49. Мексика та Чилі у латиноамериканській політиці єс.

До середини ХХ століття Латинська Америка - це конгломерат розрізнений, часом ворогуючих між собою держав, легко ставали об'єктом сировинної та фінансової експлуатації північним гігантом, якому не потрібна сильна Латинська Америка, здатна перетворитися на небажаного конкурента. А та більше не бажає залишатися його універсальним амортизатором. Звідси тяга до об'єднання зусиль, створення оборонно-наступального «єдиного фронту».

Латиноамериканська інтеграція як фактор встановлення загальних економічних і соціально політичних орієнтирів розвивалася по складному і суперечливому шляху, у неї були періоди і підйому, і спаду, і проривів, і криз. Однак країни Латинської Америки приступили до об'єднавчих процесів раніше інших країн, що розвиваються. Перші організації були створені вже в 1960 році. 18 лютого 1960 в Монтевідео Аргентина, Бразилія, Чилі, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай підписали договір про створення Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАСТІВ), пізніше перетворену в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). 13 грудня 1960 на конференції в Манагуа було укладено угоду про створення спільного ринку Гватемали, Сальвадору, Гондурасу і Нікарагуа - Центральноамериканського спільного ринку (пізніше - ЦАІС). У травні 1969 р. представники Болівії, Колумбії, Чилі, Еквадору і Перу підписали установчий документ - "Договір Картахени" або "Андський пакт", утворивши Андскую групу країн. У 1973 р. відповідно до договору Чагуарамас було утворено Карибське співтовариство (КАРІКОМ). Основною стратегічною метою всіх цих організацій так чи інакше було гармонійне і збалансований розвиток економік латиноамериканських країн, яке, в кінцевому підсумку, повинно привести до створення єдиного економічного простору. Вони внесли істотний внесок у становлення процесів економічної інтеграції в Латинській Америці, створивши міжнародно-правові передумови виникнення та еволюції найбільших субрегіональних об'єднань - Андського співтовариства і МЕРКОСУР, а також сприяв укладенню та уніфікації двосторонніх економічних угод.

Помітне ослаблення колективних механізмів відбулося в 80-і роки, названі «втраченим десятиліттям». Надалі, у міру подолання гострих труднощів, становище змінювалося, але проблеми не зникали, приймаючи лише інші форми. В основі Латиноамериканської інтеграції спочатку лежали як господарські, так і політичні мотиви, і лише розглядаючи їх у сукупності та взаємозалежності, можна усвідомити сутність і спрямованість об'єднавчих тенденцій на континенті. 18 грудня 1986 в Ріо-де-Жанейро була утворена Група Ріо, куди зараз входять 23 держави Латинської Америки. Група Ріо є прикладом політичної інтеграції, тому розглядатися в даній роботі не буде, але не можна не згадати її величезного значення для інтеграційних процесів країн Латинської Америки. Це об'єднання є найбільш представницьким і впливовим об'єднанням латиноамериканських держав, що грає важливу роль у розвитку регіональної інтеграції, зміцненні міжнародного авторитету Латинської Америки та підвищення її питомої ваги у світових справах. Основними напрямками діяльності організації стали підтримка миру в країнах Центральної Америки, переговори з боржниками і кредиторами країн-учасниць Групи, розробка концепції створення єдиного американського ринку, перешкоджання діяльності міжнародної наркомафії, терористів і торговців зброєю, а також охорона навколишнього середовища.

Реальні передумови інтеграції виникли в Латинській Америці після Другої Світової Війни, коли в результаті національно-визвольного руху зміцнилися позиції держави в економіці (націоналізація іноземної власності в перші післявоєнні роки). У 1948 р. створена Економічна комісія ООН для Латинської Америки, яка згуртувала навколо себе чимало видатних національних аналітиків; були розроблені програми індустріалізації. [4, стор.88] До самостійності, індустріалізації, наздоганяючого розвитку додалися стабілізаційно-оборонні, відновлювальні завдання. Якщо на перших етапах мова йшла в основному про розширення ринків збуту, "облагороджування" виробництва і структури експорту, а також про самодостатнє кредитуванні, то останнім часом питання про поглиблення регіонального співробітництва розглядається в більш широкому плані, з позицій забезпечення економічної безпеки. Узагальнююча формула модифікації могла б звестися до того, що світ стає все більш жорстким і все менш керованим, а периферійні країни все більш уразливими. В умовах загострення глобальної конкуренції, відродження принципу Гоббса "боротьба всіх проти всіх" регіональна інтеграція, яка грунтується на регульованому співпрацю і пристосуванні національних господарств до нових світогосподарських відносин, представляє собою колективний механізм забезпечення економічної безпеки країн Латинської Америки.

Латиноамериканська інтеграція - це не просто сума товарних, інвестиційних і трудових ринків, а нова якість відтворювальних механізмів; об'єктивний процес, частина сучасної економічної політики виживання в обстановці загострюється світогосподарської конкуренції. Не випадково всі новообрані глави держав континенту в тій чи іншій мірі зачіпають питання інтеграції, спільних дій. Показово, що під час спаду 2002-2003 рр.. в ключовий промисловості Венесуели - нафтовий, викликаного внутрішньою нестабільністю, допомогу Бразилії, Тринідаду і Тобаго та інших країн регіону запобігла політичний вибух. Звичайно, існують межі стимулювання ринкових відносин за допомогою інтеграції. Для їх розширення необхідні внутрішньо структурні перетворення, які дозволили б оптимізувати стратегію розвитку регіону. Однак наростаюча глобалізація з суворими правилами взаємодії при одночасному збереженні недостатньою конкурентоспроможності латиноамериканської експортної продукції, дають підставу вважати, що подальша регіональна інтеграція, яким би спадів вона ні піддавалася, неминуча.

У будь-якому випадку інтеграція має величезне значення, як для сьогодення, так і для майбутнього розвитку Латинської Америки. Нині, коли йдуть пошуки оптимальної стратегії розвитку регіону, вона набуває особливу значимість і актуальність