавних проектів (1950–1954): саме в цей час Європа зазнала невдачі у втіленні найамбітнішого проекту оборонного союзу – Європейської оборонної спільноти;

3. період стагнації безпекових інтеграційних проектів (1955-1968): після невдач попереднього періоду на питання безпеки та оборони накладено табу;

4. на четвертому етапі “ренесансу” (1969-1986) відбулося поступове і вельми обережне відродження зовнішньополітичної співпраці у формі Європейської політичної співпраці (період неформальних консультацій) ;

5. етап інституційного утвердження безпекової та оборонної співпраці (1987-1997): Єдиний європейський акт став першим юридично обов’язковим документом, в якому було зафіксовано міжнародно-правове зобов’язання держав спільно розробляти та здійснювати європейську зовнішню політику;

6. етап реалізації та вдосконалення інституційного механізму (1998-2005): неспроможність ЄС гарантувати мир та безпеку в колишній Югославії вимагала докорінних змін. Наголос поставлено на створенні та досягненні воєнної дієздатності Сил швидкого реагування ЄС поряд з розвитком меншого за масштабами механізму цивільного врегулювання криз. Модифіковані нормативно-правові підвалини механізму ЄБОП закладає Конституція для Європи (2004), процес ратифікації якої призупинено.

в інтеграційні проекти 1990-х років зберігають основні структурні ознаки безпеково-політичної співпраці 50-60-х років. Роль Європейської Ради, Ради Міністрів та Європейського Парламенту, створення політичного секретаріату та європейської безпекової та оборонної спільноти вже тоді були наріжним каменем політичних дискусій на найвищому рівні.

На п’ятому етапі почалося закріплення нормативно-правової бази ЄБОП на принципах зміцнення систематичної співпраці держав-членів у здійсненні політики та дотримання головних настанов Європейської Ради. Згідно з Договором про ЄС інструментами реалізації ЄБОП є: спільні позиції, спільні дії та спільні стратегії.

Але офіційно Спільна політика безпеки та оборони (СПБО) була започаткована на Кельнському саміті ЄС у червні 1999 року в рамках реалізації Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС (СЗБП). Набуття чинності Лісабонським договором ЄС (з 1 грудня 2009) дозволило розблокувати процес зміцнення європейських інституцій і створити повноцінну нормативно-правову базу СПБО. Подальшого розвитку набули процеси, пов’язані з інтеграцією оборонно-промислових комплексів країн ЄС, створенням єдиного Європейського ринку оборонної продукції, посиленням військових можливостей Європейського Союзу щодо швидкого реагування на кризові ситуації. Збільшився внесок ЄС у міжнародну миротворчу діяльність за рахунок започаткування нових операцій в рамках СПБО (Афганістан, Африка/Сомалі, Косово).

Водночас, збереження суттєвих розбіжностей між країнами ЄС щодо шляхів розвитку та цілей СПБО, недостатність відповідної політичної волі у керівництва більшості країн ЄС, значний опір США, які вбачають в СПБО певну загрозу трансатлантичній єдності, та низка інших чинників продовжують негативно впливати на процес формування європейської системи безпеки.

По суті, через 11 років після започаткування СПБО кожна країна ЄС продовжує будувати свої збройні сили без урахування союзних потреб, що негативно впливає на ефективність використання оборонних коштів і фактично унеможливлює подолання нинішнього відставання об’єднаної Європи від США у сфері безпеки та оборони.